Сутність неоінституціоналізму

У політичній науці деякий період, особливо після закінчення Другої світової війни, домінуючим теоретико-методологічним підходом був біхевіоризм, який пріоритетне значення надавав політичній поведінці особи, груп і, в значній мірі, залишав на узбіччі аналізу політичні інститути. З посиленням критики біхевіоризму у 70-80-их роках минулого сторіччя відбулось концептуальне оформлення нового інституціоналізму (окремі автори використовують поняття – критичний інституціоналізм), як провідного теоретико-методологічного напряму сучасної політичної науки. Однак, окрім короткого згадування цієї проблеми в публікаціях, присвячених історії політичної думки та у перекладних працях західних вчених, спеціального вивчення цей напрям у політичній науці України не отримав. Виключення становить стаття М.Кармазіної [50] та спільна стаття цього автора і О.Шурбанової в якій розглядаються основні підходи щодо понять “інститут” і “інституція” та особливості їнього трактування у неоінституціоналізмі [51]. В економічній науці та соціології неоінституціоналізм активно аналізується. Зокрема, О.Іващенко, проаналізувала місце нового інституціоналізму в економічній соціології та значення нової інституціональної економіки [52, 60-70]. Ю.Чернецький вивчив роль інституціоналізму в розвитку соціологічної теорії. Він також визнав пріоритетність розвитку нового інституціоналізму в економічній теорії [53]. С.Макєєв розглянув класичну соціологічну спадщину у контексті розуміння соціальних інститутів та підходи до інститутів у неоінституціоналізмі [54].

В окрему групу треба виділити публікації, де активно використовують категорію суспільного або політичного інституту, але саме поняття (як і теорія нового інституціоналізму) не розглядають. До цих публікацій належить стаття Є.Головахи та Н.Паніної, в якій розглянуто становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві [55]. М.Кармазіна проаналізувала походження та сутність інституту президентства [56]. Інституційні та партійні системи розглянув М.Примуш, трактуючи інституційну систему як форму правління [57].

Серед перекладних праць присвячених цій проблематиці можна виділити роботи Р.Д.Патнама та Дж.Сарторі. Роль інститутів у політичному житті демократичних країн в контексті неоінституціоналізму розглянув Р.Д.Патнам. Він вважає, що новий інституціоналізм має низку відмінних напрямів, одночасно він виділяє спільність у двох підходах – інституції формують політику та інституції формують історію [58, 20-21]. У зазначеній праці політичні інститути виступають головною науковою категорією, з допомогою якої аналізується громадська активність у сучасній Італії.

Дж.Сарторі у праці “Порівняльна конституційна інженерія”, хоча не розглянув спеціально категорію “політичного інституту”, проте проаналізував значення основних політичних інститутів сучасного суспільства і наголосив на зростанні їхньої ролі. Внаслідок цього конституційна інженерія виступає формальним і неформальним процесом формування політичних інститутів [59].

У російській політологічній науці питанням неоінституціоналізму присвячено значно більше уваги. Варто виділити публікації в журналі “Поліс” К.Ф.Завершинського [60] та В.Я.Гельмана [61], статтю О.І.Зазнаєва, розміщену в Інтернеті, в якій системно досліджено поняття політичного інституту та розглянуто концептуальні теорії політичної науки, які вивчають цю категорію [62].

Найбільш ґрунтовно місце і роль інституціоналізму та нового інституціоналізму в західній політичній науці дослідив Г.Петерс у праці “Інституційна теорія в політичній науці. Новий інституціоналізм” [63]. У цій праці проаналізовано відмінності між “старим” і “новим” інституціоналізмом, індикатори та головні напрями і характеристики неоінституціоналізму.

