Феномен міграції до країн Західної Європи як підстава формування нового соціополітичного поділу

Як видно з даних табл. 15, активне прискорення в’їзду до країн Європи припадає на початок 90-их років минулого сторіччя і відбувався нерівномірно щодо конкретних країн. Лідерами по “в’їзду” на початку 90-их років були Греція та Німеччина, надалі “сплески” простежувались щодо Іспанії та Португалії. З 2000 р. відносно стабільні високі темпи імміграції властиві Ірландії. Дані на 2007 р. свідчать про стабілізацію імміграційних процесів щодо всіх європейських країн без винятку. Не можна говорити про поверення до ситуації, яка була характерна в середині 80-их роках, проте порівняно з 90-ми роками відбувся помітний спад.

Таблиця 16

Іноземці як постійні мешканці в складі населення країн Західної Європи, % [116, 30]

Як видно з табл.16, загальною тенденцією, яка властива усім згаданим країнам Європи, є постійне зростання іммігрантів у складі населення. Якщо у 1950 р. іноземців було лише 1,57 %, то у 1990 р. – 4,65 %. За даними Євростату у 15 країнах Європейського Союзу у 2002 р. було 1 688 000 іммігрантів. У 2003 р. на території Іспанії, Німеччини, Італії та Сполученого Королівства разом перебувало 71 % усіх іммігрантів до країн Союзу [118, 52]. Згідно з даними управління Верховного Комісаріату у справах біженців при ООН до Європи протягом 1989 – 2000 рр. приїхало близько 5 млн іммігрантів різних категорій. У Німеччині згідно з офіційними даними Федеральної статистичної служби на кінець 2001 р. проживало понад 7,3 млн іноземців, (8,9 % населення). З 1991 до 2001 р. до Німеччини в’їхало 8,6 млн іноземців, протягом цього ж періоду виїхали з країни 6,5 млн. Тобто, протягом десяти років у країні залишилося додатково 2,2 млн іноземців. У цей період з проханням надати притулок звернулися 1,9 млн приїжджих [119]. Якщо темпи імміграції не зміняться, то перед європейськими країнами вже найближчим часом, як зазначив В.Ваддемелай, може постати потреба переглянути традиційний підхід до визначення національного громадянства [120, 25].

Як свідчать дані табл. 16, найбільшою серед шістнадцяти європейських країн частка іноземців є у Швейцарії. В.Ліндер зазначив, що у Швейцарії на початку 60-их років розпочалося швидке зростання економіки, що супроводжувалося збільшенням попиту на робочу силу. Цей попит можна було задовольнити лише за допомогою іммігрантів. Робітники з Італії, Німеччини (автор не зазначив, з якої частини, або, можливо, з обох), Франції та Австрії, пізніше з Іспанії, Португалії, колишньої Югославії та Туреччини знайшли роботу у Швейцарії. Наприкінці 90-их років минулого сторіччя згідно з В. Лідером іноземців у країні було понад 1 млн, або близько 17 % населення. Вони сплачували усі податки, користувалися системою соціального захисту, але не мали політичних прав через те, що питання громадянства могли порушувати лише після 12 років перебування. Рішення про надання громадянства ухвалюється на кантональному рівні, а влада кантонів досить часто трактує таку норму як вимогу постійного і безпроблемного перебування іноземця на території конкретного кантону. Автор також відзначає помітне збільшення біженців, які намагаються залишитися на постійне проживання у Швейцарії. Внаслідок цього вагомий відсоток іноземців у Швейцарії В.Ліндер розглянув як виклик для швейцарського плюралізму [121, 34-35]. Водночас іноземці у межах країни за кантонами розподілені нерівномірно. Найбільше іноземців сконцентровано у кантоні Женева. У 2000 р. 154 118 осіб, або 37,7% (у кантоні Женева у 2000 р. налічувалось 408 800 мешканців) були не громадянами Швейцарії. Найнижчий показник був властивий переважно сільському кантону Урі, де лише 8,2 % населення були іноземцями [122, 171].

