Війна за незалежність та утворення США

План

1. Становище Північно-Американських колоній у XVIII ст.

2. Американські просвітителі, ідейна підготовка революції.

3. Загострення англо-американських протиріч. Початок війни за незалежність.

4. Хід військових дій. Джордж Вашингтон.

5. Внутрішнє становище США після війни. Конституція США.

6. Історичне значення визвольної війни і утворення США.

Література:

1. Согрин В. Политическая история США.

2. Ефимов Очерки истории США. М.1955 г.

3. Краткая история США М.1993.

1 пит. Перші англійські колонії у Північній Америці з’явилися ще наприкінці XVI ст., проте вони виявилися не довготривалими. Більшість європейських емігрантів залишала країну заради отримання більших економічних можливостей, релігійних свобод та через політичні переслідування.

У 1620-1635рр. економічні потрясіння охопили всю Англію. Багато людей стали безробітними – все це ускладнювалося неврожаями, крім того провідна галузь англійської промисловості – сукноробство, вимагала збільшення поставок вовни. Все це штовхало англійський уряд до освоєння нових земель. Першим постійним англійським поселенням у Північній Америці став заснований у 1607 р. Джеймстаун у Віргінії.

Колонії були самодостатніми товариствами, маючими вихід до моря. Кожна з них стала самостійним державним утворенням. Але не дивлячись на це проблеми торгівлі, мореплавства, промислового виробництва та фінансів виходили далеко за межі окремих колоній і вимагали спільного врегулювання, що призвело в подальшому до федерального устрою Американської держави.

Заселення колоній у XVII ст. вимагало ретельного планування і керівництва, до того ж це було небезпечною справою. На відміну від політики колонізації інших держав, організацією еміграції займався не уряд, а приватні особи, головним мотивом діяльності яких було отримання прибутків. Дві колонії – Віргінію і Масачусетс заснували привілейовані компанії, їх фонди використовувалися для постачання і перевезення колоністів.

Н’югемпшир, Меріленд Північна та Південна Кароліна першопочатково належали власникам з англійського дворянства (джентрі), які заселяли жалувані їм королем землі. На землях розданих Карлом ІІ виникли обидві Кароліни і Пенсільванія. Фактично і власники колоній користувалися землями корони вносячи за це символічну плату.

Тринадцятьма колоніями, що склали сполучені штати були з Півночі на Південь: Н’югемпшир, Масачусетс, Родайленд, Коннектікут, Н’юйорк, Н’юджерсі, Пенсільванія, Делавер, Меріленд, Віргінія, Північна та Південна Кароліни і Джорджия.

Починаючи з другої половини XVII ст. потік переселенців зростав. Економічний розвиток колонії характеризувався нерівномірністю та строкатістю, закладалася спеціалізація окремих регіонів. Віргінці займалися сільським господарством, вирощували тютюн. Колоністи почали завозити негрів рабів з Африки – виникає рабовласницька аристократія, котра володіла великою кількістю рабів і коштів. Інші колонії вирощували цукрову тростину, тютюн, а пізніше і бавовник. У Пенсільванії, Н’юйорку, Н’юджерсі вирощували пшеницю. Постійно зростали обсяги торгівлі колоній. Статтями експорту були: дерево, тютюн, хутро, цукор, риба, залізо.

Що ж до політичного устрою то й тут не було однозначності. Єдиною спільною рисою колоній був їх швидкий розвиток і швидке накопичення капіталів. Включно до 1673 р. Англія не провадила чіткої політики щодо колоній. Головним принципом метрополії став меркантилізм – колонії стали сировинним придатком, але й така політика не була жорсткою, самі колоністи не вважали себе гіршими за англійців і розглядали колонії як республіки слабо пов’язані із Лондоном, хоча управління колоніями належало англійцям. Не представлялися колонії і в англійському парламенті. З часом колоніальна влада запроваджує обтяжливі торгівельні закони, примушуючи колоністів одержувати саме з Англії готову продукцію, це призвело до розвитку контрабандної торгівлі.

У 1761 р. англійський уряд беручи участь у семилітній війні ще більше посилює тиск на колонії. У 1763 р. було прийнято законодавчий акт про заборону селитися за Алеганськими горами (Георг ІІІ), він в першу чергу зачіпав інтереси великих землевласників. Економічне і фінансове становище Англії погіршилося і вихід з кризи вбачався у перекладанні нових податків на американців. Першим кроком стало прийняття парламентом у 1764 р. «Цукрового акту», саме з метою збирання мита, а не регламентації торгівлі. Уряд проводить і гербовий збір (1765 р.). У жовтні 1765 р. в Н’юйорку збирається конгрес для обговорення питання про гербовий збір – цей конгрес став першою між колоніальною нарадою скликаною за ініціативою американців. Конгрес прийняв постанову у якій йшлося про наступне: «Вважати законними лише ті податки, які затверджувалися чи будуть затверджуватися відповідними легіслатурами (законодавчими органами). Акт про гербовий збір був розцінений як відвертий намір позбавити колоністів їх прав і свобод. Наслідком цього став рух проти гербового збору. Введення цього ж збору не підірвало могутності багатих американців. Їх турбувало інше. Б. Франклін зазначав, що американці не могли змиритися з тим, що їм відмовили в праві – немає податків без представництва (в парламенті).

2 пит. На передові кола буржуазії, купецтва значний вплив мали ідеї англійських та французьких просвітників. Серед англійських просвітників варто виокремити Б. Франкліна та Т. Пейна, Т. Джеферсона.

