Тема 2 Англійська революція XVII ст

Тема 1. Світ у ХVII столітті

План

1 пит. Тенденції розвитку Європейських країн

2 пит. Характеристика розвитку народів за межами Європи

3 пит. Європейський абсолютизм

 

На середину ХVII століття населення землі складало 553 млн. чол. Близько 100 млн. Європа. Азія – 380 млн. (Індія, Китай по 150); Африка – 60 млн.; Америка – 1 млн.; Океанія – 2 млн.

В цей період саме Європа відіграла ключову роль у створенні світового ринку. Зміцнила єдину систему держав і народів світу. Зіграла важливу роль в становленні нового капіталістичного суспільства.

В Європі проходять різно-направлені процеси пов’язані з механізмом ринку. Мануфактурне виробництво на Заході, закріпачення селян на Сході. Ці процеси були прискорені Англійською революцією середини ХVII ст., що призвело до становлення ранньобуржуазних держав. Панівне становище починає займати дворянство та буржуазія. В Англії встановлюються деякі інститути парламентської демократії.

На Сході і в центрі Європи розвиток йшов у протилежному напрямку. Абсолютизму вдалося ліквідувати сепаратизм місцевих феодалів, ліквідувати автономію провінційних установ, придушити права релігійних меншин. Ці зміни торкнулися як політичної так і соціальної психології суспільства. Зокрема зрушення в соціальній психології сприяло:

1 секуляризації життя освіченої частини суспільства при збереженні традиційної ролі церкви.

2 наукові революції

Поширення просвітництва як основної ідеології цієї епохи для більшості країн Європи. Тенденції на посилення абсолютизму були переважаючі. Секуляризація поглядів базувалася на тому, що людина починає користуватися природно-науковою системою поглядів. Ці зміни базувалися на успіхах математики і механіки (Локк, Ньютон).

Всі ці зміни відбувалися в умовах повільного економічного розвитку, тобто думка випереджала можливості тогочасного господарства. Загострювалася суспільна боротьба між соціальними групами (буржуазія і нове дворянство).

Англія, Голландія, Іспанія – носії первісного накопичення капіталів.

Наприкінці XVII ст. ці моменти найбільше проявилися на прикладі Англії: колоніальна система, система державних позик, політика протекціонізму і меркантилізму.

 

2 пит. Найбільшою країною на Сході був Китай. Феодальна імперія Мін переживала серйозну кризу у 1636 р. на північ від Китаю утворилася Манджурська держава в якій з 1644 р. при владі перебувала династія Цін. Протягом сорока років Манджурській династії вдалося підкорити Китай (панувала до 1912 р.).

На початку XVII ст. у Японії також були зміни. У 1603 р. перемагає сім’я Токугава і встановлює свій абсолютистській режим – сьогунат Токугави. Кінець XVI початок XVII ст. став періодом коли до Японії починають проникати європейці (португальці та іспанці). Сьогунат закриває країну для іноземців і забороняє своїм громадянам залишати країну.

В південно-східній Азії на середину XVII ст. було багато держав через те, що регіон був зручним для морської торгівлі. Найбільших успіхів досягли голанці – 1602 р. засновано Ост-індську кампанію.

Проникнення англійців до цього регіону розпочинається в першій половині XVII ст. в південній Азії наймогутнішою була Держава Великих Моголів. Найраніше туди проникають португальці.

В першій половині XVII ст. найбільшою державою Південно-західної Азії була держава Сефевідів (Вірменія, Азербайджан), головним її суперником у цей час залишалася Османська імперія, проте вона переживала кризу.

Саме в цей період Америка стає останнім об’єктом колоніальної експансії: для Франції – Канада. Франції вдалося встановити контроль в районі р. Святого Лаврентія та Великих озер. Першою колонією англійців була Віргінія за нею Меріленд, Масачусетс. На XVII ст. Іспанія володіла найбільшими територіями в Америці. Грабіж Америки Іспанією та Португалією приносив їм прибутки.

3 пит. У XVII ст. у європейських країнах встановлювався абсолютистській режим (absolutus). Нова форма монархії при якій монарх концентрував у своїх руках всю повноту законодавчої і виконавчої та судової влади. Вона прийшла на зміну станово-представницькій формі. Монарх лавіюючи між старими классами: дворянством, духовенством і новим классом – буржуазією досяг незалежності від обох сил. Абсолютистський режим характеризувало втручання сонарха в економічне життя.

Через фінанссові і військові міркування монархи підтримували підприємництво, створювали сприятливі усови для торгівлі. Завершені класичні форми абсолютизм набув у Франції.

Риси абсолютизму:

1 повне підпорядкування церкви королівській владі в протестантських країнах і союз монархій та релігій реакції в католицьких державах.

2 Відібравши у станів їх політичні права, королі залишили їх соціальні привілеї.

3 Королі прагнули послаблення дворянсьва і міських свобод, розвиваючи управління провінціями з центру за допомогою аппарату чиновників.

4 Опора на армію.

5 Політика протекціонізму та меркантилізму.

6 Наявність придворного життя.

Тема 2 Англійська революція XVII ст.

