Етнічний склад громадян у державах

Західної Європи [54]

Номер за пор.	Країна	Кількість населення	Відсоток інших етнічних груп
	Австрія	8 199 783	8,9
	Бельгія	10 392 226	*
	Греція	10 706 290	7,0
	Данія	5 468 120	**
	Ірландія	4 109 086	**
	Іспанія	40 448 191	*
	Італія	58 147 733	**
	Нідерланди	16 570 613	17,0
	Німеччина	82 400 996	8,5
	Норвегія	4 627 926	**
	Португалія	10 642 836	1,0
	Сполучене Королівство	69 776 238	*
	Фінляндія	5 238 460	6,6
	Франція	63 713 926	*
	Швейцарія	7 554 661	6,0
	Швеція	8 876 744	**

* Дані щодо цих країн буде проаналізовано окремо.

** У джерелі, яке ми використовували, та у багатьох інших сучасних довідкових виданнях зазначено, що у країнах проживають 100 % представники політичної нації. Тому надалі окремо будемо посилатися на джерела, за допомогою яких зможемо характеризувати поліетнічність громадян зазначених країн.

Етнічна фрагментація сама собою автоматично не веде до політичного протистояння та конфлікту. Така різнорідність може стати підставою для конфлікту. Для цього треба, щоб етнічні відмінності були основою етнічної ідентифікації і не тимчасової, а тривалої, переросли в етнічну свідомість. Підставою для утворення соціополітичного поділу на етномовній основі буде поділ суспільства на окремі групи з відмінними етнічними ідентифікаціями та оформлення зв’язків між етномовними групами та відповідними політичними партіями, які досить часто виступають як етнічні, проте не завжди. Щодо партій, як складової поділу, то до них відносимо ті, які в своїй діяльності захищають/обстоюють інтереси етнічних груп. Їхня діяльність досить часто спрямована на захист і розвиток національної мови та культури, а також на збільшення рівня автономії власної етнічної групи, за умови її компактного проживання – розширення автономного управління в багатьох випадках – досягнення незалежності та створення власної самостійної держави. О.Кнутсен до етнічних/націоналістичних партій в країнах Західної Європи зараховує: в Сполученому Королівстві національні партії Шотландії та Уельсу, фламандські та франкофонні націоналістичні партії Бельгії та партію Північна Ліга в Італії [55, 19]. На нашу думку, цей перелік не вичерпний і до його розгляду ще повертатимемось.

Бельгія. Як єдина держава Бельгія була утворена у 1830 р. і протягом значного періоду була унітарною. Перетворення у федерацію відбулося під тиском фламандців, внаслідок проведення низки реформ, які розпочалися у 1970 р. і завершились лише у 1993 р. В Бельгії за даними на 2007 р. існує дві основні етномовні групи: фламандці, які розмовляють нідерландською мовою і становлять 58 % від загальної кількість населення, відповідно, частка тих, хто вважають нідерландську мову рідною становить – 60 % та валлони – 31 %, відповідно, носіїв французької мови майже 40 %. Крім того, у Бельгії проживає невелика спільнота людей, які розмовляють німецькою – близько 1%, та частина населення, яка у мовному плані ідентифікує себе як білінгвістичне – близько 10 % [56]. Суттєва різниця між кількістю громадян, які вважають себе валлонами та кількістю носіїв французької мови, на наш погляд, пов’язана з тим, що в країні проживає значна кількість колишніх мігрантів, які прийняли громадянство і не ідентифікують себе з двома домінуючими етнічними групами, вони здебільшого франкомовні. Фламандці територіально більш сконцентровані у північній частині країни, валлони – на півдні, німецькомовна група проживає переважно на сході країни. Столиця Бельгії – Брюссель розміщена на фламандській частині території, проте більшість мешканців столиці – дві третини франкомовні й проживають здебільшого у центральних районах міста. Фламандці відповідно живуть у частині передмість, становлячи третину населення столиці.

Етномовний поділ Бельгії зафіксований у статті 2 Конституції: “Бельгія охоплює три співтовариства: Французьке, Фламандське та Німецькомовне ” [57, 109]. Четверта глава Конституції спеціально присвячена регулюванню повноважень співтовариств. Зокрема, кожна спільнота має власні представницькі органи – Ради. Ради французького та фламандського співтовариств одночасно є радами регіонів. Фактично ці дві ради працюють як законодавчі органи, маючи у своїй компетенції питання культури, освіти та “...співробітництва між співтовариствами, а також міжнародне співробітництво, враховуючи заключення угод з питань освіти і культури.” [ 58, 128] Важливу роль у захисті інтересів мовних груп відіграє право “вето лінгвістичної групи”, зафіксоване у статті 54 Конституції Бельгії, яке передбачає внесення після доповіді у парламенті мотивованої резолюції, підписаної не менше як 3/4 однієї з лінгвістичних груп. Резолюцію треба вносити перед голосуванням на публічному засіданні. Вона може стосуватися всіх законопроектів, за винятком бюджету та законів, щодо яких рішення приймає кваліфікована більшість. Резолюція повинна охоплювати констатацію, що потенційне рішення здатне нанести значну шкоду відносинам між співтовариствами. У такому випадку рішення не будуть приймати, резолюцію передають до Ради міністрів, яка повинна врахувати вимоги резолюції. Члени однієї лінгвістичної групи подібну процедуру можуть застосовувати до того самого законопроекту не більше ніж один раз.