Таблиця 17

Характеристика іммігрантів-іноземців у Швейцарії 1990 р. [ 123, 35]

Постійне збільшення частки іммігрантів, особливо нелегальних, спровокувало перетворення цього питання у важливу внутрішньополітичну проблему багатьох країн Західної Європи. Як зазначив Л.Макларен, європейські держави мають сьогодні справу з двома видами міграції: перша –внутрішня міграція між державами Євросоюзу та Західної Європи, вона потребує уніфікації законів і запровадження близької або ідентичної системи соціальних прав і привілеїв; друга – імміграція з держав, які перебувають поза межами Західної Європи. Автор зауважив, що, з одного боку, відбувається старіння населення держав Європи внаслідок низької народжуваності, а це призводить до нестачі працівників, особливо висококваліфікованих спеціалістів; з іншого – більшість з тих, хто приїжджає до європейських держав, не мають жодної кваліфікації, вони також суттєво відрізняються своєю культурою, традиціями. Все це призводить до того, що уряди європейських країн вимушені витрачати додаткові кошти на адаптацію нових іммігрантів. Сукупність перелічених і вплив інших чинників зумовлюють окремішність груп нелегальних іммігрантів щодо решти населення держав Європи, внаслідок чого мігранти з інших неєвропейських країн досить часто стають об’єктом негативного ставлення до себе з боку частини корінних громадян. Ц.Венден зазначив, що сучасний стан справ з іммігрантами поставив перед європейськими урядами та суспільствами питання у трьох головних сферах: правовій – яка передбачає проведення сепарації національного і питання громадянства, що зумовлює суттєві суперечності у багатьох країнах; культурній – коли питання мультикультурності стає в центрі суспільного обговорення та в громадянській сфері стосовно розуміння нових цінностей, властивих приїжджим, що також передбачає відповідь на запитання – чи може існувати поряд з європейською інша лояльність? [124, 86-88]. Багато дослідників погоджуються зі складним характером цієї проблеми і її актуальності для більшості європейських держав [125].

В.Бруг, М.Фенума та Ж.Тіле, аналізуючи проблему зростання частки іммігрантів у європейських державах на підставі результатів виборів до Європарламенту, дійшли висновку, що крайні праві партії антиміграційного спрямування зібрали основну частку протестних голосів у європейських державах. Вони доводять, що голосування за антиіміграційні гасла та вимоги вмотивовувались ідеологічними та прагматичними вподобаннями виборців. На їхню думку, проблема іммігрантів може стати новою лінією поділу політичної сцени багатьох європейських країн [126, 79]. Дослідження авторів ґрунтуються на матеріалах середини 90-их років. Результати багатьох виборів на рубежі двох століть засвідчили, що ця проблема насправді набуває гострого політичного характеру. Найпоказовішим прикладом були вибори до парламенту Нідерландів 2002 р. Крайня права партія “Список Піма Фортайна,”[10] створена у лютому 2002 р. як регіональна, що у своїй програмі наголошувала на вимогах обмеження імміграції до Нідерландів, отримала 17,0% голосів, або 26 з 150 депутатських мандатів. П.Лукард’є та Г.Воєрман, аналізуючи передвиборчу кампанію цієї партії 2003 р., наголосили, що головними питаннями, які вона порушувала, були – імміграція, іслам і відсутність безпеки. На виборах 22.01.2003 р. „Список Піма Фортайна” отримав 5,6 % голосів, втративши щодо попереднього результату 2002 р. 11,4% голосів [127, 1084-1085]. В Австрії на парламентських виборах 1999 р. до влади прийшли консерватори в коаліції з крайньо правою партією Свободи Й.Гайдера, яка здобула 52 мандати (26,9 % голосів виборців). Й.Гайдер провадив свою кампанію під гаслами припинення імміграції. Партія закріпилася на політичній сцені країни, отримавши у 2002 р. –10,01 %, у 2006р. – 11,04 %. Під час листопадових виборів до парламенту Швейцарії 1999 р. ультраправа Народна партія одержала 43 мандати з 200 (22,5 % голосів). Рівень підтримки цієї партії суттєво покращився 19 жовтня 2003 р., коли Народна партія Швейцарії виграла парламентські вибори, набравши 26,7% голосів. Цей результат призвів до зміни системи формування уряду Швейцарії так званої магічної формули [128, 177]. Швейцарська народна партія отримала два місця в уряді, замість традиційної квоти – одного. Подібна ситуація склалася у Данії під час парламентських виборів 2001 р., коли крайньо права Датська народна партія отримала 12,0 % голосів, а у 2005р. – 13,2 %. В іншій Скандинавській країні Норвегії відкрито антиіммігрантську позицію займає Партія прогресу. Її результати: 2001 р. – 14,6 %, 2005 р. – 22,1 %. Досить красномовними стали президентські вибори у Франції 2002 р. – кандидат крайньо правого Національного фронту Ле Пен отримав у першому турі 16,9 %, у другому – 17,8 % голосів виборців. На парламентських виборах у 2002 р. партія отримала в першому турі – 11,3 %, а у 2007 р. – 10,44%. Зазначимо, що ці та багато інших даних, які свідчили і свідчать про зростання впливу крайніх правих політичних партій у названих країнах та у Німеччині, Сполученому Королівстві, Італії тощо, стали предметом гострої суспільної дискусії у всіх державах Західної Європи, спрямованої проти зміцнення ультраправих сил, відповідно, і щодо проблем, на яких ці сили робили свою ставку. Можливо, відкрите обговорення проблем, пов’язаних із імміграцією та проблемами, які вона привнесла до життя європейських країн, та усвідомлення загрози для демократії гасел і дій зазначених партій, вплинули на виборців Австрії, де на парламентських виборах 2002 р. Партія свободи одержала лише 10,0 % (втрата підтримки - 16,9 %) та у Нідерландах, де подібно на парламентських виборах 2003 р. “Список Піма Фортайна” отримав лише 5,7 % (втрата підтримки - 11,3 %) голосів, у 2005 р. партія розкололася і не пройшла до парламенту у 2006 р. Незважаючи на ці обнадійливі результати, можемо констатувати, що обидві політичні партії у своїх передвиборчих програмах під час останніх виборів продовжували наголошувати на питаннях обмеження імміграції до власних країн, виселення вже прибулих, обмеження їхніх прав, подібно як і всі зазначені партії.