План

1 Передумови і початок революції

2 Перша громадянська війна

3 Піднесення революції. Друга громадянська війна

4 Індепендентська республіка і перехід до протекторату

5 Історичне значення Англійської революції

6 Період Реставрації в Англії. Державний переворот 1688 р.

 

1 пит. 1603 р. – зміна правлячої родини (династію Тюдорів змінили Стюарти) Яків І 1603-1625 рр. населення Англії на середину 17 ст. становило 4,5-5 млн., єдиним великим містом був Лондон – 200 тис. осіб. Англія за типом економіки залишалася землеробською, населення займалось сільським господарством, з іншого боку почала зароджуватися промисловість у якій на перше місце виходило виробництво сукна. Три райони Англії займалися виробництвом сукна: Південно-західний (остершир), східний (есекс, норфолк), північний (йоркшир). Цьому районуванню відповідало переважання двох типів політико-економічного господарювання. Традиційного – ремісник разом з підмайстрами і учнями залишався самостійною фігурою у виробничому процесі, збуту продукції і нового – капіталістичного – південний захід і схід, капіталістична мануфактура, робочий день 15 і більше годин.

Заробітна плата встановлювалася рішенням морових суддів, виходячи з ціни мінімуму необхідних реміснику засобів для існування. За перевищення максимуму встановлювався штраф.

В умовах переважання капіталістичної мануфактури, доля останньої залежала від стану зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Іспанія все більше занепадала, у стані війни з нею перебувала Голландія. Франція тільки почала виходити з кризи після тривалих громадянських воєн.

На 17 ст. зовнішньо-торгівельні зв’язки Англії простягалися на великі території. Заснована низка компаній для ведення торгівельних операцій: московська, прибалтійська, марокканська, гвінейська, ост-індська на 1617 р. остання нараховувала більше 9,5 тисяч пайовиків з капіталом в 1 млн. 629 фунтів стерлінгів. Для англійської торгівлі було характерним: політика торгових компаній і торгівельні монополії.

Вже у 20-ті роки 17 ст. ринкова кон'юнктура погіршується (тридцятилітня війна1618-1648) в особливо тяжкому становищі опинилося виробництво англійського сукна. Скоротився попит на вироби, райони виробництва сукна були охоплені виступами та хвилюваннями. Головною причиною загострення була політики Якова І – віддав усю зовнішню торгівлю на відкуп лондонським компаніям. У 1614 р. прийнято закон про заборону вивозу не готового сукна.

Англійські селяни (йомени)

1 Фрігольдери – особисто вільні наближалися до повних власників землі.

2 Копігольдери (найбільше) – тримання здійснювалися на основі документа (копії)

3 Лізгольдери – тримали наділи на умовах оренди, рентні платежі за яку визначалися кон’юктурою сільськогосподарського ринку.

4 Коттери – володіли лише нерухомістю.

Соціально-класова структура англійського суспільства першої половини 17 ст. позначена складністю. Двома привілейованими станами залишалися дворяни і духівництво. Англійське дворянство на відміну від французького не було таким родовитим. При Якову І широко практикувався продаж дворянських титулів, тому однією з особливостей англійського дворянства була його «відкритість» для найбільш здібних і заможних людей. Інша особливість англійського дворянства полягала у його прагматизмі в усьому, що давало можливість збільшити прибутки. Поділ англійського дворянства на старе та нове втілював відмінності не лише в етиці але і в соціально-економічному обличчі цих прошарків.

Такою ж складною виглядала і ситуація з буржуазією, яка поділялася на велику (фінансову), середню (підприємницьку), дрібну. Представники першої були тісно пов’язані з королівським двором.

У зовнішній політиці Стюарти тяжіли до союзу з католиками. Намагалися зблизити англіканство з католицизмом. Протягом всієї діяльності стюартів є втручання в церковні справи. В Англії поширювалися протестантські настрої. Окрім прихильників англіканства в Англії були і конформісти (дисиденти), які не підкорялися державній англіканській церкві і поділялися на католиків і пуритан (чистих). Біблія у їхніх руках виступала єдиним джерелом віровчення не визнаючи ніяких посередників. Вони заперечували існування церкви і абсолютистську природу управління, заперечували різні мирські забави, ігри не визнавали театру. За їхнім переконанням вся суспільна організація створена людьми і ці люди виконують волю Бога, а королівська створена не Богом, а сформована угодою між монархом і народом (звідки випливала теорія суспільного договору). Народ повинен скинути короля, якщо той порушує угоду. За таких обставин повстання проти короля ставало богоугодною справою.

У пуританізмі виділяється дві течії: поміркована (пресвітеріани – фінансисти, купці, частина нового дворянства, які виступали за очищення церкви від пережитків католицизму і хотіли ліквідувати єпископат, а владу передати пресвітерам – виборним старостам); радикальна (індепенденти – повне управління церковних громад їх незалежність від всякої влади).