Етномовні спільноти у Бельгії мають не лише прецензійне законодавче регулювання, вони опираються на чітку суб’єктивну визначеність, яка полягає у переважанні групових ідентифікацій населення над загальнодержавними. Як видно з даних табл. 7, лише 41 відсоток населення країни ідентифікує себе з єдиною державою. Представники фламандської етнічної групи мають значно вищий рівень ідентифікації з фламандською культурою, ніж із загальнодержавною. Представники валлонської етнічної групи в своїй ідентифікації приблизно однаково поділені на дві групи: перша – орієнтується на етнічну валлонську культуру; друга група – на загальнобельгійську ідентичність. Простежуються відмінності у тенденціях, щодо цих двох груп. Якщо фламандцям властиве поступове зростання загальної бельгійської ідентифікації, то для валлонів, навпаки, притаманною є тенденція до збільшення етнічної ідентифікації. Подібна тенденція простежується і щодо мешканців Брюсселя, яким властива тенденція зростання ідентифікації з місцем проживання на противагу загальнонаціональній ідентифікації.

Домінування етнічних ідентифікацій виявляється і на інституційному рівні. Зокрема, кожна громада має власні школи, телебачення (існує два державних телебачення Бельгії), газети, навіть дипломатичні представництва за кордоном поділені на дві секції відповідно до основних мовних груп. Показовим є те, що міжетнічні шлюби між фламандцями та валлонами становили на 2007 р. лише 1 % від загальної кількості зареєстрованих. Вважається, що одним із небагатьох інтеграційних чинників щодо двох громад є постать монарха, якого в країні називають “єдиним правдивим бельгійцем”.

Таблиця 9

Національна ідентифікація у Бельгії [59, 62]

Етнічна група	Ідентифікація „бельгієць/йка” у % щодо загальної популяції населення
1980	1995
Усі громадяни Бельгії	41,5	41,3
Фламандці	32,5	38,5
Мешканці Брюсселя	56,5	44,0
Валлони	50,3	45,1

 

Отже, в Бельгії існує чіткий етнолінгвістичний поділ населення. Фламандці – численніша етнічна група і займають значно кращі економічні позиції, ніж валлони, хоча з початку ХХ ст. і до Другої світової війни економічно домінували валлони. Це сприяло формуванню почуття нерівності у фламандців і спровокувало їх домагатися автономії. У 60-ті роки етномовні відмінності стали підставою конфлікту у сіспільстві. Внаслідок цього протягом 60-их років у Бельгії утворилися моно етномовні партії – Фламандський народний союз, Валлонське об’єднання та Демократичний фронт франкофонів. З 1968 до 1978 рр. три основні партії – християнська, соціалістична та ліберальна розпалися на окремі самостійні етнічні організації. Сьогодні всі основні політичні партії країни дзеркально поділені на фламандські та валлонські самостійні організації. Обидві етномовні групи представлені відповідними націоналістичними партіями. Фламандці – Vlaams Belang = VB (“Фламандський Інтерес”), яка змінила назву у 2004 р. з Vlaams Blok = VB (“Фламандський Блок”). Протягом останніх парламентських виборів партія отримувала такий результат: 1995 – 7,8 %; 1999 – 9,9 %; 2003 – 11,6 %; 2007 – 11,9 %. Ф.Девінтер актуальний керівник партії не приховує у своїх інтерв’ю, що його партія сепаратистська і прагне до створення у майбутньому незалежної держави Фландрії з допомогою мирних, політичних методів. Головні проблемні питаннями, які розглядають на політичному рівні, такі: по-перше, проблема фламандської (нідерландської) мови. Представники Фландрії вимагають визнання обох мов як державних в обох частинах країни, а також обмеження застосування французької мови у Фландрії. Також вони піднімають питання про те, що королівська родина послуговується лише/переважно французькою мовою, що сприяє нерівності мов; по-друге, економічна домінація Фландрії в межах єдиної держави зумовлює відповідну домінуючу частку цього регіону в національному бюджеті. Крім того, Валлія є дотаційним регіоном протягом значного періоду. Проти цього стану справ активно виступають фламандські націоналісти, які вимагають залишати гроші в тому регіоні, який їх заробляє.