Б. Франклін (1706-1790) «Історичний нарис Конституції і уряду Пенсільванії» опубліковано у 1759 р. історичне дослідження Франкліна переростає у політичний трактат. За своїм змістом це був революційний документ у якому знайшли відображення погляди Руссо (ідея суспільного договору) – це право народу Пенсільванії скинути владу правителів, якщо ті порушили умови суспільного договору. Франклін науково обґрунтував і довів необхідність революції. З другої половини 60-х рр. він перестає називати жителів колоній англійцями, називаючи їх американцями, а в 1769 р. він вперше назвав колонії державою. Серед інших його праць, були нариси щодо дикунів Північної Америки, про кримінальні закони і звичаї «Висловлювання про війну».

Т. Пейн (1737-1809). У січні1776 р. він опублікував памфлет «Здоровий глузд» в якому обґрунтував необхідність здобути незалежність. Т. Пейн критикував інститут спадкової монархії – підкреслюючи, що одна чесна людина важить для суспільства більше, ніж всі короновані негідники взяті разом. Він показав два шляхи: або залишитися під владою короля деспота, або ж здобути свободу і щастя в незалежній республіці. Під впливом його твору зміцнювалася ідея звільнення від метрополії.

Т. Джеферсон (1743-1826). У 1774 р. він анонімно опублікував памфлет «Загальний огляд прав Британської Америки». Цей твір було викладено у формі звертання автора до короля Георга ІІІ. Т. Джеферсон поступово починає говорити мовою ультиматумів вимагаючи від нього підпису рішень асамблей. Американці згодні підтримувати такого монарха, який царює але не править. У червні 1776 р. Т. Джеферсону доручили складання тексту декларації незалежності. Саме це й стало його зоряним часом, а в 1801-1809 рр. був третім президентом США.

3 пит. Питання про оподаткування було пов’язане з питанням про представництво. Колонії не були представлені в парламенті тому, що не брали участі у виборах палати громад. Більшість посадових осіб Англії переконані, що парламент це імперський орган юрисдикція якого розповсюджується як на метрополію так і на колонію. Лідери колоністів не визнавали ніякого імперського парламенту, вказуючи, що за законом вони мають стосунки виключно з королем. Саме він давав згоду на заснування поселень. Вони не заперечували того, що король Англії це король і колоній, але наполягали на тому, що англійський парламент має не більше прав видавати закони для колоній, ніж колонії для Англії. У 1766 р. був відмінений гербовий збір та змінений цукровий акт. Проте 1767 р. англійський уряд робить кроки, що призвели до загострення стосунків між колонією та метрополією. Канцлер казначейства Тауншенд склав новий план поповнення казни, маючи намір зменшити податки в Англії за рахунок посиленого митного збору з американських торговців. Він запропонував запровадити жорсткий митний контроль і ввести податки на доставку колонії паперу, скла, чаю, свинцю, фарби. Частина цих зборів призначалася для виплати жалування губернаторам, суддям, митним чиновникам, а також для утримання британських військ в Америці. Інший його акт давав верховним судам колоній право проводити обшуки. Зустрівши опір колонізаторів парламент у 1770 р. розпочинає «стратегічний відступ у реалізації реформ». Відмінені всі акти Тауншенда крім мита на чай. Саме збереження цього мита призведе до «Бостонського чаювання» (1773 р.). У 1773 р. Остіндська кампанія, яка переживала фінансові труднощі, отримала монопольне право на збут чаю у всіх колоніях. Через податок Тауншенда колоністи бойкотували чай остіндської кампанії, а після 1770 р. розгорнулася контрабандна торгівля чаєм. Майже 90% чаю не обкладались ніяким митом. Продаючи чай за ціною нижче звичайної кампанія зробила продажу контрабандного чаю не вигідною і усунула конкурентів із числа колоніальних купців. У ніч на 16 грудня 1773 р. група колоністів на чолі з Самуелем Адамсоном перевдягнувшись у індіанців повикидали чай у море з кораблів. Остіндська кампанія домагалася від парламенту покарання винних. Оскільки, якщо знищення чаю залишиться непокараним, то всьому світу стане зрозуміло, що уряд втратив владу над колоніями. Офіційний Лондон засудив «Бостонське чаювання» назвавши його актом вандалізму і наполягав на передбаченому законом приборканні колоністів. Весною 1774 р. англійський уряд приймає постанову – закрити порт для торгівлі. Колонія Масачусетс і її головне місто Бостон позбавлялись права мати виборні установи. В тому ж 1774 р. англійський уряд видає акт про Квебек, за яким католицизм визнавався релігією більшості населення Канади, а кордони Квебеку розширювалися шляхом включення до нього області між Огайо і Міссісіпі. Тим самим була штучно збільшена територія колоній, які не мали представницьких умов і в якій панувала католицька реакція.

Закон про закриття Бостонського порту мав набрати сили 1 червня 1774 р. Вірджинська палата оголосила цей день днем жалоби, посту і молитви. Губернатор Вірджинії розпустив цю палату. У відповідь на це частина членів палати зібралися і склали відозву із пропозицією про скликання континентального конгресу – з’їзду представників всіх англійських колоній континенту. При цьому вони сподівалися що до повсталих колоній долучиться і Канада. 5 вересня 1774 р. у Філадельфії відкрилося континентальнее засідання. Континентальний конгресс працював сім тижнів. Більшість його учасників висловилася протии розриву зв’язків з метрополією.