У 1603 р. після приходу до влади Якова І на престол загострюються протистояння між королівською владою та парламентом. У 1603 р. король видав «Істинний закон вільної монархії» в ньому королівська влада є божественна і недоторканна. У 1604 р. було видано «Апологію палати громад» в цьому документі йшлося про механізм стримувань і противаг королівської влади і влади парламенту. Апологія проголошувала верховним органом держави – парламент на чолі з королем за наступника Якова І, Карала І (1625-1649) протистояння набуває ще більшої гостроти. У 1628 р. парламентом було видано петицію про права її зміст був аналогічним до апології. Король не підписав петицію і розпустив парламент. З 1629 по 1640 рр. у Англії тривав період правління без парламенту.

На весні 1640 р. було скликано парламент (отримав назву короткого) – діяв менше трьох тижнів. Причиною його скликання була англо-шотландська війна 1639 р.

Історія англійської революції пройшла декілька етапів:

Перший – 1640-1642 рр. – це мирний конституційний період.

Другий 1642-1648 рр. – етап громадянських війн (1642-1646 перша, 1648 друга).

Третій – 1649-1653 рр. період індепендентської республіки.

Четвертий – 1653-1659 рр. період протекторату.

П’ятий – весна-осінь 1659 р. період другої республіки від зречення Кромвеля до встановлення військової диктатури.

Шостий – осінь 1659 р. весна 1660 рр. період підготовки і реставрації на англійському престолі династії стюартів.

Перший період. У цей час в парламенті відбувся поділ на кавалерів (вища знать, представники англіканської церкви – Північний Захід країни) і круглоголових (громадяни, прихильники пуританізму - Схід та Південь країни).

У листопаді 1641р. парламент приймає велику демонстрацію – великий протест про зловживання королівською владою в якому перераховувалися вади короля,міністри мають відповідати перед парламентом. За документ проголосувало 159 проти 148, король відхилив документ, цим було покладено край мирному шляху революції.

 

2 пит. Другий етап 4 січня 1642 р. Карл І у супроводі озброєного загону з’являється у парламенті для арешту опозиції(«пташки відлетіли в сіті»). 10 січня Карл змушений залишити столицю країни, цим завершився мирний етап революції. Карл І визнавши запропонований шотландцями пресвітеріанський устрій залучився їх підтримкою їде на Північ з метою підготовки збройної боротьби з парламентом.

Вже в перший період революції в парламенті виявилось два крила більшість його складали пресвітеріани, які виступали за пошук шляхів примирення з королем, меншість становили індепенденти, які виступали за збройну боротьбу з королем.

На початковому етапі першої громадянської війни ініціатива належала роялістам. Проте вже 2 липня біля Марстон-Муру королівській армії було завдано першої значної поразки: з 18 тисяч три загинуло, півтори потрапило в полон.

У 1645 р. парламент приймає закон про створення армії нового зразка. Вона повинна була складатися з 10 полків кавалерії, 12 полків піхоти, одного полку драгун, загальна чисельність 22 тисячі осіб. Головнокомандуючим армією призначали 33-х річного Томаса Ферфакса, його заступником став Олівер Кромвель. 14 червня 1645 р. королівській армії було завдано цілковитої поразки біля Нейзбі – кавалерія Кромвеля вирішила її результат. Розв’язка в другій громадянській війні настала в травні 1648 р. коли король втік на Північ і здався шотландцям, а ті його за 400 тис. фунтів стерлінгів видали парламенту.

 

3 пит. На початку 1647 р. виявилися загострення класових протиріч через наявність у парламенті чотирьох політичних сил:

1 пресвіторіанська більшість в довгому парламенті.

2 індепендентська меншість

3 цивільні і військові левеллери

4 армія «Нового зразка» командували якою індепенденти.

Левеллери на завершальному етапі громадянської війни оформились у середовищі індепендентів, а потім відокремились від них у політичному сенсі і протиставили себе як партія зрівнювачів. Найвідомішими її діячами були: Лільберн, Оверстон. Якщо у питанні церковного устрою вони залишалися грунті індепендентства, то у питаннях політичного устрою цей рух боровся за поглиблення демократичного змісту революції, за радикальну демократизацію всього механізму влади.

Основні конституційні вимого левеллерів сформовані у петиції під назвою «Ремонстрація багатьох тисяч громадян» липень 1646 р. В цьому документі йшлося про:

1 Ліквідацію влади короля і палати лордів

2 Становлення верховенства палати громад, її відповідальність перед виборцями.

3 щорічні вибори до палат.

4 необмежена свобода совісті.

1648 р. став одним з найкритичніших моментів революції. У квітні прийнято рішення про суд над королем. Влітку поновилися військові дії між прихильниками короля та парламентом. 17 серпня 1648 р. біля Престона Кромвель завдає шотландцям поразки – 10 тисяч осіб склали зброю і здалися в полон парламенту. Тим часом Ферфакс придушив повстання роялістів у Кенті. На кінець серпня друга громадянська війна закінчилася.