Головною/найбільшою націоналістичною партією у Валлії є “Національний Фронт”. На відміну від свого фламандського візаві, рівень підтримки його на парламентських виборах значно менший: 1995 – 2,3 %; 1999 – 1,5 %; 2003 – 2,0 %; 2007 – 2,89 %. Формально партія декларує себе білінгвістичною, хоча на практиці вона франкомовна.

Отже, в Бельгії існує поділ на дві етномовні групи, представлений на загальнонаціональному рівні відповідними етнічними партіями, що свідчить не лише про актуальність у Бельгії соціополітичного поділу на етомовній основі, а також про його домінуючий характер. Результати підтримки націоналістичних партій, особливо фландрійською спільнотою, свідчать про наявність тенденції до зростання рівня підтримки, що буде зумовлювати важливість цього поділу в Бельгії і в майбутньому.

Швейцарія має три основні мови. Найбільша мовна група – німецька, відповідно німецькою мовою на початку ХХІ сторіччя користувалося 63,9 % усього населення країни у 19 з 26 кантонів. Французькою розмовляють 19,5 % населення у п’яти кантонах, які розташовані на заході поблизу Франції. Третя основна мова – італійська, якою розмовляє 6,6 % населення і вона домінує лише у кантоні Тічіно, який розташований на півдні країни. Майже 0,5 % населення використовують ретороманську мову, іншими мовами користується 9,5 % населення [60, 170]. У деяких кантонах проживають представники декількох мовних груп. У кантоні Берн більшість населення користується німецькою мовою, але одночасно існує франкомовна меншина, яка налічує близько 15 %. Інші мовні групи становлять всього 7 % від загальної кількості населення. Суперечки між різними кантонами стосовно мови трапляються досить рідко внаслідок відносної етномовної однорідності більшості кантонів. За умови значної однорідності всередині кантонів і відмінностей між кантонами показники групової ідентифікації не є домінуючими у жодній з груп (див. табл.9), вони врівноважуються високим рівнем загальнонаціональної та кантональної ідентифікації. Важливим є також те, що основні галузі, на яких ґрунтується економіка країни, розташовані одночасно в усіх кантонах і це, порівняно з Бельгією, об’єднує, а не роз’єднує кантони. Ю.Штайнер зазначив ще одну особливість цієї країни: “У Швейцарії, на відміну від Бельгії, немає столиці-домінанти. Існують країни, які мають дуже міцний центр такий, як Брюссель у Бельгії, Париж у Франції або Лондон у Великобританії. Швейцарські інститути федеральної влади містяться в столиці Берні, але Верховний суд засідає у франкомовній Лозанні, Швейцарський Національний Інститут страхування від нещасних випадків – у Люцерні. Берн – лише четверте за величиною місто Швейцарії; Цюріх, Базель та Женева перевищують його за кількістю населення” [61, 31]. Політичні партії загальнонаціональні і не мають жодної прив’язки до основних етнічних груп. Це дає нам підстави зробити висновок, що за наявності значної етногрупової диверсифікації соціополітичного поділу на етнічній основі у Швейцарії не відбулося.

Таблиця 10

Національна ідентифікація у Швейцарії [62, 63][8]

Етнічна група	Ідентифікація
загальнонаціональна	етнічної групи	кантону
Німецькомовна
Франкомовна

 

Сполучене Королівство складається з Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії, внаслідок чого повна офіційна назва – Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. Велика Британія охоплює лише Англію, Шотландію та Уельс. Домінуюча етнічна група у країні – англійці, за даними 2007 р. вони становлять 83,6 % населення, шотландці – 8,6%, північні ірландці – 2,9 % уельсці – 4,9 %. Щодо мови, то абсолютно домінуючою є англійська, поряд з якою зберігається кельтська у двох варіантах – ірландська та уельська.

У Шотландії національна мова не відіграє важливого значення (абсолютно переважаючою є англійська). Вважається, що лише 88 892 особи знали та використовували на 1991 р. шотландську мову одночасно з англійською [63] (це становить трохи більше 1 % від загального складу населення). У парламенті Сполученого Королівства шотландська спільнота представлена Шотландською Народною партією, яка з моменту створення виступала з сепаратистських позицій. Сьогодні ця партія трактується як партія лівоцентристська з суспільних питань, хоча у своїй програмі декларує вимоги захисту національної культури, мови та виступає за самостійність Шотландії. Протягом останніх десяти років вона на загальнодержавних виборах отримала такі результати: 1992 – 3 мандати (1,9 %), 1997 – 6 (2,0 %), у 2001 – 5 (1,8 %), у 2005 – 6 (1,5 %).