Початок війни за незалежність відноситься до подій квітня 1775 р. коли англійська влада отримала повідомлення про те, що патріоти в Конкорді дістали зброю і готуються до виступу.

10 травня відкрився другий континентальний конгресс, а 15 травня його учасники прийняли рішення оголосити війну Англії. 15 червня за пропозицією делегатів нової Англії конгресс обрав головнокомандуючим Джорджа. Вашингтона (1732-1799).

17 червня 1775 р. поблизу Бостона ополчення колоністів успішно відбиває наступ бостонського гарнізону, військові дії розпочинаються і в інших районах.

4 пит. 7 червня 1776 р. делегація від штату Вірджинія на чолі з Джеферсоном запропонувала резолюцію про відокремлення колоній. Була зібрана комісія для складання проекту декларації незалежності. До її складу увійшли: Томас Джеферсон, Джон Адамс, Бенджамін Франклін, Роджер Шерман, Роберт Лівінгстон.

4 липня 1776 р. прийнята декларація незалежності – дії колоністів набувають історичного значення, на цьому етапі американська армія являла собою ряд партизанських з’єднань. Американці не охоче визнавали створення регулярної армії, вони ставили верховенство цивільної армії над військовою. Солдатська і офіцерська частини армії віддавала перевагу демократичному духу взаємовідносин. Вашингтон, головнокомандуючий армії добре розумів необхідність її реформування. Армію не можна було побудувати без жорсткої дисципліни, він розумів і те, що воювати доведеться на чужій території, а американські солдати не хотіли воювати за межами своїх колоній. Тому в армії почали запроваджуватися тілесні покарання. Після закінчення війни всі солдати могли отримати земельні пожалування. Вашингтон таврував спекулянтів, підприємливих буржуа, виступав за обмеження приватновласницького накопичення, реквізицію всього їх майна.

Початковий етап війни складався не на користь колоністів. Англійські війська поповнилися 30-ти тисячним загоном із Ганновера, відчували підтримку свого флоту.

У 1775 р. англійці оволоділи Бостоном. У 1776 р. Н’юйорком і Філадельфією. У 1779-80 рр. театр військових дій перемістився на Південь.

Англійці, з метою заручитися підтримкою населення колоній допомагають неграм рабам, щоб схилити їх на свій бік. Військові дії для Вашингтона ускладнювалися щей тим, що йому доводилося стикатися з інтригами своєї армії.

Головна мета англійців полягала у тому, щоб відрізати Північно-Східні регіони від Півдня. У жовтні 1777 р. біля м. Саратога був перший значний успіх американської армії, ця перемога схилила на бік американців – іспанців, португальців, французів. До Європи їде делегація на чолі з Б. Франкліном, щоб залучитись підтримкою інших європейських країн. Іспанія і Франція пішли на підтримку американців з однією метою, звести колоніальні рахунки з Англією.

У лютому 1778 р. Франція і США уклали угоду про Союз, війна набуває ще більших масштабів, на допомогу колоністам прибуває французький флот. У 1778 р. англійці залишають Н’юйорк і Філадельфію. На завершальному етапі війни (1779-1781 рр.) англійський генерал Чарльз Корнвалліс здійснив низку невдалих спроб врятувати становище. Відомі його походи по Джорджиї, обох Каролінах і Вірджинії з метою закріпитися в глибинних районах цих штатів. У жовтні 1781 р. під Йорктауном Корнвалліс зустрівся з американською та французькою армією під командуванням Вашингтона та Рошамбо і був змушений капітулювати.

У вересні 1783 р. у Версалі укладено мирну угоду між Великобританією і США, а також Францією, Іспанією та Голландією. Англія визнавала незалежність США. Судноплавство по Міссісіпі визнавалося за обома державами.

Франція отримувала ряд островів у Карибському морі. А в 1785 р. англійський король зустрічав першого американського посланця в Лондоні.

 

5 пит. Протягом 1775-1778 рр. майже всі штати прийняли і затвердили свої конституції, які розпочинались із Декларації незалежності, але в цих конституціях було закладено низку суперечностей, які потребували вирішення. У 1777 р. на Другому континентальному конгресі було прийнято статті про конфедерацію.

Для вирішення нагальних питань потрібна була згода 9 штатів із 13-ти 3/4. За конституцією кожен штат зберігав право встановлювати свої мита і утримувати збройні сили. Конгрес позбавлявся прав укладати зовнішньо торгівельні угоди і запроваджувати митні тарифи. Загальнодержавна скарбниця складалася з добровільних внесків штатів.

Окремі штати із дозволу конгресу мали право оголошувати війну. Президент конгресу міг здійснювати виконавчу владу тільки через владні інституції штатів. У листопаді 1783 р. американська армія була розпущена. Солдатам і офіцерам роздавались свідоцтва на отримання земельних ділянок. Багато фермерів і ремісників потрапили до числа боржників, почалися повстання. На чолі найбільшого з них у Північно-Західній частині Масачусетса стояв Шейс (1747-1825).

Наприкінці 1786 р. близько 600 фермерів та ремісників на чолі з Шейсом перервали засідання вищого суду штату, з метою завадити винесенню вироків про конфіскацію власності за несплату боргів. Повсталі вимагали від уряду того, що земля є спільною власністю і нею повинні наділятися всі ті, хто її не має. На початку 1787 р. повстанці були розбиті, а Шейс здався владі. Він та інші 13 керівників повстання були засуджені до страти (помилувані).