Цікавими в цьому контексті є результати дослідження громадської думки, проведені на замовлення Європейської Комісії і подані у звіті „Що думають про себе європейці?”[129, 44]. Було опитано респондентів з п’ятнадцяти країн Західної Європи. До вибірки не потрапили лише Норвегія і Швейцарія (з-поза меж визначених нами країн були опитані громадяни Люксембургу). В межах опитування респондентів попросили визначити свою позицію на шкалі від „1” („не є расистом”) до „10” („переконаний расист”). Дослідники отримали такі результати: 9 % опитаних визначили себе як „переконані расисти”, 24 % – як „помірковані расисти”. Стосовно знаходження на території їхньої/власної країни іноземців 41 % вважали, що в їхній країні перебуває забагато представників расових, релігійних і культурних меншин. Також варто звернути увагу на результати опитування громадської думки, які проводяться регулярно Євробарометром в країнах Європейського Союзу. Згідно з результатами опитування в березні 2000 р. 51% опитаних громадян погодились із твердженням, що іммігранти є головною причиною зростання безробіття в їхніх країнах [130]. За даними опитування Євробарометром в листопаді 2006 р. 42 % громадян Євросоюзу вважають, що присутність іммігрантів веде до зменшення рівня безпеки в країні, 46 % пов’язують з присутністю іммігрантів ріст безробіття [131, 68]. В межах того самого опитування у 2006 р. 33 % іспанців, 25 % італійців, 24,5 % австрійців, 20 % мешканців Сполученого Королівства, 15 % мешканців Данії та 12 % французів відносять імміграцію до трьох найбільших проблем, властивих їхнім країнам на момент опитування [132, 46]. Варто зазначити, що для населення решти країн членів ЄС ця проблема бачиться так само важливою, але рівень її важливості не перевищує 10 % (опитування не охоплювало країни, які не є членами ЄС – Норвегію та Швейцарію).

Акцент, який зробили нові праві партії на питаннях присутності у європейських країнах іммігрантів з неєвропейських країн, реакція відчутної частини громадян у формі підтримки цих партій примусили уряди та правлячі політичні партії звернути увагу на цю проблему. Спільною, характерною для всіх європейських країн стала реакція, яка полягала у внесенні змін, або прийнятті нового законодавства покликаного регулювати імміграцію до власних країн, процеси набуття громадянства та перебування іноземців. Починаючи з початку нового сторіччя/тисячоліття, більшість європейських країн прийняли відповідні нормативні зміни. Загальним для цих змін/нових законів було сепарування різних видів імміграції. Зокрема, чітко окреслювали умови для професійної імміграції та запроваджували конкретні регулятори щодо іммігрантів з неєвропейських країн, здебільшого спрямовані на обмеження їхнього доступу та перебування, підстави депортації. У 2002 р. в Сполученому Королівстві було прийнято Закон “Про громадянство, імміграцію та право на притулок”, в липні 2002 р. затверджено в парламенті за ініціативою правої Народної партії новий закон про імміграцію в Данії. В травні 2003 р. було внесено зміни до закону про іноземців в Іспанії. З 1 січня 2005 р. почав діяти новий закон про перебування іноземців на території ФРН. У червні 2006 р. було прийнято новий закон про імміграцію у Франції, а в квітні 2007 р. було запроваджено зміни до закону про імміграцію в Італії. Варто згадати референдум, який відбувся 24 вересня 2006 р. в Швейцарії щодо впровадження жорсткіших заходів щодо контролю/обмеження імміграції з неєвропейських країн. Він був успішним, оскільки його підтримали дві треті від тих, хто взяв участь у голосуванні.