Згідно з результатами референдуму 1997 р. та прийнятого на його основі Шотландського Акту (“Scotland Act”), який має характер конституційного документа, Шотландія отримала право мати власний парламент та уряд. Парламент однопалатний і складається з 129 осіб, з яких 73 обирають в одномандатних округах згідно з виборчою системою відносної більшості, а 56 в округах багатомандатних за пропорційною системою. Відповідно до цього Акту Парламент Шотландії має право приймати рішення з питань економіки, освіти, охорони здоров’я, розвитку аграрного сектору, охорони навколишнього середовища. Шотландія емітує власний фунт (дорівнює фунту Сполученого Королівства). Парламент також отримав право зменшувати або збільшувати розмір податків для мешканців Шотландії на 3%. Як видно з табл. 11, підтримка сепаратистського руху у Шотландії, спрямованого на державну самостійність від Великобританії, під час других виборів до регіонального парламенту зменшилась, що дало підстави говорити про успіх політики девіації Лейбористської партії. Вибори 2007 р. поставили перед Шотландією та Сполученим Королівством багато гострих питань. Як видно з результатів виборів, Народна партія Шотландії отримала хоча і невелику, проте більшість, що дало їй змогу сформувати уряд меншості, який очолив лідер цієї партії А.Салмонд. Виборча кампанія і результати виборів поставили на порядок денний питання майбутнього Шотландії. Під час виборчої кампанії А.Салмонд обіцяв, що референдум щодо незалежності відбудеться у 2010 р. Після виборів “Перший міністр” заявив, що протягом 100 днів від створення уряду будуть розпочаті переговори з урядом Сполученого Королівства щодо порядку відміни “Акту про Союз” від 1707 р. Позитивне рішення, якого домагається Народна партія Шотландії, мало би означати, що Шотландія повертається до стану, який передував цьому Акту, тобто відновлює свою незалежність. Можливість і важливість повернення незалежності вони також обґрунтовують досвідом Словенії та Естонії, які успішно розвиваються після здобуття незалежності. Правляча Лейбористська партія в особі нового лідера Г.Брауна виступає за широку автономію Шотландії в складі Сполученого Королівства, трактуючи вимоги повної незалежності Шотландії терміном – “балканізація Сполученого Королівства”. Опозиційну позицію щодо дій, спрямованих на набуття Шотландією повної незалежності, займають і всі інші політичні партії, представлені у парламенті третього скликання цього регіону.

Таблиця 11

Результати виборів до парламенту Шотландії [64]

Назва партії
мандати	% голосів	мандати	% голосів	мандати	% голосів
Лейбористська партія		44,9		38,7		32,2
Народна партія Шотландії		27,1		20,9		32,9
Консервативна		13,9		13,9		16,6
Ліберально- демократична партія		13,1		13,1		16,2
Зелені	-	-		5,4		0,2
Шотландські соціалісти	-	-		4,6	-	-
Інші		2,3		3,1		1,2

 

Уельс. На початку ХХ ст. валлійською мовою розмовляла майже половина населення Уельсу. Перепис населення 1911 р. зареєстрував приблизно 1 млн. осіб, які вважали себе носіями валлійської мови. У 1993 р. було прийнято Акт про валлійську мову, який законодавчо затвердив рівноправність англійської та валлійської мов в Уельсі. Сьогодні в Уельсі 508 098 осіб трактують себе білінгвістичними громадянами, зазначаючи, що поряд з англійською вони володіють валлійською мовою [65]. Інтереси Уельської етнічної групи представлені у парламенті Сполученого Королівства – Валлійською Народною партією (“Plaid Cymru” – “Партія Уельсу”), яка була створена у 1925 р. Сьогодні вона належить до партій лівого спрямування і у своїх програмних завданнях наголос робить на відродженні валлійської мови, культури та розвитку самоврядування в Уельсі. Під час виборів до парламенту Сполученого Королівства партія мала такі результати: 1992 – 4 мандати (0,5 %), 1997 – 4 (0,5 %), 2001 – 4 (0,8 %), 2005 – 3 (0,5 %). Подібно як у Шотландії у 1998 р. було прийнято Уельський Акт, який передбачав створення представницького органу–Асамблеї Уельсу. Відповідно до Акту статус Уельсу був визначений як територіальна одиниця Великобританії, відповідно Асамблея у своїй діяльності повинна виступати від імені Корони. На підставі спеціальних постанов Її Величності (№ 672 та 2787) [66] відбулося розмежування повноважень між центром та Уельсом. До сфери компетенції Асамблеї належить – аграрний сектор, охорона пам’ятників історії, культура, мова, туризм і відпочинок, соціальне обслуговуваня та охорона здоров’я. Навіть у виділених сферах компетенція Асамблеї обмежена, в багатьох випадках передбачена взаємодія з міністром Корони по Уельсу. Рішення Асамблеї переважно повинні конкретизувати та розвивати рішення національного парламенту (феномен вторинного законодавства). Варто наголосити, що під час референдуму 1997 р. позитивний результат – схвалення розширення автономії було ледве отримано, оскільки “позитивно” проголосували лише 50, 3 % населення Уельсу, за умови, що Валлійська народна партія на своєму засіданні 26.07.1997 р. висловилась за підтримку референдуму щодо автономії. У вересні 2003 р. на річній конференції Плайд Кімру було внесено нове положення до Статуту партії, яке визначило головну мету партійної діяльності – досягення незалежності Уельсу [67]. Як бачимо, Валлійська Народна партія, як головний репрезентант валлійської етнічної групи, не має домінуючого положення у регіональному представницькому органі. У новообраній Асамблеї активно проговорюється ініціатива підготовки та проведення референдуму щодо підвищення рівня компетенції Асамблеї в найближчій перспективі.