У травні 1787 р. у Філадельфії під головуванням Вашингтона відкрилася сесія конституційного конвенту результатом якої стало прийняття у вересні 1787 р. конституції США. У ній було визначено поділ влади:

Виконавча – президент, якого обрали на 4 роки з правом переобрання на другий термін.

Законодавча – конгрес із двох палат (верхня палата – сенат і нижня палата – представників)

Судова – верховний суд.

Президент був головнокомандувачем армії і флоту. Призначав за згодою сенату чиновників і укладав міжнародні договори, які повинні були бути ратифіковані 2/3 сенаторів.

Конгрес – відав збиранням податків на всі території країни. Отримання позик, карбування монети, запровадження єдиної системи мір і ваги. Конгрес уповноважувався набирати й утримувати армію і флот. Регулювати внутрішню і зовнішню торгівлю.

У 1789 р. «Біль про права» перші 10 поправок, що стосувалися особистих прав і свобод громадян. Цей документ набрав сили у 1791 р. Серед них перша: свобода слова, друку, віросповідань, зібрань з мирними цілями. Четверта: заборона на обшуки, конфіскацію майна. П’ята дотримання законності при розгляді кримінальних справ. Восьма заборона жорстких фізичних покарань. Дев’ята право народу користуватися правами, не обумовленими конституцією.

У 1991 р. була прийнята 26-та поправка до конституції США. Одним з останніх рішень конгресу стало питання про проведення виборів президента США. Першим головою держави став Джордж Вашингтон (1789-1797).

 

6 пит. Війна за незалежність знищила колоніальну залежність тринадцяти колоній від Англії, забезпечивши їм незалежність.

Після війни західні землі були оголошені суспільними землями США. Поряд із колоніальною залежністю ліквідовувалась низка феодальних пережитків, що гальмували розвиток капіталістичних відносин, відмінялись дворянські звання і титули, обов’язкова передача спадщини старшому сину (майорат). Відмінялися закони і про частковий продаж його земель. У деяких штатах володіння землею перестало бути безпосередньою умовою для участі у виборах до місцевих законодавчих зборів. Скасовувалося біле рабство за борги – збереження лише в якості покарання, за деякі злочини.

В ряді північних штатів, де рабство негрів не було розповсюджене воно було ліквідоване. У 1774 р. відмінено рабство в Масачусетсі, у 1784 р. в Коннектікуті та Родайленді. До деяких інших штатів ввіз рабів був або повністю заборонений, або обмежений високим митом. На півдні рабство зберігалося. Війна одночасно була національно визвольним і об’єднавчим рухом і мала велике міжнародне значення.

У результаті війни за незалежність утворилася перша самостійна держава в Америці з якою повинні були рахуватися інші країни, втративши Америку, Англія звертає свою увагу на Схід.

Війна сприяла підйому національно-визвольного руху в колоніях центральної та південно-східної частини Америки, які були в руках Іспанії. Мала вона вплинути і на французьку колонію – Гаїті.

 

 

Французька революція XVIII ст. (1789-1799)

План

1. Спроби реформ напередодні революції

2. Початок революції обмеження абсолютизму

3. Повалення монархії, жиронда

4. Якобінська диктатура

5. Крах якобінської диктатури. Директорія

Література

Манфред Л. Великая Французская революция

Ревуненков Очерки Великой Французской революции

Токвиль Старый порядок и революция.

 

1 пит. Французька революція XVIII ст. готувалася майже протягом всього XVIII ст. і була викликана економічними і політичними причинами. Урядові кола франції розуміли необхідність проведення реформ. Але починаючи з 70-х рр. XVIII ст. спроби проведення реформ зустріли опір знаті. Король Людовік XVI практично був не спроможний викорінити всю складність становища. Державна казна була спустошена, все говорило про потребу проведення докорінних реформ. Їх проведення асоціюється з іменами: Тюрго, Мальзерба, Калонна, Брієнна, Неккера. Всі вони в різний час займали посаду генерального контролера фінансів.

Тюрго передбачав, що ці реформи покращать економічне становище і зменшать народне невдоволення. Він виступав за:

- Верховенство закону

- Створення виборчого самоуправління

- Допуск середнього стану до всіх державних посад

- Ліквідацію повинностей селян на користь поміщиків

- Поширення податків на землі дворянства і духовенства

- Обмеження витрат короля і двору

- Підняття торгівлі і промисловості (ліквідація внутрішніх митниць і цехів)

- Запровадження віротерпимості

- Підняття рівня освіти

- Послаблення цензури

Всі ці кроки Тюрго отримали рішучий опір дворянства і духовенства, наслідком чого стало його усунення з посади контролера фінансів.

Неккер – відновив державний кредит шляхом позик. Скоротив пенсії і обмежив витрати двору. Відбулося зменшення числа чиновників. Протягом п’яти років він зумів зрівняти видаткову і доходну частину бюджету не збільшивши розміри податків при тому, що Франція вела в цей час війну з Англією.

Колонн – у 1787 р. за його пропозицією Людовік XVI скликав збори вищої знаті і запропонував їм схвалити рішення про запровадження поземельного податку, який повинні були сплачувати всі прошарки французького суспільства. Ця пропозиція також була відхилена Людовіком XVI, а ініціатора відправили у відставку.