Дж.Марч і Й.Олсен дали поштовх та сформували головні постулати “нового інституціоналізму”. У своїй революційній за теоретико-методологічними наслідками статті, опублікованій у 1984 р. в “American Political Science Review”, вони зазначили, що політичний розвиток суспільства залежить не лише від стану економіки, існуючих соціальних умов, а й від “композиції політичних інститутів”, які володіють певним рівнем автономії. Ця стаття і наступні праці [64, 65, 66] сприяли формуванню неоінституціоналізму як нової концепції в політичній науці, що сприяло “поверненню” політичних інститутів в поле аналізу і перетворення їх у центральну проблему політичної науки.

Новий інституціоналізм, як самостійна теоретико-методологічна парадигма, став логічним підсумком попереднього розвитку політичної науки. Напередодні Другої світової війни домінуючим напрямом у розвитку політичної науки був інституціоналізм. Представниками “старого інституціоналізму” у першій половині ХХ ст. були Е.Баркер, Дж.Брюс, Т.Коул, Г.Ласкі, К.Фрідріх та ін. Вони головну увагу у дослідженнях приділяли лише базовим інститутам – державі, владі у форматі трьох основних складових, політичним партіям, бюрократії. Відповідно державу трактували як головний інститут, який був над іншими інститутами меншого порядку. Розгляд цих інститутів мав переважно нормативний характер. Також вивчали зовнішні чинники, які впливали на функціонування цих інститутів. Інституціоналізм завжди відчував на собі певний вплив консерватизму, оскільки в ньому низка суспільних інститутів – монархія, церква, становий характер суспільства – розглядалися як первинні, постійні та базові характеристики, які визначали суспільне/політичне життя та індивідуальну поведінку.

Як зазначив К. фон Бейм, новий інституціоналізм розвинувся передусім у межах теорії модернізації, оскільки в цій теорії наголошувалося, що головним чинником суспільних змін є розвиток політичних інститутів [67, 90]. Автор також наголошує на значному впливові макротеоретичної порівняльної політології у поверненні уваги до інститутів у політичній науці, тому що в порівняльних дослідженнях політичних систем інститути розглядали як змінну, однаково залежну та незалежну [68, 93]. Прийнятим поглядом є позиція, що поява нового інституціоналізму була критичною та творчою реакцією на здобутки і розвиток біхевіоризму, який вивів на першу лінію проблематику поведінки і відповідно відставив на маргінес дослідження інститутів. Суттєвим чинником стали нові досягнення самої політичної науки. Вивчення процесів демократизації на підставі досвіду боротьби з тоталітаризмом і початок “третьої хвилі” демократизації сформулювали нові параметри дослідження інститутів. В цьому самому контексті треба розглядати зміни, які відбулися у Центральній та Східній Європі внаслідок краху “реального соціалізму”, що призвело до значної трансформації існувавших у цих країнах інститутів та формування нових інститутів у перехідних суспільствах.

Новий інституціоналізм або “критичний інституціоналізм” сприяв, на відміну від старого інституціоналізму, залученню до аналізу не лише найсуттєвіших інститутів – держава, уряд, парламент, партії та бюрократія, а й інститутів “другого порядку”, а також неформальних інститутів. Поняття критичний не є другорядним у цьому трактуванні. Воно засноване на постулаті, що відбувається не просте повернення до вивчення інститутів та протиставлення пріоритетності поведінки (що властиве біхевіоризму), а підкреслює, що звернення до категорії політичних інститутів відбувається одночасно з вивченням поведінки діючих політичних акторів, яка переважно вивчається у системі координат теорії раціонального вибору. Тобто, в цьому випадку не відбулося відкидання головних засад біхевіоризму, вони залишаються далі актуальними і потрібними. На наш погляд, у неоінституціоналізмі відбулося ускладнення самого підходу, коли шляхом синтезу були критично й одночасно творчо залучені в новий інституціоналізм підходи і біхевіоризму і теорії раціонального вибору, а також багатох інших попередніх теоретичних концепцій.

