Франція часів консульства та імперії

Законодавчі комісії утворені після перевороту 18-19 брюмера розробили проект нової конституції, який опублікували 13 грудня. За конституцією виконавча влада посилювалася за рахунок консула. Проект конституції винесений на всенародне схвалення. За проголосували близько 3 млн. осіб, лише близько 1,5 тис. проти. Формально в її основу був покладений принцип розподілу влади.

Виконавча влада 3 консулам терміном на 3 роки. Консули призначалися сенатом, при цьому найбільш широкі повноваження у першого консула (призначення міністрів та інших посадових осіб, як цивільних так і військових, командування армією, укладання мирних угод). Першому консулу також належало право законодавчої ініціативи.

Законодавчим палатам залишалось лише готувати законопроекти – функція державної ради. Обговорювати їх – трибунат. Голосувати без обговорення – законодавчий корпус.

Конституція відновлювала загальне виборче право. Основні інститути влади формувалися шляхом призначень. Консули – членів сенату. Сенатори – членів трибунату і законодавчих зборів.

Таким чином всі ланки державного управління знаходилися під контролем виконавчої влади. Конституція 1799 р. встановлювала диктатуру. Взявши владу у свої руки Бонапарт відмінив виборність голів місцевих адміністрацій підпорядкувавши їх своєму контролю. Він особисто призначав представників департаментів, мерів міст – на них було покладено місцеве управління. Представники установи отримали лише право дорадчого голосу і призначалися першим консулом. Посада мера Парижу і заміський муніципалітет ліквідовані. Париж у адміністративному відношенні був підпорядкований перфекту з державного департаменту. Відмінено виборність суддів всіх ланок. Він сам почав призначати всіх членів судових інстанцій. Судді перетворилися в чиновників, чия службова кар’єра залежала від волі першого консула. Адміністративну централізацію посилювали заходи поліцейського контролю над всіма сторонами життя.

Першою жертвою стала преса. У січні 1800 р. під приводом боротьби з революцією закрито 60 із 72 газет. У 1800 р. утворилася комісія для розробки цивільних законів, які охоплювали широку сферу економічних і сімейних стосунків. Результатом роботи комісії став прийнятий 17 березня 1804 р. «Цивільний кодекс».

Закріпив у якості основ законодавства знамениті принципи 1789 р. а саме: свободу особистості, рівність всіх громадян перед законом, свободу совісті, гарантувалося право недоторканості приватної власності. Відносини власності покладені в основу сімейних стосунків. Влада чоловіка на жінкою і дітьми, спиралась на право голови сім’ї одноособово розпоряджатися всім сімейним майном. Кодекс передбачав шлюбний контракт, який визначав майнові відносини майбутнього подружжя, зберігався цивільний шлюб, право на розлучення. Велика увага приділялася успадкуванню. З числа спадкоємців майна виключалися позашлюбні діти.

Забезпечивши нейтралітет Пруссії і Росії, Бонапарт в травні 1800 р. входить на територію Північної Італії.14 червня розбив австрійські війська в битві при Маренго.

Вже в лютому 1801 р. Австрія підписала з ним Люневільський мирний договір за яким відмовлялася від Бельгії, визнавала новий Східний кордон Франції, що проходив тепер по Рейну і створені нею дочірні республіки.

Залишившись на одинці Велика Британія почала шукати підґрунтя для мирного договору з Францією, який був укладений 21 березня 1802 р. в Ам’єні. За ним Британія зняла морську блокаду Франції, полегшивши її торгівлю з колоніальними країнами, але не визнала ні її східних кордонів, ні дочірних республік.

Важливим етапом перетворення консульської імперії стало те, що в травні 1802 р. Бонапарт отримав титул по життєвого консула. Здійснено низку заходів для підтримки його політики церквою. Ще в червні 1801 р. був підписаний конкордат Наполеона з папою римським, згідно з яким католицизм визнавався релігією більшості французьких громадян, а церква відмовлялась від претензій на втрачене в роки революції майно. В квітні 1802 р. була оголошена амністія емігрантам. Значну частину яких становили монархічно налаштовані дворяни. Емігранти отримували право на повернення майна конфіскованого в них в ході революції, але за умови, якщо воно не мало нових власників. Бонапарт здійснив ряд заходів для створення відданого йому дворянства. Першим кроком стало запровадження в травні 1802 р. почесного легіону.