Брієнн – розпочав свої реформи з урівняння у правах католиків, протестантів і православних. Хотів розповсюдити податок поземельної субсидії на дворянство і духовенство. Всі ці заходи мали зменшити недолік. На їх проведення не було коштів. Тому в серпні 1788 р. до керівництва урядом повернувся Неккер з метою забезпечення стабільності в суспільстві і підтримки політики реформ. Він умовив Людовіка XVI скликати генеральні штати, які не скликалися з 1614 р.

Скликання штатів стало значною подією не лише для Франції. Король прийняв рішення збільшити в двічі кількість депутатів від третього стану, яка таким чином зрівнялася з кількістю двох інших привілейованих станів разом узятих. Вибори до генеральних штатів були проведені весною 1789 р. в них брали участь всі дворяни і представники духовенства, а також чоловіки які досягли 25-річного віку і були внесені до списку платників податків.

Жінки правом голосу не користувалися. До генеральних штатів було обрано 291 депутат від духовенства, 285 від дворянства, 578 від третього стану(на 2 більше).

2 пит. 5 травня 1789 р. у Версалі відкрилося перше засідання генеральних штатів. Відразу після скликання генеральних штатів проблемним було перше питання, як проводити голосування? Депутати від третього стану вимагали загальних станових засідань та індивідуального голосування.

12 червня вони закликали депутатів інших станів приєднатися до них, а 17 червня оголосили себе національними зборами. 19 червня депутати від духовенства прийняли рішення об’єднатися з третім станом. 27 червня під тиском революційних сил Людовік XVI наказав депутатам від дворянства приєднатися до двох інших станів.

9 липня 1789 р. депутати всіх трьох станів оголосили себе установчими зборами. Відразу після цього була створена комісія для розробки нової конституції. Після проголошення установчих зборів ситуація загострилася. 14 липня відбувається зіткнення між революційним народом і владою. (взяття Бастилії).

Людовік XVI був змушений піти на поступки і на знак примирення від бунтівних людей він приймає синьо біло червону кокарду. Це було зроблено на знак примирення короля з революційним народом Парижу. (червоний і синій – кольори паризького герба і білий королівського прапору Бурбонів). Ця кокарда стала символом революції і влади і з часом трансформувалася у державний прапор країни.

У містах починають формуватися нові інститути державної влади. У Парижі ще на передодні повстання 14 липня виник муніципалітет (виконавчий орган революційної влади), який приступив до формування цивільної міліції. Відразу після взяття Бастилії обрали мера столиці, а цивільна міліція перетворена у національну гвардію.

Наприкінці липня у столиці був створений і представницький орган влади – генеральна рада паризької комуни. В ніч з 4 на 5 серпня депутати національних зборів висловилися за відміну станових привілеїв, декретом 5-11 серпня відмінялися сеньйоріальні повинності, скасовувалася церковна десятина і ряд дворянських привілеїв. 26 серпня 1789 р. було прийнято «Декларацію прав людини і громадянина». Автори декларації переслідували мету:

Покінчити з політичною спадщиною старого порядку і закласти основи майбутнього устрою, у ній говорилося «Джерело суверенітету знаходиться в нації, ніяка корпорація, ні один індивід не можуть володіти владою, яка не походить з даного джерела».

Декларація дає перелік природних прав людини: свобода, власність, опір насиллю, верховенство закону є основний принцип правової держави. Ніхто не може бути примушений до дії не визначеної законом.

У декларації підкреслювалася необхідність вироблення гарантій особистої безпеки громадян.

Найбільш важливі реформи пов’язані з ліквідацією «старого порядку», відносяться до першої половини 1790-х рр.

Установчими зборами був визначений порядок викупу феодальних повинностей. Збережена відмінність між особистими і реальними правами, особисті відтепер визнавалися не законними і підлягали відміні, до реальних прав належали: ценз, шампур (натуральний оброк), і ренти – підлягали викупу. Сума викупу встановлювалася в розмірі, що у 20 разів перевищував прибуток від грошових повинностей.

До весни 1790 р. закінчилося реформування податкової системи країни. Всі попередні податки відмінялися, включаючи і соляний (габель) – натомість запроваджувалися три прямі податки: на земельну власність, на рухоме майно, торгово-промислову діяльність. Крім того було прийнято закон за яким ліквідовувалися корпорації і державна регламентація економічної діяльності. Скасовувалися привілеї монопольних торгівельних компаній (Ост-Індська).

У червні 1790 р. установчі збори скасували інститут спадкового дворянства і всі пов’язані з ним титули. Громадян називали тепер за іменем голови сім’ї, а не аристократичними титулами. Згідно до цивільного устрою 1792 р. скасовувалися всі церковні титули крім єпископа і кюре (приходські священики). Із компетенції церкви вилучалися: реєстрація народження, шлюбів і смертей. Запроваджувалася виборність єпископів і кюре. Затвердження єпископів папою відмінялося. Протестанти урівнювалися в правах з католиками.

3 вересня 1791 р. прийнято конституцію Франції. Конституція закріпила основні права і свободи, які проголошувалися у декларації прав людини і громадянина. За конституцією у Франції установлювався монархічний устрій правління (конституційна монархія), було закладено в ній і механізм поділу влади.

Виконавча – король

Законодавча – парламент

Як голова виконавчої влади, король зберігав широкі повноваження: призначав міністрів, командував армією і флотом, призначав послів, але він позбавлявся права оголошення війни і миру.

