Територіальна основа соціополітичних поділів

Такий тип поділів у літературі має декілька форм виявів: регіональні та центр-периферія, який за своїм змістом досить близький до поділу місто-село. Територія є простором для проживання громадян, організованих у державу, на ній дислокуються етнічні групи, які охоплюють корінні нації та національні меншини, вона може окреслювати кордони мовних, релігійних, виборчих та інших суспільних груп. Територія набуває політичного характеру лише внаслідок ціннісної та ідеологічної інтерпретації, яку виконують громадяни незалежно від того, чи це окремі особистості, політичні партії, державні інститути, або інші політичні актори. Внаслідок цього значення території для громадян, які на ній проживають, завжди було вагомим. Територія, досить часто, стає символом або формою виявлення групової/державної ідентифікації, відповідно закріплюючись в ідеологічних і політичних конструкціях.

Під територіальною основою соціополітичного поділу ми розуміємо відмінності між групами людей, які склалися за територіальною ознакою і є базою для наступної політичної інституціоналізації. Етнічні та релігійні поділи можуть збігатися з територіальними, що особливо помітно у Бельгії, Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії в складі Сполученого Королівства, Каталонії та Країні Басків в Іспанії тощо, відповідно це може призвести до взаємного підсилення кожного з означених поділів. Водночас територіальний чинник може набувати самостійного значення, коли державна влада стає непропорційно поділеною між групами еліт, які представляють різні території, або коли існують суттєві відмінності у соціально-економічному та культурному розвитку окремих територій країни, що досить часто виникає внаслідок попередньо зазначеної селективності у підборі політичної еліти.

У Західній Європі більшість держав утворилась з сукупності різних спільнот, які відрізнялися між собою за багатьма параметрами. Переважна більшість окремих частинок, з яких у добу абсолютизму формувались національні держави – попередники сучасних європейських держав, мали свою особливу історію існування як самостійних державних структур (князівства, графства та інші станово-протодержавні одиниці), власні традиції. Утворення абсолютних монархій і подальші процеси державотворення сприяли їх об’єднанню в єдине ціле внаслідок дії багатьох чинників, що й зумовило збереження особливостей цих окремих регіонів у кожній європейській країні. Всього налічується 150 регіонів у країнах лише Європейського Союзу [154, 79]. І.Бадж та К.Ньютон дали таке визначення поняття регіон: “...територія, яка є реальною спільністю з географічного погляду, або така територіальна спільність, де існує спадкоємність і чиє населення поділяє певні загальні цінності та прагне зберегти і розвинути свою самобутність з метою стимулювання культурного, економічного та соціального прогресу”[155, 246]. Європарламент у 1988 р. прийняв “Хартію регіоналізації,” в якій поняття регіон подано так: “Регіон – це територія, що з географічного погляду створює політичну цілісність, або такий комплекс територій, який є закритою структурою і населення якого визначається певними спільними рисами та виявляє бажання й надалі зберігати існуючу цілісність” [156, 26]. Тобто, ключовим індикатором поняття регіон є, по-перше, певна територія, яка географічно виокремлюється зі складу загальної території країни; по-друге, населення, що проживає на цій території та має певні спільні особливі характеристики щодо решти населення цієї країни. Третім індикатором, на наш погляд, повинна бути самоідентифікація або самоусвідомлення наявності у цієї групи людей певних особливостей, які відрізняють їх від загалу. Фактично цей індикатор передбачає переважання регіональної самоідентифікації над загальнонаціональною. Регіональна ідентичність може ґрунтуватись на особливостях мови, культури, історії тощо. Переважно вона призводить в майбутньому до створення громадських організацій і політичних партій. Існування подібних інституційних утворень пов’язане з наявністю гомогенних територіальних груп і відповідним рівнем їхнього розвитку, а також з існуванням у країні демократичного суспільства, де можлива така інституалізація.

Розглянемо, які регіони властиві європейським країнам, що ми аналізуємо. Австрія – федеративна держава, яка складається з 9 земель. Бельгія охоплює три регіони: Фландрія, Валлонія та Брюссельський регіон. Греція не має в своєму складі регіонів із особливим статусом. Данія має два автономних округи – Фарерські о-ви та острів Гренландія. Ірландія не має в своєму складі регіонів із особливим статусом. Іспанія має 17 автономних областей. В Італії йдеться про 5 областей з особливим статусом – острів Сіцилія та острів Сардінія і області з етнічною специфікою: Південний Тіроль, Фріулі – Венеція-Джулія та Валле-д’Аоста. Нідерланди мають особливий статус заморських територій – Антільських о-вів та о-в Аруба. Німеччина як федеративна держава складається з 16 земель. У Норвегії на статус особливого регіону претендує залежне володіння Свальбард, на якому проживає 3 700 осіб. В Португалії існує дві автономні області – о-ви: Азорські та Мадейра. Сполучене Королівство складається з чотирьох частин, які можемо трактувати як регіони: Англія, Північна Ірландія, Шотландія та Уельс. Географічно до британських островів належать Нормандські о-ви Джерсі, Гернсі та Сарк, а також острів Мен. Ці острови є під протекторатом Сполученого Королівства не будучи його частиною, подібно як і залежні країни та території (всього 13, з них заселеними є лише 10). У Франції до особливих регіонів можуть належати: 4 заморські департаменти, дві заморські колективні території, чотири заморські території та одна внутрішня колективна територія (о-в Корсика). Фінляндія має одну залежну землю, яка називається “зовнішньою територією” – Аландські о-ви, на яких проживають переважно шведи. Швейцарія є федерацією 20 кантонів та 6 напівкантонів. Швеція не має в своєму складі регіонів із особливим статусом. Як бачимо, найслабше регіональні особливості серед європейських країн властиві Греції, Ірландії, Норвегії та Швеції. В більшості європейських країн наявність регіонів з особливим статусом в жодному разі не означає наявності соціально-економічних, тим більше політичних проблем.

Аналіз регіональних особливостей буде неповним, якщо ми не розглянемо ситуацію у федеративних державах. Серед країн Західної Європи, які ми вивчаємо, є чотири федерації: Австрія, Бельгія, Німеччина та Швейцарія. В попередніх підрозділах ми розглядали ситуацію в Бельгії та Швейцарії. Проведений нами аналіз дає змогу зробити висновок про наявність гострих етномовних/регіональних відмінностей та відповідного політичного протистояння в Бельгії та відсутності подібних протистоянь у Швейцарії.