Таблиця 12

Результати виборів до Асамблеї Уельсу [68]

 

Назва партії
мандати	% голосів	мандати	% голосів	мандати	% голосів
Лейбористська		46,6		50,0		32,2
Валлійська Народна		28,3		20,0		22,4
Консервативна		15,0		18,3		22,4
Ліберальні демократи		10,0		10,0		14,8
Інші	-	-		1,6		-

 

Північна Ірландія. Населення Північної Ірландії розмовляє переважно англійською мовою. Однак етнічні відмінності між ірландцями, які проживають у Північній Ірландії і англійцями стосуються вимог ірландців щодо приєднання Північної Ірландії до Ірландської республіки і таким способом об’єднати цілий острів або (як етап) розширити систему самоврядування. Відповідно англійці – юніоністи – бачать Північну Ірландію лише як складову частину унітарної, але із застосуванням засад деволюції, держави Сполученого Королівства. На сьогодні основні політичні партії, які діють у Північній Ірландії, поділені за етнічною ознакою. Ірландську частину представляють – Шін Фейн (“Sinn Fein” дослівно – “Ми самі”), яка була створена у 1905 р. і є політичною складовою Ірландської Республіканської армії (IRA), вела тривалу боротьбу за незалежність Північної Ірландії та возз’єднання з Ірландською республікою; Соціал-демократична партія праці, що створена у 1970 р., має лівоцентристський характер і головну увагу приділяє захисту інтересів католицької меншості. Юніоністські, відповідно пробританські партії: Партія юніоністів Ольстеру діє з 1905 р.; Прогресивна юніоністська партія діє з 1980 р.; Партія демократичних юніоністів, створена у 1971 р., головну діяльність спрямовує проти втручанням Дубліна (столиця Республіки Ірландія – А.Р.) у справи Північної Ірландії. Загальнобританські політичні партії не беруть участі у виборах у Північній Ірландії [69, 300], тому усі перелічені регіональні політичні партії представлені самостійно або у складі коаліції у парламенті Сполученого Королівства.

“Договір Великої П’ятниці” (“The Good Friday Agreement”) було укладено 9 квітня 1998 р. Він охоплював такі положення [70]:

1) встановлювати конституційний устрій Північної Ірландії мають право лише її громадяни;

2) якщо громадяни Північної та Південної Ірландії будуть бажати об’єднатися, то рішення треба прийняти шляхом загального голосування;

3) Північна Ірландія залишається частиною Сполученого Королівства;

4) громадяни Північної Ірландії мають право самостійно обирати власну національність – ірландську, британську, або обидві;

5) Республіка Ірландія залишає свої претензії щодо території Північної Ірландії, а народ Ірландії буде визначатися як люди ірландської національності, а не як мешканці, які проживають на території Південної та Північної Ірландії.

Згідно з цим Договором законодавча влада у провінції належить Парламенту, а виконавча – Виконавчому Комітетові, який повинен складатися з представників головних політичних партій, що пройшли до парламенту Північної Ірландії. Договір було підтримано на референдумах у 1998 р. в Північній Ірландії (“за” - 71 %) та Республіці Ірландія (“за” - 94 %). Договір створив підставу для зняття гострого протистояння в регіоні. Як наслідок у 1999 р. ІRА оголосила про готовність до переговорів про своє розброєння, яке було повністю завершено 26 вересня 2005 р. Відповідно це дало підстави уряду Сполученого Королівства розпочати 31 липня 2007 р. виведення британського військового континенту з Північної Ірландії (війська було введено в серпні 1969 р.).

