План
1. Війни Першої половини XVIII ст.
2. Занепад Італії у першій половині XVIII ст.
3. Розвиток капіталізму у другій половині XVIII ст.
4. Італійське просвітництво.
1 пит. Політична слабкість Італії проявилася в повній мірі в першій половині XVIII ст., коли на її території майже без перерви вирували чотири війни. Великі європейські держави, оскаржуючи один у одного гегемонію в Європі, розглядали італійські держави як певну розмінну монету, яку довільно ділили між собою. Вони перетворювали Італію у величезне поле бою, на якому вирішувалися долі всієї Європи. Італійські держави були абсолютно беззахисними перед жадібними устремліннями своїх могутніх сусідів.
Єдина держава Італії, яка вела самостійну і активну політику, була Савойя. Вона завжди приєднувалася до того табору, який мав найбільші шанси перемогти. Завдяки вигідному географічному положенню, боєздатній армії та дипломатичному вмінню правителів Савойя зуміла витягти для себе вигоди з цієї боротьби.
Уже в другій половині XVII ст., по мірі політичного ослаблення Іспанського королівства, його вплив в Італії став зменшуватись. Разом з тим незалежні держави Італії все більше потрапляли в сферу впливу Франції. Цьому в свою чергу противились Австрія та Англія, які прагнули не допустити гегемонії Франції в Європі. Першим найбільш серйозним зіткненням між ними після Тридцятилітньої війни була так звана війна за іспанську спадщину (1701-1714).
В результаті цієї війни всі європейські володіння Іспанії перейшли в руки імперії, в тому числі Міланське і Мантуанське герцогства, Неаполітанське королівство, острів Сардинія і іспанські володіння в Тоскані. Савойя, яка в цій війні брала участь спершу на боці Франції, а потім перейшла на сторону Австрії, отримала королівську корону, острів Сицилію і дещо розширила свої володіння на заході за рахунок Франції та на сході за рахунок Міланського герцогства.
У 1720 р Іспанія відновила війну, щоб відновити своє колишнє панування в Італії, але не добилася успіхів. Тим не менше політична карта Італії була знову перекроєна: Савойя відмовилася від Сицилії на користь Австрії, яка приєднала її до Неаполітанського королівства і взамін цього віддала Савойї Сардинію. Савойське герцогство стало надалі називатися королівством Сардинія.
Віденським миром 1735 р. закінчилася війна за польську спадщину (1733-1735), яка знову-таки в значній мірі велася на території Італії. На цей раз Австрії довелося відмовитися від Неаполітанського королівства і Сицилії, де утвердилася іспанська гілка Бурбонів, і взамін цього приєднати до своїх італійських володінь Парму і Пьяченцу. Савойя дещо розширила свої кордони.
Італія знову була залучена в європейський конфлікт під час війни за австрійську спадщину (1740-1748). На цей раз один проти одного стояли Австрія, яку підтримували Англія і Росія, і коаліція, до якої входили Пруссія, Франція, Іспанія і ряд німецьких князівств. Королівство Сардинія декілька разів змінювало фронт, опиняючись щоразу в таборі переможців. Під час цієї війни, вперше за довгі роки, італійці сказали своє власне слово: після того як австрійці зайняли Геную (1746) і протягом чотирьох місяців піддавали населення нечуваним приниженням, генуезький народ повстав. В результаті героїчної, самовідданої боротьби генуезців австрійське військо було змушене відступити. Аахенский мир (1748) не вніс скільки-небудь значних змін у політичну структуру Італії. Тільки Австрія була змушена відмовитися від деяких невеликих територій на користь Сардинії і від Парми і П'яченци, які перейшли в руки іспанських Бурбонів.
На цьому скінчився тривалий період війн і настало півстоліття мирного життя для Італії. Тільки на острові Корсика ще бушувала війна. В 1755 р корсиканці, вдруге протягом XVIII ст., повстали проти генуезького панування. Не будучи в змозі придушити повстання своїми силами, Генуя поступилася островом Франції. Незважаючи на запеклий опір корсиканців, Франції вдалось закріпитися на острові (1769).
Таким чином, у вогні тривалих воєн значно змінилося співвідношення політичних сил в Італії.
2 пит. Скінчилася ера іспанського панування. Тільки Парма і П'яченца, а також королівство обох Сицилій (Неаполітанське королівство і Сицилія) - формально вільні держави - перебували під впливом Іспанії. В Ломбардії встановилося панування Австрії. У Тоскані ж, де в 1737 р. помер останній представник династії Медічі, утвердилася Лотаринзька династія, близька Габсбургам і їх безпосередня ставлениця. Решта італійських держав, за винятком королівства Сардинії, ніякої самостійної політичної ролі не грали. Роздрібнена Італія як і раніше перебувала під іноземним пануванням.