18 травня 1804 р. Бонапарт проголосив себе імператором Наполеоном. В черговий раз була перероблена конституція Франції. Винесена на плебісцит вона була схвалена 3,5 млн. 2,5 тис. проти.

2 грудня 1804 р. в соборі Паризької Богоматері відбулася коронація Бонапарта за участю папи римського Пія VII.

Згідно з конституцією 18 травня 1804 р. республіка у Франції формально зберігалася у ній зокрема говорилося: «управління республікою доручається імператору, який отримує титул імператора Франції і цей титул передавався по спадковості так же як і при королівській системі управління. Держава майже не зазнала змін, лише у 1808 р. Франція стала офіційно іменуватися імперією.

У 1805 р. Великій Британії вдалося відновити анти французьку коаліцію (третю) за участю: Росії, Австрії, Неаполітанського королівства, і Швеції. В цих умовах Наполеон відмовився від плану вторгнення на Британські острови з моря і направляє свою армію проти ворогів на континенті. Під її натиском змушений був капітулювати Відень, а після поразки об’єднаних російсько-австрійських військ в битві при Аустерліці 2 грудня 1805 р. Австрія змушена була підписати з Наполеоном мир. 21 жовтня 1805 р. об’єднаний франко-спанський флот був маже повністю знищений англійською ескадрою Нельсона біля мису Трафальгар. Ця поразка поклала край морському суперництву Англії та Франції. Англія стала беззаперечною «володаркою морів». У 1806 р. створилася четверта анти французька коаліція, Австрію замінила Пруссія.

Але французи розгромили її в битвах при Ауерштедті. Наприкінці жовтня 1806 р. Наполеон входить до Берліну. 21 листопада 1806 р. Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду. Згідно цього декрету на території Франції і залежних від неї країн заборонялася торгівля Великою Британією – це був суто військовий захід, який став відповіддю на морську блокаду оголошену цією країною проти Франції.

Враховуючи великі обсяги британського експорту в Європу Наполеон сподівався, що континентальна блокада підірве економічну могутність і змусить Англію вийти з війни.

Не дивлячись на окупацію Францією Пруссії союзники продовжували війну. Російська армія і рештки прусської через польські землі відходять у Східну Пруссію – тут відбувається серія кровопролитних битв – важливе значення для підсумків кампанії мала перемога французів під Фрідлендом. З 25 червня по 9 липня 1807 р. французький ф російський імператори підписали в м. Тільзит угоду про союз між Францією та Росією. Росія мала приєднатися до континентальної блокади. Олександр І заручився підтримкою Наполеона у війні з Османською імперією. Тут же підписана франко прусська угода. Пруссія також приєдналася до континентальної блокади, але втрачала польські території захоплені в 1793-1795 рр. на польських землях утворювалося велике герцогство варшавське.

У 1807 р. Наполеон в ультимативній формі вимагає приєднання Португалії до континентальної блокади. У 1808 р. війна охопила увесь Піренейський півострів. Наполеон посадив на іспанський престол свого брата Жозефа. У відповідь на це іспанці розпочинають боротьбу, що прийняла форму народного опору – герилья. Невдачами на Піренейському півострові вирішила скористатися Австрія. У 1809 р. вона з Англією та Іспанією утворила п’яту анти французьку коаліцію. Протягом осені 1809 р. Австрійські війська зазнали низки масштабних поразок, наслідком чого стало підписання 14 жовтня 1809 р. Шенбурннського мирного договору, за яким Австрія втрачала вихід до Адріатичного моря, зменшувалася кількість армії, сплачувала велику контрибуцію і приєднувалася до континентальної блокади.

Однією зі складових наполеонівської імперії стало пожвавлення економіки країни. Економічне зростання свідчило про те, що заходи по оздоровленню економіки прийняті термідоріанським конвентом, а пізніше й директорією стали приносити свої результати. Фактично Наполеон завершив реформу фінансів, початок якій поклав попередній уряд. Він ліквідував дефіцит державного бюджету. Ставши першим консулом Наполеон реформував податкове відомство. Він переніс тягар від збору прямих податків на не прямі – на тютюн, алкогольні напої. З метою зміцнення системи кредиту у 1800 р. був створений французький банк – приватна установа, яка діяла під державним контролем. Його головне завдання полягало у забезпеченні стабільності ринку цінних паперів. У 1803 р. французький банк отримує дозвіл на емісію паперових грошей (вливання коштів у грошовий потік). Тоді ж в обіг був запроваджений срібний франк, який вільно обмінювався на паперові гроші. У 1802 р. вдалося збалансувати дохідну і видаткову частину. Оздоровлення фінансів сприяло зростанню інвестицій у промисловість – це стало важливою передумовою промислового перевороту. Першою галуззю промисловості у Франції була бавовняно-прядильна. Технічному перевороту сприяла політика протекціонізму, яку проводив уряд імперії. Раннім проявом цієї політики стала континентальна блокада 1806 р. протягом 1805-1810 рр. торгова політика Наполеона призвела до економічних криз – це змусило його узаконити контрабанду.