Незважаючи на зазначене, змушені констатувати, що процес імміграції буде продовжуватися й надалі. Це зумовлено багатьма чинниками. По- перше, величезною різницею в рівні життя між європейськими країнами та слаборозвиненими країнами. У 2002 р. частка валового національного продукту, яка припадає на душу населення, у зазначеної шістнадцятки країн становила 25 282,75 $ США, за умови, що найвищим показник був у Норвегії – 41 974 $, найнижчим у Португалії – 11 948 $. У країнах Африки цей показник становив 492,5 $, у слаборозвинених країнах світу – 298 $ (в Україні – 851 $). Такий показник є умовним, проте з ним дуже добре корелюється показник рівня оплати навіть за некваліфіковану працю. Інший важливий показник – середня тривалість життя в країнах Африки – 54,75 років, у слаборозвинених країнах – 50,6 років [133], (порівняйте з середнім показником європейських країн – табл. 18). Для мешканців багатьох країн, що не можуть знайти роботи (або ж коли її мають, то рівень оплати настільки мізерний, що навіть не завжди може забезпечити нормальне харчування), актуальним є пошук нового місця проживання, де можна буде забезпечити свої родини. По-друге, відсутність внутрішньої стабільності, а в багатьох випадках наявність військових конфліктів або небезпека їх виникнення, зумовлюють відчуття загрози для особистого життя і життя близьких, що спонукає людей шукати стабільніші місця для проживання. По-третє, зростання рівня освіти частини населення країн, що розвиваються, досить часто вступає у суперечність з авторитарними політичними режимами, які домінують у країнах цього типу. Неможливість реалізувати власний потенціал, домінування трайболістських, корупційних зв’язків зумовлюють імміграційні настрої. По-четверте, в європейських країнах відбувається активний процес старіння населення, постійно зростає частка людей пенсійного віку в усіх країнах. Ця тенденція буде продовжуватися. Незважаючи на постійне зростання продуктивності праці, господарка кожної конкретної країни потребуватиме людей в активному продуктивному віці. Багато старших людей (за умов збереження тенденції зростання тривалості життя європейців) потребуватимуть індивідуального догляду і допомоги, що зумовлюватиме потребу у залученні додаткових працівників, які погодяться отримувати мінімальну платню. По-п’яте, значна частина економічного середовища європейських країн зацікавлена у залученні дешевої робочої сили, оскільки характер праці, до якої переважно залучають іммігрантів, та рівень її оплати не можуть зацікавити європейських громадян за умови, що вони не мають роботи і перебувають на обліку як безробітні. Варто зазначити, що залучення нових працівників сприяє зростанню показників економічного розвитку країни, яка їх залучає. Все зазначене у сукупності буде зумовлювати владу європейських країн разом з політичними силами цих країн до пошуку/напрацювання оптимальної конструкції, яка би поєднувала в собі одночасно регульоване залучення до економіки необхідних нових робочих рук та їхню адаптацію в суспільне життя країни з метою уникнення політичного протистояння.

Таблиця 18

Стан і перспективи старіння населення країн Західної Європи [11]

Проведений нами аналіз дає підстави говорити про формування нового соціополітичного поділу в етнополітичній площині у таких країнах: Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швейцарія. Соціально-груповою основою такого поділу є наявність значної кількості іммігрантів у цих країнах. Вже сьогодні суттєві соціополітичні відмінності простежуються між тими, хто виступає проти присутності у власних країнах значних груп іммігрантів, і рештою населення, яке поки що дотримується загальнодемократичних позицій з цього питання. Безумовно, ми не можемо ще стверджувати про остаточну сформованість нового соціополітичного поділу на підставі ставлення до іммігрантів, оскільки немає політичних партій, які б представляли інтереси етнічних груп імміграційного походження як цілого. Антиімміграційну складову на політичній сцені представляють партії крайньо правого популістського спрямування. Партії ліберально-демократичного спрямування, які їм протистоять, відстоюють, на нашу думку, не конкретні інтереси груп іммігрантів, а загальнодемократичні засади організації суспільного життя, плюралізм в організації європейських суспільств. Однак протистояння між цими двома групами вже сьогодні має соціополітичний характер. Існуюча перспектива подальшого збільшення в європейських країнах кількості іммігрантів з неєвропейських країн, особливо тих, що належать до інших цивілізацій, дає підстави передбачити усталення цього типу соціополітичного поділу у зазначених країнах і поширення на інші європейські країни.