Політична слабкість Італії відображала той найглибший соціально-економічний занепад, який Італія переживала в першій половині XVIII ст. Ніколи ще рівень промислового виробництва і сільського господарства не був таким низьким, ніколи ще злидні народних мас не досягали такого ступеня.
В одній Венеції виробництво шовку зменшилося за XVIII ст. від 18 000 шматків в рік до 1200 шматків. В Луцці, де колись працювало 3000 ткацьких верстатів з виробництва шовку, в XVIII ст. залишилось всього 300. Венеціанські мережива витіснялися продукцією з Алансона і Шантійона, майоліка з Фаенци порцеляною з Саксонії і Севра. Важкий занепад переживали венеціанська металургія і суднобудування; її дзеркала не знаходили більше збуту у Франції. Флорентійське виробництво сукна середини XVIII ст. могло забезпечити роботою лише 1000 осіб.
Найважливішими перешкодами для розвитку промисловості були сувора цехова регламентація, відсутність капіталів, крайня вузькість ринків збуту, іноземна конкуренція.
У зв'язку з цим в жалюгідному стані перебувала і торгівля. Венеція, яка аж до XVIII ст. розглядала Адріатику як своє внутрішнє море, повинна була стримуючи серце дозволити австрійським кораблям плавати по ньому під своїм прапором. Вона не могла перешкоджати виникненню порту Трієста, який користувався заступництвом австрійського уряду. Внутрішній ринок був як і раніше дуже вузьким як через невеликі розміри італійських держав, так і через зростаючі злидні народних мас. Розвитку внутрішньої торгівлі заважали митні перепони, державні монополії, а також невелика кількість доріг та їх поганий стан.
Сумним був стан сільського господарства, особливо в Папській державі і в тих районах, де вирували війни. Кількість необроблених і заболочених земель постійно збільшувалася, врожайність знижувалася.
Селянство жило в жахливих умовах; нерідко воно було змушене мешкати в печерах і куренях. Селяни масами покидали свої місця проживання. Не краще жилося і трудящим міста: загальне зубожіння і бродяжництво були і тут характерним явищем. Безладне фінансове господарство італійських держав, корупція, казнокрадство чиновництва погіршували лиха народних мас. Найгірше було становище в Папській державі. Сучасники порівнювали його з турецьким і стверджували, що папське правління настільки погане, що важко уявити собі найгірше.
Кількість людей, що вели паразитарний спосіб життя, в першу чергу священиків і ченців, постійно зростала. Французькій мандрівник де Бросс писав, що 1 / з населення Папської держави складається з священиків, інша третина з людей, які не працюють, а остання третина з осіб, які зовсім нічого не роблять.
В цих умовах антифеодальні настрої народу все більш посилювались. Активні виступи селянства мали місце в П’ємонті, в Сицилії, в Тоскані і в інших частинах Італії.
Голодні маси трудящих Генуї та інших міст неодноразово висловлювали свій протест нападами на митних чиновників, розгромом крамниць і складів продовольства. А селяни і ремісники Сардинського королівства, вимагаючи, щоб знать і духовенство платили публічні податки, загрозливо заявляли, що «настав час, щоб ці перуки були б причесані нашими руками».
3 пит. У другій половині XVIII ст. Італія стала поступово виходити з того стану заціпеніння, в якому вона перебувала протягом останніх двох століть. З'являлися нові елементи капіталістичного виробництва. Цьому в значній мірі сприяв більш ніж сорокарічний період мирного життя. Розорені маси трудящих представляли собою багатий ринок найманої робочої сили, а в руках буржуазії почали концентруватися великі грошові кошти, надходження яких в промисловість обіцяло значні вигоди.
Підйом капіталістичної промисловості мав місце головним чином на півночі Італії: в Ломбардії і Тоскані. Там з’являлись централізовані мануфактури, на яких працювало до 300-400 чоловік. У 1787 р. в Мілані налічувалося вже 17.785 робітників, зайнятих на мануфактурах. У 1791 р. там було 40 шовкопрядних і 15 сукноробних мануфактур, 27 підприємств по виготовленню паперу. Одночасно з'являлися мануфактури з виготовлення панчіх, ситцю, хусток, воскових свічок, дзеркал та інших виробів.
У Флоренції за 1769-1779 рр. було вироблено шовкових тканин на суму в 437 618 скуді (золота а потім срібна монета по вартості не набагато менша за дукат), а за 1787 1793 рр.- на 664.888 скуді.