Однопалатний парламент називався національними законодавчими зборами. До його компетенції належало:

Законодавча ініціатива

Прийняття законів

Встановлення розміру державних витрат

Запровадження державних податків

Оголошення війни і ратифікація міжнародних угод.

Крім влади короля і законодавчих зборів створювалася й незалежна судова влада.

Конституція 1791 р. обмежувала виборчі права громадян. Громадяни поділялися на «активних» і «пасивних».

«Активними» були чоловіки, які досягли 25 річного віку і сплачували прямий податок в розмірі 3-х денної заробітної плати. Цим критеріям відповідало 4,3 млн. чол. – 15% населення. Для тих, хто хотів стати депутатом парламенту майнова планка була ще вищою – сплата прямого податку не менше 51 лівра. Вибори були багатоступеневими. Конституція закріпила новий адміністративно територіальний устрій. Вся територія була розділена на 83 департаменти. Нижчою адміністративною одиницею стала комуна. Паризька поділялася на секції.

13 вересня конституція була затверджена Людовіком XVI, який наступного дня присягнув їй на вірність. У кінці місяця установчі збори оголосили про свій саморозпуск. У маніфесті з цього приводу Ленін зазначав: «революція закінчилася, проте, наступні події французької історії підтвердили хибність думки монарха.

3 пит. Влітку 1791 р. відбулися вибори до законодавчих зборів. Депутатський склад повністю оновився і налічував більше 745 депутатів. Серед них було менше представників дворянства та духовенства – переважали представники вільних професій, адвокати (400 осіб) з усіх. У новій палаті практично не залишилося роялістів, їх потіснили республіканці, які здобули на виборах близько 150 місць. В перші місяці роботи законодавчих зборів намітилися протиріччя в середовищі республіканців. Поміркованих вождів – Бріссо, Кондорсе Верньо сучасники називали брісотинцями. Ще в ХІХ ст. історики дали їм назву жирондисти, оскільки ряд відомих діячів цієї партії представляли в законодавчих зборах департаменти Жиронда (південно-західна франція з центром у м. Бордо).

Радикальне крило республіканської партії отримало назву – гора (Монтан’янь) від французького – горці.

Включно до літа 1791 р. іноземці не виявляли зацікавленості до Франції. Однак невдала спроба короля втекти за межі країни змінила ставлення європейських країн.

27 серпня 1791р. у саксонському замку Пільніц імператор Леопольд ІІ і Прусський король Фрідріх Вільгельм ІІ підписали декларацію на захист монархічного устрою у Франції. У березні 1792 р. Людовік XVI призначив міністрами жирондистів або близьких до них політичних діячів: Дюмур’є, Лакоста, Ролан, Клав’єр.

20 квітня з їх згоди, король запропонував законодавчим зборам оголосити війну Австрії. Пропозиція була прийнята. Пасивні бойові дії тривали до тих пір, поки на початку липня на Рейні не з’явилася армія герцога Брауншвейгського. Над Францією нависла загроза іноземного вторгнення. Прагнучи виправити становище жирондистський уряд проводив жорстку внутрішню політику. У 1792 р. (травень) законодавчі збори прийняли декрет проти священиків, які не склали присяги. Була розпущена й королівська гвардія. На початку червня було прийнято рішення організувати на околицях Парижу військовий табір для загону добровольців, з метою оборони Парижу – федерати. Людовік XVI відмовився затвердити нові декрети законодавчих зборів, а в середині червня відправляє міністрів жирондистів у відставку.

9 серпня королівський палац був оточений федератами і загонами повстанців, а 10 серпня Людовік XVI залишає його разом зі своєю сім’єю і цього ж 10 серпня законодавчі збори декретували відречення голови виконавчої влади від його функцій. Людовік XVI і вся його родина були заарештовані.

Замість існуючих органів влади було вирішено обрати нову установчу палату, яку за зразком американського конституційного конвенту назвали національним конституційним конвентом, поділ громадян на активних і пасивних відмінявся. Законодавчі збори запровадили трибунал для суду над контрреволюціонерами, який виніс смертельні вироки. Вперше в якості знаряддя страти була використана гільйотина.

Весною різко погіршилося економічне становище. Конвент продовжував накачувати економіку не забезпеченими асигнаціями. В результаті їх курс на січень1798 р. упав у порівнянні з попереднім на 50 %.

Зросли ціни на основні споживчі продукти. Починають спалахувати повстання на грунті дорожнечі. На чолі найбільшого повстання в Парижі стояв Жак Ру. На весні 1793 р. конвент всупереч опору жирондистів прийняв ряд декретів з метою посилення контрреволюції (репресивного характеру). Декрет про створення революційного трибуналу, про застосування смертної кари без суду й слідства, про обмеження свободи друку. Ряд заходів був спрямований на підвищення боєздатності армії. Конвент відправляє 82 депутати в департаменти для прискорення набору в армію нових 30-ти тисяч осіб. В кожну з армій республіки направлено по 3 депутати для контролю над командувачами.

6 квітня 1793 р. створюється комітет суспільного порятунку з 9 членів. Рішення якого з важливих справ вважалися обов’язковими для виконання міністрами урядів.

4 травня конвент приймає декрет про максимум цін на зерно: встановлюється межа росту цін на зерно і борошно. Ще в квітні 1793 р. Марат – один з керівників якобінського клубу став вимагати покарання винних осіб – жирондистів, але жирондисти добилися постанови конвенту про арешт самого Марата, Ебера і Варле. Ці кроки конвенту стали причиною нового повстання організованого секціями Парижу.