Г.Петерс вважає, що головними індикаторами нового інституціоналізму, які, з одного боку, констатують його цілісність і одночасно відрізняють від інших теоретичних концептів, є: по-перше, аналіз структурних рис суспільства і/або політики формальних/офіційно прийнятих так і неформальних; по-друге, фіксація певної стабільності в часі структур, які розглядаються; по-третє, інститути повинні впливати на індивідуальну поведінку своїх членів і цей вплив може бути формальнимк і неформальним; по-четверте, інститутам повинна бути властива певна система спільних цінностей, які мають приймати члени цих інститутів [69, 17-18].

Загальною характеристикою, що об’єднує усі існуючі різновиди неоінституціоналізму у певну цілісність, є те, що вони вважають інститути центральним компонентом політичного життя. Відповідно аналіз політичного простору варто починати з інститутів, а не індивідів. Новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів і саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів. Подібного рівня регулярності не могло б бути за умови відсутності політичних інститутів.

Новий інституціоналізм поєднує багатоманітність відмінних підходів. На думку Г.Петерса, можна виділити шість основних напрямів сучасного неоінституціоналізму [70, 19-20]. По-перше, нормативний інституціоналізм. Його засновники Дж. Марч і Й.Олсен значну увагу приділяли вивченню ролі норм у формуванні та функціонуванні інститутів та у визначенні індивідуальної поведінки. По-друге, інституціоналізм раціонального вибору, де наголошується, що поведінка є функцією правил і стимулів більше, ніж норм і цінностей. Інститути для цих груп є системою правил і стимулів, дотримуючись яких особи намагаються максимізувати власну корисність. По-третє, історичний інституціоналізм, в якому стверджується, що для розуміння логіки розвитку політики треба визначити початкові рішення, які визначають наступний політичний курс. По-четверте, емпіричний інституціоналізм, який найбільшою мірою є спадкоємцем “старого” інституціоналізму і наголошує, що структура/система управління/влади детермінує відмінності в способі реалізації політики та виборі, який проводить влада. По-п’яте, інтернаціональний інституціоналізм, який стосується інститутів що функціонують поза національними державними інститутами. По-шосте, соціальний інституціоналізм, що охоплює систему взаємовідносин між державою та суспільством, зокрема інститути неокорпоративізму. Безумовно, жодна з зазначених версій нового інституціоналізму не забезпечує повного і вичерпного розуміння інституційної поведінки, але кожна з них відкриває свій, особливий ракурс такого широкомасштабного явища як неоінституціоналізм. Усі разом сприяють його кращому розумінню.

Найбільш досліджуваний феномен у політичній науці – політичний інститут. Незважаючи на відмінності у концептуальному розумінні самої категорії інститут, більшість громадян усвідомлює, що політичні інститути постійно присутні на політичній авансцені кожної країни і щодня різними способами впливають на політичне життя суспільства та окремих громадян, стаючи об’єктом різноманітних за силою, формою та носіями впливів. Серед сукупності інститутів натрапляємо на відомі – держава, політичні партії, бюрократія та маловідомі для широкого загалу – імпічмент, когабітація тощо. Значення політичних інститутів суттєво зростає, коли ми маємо справу зі стабільними демократичними суспільствами, де політичний процес характеризується регулярністю та повторюваністю, внаслідок чого самі інститути набувають значного розвитку.

Політичні інститути є різновидом соціальних інститутів. Тому звернемося до визначення поняття “соціальний інститут”. Р.Уолліс в Енциклопедії соціальних наук зазначив, що найпоширенішим трактуванням поняття “інститут” у соціології є сприйняття його як: “…звернення до поширених і великомасштабних об’єктів, які є пов’язані з головними інтересами та проблемами соціального змісту: родина, закон, держава, церква” [71, 400]. На думку Р.Уолліса, соціальні інститути є структурними компонентами суспільства, з допомогою яких соціальні дії та соціальні потреби “зустрічаються” та узгоджуються. На його думку, соціальні інститути можуть приймати форму організацій або сталих практик, дій, у яких буде виявлятися високий рівень соціального залучення громадян. Це дає змогу інститутам інтегрувати, впорядковувати та стабілізувати головні сфери соціального життя, формуючи сприйнятливі процедури і форми артикуляції відносин та інтересів. Тобто, в цьому контексті інститути розглядають як певні зразки поведінки, які напрацьовують протягом певного часу, відповідно соціальна діяльність і прийняті зразки поведінки будуть чинником інституалізації. Ю.Чернецький дає таке визначення інституту у контексті соціологічної теорії: “інститути …визначаються як мережі взаємопов’язаних правил і норм, які керують соціальними відносинами, містять формальні та неформальні соціальні обмеження, що формують систему варіантів вибору для акторів” [72, 41].