5 грудня 1648 р. палата громад постановила, що вчинки зроблені королем є достатніми для досягнення з ним згоди, але це не задовольнило армію парламенту і 6 грудня загін драгун на чолі з Прайдом зайняв всі підступи до Вестмінстерського палацу і за здалегідь складеним списком затримував роялістськи налаштованих членів парламенту – 140 депутатів. Ці події отримали назву «Прайдової чистки». В результаті індепенденти отримали більшість. 28 грудня підтверджено постанову про суд над королем, а 4 січня 1649 р. палата громад оголосила себе носієм верховної влади в Англії. 26 січня спеціально створений суд виніс королю смертний вирок. 30 січня 1649 р. Карл І був страчений. Слідом за стратою короля актом парламенту від 17 березня 1649 р. королівська влада «як непотрібна і небезпечна» була ліквідована, 19 березня палату лордів теж ліквідували.

19 травня 1649 р. Англія проголошена республікою. Виконавча влада вручалася державній раді, в якій вирішальну роль займав О.Кромвель. в дійсності це була лише видимість розподілу влади. Після прайдової чистки від парламенту залишилося «охвістя» - засідання палати громад відвідували не більше 50 осіб з яких 31 були членами державної ради.

Республіка 1649 року. Програма істинних левелерів.
Протекторат Кромвеля і реставрація Стюартів

Економічний стан країни в результаті двох громадянських воєн був вкрай важким. Тривалий застій у торгівлі та промисловості розорив і довів до злиднів багато тисяч ремісників і дрібних торговців. Безробіття стало справжнім бичем англійських міст і промислових сіл. Розорення селян солдатськими постоями і реквізиціями збільшило число бродяг і жебраків, що випрошували милостиню. Недороди 1647-1648 рр. викликали нечуваний ріст дорожнечі - хліб став розкішшю, недоступною навіть для дрібних власників. Смерть від голоду та епідемій збирала багаті жнива. До того ж утримання 40-тисячної армії падало на плечі трудящих. Як і раніше зберігався акцизний збір, недоторканою залишилася церковна десятина. «О, члени парламенту, - значилося в одній з петицій, спрямованих у ті дні до них, - нужда не визнає законів... матері швидше знищать вас, ніж дадуть загинути плоду їх утроби... а голоду нестрашні шаблі і гармати... прислухайтеся до наших дверей, як діти кричать "хліба", "хліба"... Ми кличемо до вас; Згляньтеся над поневоленим і пригнобленим народом».

Однак Індепендентська республіка 1649 р. залишалася глухою до подібного роду скарг. Зате гранди робили все можливе, щоб багаті ще більше збагатилися. Великі земельні володіння, конфісковані в ході громадянських воєн у роялістів, церкви, а після страти короля і землі корони щедро роздавалися вищим офіцерам в нагороду за військові заслуги, інші були продані з молотка, щоб поповнити вічно порожню казну республіки. Майже за безцінь вони діставалися переважно ділкам Сіті, кредиторам парламенту, всякого роду перекупникам і спекулянтам. Якщо до цього додати пізніші конфіскації великих земельних володінь у знову завойованої Ірландії, то стане очевидним процес створення нового шару лендлордів, які стали однією з опор нового буржуазного правопорядку в країні. Тепер після перемоги над королем і переходу влади до "шовкових індепендентів" останні припинили колишнє загравання з левеллерами - вони більше не потребували їх допомоги.

Сама назва левеллер тепер викликала лише страх і гостру ненависть, оскільки вона ставила під питання принцип недоторканності приватної власності. "Народна угода", передана левеллерами ще в січні 1648 р. на розгляд парламенту, була остаточно покладена під сукно. Левеллери, не без підстав, вважали себе ошуканими Кромвелем. Його прихильникам в армії й парламенті Лільберн в ті дні писав: "Народ зведений до нікчеми, між тим йому лестять, запевняючи, що він - єдине джерело всякої справедливої ​​влади на землі". Релігійні секти, що здавалися надто революційними, переслідувалися, твори, що критикували нові порядки знищувалися, право петицій і право зібрань зневажалися найбезсоромнішим чином.

Розчарування і невдоволення мас позначилися і в армії. Солдати, як і цивільні левеллери, вимагали здійснення "Народної угоди", відновлення армійської ради та обрання агітаторів. У листі солдат надісланому Ферфаксу та Раді офіцерів значилося: "Ми - англійські солдати, що зібралися під [вашим] прапором для захисту свободи Англії, а не іноземні наймані війська, які можуть за плату бити народ і служити пагубним честолюбним прагненням різних осіб". Автори листа - вісім солдат, що його підписали - після принизливої ​​процедури розжалування (перед строєм над їх головою ламали шпаги) були вигнані з армії. Солдатам надалі заборонялося подавати петиції, збиратися на сходки. У памфлеті, опублікованому від імені звільнених солдат, "Полювання на лисиць... п'ятьма гончими" Кромвель був названий "зрадником" і "брехуном.
Зі свого боку і цивільні левеллери - Лільберн, Уолвін, Овертон, Принс - опублікували проти Кромвеля викривальний памфлет - це була друга частина "Нових ланцюгів Англії". У відповідь Лільберна і його товаришів кинули до в'язниці. Проти них пустили в хід наклеп: "Вони хочуть, щоб ніхто не міг назвати яку-небудь річ своєї; за їх словами, влада людини над землею - тиранія, на їх думку, приватна власність - справа рук диявола". У відповідь вожді левеллерів відповіли спеціальним маніфестом: "Ми оголошуємо, що у нас ніколи і в думках не було зрівняти стан людей. Найвищим нашим прагненням є таке положення республіки, при якому кожен з найбільшою забезпеченістю міг би користуватися своєю власністю". В останній (четвертий) варіант "Народної угоди", опублікований 1 травня 1649, був внесений спеціальний пункт, що забороняє парламенту скасовувати приватну власність. Однак війна грандів з левеллерами незабаром з памфлетної переросла в криваву. Полки, відібрані за жеребом для відправки до Ірландії з метою її повторного - в якій вже раз - завоювання, відмовилися покинути Лондон. Ще 25 квітня підняв заколот драгунський полк Уоллі. Однак Кромвелю вдалося швидко відновити порядок. І знову перед строєм був розстріляний один з лідерів - 23-річний солдат Локьер, що сім років боровся за справу парламенту. Лільберн назвав цей акт "вбивством і державною зрадою".