Існуюча у цьому регіоні політична ситуація призвела до того, що депутати у парламенті поділилися на дві групи: “юніоністів,” з одного боку, та “націоналістів” і “республіканців”– з іншого (ірландці). Відповідно кожен новообраний депутат ще спочатку роботи регіонального парламенту повинен задекларувати свою приналежність до однієї з цих двох парламентських груп. Також депутат може задекларувати свою незалежність від такого поділу. Цей поділ поширюється на всі представницькі інститути, зокрема в парламенті Сполученого Королівства останього скликання є 18 представників Північної Ірландії, з них 10 юніоністів та 8 республіканців і націоналістів; в Асамблеї Північної Ірландії (згідно з результатами виборів 2003 р.) юніоністи мають 55 місць (52,1 %), республіканці та націоналісти – 44 (40,5 %), всі інші – 9 місць (7,4 %). Порівнюючи результати двох виборів до Асамблеї Північної Ірландії можемо констатувати, що простежується певне посилення партійно-групової ідентифікації депутатів, яке відбувається за рахунок скорочення частки “незалежних” депутатів щодо двох основних блоків.

 

Таблиця 13

Результати виборів до Асамблеї Північної Ірландії [71]

Номер за пор.	Назва партії
%	К-сть місць	%	К-сть місць
	Юніоністські партії	46,7		52,1
	Республіканці та націоналісти	39,9		40,5
	Інші	13,4		7,4

 

Показники етногрупової ідентифікації трьох зазначених регіонів Сполученого Королівства наведено у табл. 14. Вони свідчать про досить близьку частку мешканців Шотландії та Північної Ірландії, які вважають себе британцями, однак така частка властива лише третині мешканців. Щодо Уельсу рівень загальнонаціональної ідентифікації ще нижчий. Відповідно, в цих трьох районах рівень етнічної ідентифікації є домінуючим. Особливість Північної Ірландії полягає у тому, що цей район додатково поділений всередині на ірландську та ольстерську (регіональну), пов’язану з загальнодержавною ідентифікацією (Сполученого Королівства – А.Р.), властиву не ірландцям ідентифікацію. Активний рівень підтримки національних партій, які протистоять загальнонаціональним Лейбористській та Консервативній в Шотландії та Уельсі і пробританським в Північній Ірландії дають нам підстави вважати про актуальність етномовного соціополітичного поділу в Сполученому Королівстві. Актуальний на 2007 р. стан справ дає підстави нам говорити, що Сполучене Королівство, залишаючись унітарною державою, активно запозичує елементи федеративної держави, що виявляється в ускладненні її територіально-політичного устрою, маючи перспективу надалі, за умови розвитку сепаратистських рухів, перетворитися в один із різновидів федерації або розпастися. Якщо дійде до виходу зі складу якоїсь частини Сполученого Королівства, то рішення буде не лише національним, а й загальноевропейським, оскільки Європа дуже чутлива до прецендентів у цій сфері.

 

Таблиця 14

Національна ідентифікація у Сполученому Королівстві [72, 85]

Регіон	Ідентифікація
британець/ британка	шотландець/ шотландка	уельсець/ уельска	англієць/ англійка	Ольстер	ірландець/ ірландка
Шотландія	29,0	67,0	1,0	-	-	-
Уельс	15,0	1,0	69,0	13,0	-	-
Північна Ірландія	29,0	-	-	-	21,0	43,0

 

Іспанія. Королівство Іспанія територіально поділена на 17 автономних співтовариств, 50 провінцій та понад 8 тис. муніципій, які згідно зі ст. 137 Конституції володіють автономією при веденні своїх справ [73, 401]. Провінції, які мають спільний кордон, спільні історичні, культурні та економічні риси, а також острівні території та провінції, які представляють єдину історичну область, можуть отримати право на самоврядування та створити автономне співтовариство. Автономне співтовариство не володіє суверенітетом, який належить лише державі. Кожне співтовариство має власний статут, який є головним правовим актом кожного автономного співтовариства, відповідно держава визнає та захищає їх як складові частини свого законодавства. На підставі положень статей 148 та 149 Конституції відбувається розмежування повноважень між державою та автономними співтовариствами. Кожне співтовариство має право через п’ять років розширити свої повноваження в межах, які не зачіпають виняткову компетенцію держави. Найбільш гостро проблеми взаємовідносин на етномовній основі в Іспанії відчуваються в Каталонії та Країні Басків.