Як ми вже зазначали, початок формуванню нового інституціоналізму в політичній науці заклали Дж. Марч та Й.Олсен. Вони під інститутом розуміють сукупність норм, правил і шаблонів поведінки, які визначають відповідні дії у межах відносин між ролями та ситуаціями, володіють певним репертуаром процедур [73, 21-22]. У цьому випадку цінності та правила, на наш погляд, треба розглядати як різновид норм, що регламентують позицію інституту в системі політичного поля та поведінку індивідів у межах конкретного інституту. Поняття “шаблон” у контексті цих авторів означає стійкі зразки поведінки, що дає змогу зробити поведінку інституту передбачуваною.

В українській політичній науці політичний інститут трактує Б.Кухта як “…специфічна форма організації владної діяльності та сталий засіб впорядкованості політичних відносин, що забезпечують стабільне, тривале функціонування політичної організації суспільства як важливішого структурного елементу політичної системи. Політичний інститут за допомогою різних правил, принципів і санкцій покликаний регулювати сфери життєдіяльності” [74, 172]. Російський політолог В.Гельман на підставі визначення Д.Норта під інститутами розуміє створені людиною обмежувальні рамки, які організовують відносини між людьми. Іншими словами, інститути є своєрідними “правилами гри”, які передбачають універсальні (формальні) та/або партикулярні (неформальні) норми та санкції і тим самим задають стимули до певної поведінки [75, 6 ].

Отже, загальним у зазначених визначеннях політичного інституту є те, що вони (інститути – А.Р.) виступають певними структурними утворенням, яке задає параметри для взаємовідносин у суспільстві, регламентуючи політичну діяльність. Як своєрідний механізм впорядкування та управління політичними процесами політичні інститути охоплюють структуру/ організацію; систему прийнятих в інституті норм, цінностей, або таких, які визнає цей інститут (це може бути також нехтування існуючими правовими нормами у країні); зразки поведінки/взаємовідносин, відповідно функції, які виконує цей інститут у суспільстві; засоби та механізми з допомогою яких інститут функціонує. Саме політичні інститути забезпечують стабільність політичної системи і можна розглядати їх як елементи цілої системи. К.Стром визначив систему як “…сукупність інститутів (парламенти, бюрократія та суди), які формулюють та реалізують в життя колективні цілі суспільства або існуючих в ньому груп” [76, 37-38]. Він політичну систему розглядає як набір пов’язаних між собою та взаємодіючих інститутів та органів [77, 39].

Політичні інститути – це досить довготривалі та нормативні зразки зв’язків і взаємовідносин, через які відбувається політичне життя. Політичні інститути можуть бути одночасно формальними та неформальними. У першому випадку інститути створюють відповідно до діючих норм конституції, законів на підставі політичних, адміністративних або судових рішень. Одночасно інститути можуть виникати еволюційно, або ad hoc на підставі взаємодії між індивідуальними або колективними акторами у процесі політичного життя. Внутрішні щодо політичного процесу певної країни, або зовнішні політичні та інші виклики будуть зумовлювати формування системи дій, взаємовідносин щодо яких не завжди будуть існувати загальноприйняті нормативні регулятори, в окремих випадках вони будуть утворюватись всупереч існуючим нормам. Ці системи дій/взаємовідносин здатні набувати стійкого характеру, перетворюючись у політичний інститут, але неформальний. Із наступним нормативним врегулюванням ці інститути здатні перетворюватися у формальні, або відхилятися. До неформальних інститутів належить – клановість, непотизм, адміністративний ресурс тощо. Формальні та неформальні інститути взаємодіють у політичному житті конкретної країни і ця взаємодія характеризується широким спектром форм, зумовлюючи стабілізацію або дестабілізацію політичного життя. За умов формалізації неформальні інститути будуть перетворюватись у формальні.