9 травня Кромвель здійснював огляд військ в Гайд-парку, і знову солдати з'явилися на нього з емблемами левеллерів. На цей раз Кромвель вдався до обіцянок (незабаром буде розпущений Довгий парламент і відбудуться нові вибори і т.п.), і хвилювання вляглися. Але полум'я солдатського повстання перекинулося в графства. В Бенбері (поблизу Оксфорда) повстали драгуни на чолі з капітаном Томпсоном, в Солсбері повстав полк Скруппа, і його очолив прапороносець Томпсон. Повстання охопило значну частину і трьох інших полків. Однак відсутність єдиного керівництва повстанням, розрізненість сил повсталих вирішили наперед його результат. Кромвель на чолі 4 тис. вірних йому кавалеристів порівняно швидко розгромив сили повсталих. Загинув в бою капітан Томпсон, прапороносець Томпсон і два капрала були розстріляні за вироком суду. Настільки ж нещадно придушили заворушення левеллерів у Ланкаширі, Дербіширі та ряді інших графств.

Англія власників зітхнула з полегшенням. Парламент оголосив Кромвелю "подяку за послугу нації". Оксфордський університет поспішив обрати його своїм почесним членом. В Сіті на честь переможців Кромвеля і Ферфакса був влаштований розкішний банкет, їм піднесли дорогоцінні подарунки. Перед загрозою народної революції Сіті і республіка "шовкових індепендентів" опинилися по один бік барикад. Рух левеллерів зазнав поразки. Виною цього, зрозуміло, була насамперед політична незрілість народних низів, незавершеність розмежування сил в їх середовищі. Але одна з причин, і притому немаловажна, полягала в дрібнобуржуазній обмеженості програми левеллерів, в ігноруванні нею основної вимоги, селянського аграрного перевороту - скасування копігольду і перетворення його в фрігольд. Цьому перешкодив розділений левеллерами принцип недоторканності приватної власності як основи політичного устрою.

Але саме тоді, коли нові правителі Англії вважали, що з урівнювачами покінчено, левеллерский рух, принаймні в програмному відношенні, піднявся на кілька щаблів вище. Вимоги "Народної угоди", які не могли принести полегшення основній частині англійських селян, мало що обіцяли в майбутньому і тим верствам англійського народу, які були позбавлені будь-якої власності і опинилися на положенні пауперів.

Видатна роль "істинних левелерів" в історії Англійської революції в тому й полягала, що вони об'єднали в своїй програмі інтереси більшості англійського народу - величезної маси обезземелених бідняків і тримачів копігольду. Найбільш видатним представником "істинних левелерів" був Джерард Уінстенлі, який в роки революції поділяв долю то дрібного орендаря, то батрака, пізнавши при цьому всю гіркоту убогості і безправ'я. У численних памфлетах він обгрунтував селянсько-плебейську аграрну програму революції. Джерело пануючого в Англії зла Уінстенлі справедливо угледів у системі лендлордизму, тобто у привласненні небагатьма лордами манорів у свою виняткову власність землі, яка спочатку покликана служити загальною скарбницею всіх людей. "Я стверджую... - писав він, - що земля була сотворена для того, щоб служити загальним надбанням всіх, хто живе на ній, але якщо це так, то ніхто не повинен бути лордом... над іншим". І він продовжував: "Влада лордів встановилася в Англії внаслідок норманського завоювання. Тепер, коли норманське ярмо знищено, вона повинна бути знищена і влада над землею нащадків завойовників скасована". "Хіба ви не обіцяли свободу всієї нації, - питав Уінстенлі у нових володарів Англії, - після того як буде вигнана партія кавалерів? Чому ж тепер ви шукаєте свободу тільки для себе... заперечуючи таке ж право за простим народом..." Іншими словами, Уінстенлі набагато глибше трактував поняття свободи в порівнянні з розумінням його у "Народній угоді". "Немає і не може бути свободи для тих сотень тисяч англійців, які позбавлені гідних, незалежних від будь-чиєї влади джерел існування, тобто вільного доступу до землі як загальнонародного надбання. Влада лендлордів, - продовжував Уінстенлі, - королівського походження, і вона припинилася. Разом з падінням монархії тримачі копігольду звільнені від підпорядкування лордам манорів ". І, звертаючись до цих тримачів, Уінстенлі роз'яснював: "Тепер ви прийшли до такого стану, коли ви можете звільнитися, якщо ви встанете за свою свободу". Специфіка цього захисту копігольдерів полягала, як ми бачимо, в тому, що вона включала в якості передумови заперечення інституту приватної власності на землю в цілому. І в цьому стані примітивно комуністична суть вчення "істинних левелерів".