У Сардинському королівстві виникали нові текстильні і скляні мануфактури. Не випадково кількість населення Турина збільшилася з 65809 в 1745 р. до 90 613 в 1797 р. В Неаполі були організовані нові державні та приватні мануфактури. Але тут, де феодальні традиції були особливо сильними, зростання капіталізму відбувалося значно повільніше.
Капіталістичні відносини проникали і в село. Підвищення цін на сільськогосподарські продукти у всьому світі створювало сприятливі умови для капіталовкладень. Великі орендатори стали відмовлятися від феодальних способів експлуатації і переходити до застосування найманої праці, стали застосовувати нові методи господарювання, почали сіяти нові культури. В долині річки По з 1750 по 1780 р. площа посіву рису збільшилася на 46000 пертік. В одній тільки провінції Ломбардії, де в 1758 р. було 821.415 пертік (1 пертіка = 0,07 га) необроблених земель, в 1768 р залишилося таких тільки 203 817. Виробництво шовку-сирцю в Тоскані збільшилася з 16 758 фунтів в 1769 -1779 рр. до 246.038 фунтів в 1787-1793 рр.
Деяке значення для розвитку економічного життя мала допомога, яка була надана їй державою через різні привілеї, позички, а головним чином через законодавство.
В Ломбардії і Тоскані протягом другої половини XVIII ст. була ліквідована кріпосна залежність селян і невідчужуваність землеволодіння. Значним обмеженням піддавалось церковне землеволодіння. В Ломбардії був введений єдиний податок на все нерухоме майно, незалежно від станової приналежності його власників. Одночасно з цим були в ряді міст ліквідовані цехи; уряди звільняли торгівлю зерном від всяких обмежень. У Тоскані були скасовані внутрішні митниці, вони збереглись лише для найбільших міст. Аналогічні митні реформи були проведені і в Ломбардії. Було припинено діяльність відкупників податків. Тосканський уряд займався будівництвом нових доріг та ремонтом старих, осушенням болотистих земель.
Італійські уряди стали на шлях реформ не випадково. Найбільш далекоглядні представники дворянства усвідомлювали, що відсталість і злидні Італії можуть мати згубні наслідки для всього існуючого ладу. Це явно виражалося в усе частіших випадках розорення дворянства і, головним чином, в загрозливій поведінці народних мас.
Але реформи не торкнулися основ існуючого ладу: ні феодальне землеволодіння, ні феодальна експлуатація, ні феодальні привілеї не були ліквідовані. Більше того, реформи були зустрінуті найбільш відсталою частиною панівного класу з явною ворожнечею. Вона зрештою домоглася часткового їх скасування чи обмеження.
Таким чином, повсюдно збереглися великі перешкоди капіталістичному розвитку, і тільки великими зусиллями нові економічні сили пробивали собі дорогу.
4 пит. В епоху капіталізму, що піднімається відбувається складання буржуазної нації. В Італії, де процес утворення буржуазної нації наштовхнувся на перешкоди у вигляді іноземного гніту і політичної роздробленості, у другій половині XVIII ст. поширюється національний рух, що проявився на перших порах як рух суспільно-культурний. Його носіями були так звані просвітники: письменники, вчені, юристи, вчителі, політичні діячі. За своїм об'єктивним змістом рух був буржуазним, але він міг розвиватися, тільки спираючись на зростаюче невдоволення народних мас, і в свою чергу сприяв подальшому розгортанню класової та національної боротьби. Великий вплив на діячів італійського просвітництва мали французькі просвітителі, все ж коріння цього руху знаходилися в самій Італії. Підняти італійський народ з того стану глибоких злиднів, в якому він перебував, звільнити його від розумової темряви і моральної пригніченості, відкрити йому шлях для вільного розвитку-основні цілі просвітителів. Одночасно з цим вони направляли свою зброю проти відсталості і рутини, в якій застрягли італійська література, наука і мистецтво, вони порушували інтерес до героїчного минулого італійського народу і краси народної мови. Уже в 1723 р. моденський вчений Муратори почав публікацію джерел з історії Італії. В цьому ж році неаполітанський юрист П'єтро Джанноне опублікував чотиритомну «Історію неаполітанського королівства» - обвинувальний акт проти церкви та її засилля в області цивільного життя. У 1725 р. неаполітанець Джамбатіста Віко, самотній і незрозумілий, видав свою «Нову науку», в якій сформулював вчення про закономірності історичного розвитку суспільства і показав, що історія є продуктом діяльності самого людства. Великим підйомом нового суспільно-культурного руху ознаменувалися 60-і і 70-і роки. Збільшувалася