Австрія згідно зі ст.2 Федерального конституційного закону від 10.11.1920 р. є федеративною державою, яка складається з 9 земель. В країні єдине громадянство, яке передбачає, що громадяни, які постійно проживають на території конкретної землі, мають відповідно і земельне громадянство. Кожна земля має власну конституцію (конституційний закон), інститути законодавчої (ландтаги) та виконавчої влади. Для країни властивий високий рівень централізації влади, коли значна кількість повноважень сконцентрована на рівні федерального центру (див. ст.10, 11,12,13,14 Конституції Австрії). До компетенції земель віднесено регулювання окремих питань місцевого господарства, освіти та культури. Землі можуть укладати угоди з Федерацією стосовно власної компетенції, вони також мають право укладати угоди між собою, але лише в тих сферах, що віднесені до компетенції землі, при цьому зобов’язані обов’язково повідомляти про це Федеральний уряд (ст. 15а, п.2 Конституції). Згідно зі ст.16 землі мають право укладати державні угоди лише з прикордонними з Австрією державами, або їхніми складовими частинами. Федеральний уряд має своєрідне право “вето” на рішення ландтагів, якщо вони можуть заподіти шкоду інтересам Федерації. В Австрії президент країни на підставі ст.100 Конституції має право розпустити земельний ландтаг за поданням Федерального уряду за умови згоди двох третин верхньої палати парламенту. Землі представлені у верхній палаті парламенту пропорційно до кількості громадян землі, але не менше, ніж трьома представниками.

Відповідно до статті 20 Основного закону ФРН – демократична федеративна держава, яка складається з 16 земель. Кожна земля має власну конституцію, суди та власні земельні конституційні трибунали. Законодавча влада представлена однопалатними парламентами, виняток становить Баварія, де парламент двопалатний. Парламенти обирають уряди земель, прем’єр-міністри одночасно є головами виконавчої влади та “головами” земель. Кожна земля має власний бюджет, має право заключати угоди між землями та іноземними державами з економічних і культурних питань. У двох цих напрямах землі активно відрізняються між собою, зокрема Баварія має власні дипломатичні представництва в Брюсселі – столиці ЄС, та багатьох країнах [157]. У сфері законодавства згідно зі ст. 70 Конституції ФРН конкретно визначено компетенцію федерального законодавства, а все, що не віднесено до цієї сфери підпадає під компетенцію земельного законодавства. До сфери компетенції земель належать питання: освіти, охорони правопорядку, місцевого самоврядування, культури, охорони навколишнього середовища. Баварія навіть має власне громадянство, оскільки Конституція Баварії була прийнята у 1946 р. ще до утворення ФРН. Згідно з цією Конституцією Баварія трактувалася як вільна держава з власним громадянством. Після утворення ФРН та прийняття федеральної Конституції положення про громадянство в Конституції Баварії залишилися. Інтереси земель на федеральному рівні представляють депутати Бундесрату, якими є члени урядів земель, відповідно через своїх представників у верхній палаті парламенту землі мають змогу впливати на позицію федерального центру. Квота депутатів кожної землі визначається пропорційно до кількості населення. З метою погодження інтересів федерації та земель в країні регулярно збираються конференції глав урядів федерації та земель, а також конференції глав парламентів федерації та земель. В системі взаємовідносин центр–регіон Федеральний уряд зі згоди Бундесрату на підставі ст.37 Конституції має право застосовувати засоби, механізми примусу щодо землі у випадку, якщо вона не виконує федеральних зобов’язань. У випадку виникнення конфліктів між землею та центром на підставі ст.126 Конституції питання повинен вирішувати Федеральний конституційний суд. Внаслідок самостійного формування представницьких інститутів та виконавчої влади на федеральному та земельному рівнях, постійно виникає ситуація, коли в політичному плані федеральна влада та влада частини земель належать до різних політичних сил. Ці відмінності не є підставою для протистояння між центральною владою та конкретною землею, а виступають обмеженням монополізації влади з боку однієї політичної сили.

Щодо Австрії, ФРН та попередньо Швейцарії спільною властивістю є високий рівень децентралізації і одночасно здатність забезпечувати ефективне погодження інтересів центру федерації та регіонів, наявність чітких і прозорих механізмів представлення та погодження цих інтересів, внаслідок чого відмінності, які виникають, не призводять до наступного політичного протистояння.

Для визначення наявності соціополітичного поділу на територіальній основі ми повинні розглянути дію регіональних партій у країнах Західної Європи. Під цим груповим поняттям розуміємо політичні партії, які не просто діють на певній території, а виступають за розширення прав цієї території стосовно центру, особливо ті, що виступають за незалежність власних територій із складу існуючих держав. Фактично більшість подібних партій будуть характеризуватися як націоналістичні. Регіональні політичні партії можуть розташовуватись з лівого та правого боку політичного спектра у межах ідеологічного виміру. Протягом тривалого часу регіональні партії перебували на позиціях консерватизму та обстоювали інтереси класів і суспільних груп, які не визнавали, або не підтримували політики центральної державної влади. Така тенденція рельєфно простежується у більшості європейських країн до Другої світової війни. Протягом тривалого часу, який на думку багатьох дослідників, тривав до 70-их років ХХ ст., регіональні партії поступово перемістилися у ліву частину політичного спектра, активно взаємодіючи з екологічними організаціями та тими інститутами, які обстоювали вимоги розширення засад локальної демократії, розвитку децентралізації державного управління. Як зазначив Ів Мені: “... незважаючи на своє праве або ліве спрямування, регіональні партії завжди були схильні поводитись так, ніби вони мали домінуюче право на повне залучення усього місцевого населення під свої прапори” [158, 39].

У попередньому підрозділі, коли досліджували етномовну основу соціополітичних поділів, ми розглянули діяльність етнічних та етномовних партій в Бельгії, Іспанії, Сполученому Королівстві та Франції. Проаналізовані нами партії в широкому плані можна віднести й до регіональних партій: в Бельгії практично всі партії можемо трактувати як регіональні; в Іспанії – партії Каталонії та Країни Басків; у Сполученому Королівстві - націоналістичні партії Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії; у Франції означені націоналістичні організації на острові Корсика. Щодо всіх цих випадків можемо констатувати, що етнічні та етномовні спільноти, які проживають у цих країнах компактно і мають відповідне політично інституціоноване представництво, яке виступає за територіальну автономію і державну самостійність, можуть трактуватися одночасно і як регіональні.