Історична традиція широкої автономії Каталонії була ліквідована за часів правління Франко. Після його смерті у 1979 р. було схвалено Статут Автономії Каталонії. Відповідно до нього в березні 1980 р. відбулися вибори до парламенту співтовариства, а в квітні було обрано президента автономного уряду Каталонії. Це спровокувало активізацію сепаратистських настроїв та виникнення радикальної націоналістичної організації “Terra Lliure”. Каталонія відповідно до Статуту трактується частиною Королівства Іспанії, має власний герб, гімн, прапор, традиції та звичаї. Каталонська мова проголошена однією з офіційних мов країни, відповідно вона домінує в регіоні. До компетенції уряду автономії належать питання регіональної адміністрації, господарства, транспорту, аграрна політика та культура [74, 403-404]. В березні 2006 р. на регіональному референдумі було прийнято нову редакцію Статуту Каталонії (“за” проголосувало 74 % каталонців), згідно з яким каталонці були визнані окремим народом. Статут закріпив за співтовариством право на укладання міжнародних угод, розширив компетенцію локального судочинства, адміністрації та освіти. Суттєві зміни були закладені у питаннях фінансових відносин із Мадридом, зокрема основна частка зібраних в співтоваристві податків має залишатися на території співтовариства. Уряд соціаліста Ж.Запатеро гостро критикувала опозиція за прецендент такого розширення прав співтовариства, оскільки багато положень, на думку опозиції, вийшли за межі норм, передбачених ст. 149 Конституції Іспанії. Рівень загальноіспанської ідентифікації в Каталонії є одним із найнижчих по країні і становив у 1995 р. лише 39 %, тоді як у 1976 р. – 65 % [75, 63]. Каталонські регіональні партії постійно виступають за розширення автономії співтовариства. Підставою цього вони вважають історичні традиції незалежності та привілей, а також той факт, що населення співтовариства становить лише 16 % населення Королівства, а виробляє понад 23 % валового національного продукту.

Країна Басків історично охоплює сім провінцій, в яких проживають баски, з яких лише чотири є в Іспанії, а три – у Франції. Рух за національну незалежність оформився ще в другій половині XIX ст. У 1894 р. виникла “Баскська національна партія”, яка поширювала свій вплив на іспанську територію і очолила баскський національний рух. За часів Франко націоналістів країни Басків жорстоко переслідували, що не перешкоджало частині населення активно прагнути незалежності. У 1959 р. було створено організацію ETA – “Euskadi ta Askatasuna” (“Країна Басків і свобода”), яка своїм завданням оголосила створення незалежної баскської держави у складі семи історичних провінцій, поділених між Іспанією та Францією, шляхом збройної боротьби. У 1975 р. ETA розкололася на дві частини: мілітарну та військово-політичну. Обидві організації до сьогодні перебувають на нелегальному становищі, водночас мають своїх представників, які діють легально як політичні партії. Протягом післяфранківського періоду ETA декілька разів припиняла і знову розпочинала збройну боротьбу. Її головне завдання – досягнути незалежності шляхом збройної боротьби, фактично терористичних актів, має все меншу підтримку серед населення. Згідно з опитуванням громадської думки мешканців Країни Басків у жовтні 2001 р. 94% мешканців вимагають повної відмови від збройної боротьби, 95 % відкидають насилля у будь-якому вигляді і висловлюються за політичні та демократичні шляхи вирішення питань [76, 17]. Показовою є зміна загальнонаціональної ідентифікації серед мешканців Країни Басків. Якщо у 1976 р. вона становила лише 43 %, то у 1995 р. зросла до 50 % [77, 63]. Прийняття Конституції Іспанії сприяло набуттю Країною Басків (вона об’єднує три провінції) прав самоврядування та автономії нарівні з іншими співтовариствами в Королівстві. Особливий статус Країни було затверджено у грудні 1979 р. “Статутом з Герніки” (“Gernika Statut”), який закріпив особливі повноваження регіональних органів влади. У 2003 р. парламент Країни Басків за пропозицією Баскської національної партії прийняв план, який охоплював розширення компетенції співтовариства (“Ibarretxe Plan”). До нього входили: підпорядкування інститутам влади співтовариства, збір податків, провадження власної закордонної політики та вимогу приєднання до співтовариства четвертої провінції населеної басками – Наварри, що означало би суттєву зміну статусу співтовариства. У лютому 2005 р. Генеральні Кортеси відкинули цей план. Продовження ЕТА збройної боротьби, постійні ініціативи Баскської національної партії свідчать, що аспірації частини басків на створення самостійної держави залишаються актуальними. Це дає нам підстави констатувати наявність соціополітичного поділу на етномовній основі в Королівстві Іспанія. Про важливість етнічної основи соціополітичного поділу в Іспанії свідчить А.Морено “...багатомовність та відношення до різних культур іспанського суспільства є підставою політичних поділів. Ці поділи виявляються через націоналістичні та регіональні партії”, відповідно територіальний устрій Іспанії він трактує як незавершений федералізм [78, 70].