«Нехай земля, якою вона була першопочатково створена... такою і залишиться для всіх людей - загальною скарбницею, ніким і ніде не обгородженою і не закритою, і нехай ніхто не скаже: "Це моє". І коли люди будуть забезпечені харчами та одягом, їх розум дозріє і зможе зануритися в таємниці світобудови. Бо страх перед потребою... заважав здійсненню багатьох рідкісних винаходів». Однак Уінстенлі не тільки переконував словом, а й зробив спробу заснувати на одній з пусток в графстві Суррей колонію безземельних, в якій був би реалізований його заклик: "Працюйте разом і разом їжте свій хліб".

У квітні 1649 р. у Державну раду донесли, що в містечку Кобхем, в 30 км. від Лондона, група в 30-40 чоловік, озброєних лопатами, приступила до обробки пустки на пагорбі св. Георгія. Їх прозвали диггерами (копачами). Проти них був направлений загін кавалерії. Однак, виявивши, що перед ними суто мирно налаштовані люди, які сподівалися «перемогти» не зброєю, а "любов’ю", командир загону висловив здивування, по яким "дрібницях" турбували Державну раду. Проте він зобов'язав ватажків - Уінстенлі і колишнього солдата Еверарда - з'явитися в Лондон до генерала Ферфакса для пояснення. Про те, як ці зустрічі пройшли, звісток не збереглося, але, так як вони запевнили генерала в тому, що не мають наміру вторгатися на чиюсь власність або зносити огорожі, що вони хочуть скористатися тільки тим, що "залишилося ще нерозподіленим", їх відпустили з миром.

Проте місцеві лорди і великі фрігольдери поставилися до починань дигерів інакше - вони угледіли в цьому пряму загрозу своїй власності і як наслідок, обрушили проти них не тільки наклеп, але і повсякденні жорстокі переслідування. Побудовані дигерами хатини руйнувалися, інвентар ламався, посіви витоптували, копачів до напівсмерті били, їх проганяли з пагорба, на якому вони осіли. Але через кілька днів ті знову повертались і приймалися за роботу, твердо вирішивши здійснити своє право, відповідаючи на насильство лише проповіддю і терпінням.

Рух дигерів перекинувся в інші графства. Таких колоній було засновано близько десятка. Однак і вороги дигерів не дрімали - повсюдно їх розганяли, штрафували, заарештовували. І просто разюче, що в такому становищі повсякденного терору дигери протрималися майже цілий рік. І тільки коли переслідування стали нестерпними, їх рух був придушений. Пізніше Кромвель заявить: "Дворяни, джентльмени, йомени - між ними існують відмінності. Це дуже важливо для нації. Але хіба цей природний стан нації не було розтоптано... людьми, що сповідують зрівняльні принципи. Хіба їх метою не було зробити тримача настільки ж вільним, яким є лорд ".

Розправа з левеллерским рухом, так само як і вся внутрішня політика індепендентскої республіки, відштовхнула від неї широкі народні маси. Наслідком цього фундаментального факту міг бути тільки крах республіканського устрою. У цьому зв'язку слід вказати і на факт переродження армії - колись революційна "нова модель" поступово перетворювалася на знаряддя придушення бродіння в народних низах не тільки в Англії, але і в Ірландії і Шотландії. Криваві експедиції Кромвеля в ці країни, особливо в Ірландію (третина її населення загинула пручаючись завойовникам), сприяли не тільки перетворенню армії, але, як вже зазначалося, створенню нового шару лендлордів - колонізаторів, які стали оплотом реакції всередині самої Англії.