Серед європейських країн особливою буде ситуація лише в Італії, де регіональне протистояння не засноване на етнічній, або етномовній специфіці населення певного регіону. Італія формально унітарна держава з високим рівнем децентралізації, що дає окремим авторам підстави зараховувати її до “обласних держав” [159, 73-75]. Адміністративно Італія поділена на 20 областей. Основні повноваження областей регламентуються Законом від 10.02.1953 р. “Утворення та діяльність обласних органів”. Області мають власні представницькі законодавчі органи – Ради та виконавчі органи – джунти. Обласні Ради мають право приймати рішення щодо утворення адміністративних органів, діяльність яких підпорядкована області; щодо території комун; місцевої міської та сільської поліції; музеїв та бібліотек місцевого значення; туризму та готелей; транспортних шляхів обласного підпорядкування. В кожній області існує посада урядового комісара, який є представником центрального уряду і керує державною адміністрацією на території області. Він має право візувати та ветувати законодавчі акти, прийняті обласною Радою. Президент Італії має право розпускати Ради за певних умов. Згідно зі змінами податкового законодавства, яке зайняло період протягом 1992 – 1999 рр., області отримали ширші права щодо системи власного фінансування за рахунок розподілу податків між центром і регіонами. Для допомоги бідним регіонам було створено вирівнюючий фонд, до якого регіони донори перераховують певну частину коштів.

Найбільшою регіональною партією Італії є Північна Ліга (Lega Nord, італ.: Northern League, LN), повна назва “Північна Ліга за незалежність Паданії”. Її попередником була “Венеціанська Ліга”, створена у 1979 р., у 1984 р. перетворена в “Ломбардську Лігу”, а у 1991 р. відбулося об’єднання її з 6 автономними регіональними організаціями, які діяли на півночі Італії. Створення Ліги її організатори пов’язували з традиціями діяльності Ліги Ломбардії, яка успішно функціонувала з ХІІ ст. на півночі Італії. Фундатором та незмінним лідером цієї партії є Умберто Боссі. У програмних документах Ліги зазначено, що багатство, створене важкою працею північних італійців, розтринькується корумпованою бюрократією півдня, центр якої у Римі. Відповідно Ліга виступає за максимальну автономію півночі Італії – Паданії (на північ від ріки Пад), висуває постулати перетворення Італії у федеративну державу. В червні 2006 р. відбувся конституційний референдум щодо запровадження близько 50 змін до Конституції Італії, в тім числі стосовно засад політики деволюції – передача регіонам основних функцій законодавчої влади та щодо розвитку місцевого самоврядування за рахунок передачі повноважень від центру до регіонів. Ці питання ініціювала Ліга. Дві треті громадян висловились проти, що поклало край надіям партії на федералізацію Італії. Перед референдумом і особливо після нього партія почала робити більший наголос на антиіммігрантських завданнях, розширювати свою співпрацю з новими крайніми правими популістичними партіями Європи. Від моменту створення Ліга отримувала на парламентських виборах такі результати: 1992 – 8,7 %; 1994 – 8,4 %; 1996 – 10,1 %; 2001 – 3,9 %, у 2006 р. Ліга створила Альянс з Рухом за Автономію, разом вони набрали 4,58 % голосів виборців. Як бачимо, протягом діяльності Ліги Півночі відбувається еволюція рівня підтримки цієї партії та її програмних завдань. Сьогодні партія поступово переходить в площину правих популістичних партій, відходячи від засад боротьби за незалежну Паданію, що корелюється зі змінами у рівні підтримки її виборцями. На наш погляд, ще рано говорити про закриття регіонального протистояння в Італії. Можливо, сьогодні відбувається лише певна форма зняття напруги на національному рівні.

Особливістю політичного розвитку європейських країн є наявність практично в кожній країні регіональних партій. На підставі означення в програмних/статутних документах регіонального характеру ми можемо говорити про таке представництво цих партій: Австрія - 1; Бельгія: Фландрія – 10, Валлонія – 9, німецька спільнота – 3; Данія – 1; Іспанія: Андалузія – 1; Арагон – 2; Валенсія – 1; Галіція – 1; на Канарських островах – 1; в Країні Басків – 4; в Каталонії – 5; Італія: в Паданії – 1; Південному Тіролі – 3; острові Сардинія – 2; в Аоста Валей – 1; Німеччина – 2; Нідерланди – 4; Норвегія – 1; Португалія – 1; Сполучене Королівство: Англія – 1; Корнвол –1; Північна Ірландія – 9, з них: юніоністи – 5, націоналісти та республіканці – 4; Шотландія – 4; Уельс – 2. У Фінляндії до категорії регіональних політичних партій належать партії, які діють на Аландських островах – 7 партій. Франція: в провінціях Бретані – 1 та Аквітанії - 1; заморському департаменті Мартініка – 1; острові Корсика – 1 регіональна партія. Швеція – 2 і Швейцарія – 1. Разом 85 партій, які за незначним винятком (великі регіональні та регіонально-етнічні партії ми розглянули раніше стосовно Бельгії, Іспанії, Італії, Сполученого Королівства) належать до категорії малих партій, що не представлені у національних парламентах і діють переважно на регіональному/локальному рівнях.

Причини піднесення регіональних партій, на наш погляд, такі: по-перше, це наявність певної правової невпорядкованості відносин між центром і регіоном, незалежно від того, які питання покладено в основу – економіка, розвиток національної мови, культури, релігії тощо. По-друге, сучасне піднесення регіональних питань є певною реакцією на зростання повноважень наднаціональних європейських інститутів, коли національні державні органи змушені були передавати до Страсбургу частину своїх повноважень. Вплив цього чинника на зростання регіональної самосвідомості дослідив Д.Латін, який зазначив, що “...концепція “Європи” буде і надалі відігравати важливу роль як механізм інституціоналізації та адаптації індивідумів до стабільної мультикультурної ідентифікації.” Він підкреслив, що регіональні націоналісти підтримують європейську ідентичність з огляду на такі причини:

1) вони поряд із власною етнічно-груповою ідентифікацією допускають і європейську ідентифікацію, минаючи державну;

2) оскільки європейські структури не є державними органами, то рівень їхньої компетенції та авторитету постійно зростає з відповідним зменшенням компетенції державних структур. Вони передбачають, що рівень компетенції регіональних структур управління, які так само не є державними, зростатиме аналогічно до європейських органів;

3) простежується загальна тенденція “...становлення Європи як композиції регіонів і націй без держав, або пишуть про Європу як конституйовану цілісність з автономій” [160, 291-293];

4) опосередкований вплив мало піднесення національної самосвідомості та націоналізму у країнах Центральної, Східної та Південної Європи, розпад великих держав – СРСР, Югославії та Чехословачини і успішне наступне функціонування нових/відроджених держав, навіть за умови, що вони є невеликими за територією та кількістю населення.