Франція. Найбільше політичних проблем пов’язано з островом Корсика, який є одним з 26 регіонів Франції. На ньому проживає 275 тис. мешканців, які поряд з офіційною французькою використовують корсиканську мову (вважають, що вона більше подібна до італійської). За даними на 1982 р. 96 % мешканців острова ідентифікували себе як корсиканці, 86 % регулярно використовують/говорять корсиканською мовою, вважаючи її рідною/першою мовою [79]. Конституційна Рада Франції 09.05.91 р. відмовилась визнати корсиканський народ відмінним від французького. Корсика на підставі закону від 02.03.82 р. має статус подібний до статусу заморської території. Асамблея є представницьким органом, обирається на 6 років. З 1991 р. Асамблея Корсики має право висувати свої пропозиції стосовно законів та інших нормативних актів, які стосуються економічного, соціального та культурного розвитку острова. Виконавча влада належить Виконавчій раді, яку обирає Асамблея і несе перед нею відповідальність. Контролює діяльність місцевої влади здійснює префект і регіональна рахункова палата. Сепаратизм на Корсиці має глибокі історичні традиції. Головна сепаратистська організація – Корсиканський Фронт національного визволення – FLNC (“Front de Liberation Nationale de la Corse”), який було створено у 1976 р. У своїй діяльності активно використовував збройні напади, вибухи, вбивства та інші терористичні методи. Політичним відповідником є об’єднання “Cuncolta”. До радикальних сепаратистських організацій також належить “Армія Корсики” (“Armata Corsa”). Сепаратистські організації виступають за проголошення Корсики незалежною державою як проміжний етап за широку автономію. Як проміжний етап досягнення повної незалежності вони вимагають широкої автономії Корсики в межах Франції. Інші регіональні партії виступають за визнання корсиканців окремим народом і широку автономію острова в межах Франції. Французький уряд виступає проти надання незалежності та відновлення широкої автономії для острова.Водночас уряд постійно ініціює певні поступки. Найбільш значним був референдум 06.06.2006 р. щодо об’єднання двох існуючих на острові департаментів в один, зміну виборчої системи з мажоритарної на пропорційну та впровадження низки заходів щодо розширення автономії. Сепаратистські структури виступили проти референдуму, оскільки він не передбачав надання повної незалежності. Аналітики зазначали, що сепаратистам було невигідно переходити в площину “відкритої” політичної боротьби/ конкуренції, тому що під час виборів до Асамблеї острова сепаратистські політичні організації жодного разу не отримали більшості. Проти проголосувало 50,98 % громадян, які проживають на острові. Однією з причин провалу референдуму було небажання громадян змінювати існуючу ситуацію, оскільки острів отримує з Парижу значні фінансові дотації. У випадку Корсики існують відмінності в позиції корсиканців та решти французів з широкого кола питань, існують партії, які формально представляють одну з сторін і загальнонаціональні партії з протилежного боку, проте рівень ідентифікації населення з таким розломом, відповідно рівень підтримки сепаратистських партій незначний. Тому в цьому випадку не можемо говорити про наявність у Франції соціополітичного поділу на етномовній основі.

Щодо решти європейських країн, то роль і значення етномовних груп, відмінних від титульної нації, в політичному житті цих країн не є настільки помітною, щоб продукувати формування соціополітичних поділів, або вирішально впливати на політичне життя. Етномовні групи властиві всім країнам третьої групи (країни з високим рівнем етномовної гомогенності – А.Р.), певною мірою їхній вплив простежується на політичному рівні, але переважно регіональному. Як приклад розглянемо ситуацію, яка існує у ФРН. У цій країні держава офіційно визнає чотири групи етнічних меншин – лужицькі серби, датчани, цигани та фрізи. Лужицькі серби на початок ХХІ ст. становили 50- 60 тис. [80], вони користуються поряд з німецькою власною слов’янською мовою. Спроби створити власне державне утворення було зроблено після Другої світової війни, однак не отримали підтримки в процесі післявоєного облаштування Європи. Після падіння “Берлінського муру” частина регіональних політиків колишньої НДР пропонували створити окрему землю, де мали бути сконцентровані лужицькі серби, однак така ідея не знайшла підтримки у федерального уряду. Політичного представництва вони не мають.

Другою за кількістю етнічною меншиною є датчани, які компактно проживають у землі Шлезвіг-Гольштейн. На засаді самоідентифікації сьогодні налічується близько 50 тис. датчан. У 1948 р. вони створили “Південношлезвігський союз виборців”, пізніше назву замінили на Федерацію. Оскільки партія є представником етнічної меншини, то під час виборів на неї не поширюється вимога дотримання виборчого порогу. На останніх виборах до парламенту землі вона отримала 3,6 % голосів виборців (не лише етнічних датчан, а й німців – А.Р.), що дало змогу їй провести до представницького органу двох депутатів. Інші з двох названих груп – ще менш помітні в політичному житті.

Отже, попри присутність у всіх европейських країнах багатьох різноманітних етномовних груп, групові мовні та етнічні відмінності не призвели до формування та актуалізації етномовної ідентифікації і переростання її в площину політичного представництва. На сьогодні в європейських країнах соціополітичні поділи на етномовній основі сформувалися лише в Бельгії, Сполученому Королівстві та Іспанії. Наявність цього типу поділу суттєво впливає на політичне життя зазначених країн (у випадку Сполученого Королівства та Іспанії призводить до суттєвого ускладнення територіально-політичного устрою цих країн) оскільки формально вони належать до унітарних.