Сільське господарство виявилося ще менш підготовленим до змін ніж промисловість. Промислова революція у Франції не була підтримана Англією.

У 1812 р. остаточно не підкоривши народи Піренейського півострова, маючи безліч не вирішених проблем, Наполеон приймає рішення здійснити похід на Росію. Велика армія Наполеона вторглася на територію Росії 12(24) червня 1812 р. – 500 тис. осіб. На 2/3 це були солдати союзних і залежних від Франції країн. План Наполеона полягав у тому, щоб розбити противника у серії прикордонних боїв, але російський воєнначальники Барклай де Толлі і Багратіон ухилилися від битви, яку хотів нав’язати Наполеон.

Відступаючи вони досягли об’єднання основних сил російської армії поблизу Смоленська. Найбільша битва цієї кампанії відбулася 26 серпня (7 вересня) – 1812 р. біля с. Бородіно. Вона не дала переваги жодній зі сторін. Головнокомандуючий російською армією Кутузов дізнавшись про втрати наказав здати Москву.

7(19) жовтня Наполеон виводить армію з Москви і намагається пробитися до Калуги, де розміщувалися продовольчі склади російської армії, але отримавши відсіч він був змушений відступити – велика армія перестала існувати. 13-16 грудня її рештки перейшли російський кордон у зворотному напрямку. Розгром «великої армії» став сигналом до створення шостої анти французької коаліції. До її складу увійшли: Росія, Англія, Швеція, Пруссія, Австрія. Ключовим моментом військових кампаній у 1813 р. став вступ у війну Австрії – серпень 1813 р. Основні сили наполеонівської армії були розбиті у «битві народів» під Лейпцигом 16-19 жовтня 1813 р. У грудні 1813 р. 350 тис. армія союзників вступила на територію Франції. 1 березня 1814 р. основні держави анти французької коаліції Англія, Росія і Пруссія підписали в Шомоні союзний договір за яким зобов’язувались не вступати в сепаратні договори з Францією і довести війну до цілковитої перемоги. Кожна із держав мала виставити по 150 тис. солдатів. Для Великої Британії зробили виняток – замість армії вона надавала союзникам щорічну субсидію – 5 млн. ф.с. 31 березня 1814 р. імператор Олександр І і Прусський король Вільгельм ІІІ входять до Парижу. 6 квітня Наполеон відрікся від престолу – це стало реакцією на ті події, які відбулися раніше. Ще 1 квітня за ініціативою Талейрана сенат сформував тимчасовий уряд, а 3 квітня оголосив про позбавлення влади Наполеона. 6 квітня сенат запропонував корону Людовіку XVIII. Сам Наполеон 20 квітня вирушив до почесного заслання на острів Ельбу у Середземному морі.

3травня до Парижа прибув новий король. 4 червня 1814 р. прийнята конституційна хартія – компроміс між старою дворянською знаттю і верхніми прошарками буржуазії. Хартія закріпила відміну станових привілеїв, запроваджувалося загальне оподаткування, запроваджувалися права і свободи громадян франції. Хартія перетворювала Францію у монархію з двопалатним парламентом. Верхня – перів (призначалися королем), нижня – депутатів (виборна на основі майнового цензу).

На початку лютого 1815 р. Наполеон вирішує повернутися до Франції. 1 березня 1815 р. він висаджується на Півдні біля м. Канни. 7 березня Наполеон входить до Гренобля 10 березня до Ліона. 13 березня видає декрет за яким ліквідовувалась влада бурбонів.

20 березня Наполеон входить до Парижу. 25 березня Англія, Росія, Пруссія, Австрія створюють сьому анти французьку коаліцію загальною чисельністю союзницької армії більше 700 тис. Наполеон протиставив їм 125 тис.