Після невдалого експерименту по заміні Довгого парламенту так званим "Парламентом святих" (1653), що складався з представників місцевих індепендентских конгрегацій, Кромвель вирішив відкинути республіканські лаштунки, які прикривали доти військову диктатуру. Історія протекторату є історією перетворення встановленої в результаті революції влади соціальних шарів-союзників у відкриту контрреволюційну силу, що підготувала перехід від республіки до монархії як умови стійкості існуючої системи власності. Конституція протекторату - так зване "Знаряддя правління" - надавала законодавчу влада лорду-протектору спільно з парламентом. Парламент повинен був скликатися кожні три роки. З 400 мандатів в його єдину палату дві третини віддавалися графствам і одна третина - містам і так званим "парламентським містечками". Виборче право надавалося тільки власникам з річним доходом у 200 ф. ст. Іншими словами, в парламенті протекторату могли бути представлені одні лише великі та середні верстви буржуазії і дворянства. На всій конституції лежала печать недовіри до "простого люду" країни. Виконавча влада вручалася протектору спільно з Державною радою, члени якої призначалися протектором і були незмінювані. В результаті в руках лорда-протектора були зосереджені повноваження як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, яким міг би позаздрити страчений король Карл I. Протектор був головнокомандуючим армії і флоту Англії, Шотландії та Ірландії, він відав збором податків, контролював територіальну міліцію і правосуддя, керував зовнішньою політикою, за згодою Державної ради оголошував війну і укладав мир, в перервах між парламентами видавав від свого імені укази, що мали силу закону. З першого погляду може здаватися, що конституція найбільше дбала про обмеження влади протектора, на самій же справі один лише протектор пов'язував і обмежував всіх. Так, наприклад, Державна рада у складі семи офіцерів і восьми цивільних осіб контролювала військову і адміністративну діяльність протектора, однак звільнені в Раді місця заміщав за своїм вибором протектор. Точно так же формально парламент обмежував політику протектора і Державної ради, але в той же час слухняна протектору Державна рада стверджувала повноваження обраних депутатів. Одним словом, Кромвель став, по суті, необмеженим володарем країни. "Конституційний" характер своєї влади Кромвель вирішив продемонструвати і в своєму уборі - чорний оксамитовий костюм змінив мундир генерала, туфлі і панчохи замінили ботфорти з дзвінкими шпорами, похідний плащ поступився місцем чорній мантії, капелюх лорда-протектора прикрасила золота стрічка. Режим протектора спирався, як вказувалося, на адміністрацію, контролювався військовими.

Влітку 1655 р. країна була розділена на 17 округів, на чолі яких були поставлені генерал-майори (Ламберт, Флітвуд, Дезборо і ін.). Це були протектори в мініатюрі, вони наділялися надзвичайними повноваженнями для підтримки порядку: найменше зібрання народу розганялися, масові гуляння строго заборонялися. Англія ставала на зразок Женеви часів Кальвіна похмурою і мовчазною, і всі ці запобіжні заходи були не марні - і зліва і справа протекторату загрожувала небезпека. У першому випадку мова йде про прихильників олігархічної республіки в середовищі самих грандів (Бредшоу, Гезльріг, Скотт і ін.), Не кажучи вже про підпільних левеллерів. Однак головна загроза стабільності нового режиму сходила не від них, а від революційних сект - насамперед з боку так званих "людей п'ятої монархії", котрі повчали, що "свобода і власність не є ознаками царства Христового". Їх проповідники переходили з селища в селище, сіючи насіння народного повстання. "Господи, хочеш ти, - вигукував один з них, - щоб Олівер Кромвель або Ісус Христос царював над нами?" Їх спроба відкритого заколоту була придушена в зародку. Небезпека праворуч виходила від роялістів, які не припиняли плести змови проти режиму і особисто Кромвеля від імені Карла II, сина страченого Карла I, проголошеного в еміграції королем Англії. Тільки добре налагоджена служба таємних інформаторів давала можливість протектору попередить удари роялістів, які готували повстання всередині країни і інтервенцію ззовні. Найхарактернішим для протекторату актом внутрішньої політики став документ 1656 р., яким підтверджувалася одностороннє скасування феодальних відносин власності, тобто відміна виключно в інтересах лендлордів. Бо, звільняючи власників землі на лицарському праві від усіх повинностей і служб на користь сюзерена, він залишив копігольдерів в колишньому положенні тримачів "на волі лорда". Точно так же уряд протекторату став на сторону огороджувачів общинних земель. Внесений на розгляд другого парламенту протекторату білль "Про поліпшення пусток і попередження обезлюднення" (1656) був провалений тому, що палата побачила у ньому замах на право власності лендлордів. Нічого не зробив протекторат для реформи застарілого і заплутаного англійського права, хоча в минулому сам Кромвель стверджував, що старі закони "аморальні і огидні, вішаючи людину через 6 пенсів і виправдовуючи вбивцю". Нарешті, всі турботи протекторату про бідних звелися до заборони біднякам залишати межі своїх парафій. Всякий викритий у випрошуванні милостині за межами "рідного приходу", свідчив акт від 1657, буде "вважатися волоцюгою і грабіжником, і з ним буде вчинено відповідно".

Настільки ж жорстко підпорядкована була інтересам соціальних верств-союзників і зовнішня політика протекторату. Її метою було завоювання Англією торгового переважання за допомогою створеної революцією військової потужності. "Не можна вирощувати дуб у квітковому горщику, - писав один з публіцистів того часу, - він повинен мати достатньо землі для своїх коренів і неба для своїх гілок".