31 травня 1793 р. озброєний натовп увірвався до зали засідань і висунув вимоги: Розпочати судове переслідування жирондистів, організувати революційну армію, добитися виконання законів про максимум цін і оподаткування багатих. 2 червня 1793 р. конвент приймає декрет про арешт 22 депутатів жирондистів – до влади приходять якобінці.

 

4 пит. Програма яку належало виконати монтан’ярам, була в загальних рисах накреслена рішеннями конвенту (березень-травень 1793 р.). Військовий стан республіки в цей час був безнадійним. 9 квітня 1793 р. австрійці увійшли на територію Франції, захопивши ряд фортець на шляху до Парижа. 23 липня перед прусаками капітулював гарнізон Майнца. На Півдні війська Сардинського королівства завоювали Савою і Ніццу. Іспанці перейшли Піренейські гори і розпочали наступ на Байонну і Перпін’ян. Англія у червні оголосила блокаду всіх французьких портів, перехоплюючи навіть судна нейтральних країн. 23 серпня капітулював Тулон – найбільша морська база Франції у Середземному морі. Небезпеку для республіки становив так званий федералістський бунт, який підняли жирондисти в провінціях. влітку 1793 р. охопили 60 із 83 департаментів Франції. 6 департаментів створили єдине керівництво Нормандії, створено армію, яка розгорнула наступ на Париж. Одним з кульмінаційних моментів стало вбивство 13 липня Марата, роялісткою Шарлоттою Корде.

Перше що зробили якобінці прийшовши до влади – прийняли серію аграрних законів. Відмінили сеньйоріальні повинності без будь-якого викупу, які дозволяли продаж земель конфіскованих у емігрантів, дозволявся продаж невеликих ділянок землі.

24 червня 1793 р. у Франції прийнято нову конституцію, за якою держава проголошувалася республікою. До її основи було покладено принципи запропоновані Руссо. Конституція запроваджувала всезагальне виборче право, яким користувалися чоловіки з 21 року і які проживали не менше 6 місяців у своєму виборчому окрузі. Терміном на один рік громадяни обирали законодавчий корпус, якому належали широкі повноваження – видання законів, нагляд за дотриманням бюджету, встановлення податків, контроль за посадовими особами. Законодавчий корпус обрав виконавчу раду із 25 осіб, на яку покладалось керівництво загальним управлінням у республіці. Найавторитетнішим вождем стає Максиміліан Робесп’єр. Найближчими його соратниками були: Кутон, Сенжюст, Канно. Поряд із комітетом суспільного порятунку зростає значення комітету загальної безпеки, який зосередив у своїх руках функції політичної поліції. 10 жовтня 1793 р. прийнято декрет про революційний порядок управління. У період правління монтан’ярів різко посилюється адміністративна централізація. Ще в більших масштабах провадиться мобілізація до армії. Декрет від 23 серпня фактично встановив у країні загальну військову повинність, пішли якобінці і на подальше обмеження свободи торгівлі і посилення державного контролю над економікою. Це проявилося перш за все у централізованому управлінні підприємствами що працювали на армію. Запроваджувалася державна монополія на зовнішню торгівлю. Декретом від п’ятого вересня створювалися «Революційні армії» призначені для використання в середині країни.

29 вересня декрет про загальний максимум, який встановлював граничні ціни на широкий асортимент товарів. Для перемоги над ворогами якобінці звернулися до найсуворіших заходів примусу – терорів.

17 вересня конвент приймає декрет про підозрілих. Загальна кількість жертв терору у 1793-1794 рр. досягла 33-40 тис. осіб, із них за вироками надзвичайних судів були страчені близько 16 тис. осіб, більшість засуджених 80% належали до третього стану (бідняки). Заходи насилля у поєднанні з кропіткою роботою допомогли якобінцям перемогти у війні із федералістами і арміями іноземних держав. На початок 1794 р. створена більш ніж мільйонна армія, яка переважала сили противника.

В січні 1794 р. комітет суспільного порятунку проголошую про початок наступу на всіх фронтах. Головна битва кампанії цього року відбулася 24 серпня біля селища Флерюс на Півдні Нідерландів. Французи розбили австрійців оволодівши Брюсселем, Антверпеном і Л’єж. Одночасно вони зайняли ввесь лівий берег Рейну включаючи міста Кельн, Бон і увійшли до Іспанії. Розправа з ебертистами призвела до того, що 20 червня 1794 р. конвент приймає декрет про реорганізацію революційного трибуналу. Згідно з декретом завданням революційного трибуналу було не правосуддя, а покарання ворогів народу (через смертну кару). Маючи потребу заручитися підтримкою народних мас монтан’яри звернулися до релігії. Наприкінці 1793 р. країну заполонила хвиля дехристиянізації, що супроводжувалася закриттям храмів, глумлінням над предметами культу, населенням над священиками. Поштовх до цього був даний декретом від 5 жовтня 1792 р. Про запровадження літочислення і календаря.

Початком нового літочислення оголошувалося 22 березня 1792 р. – початок існування республіки. Встановлювалися нові назви місяців по 30 днів у кожному кількість яких залишалася попередньою (12). Тижні замінялися декадами.

7 травня 1794 р. конвент прийняв декрет за яким затверджувалася нова державна релігія – покликана замінити католицизм і зміцнити єдність республіки. Встановлювався культ верховної істоти. 27 липня Робесп’єра заарештовано, а 28 липня страчено на гільйотині.