18 червня у битві при Ватерлоо армія Наполеона розгромлена, а 22 червня Наполеон зрікається престолу і здався. Після чого був відправлений на острів святої Єлени. Помер 5 травня 1821 р.

 

Іспанія у XVII-XVIII ст.

План

1. Внутрішнє становище, політика освіченого абсолютизму.

2. Зовнішня політика.

Література:

1. Альтамира-и-Кревеа. История Испании. Т.2 Перевод. – М. 1951

2. Пискорский В.К. История Испании и Португалии. – СПб. – 1909.

3. Кареев История Западной Европы в новое время.

 

1 пит. У XVII-XVIII ст. Іспанія продовжувала залишалася аграрною країною в якій сільське господарство розвивалося екстенсивним шляхом, а промисловість практично не розвивалась. У другій половині XVII ст. занепад іспанської економіки продовжувався і це при тому, що в Американських колоніях Іспанії видобувалося чимала кількість золота. Але значна його частина осідала в руках намісників, піратство, придворні. Державна скарбниця була порожня, тому уряд був змушений запровадити нові податки. В цей час значно зріс борг Іспанії, скоротилася чисельність сільського населення (голод та епідемії), зберігалося право невідчужуваності церковних земель (духовенству належало 1/5 всіх площ). Система майорату, примітивні методи обробітку землі призвели сільське господарство до розорення.

Найбільш прибутковою галуззю було тваринництво. Селяни були особисто вільними але власної землі не мали і несли тягар повинностей щодо сеньйорів, держави і церкви (3/4 врожаю).

Грошові відносини були слабкими. Ступінь багатства визначалася розмірами нерухомості. Промисловість і ремесло занепадали. Так у Севільї у 1556 р. налічувалось 3 600 текстильних майстерень, а в 1770 р. – 60. Збереження митних бар’єрів на кордонах провінцій заважало становленню єдиного ринку. Природні багатства Іспанії майже не використовувались. Держава володіла покладами високоякісної залізної і мідної руди, але сталь завозили з Італії, а мідь з Німеччини і Голландії. В останні роки правління Філіпа V провідні посади передані іспанцям, які здійснювали заходи по оздоровленню економічного життя країни.

Міністр фінансів Хосе Патіньо, його наступник маркіз Енсенада – прагнули підняти економіку і зміцнити країну. Зростали мита на ввезення текстильних виробів, що сприяло поступовому відродженню національної текстильної промисловості. Заохочувалося створення державних і приватних мануфактур. Збиранням податків займалися урядові чиновники. Для покращення ситуації в сільському господарстві створювалися позичкові каси, які постачали селян насінням у неврожайні роки. У першій половині XVIII ст. загострилася боротьба між королем і папою. Результатом чого став конкордат 1753 р. Цей документ засвідчував перемогу іспанського монарха. Папа визнавав право короля заміщувати значну частину церковних посад і погоджувався з тим, що папські булли набирають сили в Іспанії лише після затвердження короля.

В період правління Карла ІІІ (1759-1788 рр.) проводилася політика реформ характерних просвітницькому абсолютизму. Деякий час Карл ІІІ, який до вступу на іспанський престол королем Неаполя – спирався на привезених ним із собою міністрів італійців. У березні 1766 р. перший міністр Скілачче опублікував декрет, яким забороняв носити довгі плащі і капелюхи. Заборона була викликана боротьбою зі злочинністю, яка зростала. Духовенство не задоволене зміцненням абсолютизму тлумачило декрет як похід міністрів італійців проти національних традицій і закликали населення до повстання. 23 березня населення Мадриду штурмувало палаци міністрів. У результаті виступів Карлу ІІІ довелося вислати Скілаччі за межі країни і відмінити декрет. Головою уряду став Педро Пабло Абарка де Болеа, він вважав, що країною повинен керувати освічений монарх, котрий прислухається до порад філософів. Абарка пропонував пропонував проведення реформ з метою упорядкування державного апарату, обмеження свавілля чиновників та інквізиції. Він розпочав поділ общинних земель серед селян. В період його правління активно заохочувався розвиток ремесел, торгівлі. Слідом за Францією, яка вигнала єзуїтів із країни, Абарка здійснив те ж саме. 31 березня 1767 р. в ночі за здалегідь складеним списком всі єзуїти котрі проживали в Мадриді та інших містах – 2,5 тис. вислані з Іспанії. Супротив духовенства та інквізиційного трибуналу призвів до звільнення Абарки з посади.