 

Різниця між міською та сільською місцевостями є в усіх європейських державах, незважаючи на величезний прогрес, досягнений у вирівнюванні способу життя населення різних форм поселення. Політичними репрезентантами сільських жителів, якими здебільшого є люди, зайняті в аграрному секторі економіки, є політичні партії, які орієнтуються на визначену категорію населення. Впливовість аграрних політичних партій у першій половині ХХ ст. розглядав М.Дюверже у праці “Політичні партії” [161, 297-298]. Сьогодні аграрні партії серед європейських країн існують лише у країнах Скандинавії та Швейцарії.

Данія. Історично до аграрної партії належала партія Venstre (англ. Left – ліва), яка виникла у 1870 р. під назвою “Об’єднана ліва”, сучасну назву прийняли у 1910 р. Традиційно ця партія обстоювала інтереси вільної торгівлі та фермерів. Ця спрямованість на певному етапі призвела до зменшення популярності партії, в тім числі внаслідок швидких процесів урбанізації. З початку 80-их років партія адресує свою діяльність всім верствам населення, що сприяло посиленню її впливу в містах. На виборах 2001 р. отримала 31,2 % голосів, у 2005 р. – 29,0 % голосів виборців.

Норвегія. Партія фермерів була створена у 1920 р. і проіснувала до 1959р., коли була змінена назва на Партію Центру (Centre Party, норв.: Senterpartiet, Sp). Вона належить до центристських партій, в ідеологічному плані не дотримується засад жодної з домінуючих у ХХ ст. ідеологій. У 1972р. зайняла позицію опозиційності щодо долучення Норвегії до ЄС. Головний наголос в своїх програмних документах партія робить на засадах децентралізації. На виборах 2001 р. отримала 5,6 % голосів, у 2005 р. - 6,5 % голосів виборців.

У Фінляндії (як і в інших скандинавських країнах) тісні історичні зв’язки з аграрною має партія Центр (Centre Party,фін.: Keskusta, Kesk). Вона була заснована у 1906 р. як рух громадян, які проживали у сільській місцевості. У 1908 р. два аграрні рухи Фінляндії об’єдналися у політичну партію – Аграрна Ліга, зміна назви відбулася у 1965 р. Партія належить до найбільших партій Фінляндії, вона брала участь у формуванні багатьох урядів після Другої світової війни. В ідеологічному плані партія схиляється до правих, найбільший вплив/підтримку має в сільській місцевості та малих містечках. Головні напрями її програмних вимог–розвиток децентралізації та демократизації процесу прийняття рішень, підтримка регіональної рівності, соціальної безпеки та свободи вибору, розвиток екології тощо. Партія Центру позиціонує себе як партія широких верств населення, частка голосів фермерів у сукупній підтримці партії становить лише 5 % [162]. На останніх виборах партія отримала: 2003 р. – 24,7 %, у 2007 р. – 23,1 % голосів виборців.

В Швеції зв’язок з аграрною сферою довший час підтримувала і сьогодні зберігає партія Центру (Centre Party, шв.: Centerpartiet). Вона ідентифікує себе як “зелена соціал-ліберальна партія”. Її ідеологію трактують як аграрну, але в європейському контексті. В своїй діяльності вона приділяє значну увагу аграрним, екологічним і питанням сільської місцевості. На парламентських виборах вона мала такі результати: 2002 р. – 6,19 %, а 2006 р. – 7,88 %.

У Швейцарії до цієї групи партій можна зарахувати Народну партію, яка відома під іншою назвою – “Демократичний Союз Центру” (Swiss People's Party/Democratic Union of the Centre, нім.: Schweizerische Volkspartei, SVP; фр.: Union Démocratique du Centre, UDC; італ .: Unione Democratica di Centro, UDC). Початок існування цієї партії пов’язують із створенням у 1917р. в Цюріху партії фермерів, подібні партії приблизно в цей самий час виникли і в інших кантонах. Єдина партія була проголошена формально у 1936 р. під назвою “Партія фермерів, торгівців і незалежних”. Сучасну назву прийняли після чергового об’єднання у 1971 р. В партії виділяються два крила – націоналістичне та центристсько-аграрне. Партія позиціонується на політичній сцені країни як право-центристська, окремі дослідники кваліфікують її як ультраправу. В програмі партії наголос робиться на захисті традиційних цінностей родини, розвитку децентралізації та на державній підтримці аграрного сектора [163]. На виборах 1999 р. вона отримала – 22,5%, у 2003 р. – 29,0 % голосів виборців, зайнявши перше місце в парламенті за кількістю голосів.

Як бачимо, у зазначених країнах сьогодні не існує аграрних партій. Виділені нами політичні партії історично виникли як репрезентанти сільского населення/фермерів, проте в процесі суспільно-економічних змін, відповідно власної еволюції, вони змінили назви на партії центру. За своєю позицією в ліво-правому спектрі зазначені партії належать до центристських, за умови, що в Швейцарії партія є найбільш правою, а у Швеції – найбільш лівою. В своїй діяльності партії орієнтуються на широкі верстви населення і відійшли від секторального принципу виділення/підтримки електорату. Хоча ці партії у своїх програмних документах обстоюють певні інтереси представників аграрного сектора економіки та рибальства, їхні позиції не є альтернативними щодо інтересів міського населення цих країн і інтереси зазначених категорій населення вони обстоюють одночасно з інтересами всіх інших суспільних груп. Звернення до питань збереження національної ідентичності та регіональних особливостей, захисту навколишнього середовища є логічним продовженням, еволюцією традиційних поглядів аграрних партій, одночасно вони сприяли певному розширенню електоральної бази цих партій. Спільною характеристикою цих партій також є те, що вони обстоюють вимоги децентралізації в управлінні, що надає цим партіям ознак регіональності, оскільки децентралізація передбачає передачу повноважень від центру до регіонів, на базовий рівень управління. Отже, сьогодні відмінності між міською та сільською формами поселення не розглядають як достатні для продукування самостійного соціополітичного поділу.

Проведений нами аналіз дає змогу зробити висновок, що регіональна основа соціополітичного поділу серед європейських країн сьогодні є лише в Італії, хоча рівень напруги, завдячуючи референдуму 2006 р., відчутно зменшився. Одночасно в Бельгії, Іспанії та Сполученому Королівстві регіональні відмінності і відповідне партійне протистояння накладаються на систему етномовного поділу та внаслідок цього взаємно підсилюються.

Соціополітичний поділ “нової політики”

Отже, в попередньому підрозділі ми дійшли висновку про ймовірнісний характер формування нового соціополітичного поділу на міграційній основі. Особливість зазначеного поділу полягає не лише в його змістовній близькості до поділу на етномовній основі, але також в тому, що він в форматі політичних партій, в певному конкретному випадку – крайніх правих партій, може належати до поділу, який кваліфікується в науковій літературі як поділ “нової політики” [164, 56].