 

5 пит. Політика термідоріанців знайшла втілення у поступовій ліквідації системи владних установ монтан’ярів. Звужені повноваження комітету суспільного порятунку і загальної безпеки. Відновлені легітимні органи судочинства. Ліквідована паризька комуна.

В галузі релігійної політики цей конвент відкинув експерименти з культом верховної істоти і зробив кроки до примирення з католиками. Поступово вони послабили і державний контроль над економікою.

У вересні 1794 р. конвент продовжив дію законів про максимуми, але не підкріпив це рішення заходами примусу проти спекулянтів. Одночасно термідоріанці скасували державну монополію на зовнішню торгівлю.

24 грудня була відмінена дія законів про максимуми. У 1795 р. була розроблена нова конституція Франції. Як і попередня конституція вона встановлювала у Франції республіку, але в її основі була монархічна конституція 1791 р. конституція відновлювала цензове обмеження виборчого права під двоступеневу систему виборів. В її основу був покладений механізм поділу влади.

Законодавча – рада 500 і рада старійшин. Їх функції:

Рада 500 – законодавча ініціатива і обговорення законопроектів.

Рада старійшин – їх затверджувала.

Обидві палати щорічно оновлювалися на 1/3.

Виконавча влада – директорія (5 чол.), які подавалися радою старійшин за поданням ради 500. У конституції відчувалися спроби створити гарантії проти диктатури якогось інституту влади чи політичної партії. З цією метою встановлювався складний спосіб обрання директорії. Крім того спеціальними декретами конвент постановив що не менше 2/3 законодавчих палат повинно бути обрано із членів самого конвенту.

У листопаді 1795 р. закінчилися вибори до законодавчих палат і була сформована директорія. Її іменем називають республіку 1795-1799 рр. коли діяла конституція 1795 р.

Розвиток супроводжувався двома суперечливими тенденціями. Уряду вдалося приборкати інфляцію і країна повернулася до металевих грошей. На виборах 1795 р. до законодавчих зборів значного успіху досягли монархісти. Республіку врятувало те, що 2/3 депутатських місць виділено колишнім членам конвенту. На проміжних виборах 1797 р. монархісти досягли справжньої перемоги. Виникла реальна загроза монархічної реставрації.

За рішеннями законодавчих палат був припинений продаж національних багатств. До Франції почали повертатися емігранти і священики, які не склали присяги. В цих умовах директорія спираючись на генералів і Бонапарта здійснила державний переворот. У вересні 1797 р. результати проміжних виборів були анульовані. 177 депутати (монархісти) вислані з країни.

Завдяки успіхам якобінців військове становище республіки було міцним. У квітні1795 р. підписаний мирний договір. У 1796 р. Франція завдала відчутного удару по решткам анти французької коаліції – Австрії і П’ємонту.

19 травня 1798 р. французький флот під командуванням Бонапарта направився до Єгипту. На шляху вони захопили острів Мальту. Розбили армію мамлюків у битві біля пірамід 21 липня. Далі Бонапарт рушає на Сирію, де зазнав невдачі. Ще 1-2 серпня британський флот під командуванням Нельсона знищив французькі кораблі в бухті Абукир.

В серпні 1799 р. Бонапарт тікає у Францію. Армія кинута ним на призволяще капітулювала у вересні 1801 р. причиною від’їзду Наполеона з Єгипту стало погіршення становища у Франції. Проти неї виступала друга анти французька коаліція. (1798-1799)

Захоплення Мальти призвело до війни з Росією, яка виступила на захист мальтійського ордену – великим магістром якого був імператор Павло.

Напад французів на Єгипет змусив Османську імперію приєднатися до Британії і Росії, союзна угода 1799 р. Франція сама оголосила війну Австрії у березні 1799 р. після того як та погодилася пропустити російські війська через свою територію.

У березні об’єднаний російсько-турецький флот під командуванням Ушакова захопив острів Корфу. Одночасно у Північну Італію вторглися австрійські війська підтримані двома російськими корпусами Суворова. До кінця літа французи були змушені залишити Північ Італії. Росіяни і австрійці потіснили їх і в Південній Німеччині. У серпні британські і російські десантники висадилися в Голландії. Виникла загроза втрати Францією всіх попередніх завоювань. Чергові вибори 1799 р. (квітень) похитнули владу директорії. В червні 1799 р. палати добилися звільнення 3 із 5 членів директорії. Державний переворот був здійснений у 2 етапи. 9 листопада 1799 р. (18 брюмера) обидві законодавчі палати під приводом розкриття змови якобінців були переведені з Парижу до замку в Сен-Клу (передмістя Парижу), а Бонапарт призначений командуючим паризьким гарнізоном. Того ж дня він добився відставки членів директорії і зосередив у своїх руках всю повноту цивільної і військової влади. Залишалося досягти визнання його повноважень з боку законодавчих палат. 18 брюмера Бонапарт приїхав у Сен-Клу. Особливо вороже його прийняли у раді 500 все ж він досягнув схвалення державного перевороту.

Було оголошено про припинення існування директорії, а виконавча влада вручалася трьом консулам: Бонапарту, Сійєсу і Роже-Дюко. Замість палат створювалися дві законодавчі комісії, яким належало розробити нову конституцію.

Переворот 18-19 брюмера призвів до встановлення у Франції військової диктатури, яка зберігалася до 1814 р. ці події стали важливим рубежем у політичному розвитку країни з яким і пов’язується закінчення революції.