У 1777 р. першим міністром став Флоріда Бланка:

Запровадив вільну торгівлю з колоніями. Зріс товарообіг.

Освоював нові землі.

Заохочував розвиток мореплавства.

Кампоманес – 1763 по 1789 р. був міністром фінансів. Зробив чимало для поширення економічних знань. З цією метою в Мадриді, Барселоні створювалися економічні товариства, що ставили своїм завданням добитися розробки законодавства, яке б стимулювало промисловий розвиток. Для субсидування промисловості і ремесел за ініціативою Кампоманеса був створений національний банк. Уряд закуповував у Англії устаткування, створював технічні училища, цехові привілеї відмінялися.

Промисловцям за збільшення виробництва виплачувалися премії. Велике значення для розвитку текстильної промисловості мав декрет, що забороняв іспанцям носити одяг з іноземних тканин. Кампоманес був прихильником будівництва доріг і каналів, реорганізації транспортної системи, виступав за збільшення капіталовкладень у сільське господарство, добився закриття ряду монастирів і боровся за світську школу. Йому належить заслуга створення найкращого навчального закладу в країні – Астурійського інституту в Ов’єдо.

 

2 пит. Міжнародне становище Іспанії було не краще ніж внутрішнє. Із країни, яка відігравала провідну роль у міжнародних стосунках, вона перетворилась в об’єкт міждержавних стосунків, котрих приваблювала не лише сама Іспанія, а і її колонії у Південній Америці крім Бразилії: Мексика, Флорида, Куба, Сан-Домінго. У Європі Іспанії належала значна частина Італії (Мілан, Сицилія, Сардинія, райони Нідерландів), на Тихому океані – Філіппінські острови.

Приводом до війни за іспанську спадщину 1701-1716 рр. стала смерть короля (бездітного Карла ІІ). Вся територія Європи, від Вісли до Атлантичного узбережжя перетворилася в арену військових дій.

За Утрехтським і Раштаттським мирними договорами Філіп V визнавався іспанським королем, але відмовлявся від прав на французький престол, Іспанія втрачала:

Імператор священної Римської імперії Карл VI отримував іспанські володіння в Нідерландах та Італії (Неаполітанське королівство, частина Тоскани, герцогство Міланське).

Через 20 років після війни за іспанську спадщину, розпочалася боротьба за польську спадщину – 1733-1738 рр. у війні взяли участь з одного боку: Росія, Австрія і Саксонія, а з іншого Франція, Іспанія, Сардинія і Баварія. З 1740 по 1748 рр. велась боротьба за Австрійську спадщину у якій брали участь дві коаліції: Франко-Пруссько-Баварсько-Іспанська і Австро-Англо-Голандська на боці якої у 1746 р. виступила Росія. За Ахенським мирним договором 1748 р. Габсбургам вдалося зберегти більшу частину володінь, за винятком Сілезії, яка відійшла до Пруссії та частини італійських земель, отриманих Іспанією та Сардинією.

Зовнішня політика Іспанії першої половини ХVIІІ ст. була скоординована із зовнішньою політикою Франції. Угода про військовий союз між Іспанією і Францією підтверджена у 1761 р. увійшла в історичну науку під назвою «Фамільний пакт Бурбонів».

Основний принцип цього пакту зводився до формули, хто атакує одну країну, атакує і другу. Підписання цього договору потягло Іспанію до вступу у семилітню війну і хоча активних дій вона не вела, поразка Франції привела до того, що Іспанія повинна була поступитися англійцям Флоридою.

З початку боротьби Північно-Американських колоній за незалежність Франція виступила проти Англії і вимагала того ж самого від Карла ІІІ.

У 1779 р. об’єднана франко-іспанська ескадра намагалася висадити десант на ірландському узбережжі, але зазнала невдачі і була змушена повернутися на свої бази. Невдалою виявилася і спроба повернути Іспанією і Гібралтар. Незважаючи на поразку Англії від США умови Версальського миру 1783 р. були сприятливі для Іспанії – повернуто Флориду.

У другій половині ХVIІІ ст. двічі надсилала експедиції для захоплення Алжиру, але невдало.

Іспанія наприкінці ХVIІІ ст. вела майже безперервні війни, які завдавали значних матеріальних збитків і гальмували економічні процеси.