З кінця 60-их років в європейських країнах активно почали утворюватися соціальні рухи, які мали різноманітні характерні ознаки, здебільшого сконцентровані навколо однієї проблеми: ядерне розброєння, протест проти війни, охорона навколишньго середовища, захист існуючих та/або розширення прав жінок тощо. Їхня ознака – протест проти “старої політики”, інституційним уособленням якої були традиційні – “старі” політичні партії. Ці старі партії, незалежно від того були вони на момент виникнення/діяльності “нових” організацій при владі, або поза нею, мали нести відповідальність за негативні результати в певних галузях суспільного життя. Саме ці партії уособлювали систему цінностей, яка домінувала в політичному житті європейських країн протягом післявоєного періоду: стандарти життя/споживання соціальних груп, яким треба відповідати внаслідок належності до групи; сімейні цінності; право більшості як ознака демократії і обов’язковість рішень більшості для загалу тощо. Головна парадигма “старої” політики – переконати, що матеріальний добробут, високі стандарти споживання/життя становлять головний інтерес абсолютної більшості громадян і засновуються на/вимагають постійного національного економічного зростання, відповідно це мало зумовлювати конкурентне змагання кожного за кращий власний результат, що виступало головним індикатором особистого успіху. На противагу цьому, “нові” громадські організації/рухи пропагували: якість навколишнього средовища для всієї спільноти, досить часто шляхом сповільнення економічного розвитку; соціальну рівність і солідарність; альтернативні способи життя і поведінки, засновані на індивідуальному виборі і досить часто всупереч традиційним сімейним формам життя; захист прав меншості як ознаку демократії та пряму участь кожного конкретного громадянина в прийнятті політичних і суспільних рішень. Нові пріоритети, цінності найбільше були властиві поколінню європейців, які народилися після Другої світової війни і які не знали проблем матеріального порядку та мали якісну освіту. Це призвело до протиставлення “матеріальних” і “постматеріальних” систем цінностей. Згідно з Р.Інглехартом стало підставою нового соціополітичного поділу [165, 251]. Відповідно до Ж.Блондела чим вищий у суспільстві рівень багатства, чим вищий рівень освіти і чим більшою є децентралізація ресурсів, тим більше шансів, що в ньому будуть розвиватися інші, не традиційні поділи, а вони будуть накладатися один на одний [166, 88]. Відповідно чим менша мобільність у суспільстві, чим менший рівень економічного добробуту та соціального забезпечення, тим більше економічні, лінгвістичні, етнічні та релігійні поділи будуть домінуючими в такому суспільстві.

Особливістю нових рухів стало також те, що вони не адресували свою критику/вимоги щодо певної однієї, або декількох суспільних груп, відповідно до формату домінуючої в європейських країнах пропорційної виборчої системи. Всупереч попередній політичній традиції вони зверталися до суспільства, незалежно від професійних, етномовних, релігійних, територіальних та вікових/генераційних характеристик громадян. У межах “нових” рухів з самого початку виділилися два домінуючі напрями – неофеміністичні організації та організації/рухи спрямовані на захист навколишнього середовища.

До середини 60-их років ХХ ст. позиція жінок у політичному житті характеризувалася як консервативніша, ніж позиція чоловіків внаслідок високого рівня релігійності та домінуючої зайнятості лише сімейними проблеми. З середини 60-их років відбувся поступовий перехід від одного працюючого в родині до двох. Це зумовило більшу економічну незалежність жінок, посилило вимоги щодо їхнього освітнього рівня, створило можливості професійного зростання тощо. Одночасно це поставило на порядок денний питання нерівності жінок і чоловіків не лише щодо кількості часу, який вони витрачали на ведення сімейних справ, а й щодо професійної діяльності (рівність оплати, потреба жінок у можливості працювати за гнучким графіком) та здатності роблення кар’єри тощо. Як зазначали Дж.Манза та К.Брукс, зміни в суспільно-економічному становищі жінки показали також, що вони (жінки – А.Р.) виявились більш залежними ніж чоловіки від стану справ у публічному секторі, від наявності держави загального добробуту і параметрів соціальної політики, зокрема від програм підтримки родин [167, 1243-1244]. Дослідження Ф.Норріса показали, що для жінок, які народилися після Другої світової війни, відповідно їхній світогляд було сформовано в 60-70–ті роки, було властиве відмінне від попереднього покоління жінок ставлення до сексуальних ролей статей, жіночого руху. Автор помітив зміни в системі політичних орієнтацій і цінностей нової генерації жінок. Це виявилось в тому, що нові покоління жінок почали активніше, ніж чоловіки підтримувати партії лівого спрямування і стали менше голосувати за християнські партії [168, 154]. Близькі результати отримав і О.Кнутсен, який дослідив відмінності в підтримці чоловіками та жінками 8 європейських країн (Бельгія, Данія, Ірландія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Сполучене Королівство та Франція) основних політичних партій в часовому проміжку 1970 – 1997 рр. Він виявив, що на початок 70-их років для п’яти, з зазначених країн, характерною була переважаюча підтримка жінками, порівняно з чоловіками, християнських і консервативних партій, натомість у 90-их роках ці відмінності зникли. Зазначені зміни, на думку автора, мають чітку кореляцію із залученням жінок до роботи [169, 216-217]. О.Кнутсен також зазначив наявність відмінності між чоловіками та жінками у рівні підтримки партій зелених у всіх вісьмох європейських країнах, жінкам властивий вищий рівень підтримки [170, 205].