Коли говоримо про конкретні політичні інститути, то повинні враховувати, що вони поєднують принаймні три площини. Перша – загально- методологічна – передбачає ті спільні характеристики, які властиві цьому інституту незалежно від дії різних чинників. Наприклад, інститут президента передбачає спільні характеристики цього інституту, які не залежать від форм правління, форм територіального устрою та характеристик конкретної держави. Друга площина передбачатиме спільні характеристики цього інституту, які властиві групам країн із певними спільними характеристиками, наприклад, у випадку інституту президента – формою правління – президентською, змішаною (напівпрезидентською) та парламентською. Третя площина відображатиме національні особливості цього інституту.

Оскільки політичне життя надзвичайно динамічне і в ньому відчуваємо дію багатьох чинників, то це накладає відбиток і на самі інститути. Вони також перебувають у постійному стані змін – нові люди, новий характер відносин між людьми, нові проблеми тощо. На нашу думку, особливістю політичних інститутів є те, що право закріплює межі, коридор, який визначає головні вимоги та можливості кожного політичного інституту. Ці межі передбачають певний простір трансформацій, що і відбувається в політичному житті. Отже, інститути мають певний рівень постійності, тобто досить широкі межі, в яких відбуваються інституційні зміни: плановані і несподівані, які наперед не передбачені. На інститути впливають і зовнішні щодо них події/виклики. Зміни/події в оточенні щодо інституту визначають для нього набір можливостей і загроз. Відповіді на ці виклики передбачають внутрішньоінституційні зміни, сам розвиток або занепад інституту.

Інститути є продуктом людської організації та структурою правил і стимулів, які покликані формувати поведінку учасників. Нормативний інституціоналізм наголошує на регулятивній функції інститутів. Справді, система інституційних норм, цінностей, зразків взаємодії та стимулів обмежує індивідів, впорядковує їхню діяльність, оскільки щодо індивідів вони є такими, що вже існують. Водночас індивіди, з яких/з дій яких складається інститут, здатні змінювати існуючу в інституті систему прийнятих правил: внутрішньоінституційних і загальнодержавних. Ще більшою мірою це стосується зразків взаємодії та стимулів. Прикладом цього може бути інститут президента. Кожен новий носій посади глави держави, зайнявши “крісло”, опиняється у заданій системі інституційних рамок, яка зумовлює його поведінку, створюючи певні межі простору для індивідуалізованої діяльності, чітко окреслюючи межі, за які президент не може вийти. Система взаємовідносин всередині інституту президента та між цим інститутом і іншими інститутами – парламентом, за умов змішаної форми правління – прем’єр-міністром, визначається не лише існуючими нормами, а й партійною приналежністю та персональними характеристиками представників зазначених інститутів. Феномен когабітації–співіснування президента та прем’єр-міністра, які належать до різних/протилежних політичних сил, але загалом повинні представляти систему виконавчої влади, сформувався на практиці Франції у 1986 р., був спеціально опрацюваний, що виявилось у відповідних нормах і цінностях [78, 301]. Внаслідок цього когабітація набула форми самостійного інституту, ставши однією з характеристик змішаної форми правління.

Новий інституціоналізм як теоретико-методологічний напрям у політичній науці оформився на початку 80-их років і перетворився сьогодні у домінуючий. Неоінституціоналізм поставив на порядок денний питання про необхідність вивчення всієї багатоманітності формальних і неформальних інституційних форм політичного життя, що дало змогу суттєво розширити параметри не лише політичних систем, а й політичного знання.