Іспанія все ще продовжувала залишатися найбільш обширною колоніальною державою, і Кромвель, підштовхуваний ділками Сіті до колоніальних захоплень, повинен був шукати союзників проти неї. Такими могли стати Голландія, тільки що недавно набула юридичний статус незалежності від Іспанії, і Франція, що знаходилася з Іспанією в стані війни. Однак з Голландією Англія перебувала у стані війни, а у Франції проти Англії виступали роялісти, котрі втікали туди. 1 квітня 1654 після тривалих переговорів був підписаний мир з Голландією: вона була змушена визнати статтю Навігаційного акту 1651 р., згідно з якою імпортовані товари в Англію повинні були доставлятися на англійських кораблях або на кораблях країн, звідки ці товари вивозилися. Це означало, що надалі Голландія не могла перепродувати Англії імпортовані нею самою товари або перевозити чужі товари на своїх кораблях. Однак Голландія рішуче відкинула пропозиції Кромвеля про укладення оборонно-наступального союзу з Англією - вона була її торговою суперницею як в Європі, так і за її межами. У липні 1654 р. був підписаний торговельний договір з Португалією, що давав Англії значні переваги в торгівлі з нею порівняно з іншими країнами. Вигідні торгові договори були також укладені з Данією і Швецією. Відтепер Балтика була відкрита для англійських купців. В січні 1654 року в Вест-Індію була відправлена експедиція з метою захопити о-в Еспаньйолу. Однак цей задум закінчився провалом і замість великої Еспаньйоли довелося задовольнитися другорядним о-вом Ямайкою. У відповідь Іспанія оголосила Англії війну. В той самий день, коли іспанський посол покидав Лондон, Кромвель підписав договір про союз з Францією (секретний його пункт містив обіцянку Мазаріні не допускати Карла II Стюарта до Франції). Адмірал Блейк повів проти Іспанії корсарську війну, нападаючи на іспанські кораблі як у відкритому морі, так і в іспанських гаванях. Однак захоплена в цих експедиціях здобич не могла покрити більші матеріальні витрати цієї війни. Крім того, в країні посилювалося ремствування на застій у торгівлі, що виник через неї. Державний борг сягнув по тим часам величезних розмірів - 2 млн. ф.ст. Податки збиралися з великими зусиллями, Сіті відмовляло Кромвелю навіть у незначних кредитах. Зібраний у цій обстановці другий парламент протекторату (17 вересня 1656 р., зажадав в обмін на затвердження нових податків знищити режим генерал-майорів, і Кромвель всупереч невдоволенню офіцерської верхівки мав затвердити цей акт. І тут трапилося на перший погляд несподіване: парламент запропонував Кромвелю прийняти королівський титул і покласти на себе корону англійських королів. Насправді ця пропозиція була глибоко продуманою і далекосяжною. В разі згоди протектора Англія повернулася б до "традиційної" конституції, країна позбулася б від військового режиму, були б підірвані надії на відновлення колишньої династії, що загрожувало не лише розправою з активними прихильниками Довгого парламенту за "гріхи революції", але і втратою земельних придбань з фонду конфіскованих парламентом земель. До того ж було б покладено край всім надіям народних низів на поліпшення їх становища. В березня 1657 р. палата 123 голосами проти 63 прийняла постанову: "Просити Кромвеля прийняти титул короля". Цим документом передбачалося заснування нової династії (спадковість титулу в роду Кромвеля), відновлення палати лордів, призначуваних довічно королем, розширювалися повноваження нижньої палати. Але тут в хід подій активно втрутилася офіцерська верхівка, яка побоювалась що королівський титул покінчить з їх політичною роллю і впливом в країні. Делегація офіцерів яка відвідала Кромвеля "просила" його не давати згоди на пропозицію парламенту. Королівський титул "не подобається армії, він є скандальним". У ці дні "люди п'ятої монархії" - кілька десятків сектантів зробили спробу підняти збройне повстання, яке було придушене в зародку. Офіцери, що найбільш активно перешкоджали прийняттю Кромвелем пропозиції парламенту, розлучилися зі своїми постами, все ж зробили свою справу. Кромвель відповів парламенту відмовою. Однак резонанс всієї цієї історії був величезним: стало очевидним, наскільки широко монархічні настрої поширилися в середовищі соціальних верств союзників, з чого випливало, що режим протекторату навряд чи переживе самого Кромвеля. Надії на стабільність ладу приватної власності відтепер пов’язувався все більш виразно з реставрацією монархії.

Олівер Кромвель помер 3 вересня 1658 р., за кілька годин до смерті він встиг назвати наступником свого старшого сина Річарда. Однак дні протекторату були вже полічені: Річард Кромвель, що не успадкував ні волі, ні розуму свого батька, незабаром опинився іграшкою в руках офіцерської верхівки. Його добровільне зречення від влади і відновлення республіканського устрою (1659) виявилися лише прелюдією до реставрації Стюартів на англійському престолі. У цій обстановці генерал Монк, в минулому один з найбільш довірених офіцерів Кромвеля, на чолі з вірними йому шотландськими військами зробив похід на Лондон і, заволодівши столицею, підготував політичні та військові умови повернення Карла ІІ. Навесні 1660 р. Сіті бурхливо виражало свою радість - урочиста процесія купців і банкірів зустрічала "законного" монарха Англії.

Т ридцятирічна війна 1618-1648 рр.

1. Передумови та причини війни.

2. Хід війни

3. Вестфальський мир та наслідки війни

Література

1. Шиллер Ф. Тридцатилетняя война. – М., 1957. -318с.

2. Ивонин Ю. Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства. – М, 1976. – 458 с.

З. Лаптева Л. Документа по истории Тридцатилетней войньї // Вопросы истории. – 1978. – №5. – С.203-226.