Наприкінці 60-их років оформився неофеміністичний рух, який досить часто називають “другою хвилею” фемінізму. Головним повідомленням стало гасло “те, що є особистим, є політичним”, яке було вбудоване в ширшу конструкцію “пробудження свідомості” жінок. З цією метою в “другій хвилі” значна увага приділена вивченню сутності “жіночості” (feminity), відповідно неофеміністичні організації виступали за проведення суспільних змін, які вони трактували як фемінізацію світу за рахунок збагачення цивілізації жіночими цінностями, зокрема були висунуті вимоги фемінізації мови та подолання гендерної нерівності у розкритті історичних подій. Загальною характеристикою неофемінізму була критика всіх варіантів нерівності в положенні жінки та чоловіка в сучасному суспільстві. На початку 90-их років оформився фемінізм “третьої хвилі”, або постфемінізм. В ньому головна увага приділяється відмінностям між статями та в сексуальності. Сучасний фемінізм, на відміну від традиційних/старих політичних партій та рухів, характеризується різноманітними напрямами, всього виділяється їх 14. Головні вимоги фемінізму з кінця 60-их років концентрувалися навколо таких положень: рівне/однакове трактування чоловіків і жінок у професійній діяльності, політиці, родині та суспільстві; подолання насильства щодо жінок; свобода сексуального вибору; право на аборт та засоби контрацепції; виявлення жіночості в мові; розкриття правдивої ролі жінки в історії людства; позиція матері в суспільстві; питання гомосексуальності, однакове трактування зв’язків гетеро та гомосексуальних; дискусія щодо порнографії та проституції тощо. Діяльність неофеміністичних об’єднань сприяла: подоланню нерівності між жінками та чоловіками щодо вибору професійної діяльності та отримання плати, зіставимої з оплатою чоловіків; гарантувало жінкам право на контроль за власним тілом; дало змогу запровадити в багатьох європейських країнах права на безпечні аборти; вирівняло права чоловіка та жінки щодо догляду за новонародженою дитиною (рівне право на декретну відпустку) тощо. Оскільки головні вимоги неофеміністичних організацій здебільшого реалізовані, то політичне представництво нових вимог переважно відбувається через партії зелених. Серед аналізованих нами європейських країн самостійні феміністичні партії діють лише у Німеччині та Швеції. Феміністична партія Німеччини (Feministische Partei Die Frauen) на парламентських виборах 2005 р. отримала 0,1 % голосів виборців. Феміністична ініціатива Швеції (Feministiskt initiativ) була створена у 2005 р. На парламентських виборах 2006 р. вона отримала 0,68 %.

На наш погляд, діяльність неофеміністичних організацій, вільне і широке обговорення проблем, щодо яких раніше діяло своєрідне табу публічного обговорення, спровокувало оформлення самостійного напряму руху за права сексуальних і гендерних меншин. Такий рух сьогодні спрямований на гарантування/забезпечення прав геїв, бісексуалів, лесбіянок та транссексуалів. Щодо зазначених сексуальних і гендерних меншин йдеться про надання їм окремих, виняткових прав і свобод. Навпаки зазначені меншини вимагають реалізації без винятків стандартних, закріплених у демократичному суспільстві прав і свобод: на проведення зборів, зібрань, створення та діяльності організацій, проведення мітингів, демонстрацій тощо. В багатьох випадках їхні вимоги стосуються права на професію, службу в армії, на створення родини та виховання дітей тощо, оскільки представники цих меншин говорять про факти дискримінації їх як громадян на підставі властивої їм сексуальної орієнтації. Серед перелічених проблем найбільш контраверсійним, яке спричинило гострі суспільні дискусії та політичне протистояння, стало питання про офіційне визнання/державну реєстрацію одностатевих шлюбів. Серед європейських країн право на реєстрацію одностатевих шлюбів закріплене на законодавчому рівні в Бельгії, Іспанії та Нідерландах, саме Нідерланди були першою у світі країною, яка у 2001 р. легалізувала одностатеві шлюби. Одностатеве партнерство у формі громадянських союзів офіційно дозволене в Данії, Німеччині, Норвегії, Сполученому Королівстві, Фінляндії, Франції та Швейцарії (у 2007 р.). Координаційний центр міжнародних досліджень EOS Gallup Europe, який спеціалізується на проведенні вивчення громадської думки в європейських країнах у січні 2003 р. провів дослідження у 15 європейських країнах щодо ставлення до одностатевих шлюбів. Згідно з отриманими результатами за підтримку цих шлюбів виступають: Греція – 16%, Португалія – 43 %, Ірландія – 46 %, Італія – 47 %, Сполучене Королівство – 47%, Австрія – 48 %, Фінляндія – 56 %, Франція – 58 %, Німеччина – 65 %, Швейцарія – 65 %, Норвегія – 66 %, Бельгія – 67 %, Іспанія – 68 %, Швеція – 70 %, Нідерланди – 80 % та Данія – 82 % громадян зазначених країн. Середній показник для цих європейських країн становить 57,75 % [171].

В інституційному плані можемо говорити лише про спроби створення політичних партій суспільними середовищами, які ми досліджуємо. Серед таких спроб треба виділити Робітничу партію за права геїв (Gay Rights Working Party), яку було створено у 1976 р. у Сполученому Королівстві для захисту прав геїв і лесбіянок. Серед найбільших досягнень партії була доповідь “Зміни світу: Лондонська доповідь про права геїв та лесбіянок”, підготована у 1985 р. Партія була розпущена у 1986 р. У 2006 р. було створено Чоловічу представницьку партію (The Men's Representative Party), яка зорієнтована на захист прав чоловіків. Великого розголосу набула діяльність партії педофілів у Нідерландах “За милосердя, свободу та різномаіття” (англ. Charity, Freedom and Diversity; нідерл. Naastenliefde, Vrijheid en Diversiteit, PNVD), яка була створена у 2006 р. Програма партії охоплює такі вимоги: зниження віку легального співжиття з 16 до 12 років; легалізацію сексу з тваринами; дозвіл зніматися в порнофільмах у віці до 16р.; можливість перебувати в публічних місцях без одягу; легалізація м’яких наркотиків від 12 р.; відкрите/публічне обговорення питань педофілії тощо [172]. Зазначені партії надзвичайно малі та локальні.

Проблематика “нової політики” пов’язана з вимогами сформульованими в межах природозахисних організацій. Виникнення партій зелених багато дослідників пов’язують із розвитком нових рухів протягом 60-70-их років. Перша партія зелених утворилася в Німеччині у 1979 р., у 1993 р. відбулося об’єднання зелених двох частин Німеччини в єдину партію “Альянс 90/Зелені” (Alliance '90/The Greens, нім. - Bündnis 90/Die Grünen). Протягом кінця 70-их – 80-их років партії зелених були створені в кожній європейській країні.

З погляду сили/участі в політичному житті партій зелених простежуються географічні відмінності між країнами. Найбільш розвиненими кількісно та за рівнем підтримки населенням є партії зелених на півночі та в центрі Європи. У Фінляндії – на виборах до парламенту у 2007 р. зелені отримали 8,5 %; у Швеції на виборах 2006 р. – 5,24%; у Данії на виборах 2005р. – 3,4 %; у Нідерландах на виборах 2006 р. – 4,6 %; в Австрії на виборах 2006 р. – 11,05 %; в Бельгії дві екологічні партії разом на виборах 2007 р. отримали – 9,1 %; у Німеччині на виборах 2005 р. – 8,3 % місць у парламенті і у Швейцарії на парламентських виборах 2003 р. – 7,3 %. Виняток в цій групі країн становить лише Норвегія, де партія зелених на виборах отримує скоріше символічний результат (у 2005 р. – 0,1 %). Це, на нашу думку, пов’язано із національною специфікою Норвегії, де уряд і всі політичні партії приділяють питанням екології велику увагу в програмних документах і своїй практичній діяльності. Внаслідок цього спеціалізована екологічна партія в цій країні не могла наслідувати алгоритм дій інших європейських зелених партій і не знайшла своєї ніші.