кількість періодичних видавань газет і журналів, відкривалися світські публічні школи, театри. В 1768-1772 рр. Карло Деніна опублікував історичну працю «Революції Італії» - одну з перших загальних історій італійського народу, а Джироламо Тірабоскі в 1778- 1781 рр. видав свою багатотомну «Історію італійської літератури». Виникали все нові гуртки і спілки літераторів, письменників, вчених. У Мілані, наприклад, невелика група однодумців, на чолі яких стояли брати П'єтро і Алессандро Верри, регулярно збиралися для обговорення найбільш злободенних і наболілих питань економічного, політичного, правового і морального характеру. В 1764-1766 рр. вони видавали журнал «Кафе». Особливості цього журналу полягали в тому, що він був задуманий не для вузького кола фахівців-літераторів або вчених, а для широких мас читачів, «для всіх», як говорили його видавці. Журнал вів нещадну боротьбу з педантизмом в літературі і шарлатанством в науці, викривав дармоїдство аристократії, старався ознайомити читачів з досягненнями науки і з новинками літератури. Надзвичайно важке економічне становище Італії та соціальна несправедливість змушували звернути увагу на питання соціально-економічного характеру, в першу чергу на стан сільського господарства і становище селян. Як французькі фізіократи, італійські просвітителі вважали сільське господарство основою добробуту країни. Вони малювали яскраві картини матеріального і морального занепаду села. Основною причиною цього зла вони вважали наявність величезних земельних масивів в руках небагатьох осіб, на противагу яким мільйони жебраків селян тулилися на жалюгідних клаптиках землі або зовсім були позбавлені її. Філанджері писав: «Є власники, які вимірюють горизонтом свої володіння, але занадто багато народу в порівнянні з ними не має ні землі, ні роботи». Беккаріа і Дженовезі, Філанджері, Верри і багато інших вимагали надання селянам землі. «Землю селянам, землю тим, хто її обробляє!» - Вигукнув абат Точи з Урбіно. Одночасно з цим вони вимагали звільнення селян від особистої залежності. Вони висували гасло: «Вільна людина на вільній землі!» Але це, на думку просвітителів, тільки перші кроки на шляху підняття добробуту народу. За ним повинні були слідувати впорядкування податкової системи, впровадження прогресивних методів обробки землі і, нарешті, звільнення торгівлі від всяких обмежень. Гострим нападкам піддавалися монополії і економічні привілеї, митні перепони і цехові обмеження. Просвітителі викривали бездіяльність, тупість, марнотратство і аморальність феодальної аристократії і їх багаточисельних дармоїдів, паразитичний спосіб життя духовенства і монахів. Їм протиставлялися працьовиті і ощадливі буржуа, приклад яких оголошувався гідним наслідування. Як колись гуманісти, просвітителі проголошували: неважливо, звідки ти, важливо хто ти; ім'я, одяг не мають значення, а тільки гідність, розум, воля. Однією з найважливіших передумов успішного розвитку італійського суспільства була, на думку просвітителів, ліквідація безграмотності і розумової відсталості, які панували в селі і в містах. Вони різко критикували догматичні методи єзуїтського викладання. П'єтро Верри називав єзуїтське виховання принизливим, а єзуїтські колегії порівнював з галерами. Просвітителі вимагали шкільної реформи і, в першу чергу, значного розширення мережі публічних шкіл. Знайомлячи народ зі славним минулим Італії, вони вселили йому впевненість у свої сили і надихали на боротьбу за національну єдність і незалежність. «Якби Італія була підвладна одному єдиному государю, ніхто не визнав би розумним обмежувати торгівлю однієї провінції з іншого», - зазначив Алессандро Верри. Йому наслідували Беккаріа, Карлі, П'єтро Верри та інші, гнівно тавруючи іноземний гніт і місцевий сепаратизм, які роз'їдають і послаблюють італійський народ. «Пройде небагато років, і Італія буде однією єдиною сім'єю», - пророчо стверджував П'єтро Верри. Але, незважаючи на свої сміливі прогресивні погляди, італійські просвітителі не були революціонерами. Всі свої надії вони покладали на освічених монархів, на реформи зверху. Вони вірили, що золотий вік настане за сприяння королівської влади. Всьому просвітницькому руху в цілому бракувало того розмаху, який був йому притаманний у Франції. Він був нерішучий і непослідовний. Позначилися слабкість буржуазного розвитку Італії та вплив вікового політичного і церковного гніту. І все ж італійські просвітителі другої половини XVIII ст. були попередниками революціонерів XIX ст., предтечею прийдешніх революційних подій.