Другу групу становлять країни на півдні Європи та Сполучене Королівство й Ірландія. В цих країнах партії зелених невеликі, відповідно рівень їхньої особистої підтримки незначний. У Греції зелені входять до складу коаліції радикальних лівих, на виборах 2003 р. коаліція отримала 3,3 % голосів; в Італії на виборах 2006 р. партія отримала 2,05 % підтримки; у Франції в першому турі парламентських виборів 2007 р. – 3,25 %, хоча протягом виборів 1993 та 1997 рр. партія мала відчутний рівень підтримки – близько 7 %; в Іспанії до головних національних партій належать лише “Екологічна ініціатива для Каталонії” (Initiative for Catalonia Greens, ісп. – Iniciativa per Catalunya Verds, ICV), яка входить до блоку об’єднаних лівих партій, спільний результат на виборах 2004 р. всіх партій становив 5,3 %. Подібна ситуація існує в Португалії, де партія зелених входить до коаліції лівих партій з 1987 р., на виборах 2005 р. вони мали 7,6 % голосів виборців. У Сполученому Королівстві партія зелених традиційно на виборах від 1979 р. набирає менше одного відсотка, одночасно значну увагу питанням охорони навколишнього середовища в своїй програмі приділяє третя за силою партія країни – Ліберально-демократична. В Ірландії тривалий час була подібна ситуація, однак на виборах 2002 та 2007 рр. зелені суттєво збільшили рівень своєї підтримки, отримавши на останніх виборах 3,6 % голосів.

Як бачимо, незважаючи на географічні відмінності, партії зелених в країнах Європи належать до категорії малих партій. Водночас у більшості країн вони займають стабільну нішу, проводячи своїх представників до парламенту. Вже в п’яти європейських країнах зелені брали/беруть участь у формуванні та діяльності національних урядів. У Бельгії протягом 1999-2003рр., Німеччині протягом 1995 – 2003 рр. та у Фінляндії від 1995 р. партії зелених входили до складу урядових коаліцій. До коаліційного уряду Фінляндії, сформованого у 2003 р., входять два міністри від партії зелених. З 2006 р. до складу лівої більшості, уряду Італії входить Федерація зелених. Після парламентських виборів 2007 р. в Ірландії до складу урядової коаліції так само увійшли зелені, які отримали дві міністерські посади.

Загальна ознака партій зелених – широкий діапазон їхніх програмних положень. Якщо спільним позиціонуванням зелених є лівий спектр, то зелені Фінляндії позиціонують себе між правими та лівими, критикуючи обидві частини політичного спектра. Підтвердженням цього позиціонування є входження у 2003 р. партії зелених Фінляндії до складу урядової коаліції, де домінуючу роль відіграють дві правоцентристські партії. Подібна позиція властива і зеленим Швеції. Окрему позицію займають і зелені в Нідерландах. Ключовим елементом в їхній програмі є проблеми свободи індивіда, яку вони розділяють на позитивну та негативну. Відповідно багато положень їхньої програми наближається до лібертаріанських трактувань.

Спільним для програмних документів європейських партій зелених є постматеріалізм. На Другому конгресі 13-14 вересня 2006 р. Європейська партія зелених виробила спільні засади діяльності щодо зелених Європи. До них належить: екологічна відповідальність; автономія індивідуума; демократія участі; поширення справедливості; суспільна справедливість; рівність статей; справедливість різних поколінь; встановлення глобальної справедливості; поширення різноманітності цивілізацій, суспільств і культур; прогрес без насильства. В документі наголошено, що європейські партії зелених об’єднує спільне переконання, що зазначені цінності взаємозалежні та неподільні. Вони становлять цілісність, яка охоплює дії спрямовані на забезпечення врівноваженого суспільного, культурного, екологічного та господарського розвитку спільнот на планеті Земля. Ці цінності визначені як універсальні щодо політичної діяльності партій зелених і партійних організацій [173].

В організаційному плані зелені суттєво відрізняються від традиційних європейських політичних партій. Для них властива – децентралізація партійної структури, коли рішення приймають на підставі попередньої внутрішньопартійної дискусії та широкого залучення механізмів безпосередньої демократії, зокрема німецькі зелені передбачають механізм внутрішньопартійного референдуму під час прийняття важливих рішень. Переважно в діяльності зелених рішення центральних органів партії відіграють не керівну, а координуючу роль, внаслідок чого головна активність переноситься на рівень локальних організацій. В Австрії головними засадами організаційної побудови визначено пряму демократію та принцип постійної ротації. В Бельгії фламандські зелені (Agalev) запровадили як обов’язкові вимоги – ніхто не має права балотуватися більше ніж два терміни підряд на одну посаду, для жінок визначено обов’язкову квоту – кожне друге місце в списках має належати жінкам [174]. У Швеції немає традиційного лідера партії, замість нього запроваджено інститут двох основних доповідачів чоловічої та жіночої статі. Широка внутрішньопартійна демократія здатна була вступити в протиріччя з вимогою ефективної, координованої діяльності партії як єдиного цілого. Що виявилось під час роботи партійних фракцій у національних парламентах. Внаслідок цього одна з найбільших європейських партій – німецька у 1991 р. провела низку внутрішньопартійних реформ. Зокрема, в партії відмовились від обов’язкової норми щодо ротації партійних лідерів, запровадили заходи щодо посилення в партійному житті значення центрального партійного керівництва та парламентської партійної фракції [175, 114]. Подібні зміни щодо відмови від обов’язкової вимоги ротації, перетворення керівних органів партії з чотирьох в один, визначення чітких координаційних взаємовідносин між центральним органом партії та партійною фракцією було проведено і в партії зелених Швеції [176, 129].

Згідно з дослідженнями Р.Інглехарта перехід до постматеріальних цінностей призвів до змін у політичному порядку денному в розвинутих індустріальних суспільствах, сформувавши новий вимір політичного конфлікту. Відповідно до цього автора в європейських країнах відбулося переформатування лівих і правих, коли на сучасному постмодерному етапі розвитку новим лівим: партіям зелених, феміністичним асоціаціям, групам геїв і лесбіянок протистоять нові праві партії [177, 251]. Праві партії він розглядає як реакцію на культурні зміни в постматеріалістичних суспільствах.

Для того щоб визначити, яким країнам Західної Європи властивий соціополітичний поділ “нової політики,” нам треба зіставити “нові ліві” та “нові праві” політичні партії по кожній країні. Ґрунтовний аналіз “нових правих” партій ми подаємо в VII розділі, тому в контексті дослідження лише використаємо назви партій у країнах, де вони мають вплив на політичне життя. Симетрія партійного протистояння на платформі “нової політики” виявляється так: Австрія – “Зелена Альтернатива” [178] з боку лівих і правих – партія Свободи; Бельгія – ECOLO та AGALEV і опозиція Фламандський блок (VB) та Народний Фронт (FN); Данія – Об’єднаний список “Червоно-зелені” і Народна партія, яка у 1995 р. вийшла зі складу правонаціоналістичної Партії прогресу; Нідерланди – Зелені ліві та Список Піма Фортейна; Франція – Партія зелених і Національний фронт. Щодо решти країн ми не можемо говорити про наявність зазначеного поділу, оскільки в інституційному плані партії “нової політики” представлені лише однією стороною.

Ми проаналізували ситуацію у визначених нами європейських країнах щодо наявності та змін в характері основних соціополітичних поділів. Розглянемо ці результати в зведеній таблиці.

Таблиця 21

Зведена таблиця основних соціополітичних поділів країн Західної Європи

Номер за пор.	Країна	I[16]	II	III	IV	V	VI	Разом
	Австрія	+		+	+		+
	Бельгія	+	+		+	+	+
	Греція	+			-
	Данія	+		+	+		+
	Ірландія	+			-
	Іспанія	+	+		+	+
	Італія	+			+	+
	Нідерланди	+		+	+		+
	Німеччина	+			+
	Норвегія	+		+	+
	Португалія	+			+
	Сполучене Королівство	+	+		+	+
	Фінляндія	+			+
	Франція	+		+	+		+
	Швеція	+			+
	Швейцарія	+		+	+
	Разом

 

Найбільша кількість соціополітичних поділів властива Бельгії – п’ять поділів. По чотири поділи властиві Австрії, Данії, Іспанії, Нідерландам, Сполученому Королівству та Франції. Для Австрії, Данії, Нідерландів та Франції поряд із універсальним поділом на соціоекономічній основі властиві також поділи на релігйній, міграційній основах та поділ “нова політика”. Причому останні три поділи значною мірою накладаються один на одний. Щодо Іспанії та Сполученого Королівства, то для них спільними є поділи на економічній, релігійній та регіональній основах. Ми вже зазначали, що спільним для цих країн є поєднання проблематики етномовного та регіонального протистояння, внаслідок чого виділення цих двох поділів як самостійних стосовно цих країн є дещо умовним.

По три поділи властиві Італії, Норвегії та Швейцарії. На відміну від попередньої групи комбінація з трьох поділів не є стандартною щодо всіх країн. Варто зазначити, що стосовно Норвегії та Швейцарії поділи на релігійній і міграційній основах тісно пов’язані, оскільки імпліцитно охоплюють упереджене ставлення до зростання соціальних груп іммігрантів, які переважно визнають іслам. Якщо корінним європейцям властивий низький рівень релігійності, відокремлення церкви і держави, то така група характеризується навпаки високим рівнем релігійності та домінуючим впливом релігії/мечеті на поведінку віруючого.

Аналіз матеріалів електоральної підтримки комуністичних партій як найбільш класово зоріентованих; національних; релігійних і регіональних партій дає змогу зробити висновок, що простежується стабільна тенденція поступового зменшення рівня їхньої підтримки. Можемо припустити, що відбувається зменшення значення наведених соціополітичних поділів у політичному житті країн Західної Європи.

Соціально-економічні та демократичні перетворення в європейських країнах після Другої світової війни призвели до формування суспільних груп зорієнтованих на постматеріалістичні цінності. Це призвело до становлення “нових” політичних партій, які за своїми інтересами, цінностями суттєво відрізняються від “старих”/традиційних політичних партій. “Нові” партії, з одного боку, протистоять “старим”, а з іншого – поділені між собою на два опозиційні блоки, констатуючи цим протистоянням соціополітичний поділ “нової політики”. В інституційному плані такий поділ дуже близький до поділу на міграційній основі.

Водночас зазначені поділи не мають абсолютного характеру, а перебувають під постійним впливом дії різноманітних чинників, впливають один на одного, трансформуються під дією внутрішніх процесів. Це призводить до виникнення нових ліній поділу, які здатні з часом набувати ознак соціополітичних поділів, а наразі ситуативно впливати на політичне життя окремих країн. До прикладів ситуативних соціополітичних поділів належить сепарація суспільств, яка відбулася у Данії, Норвегії, Фінляндії та Швеції щодо визначення ставлення до вступу у Європейський Союз. Розгляд цієї проблеми та обговорення її спровокувало значну політизацію електорату, призвело до утворення низки антиєвроінтеграційних партій [179, 94].

Перелічені основні соціополітичні поділи, як бачимо, мають різну значимість у політичному житті кожної конкретної держави Західної Європи. Вони є не у вакуумі, розвиваючись тільки під впливом внутрішніх чинників і зазнаючи детермінацію зі споріднених суспільних сфер. Важливим чинником, про який ми не повинні забувати, є здатність політичних систем успішно впливати на актуальні соціополітичні поділи, що призводить до зменшення їхньої актуальності та подолання у майбутньому. Ліберальні демократії країн Західної Європи нагромадили значний досвід діяльності у цьому напрямі. Сприйняття плюралізму суспільних груп, ідеологій та їхніх відповідних інституційних структур, легітимізація опозиції, обмеження прав більшості і захист прав меншостей тощо – це надбання демократії, яке охоплює різні механізми, що допомагає запобігти перетворенню соціально-групових відмінностей у актуальні соціополітичні поділи. Досвід функціонування багатьох європейських країн у межах соціально та політично диверсифікованого суспільства допомогли створити інституційні механізми, які А.Лейпхарт назвав “консолідованою демократією” Він вважає, що існування “консолідованої демократії” залежить від таких умов:

1) здатність усвідомлювати небезпеку для суспільства виникаючих суспільних фрагментацій;

2) наявність волі до збереження системи;

3) наявність еліт, які не ідентифікують себе з основними суспільними поділами і які є ніби понад існуючими поділами;

4) можливість прийняття відповідних рішень, які б задовольняли вимоги субкультур [180].

На думку Ів Мені, спроможність політичних систем подолати існуючі поділи залежить від таких чинників:

1) від можливості реєструвати існування нових поділів, одразу з їхнім виникненням;

2) від здатності соціальних груп йти на компроміс і не розглядати деякі зі своїх характерних рис як такі, що не підлягають обговоренню;

3) від здатності груп політичної еліти приймати і реалізовувати політичні рішення, а не розпалювати пристрасті та конфлікти [181, 21].

Показовим, на наш погляд, прикладом успішного подолання гострого стану соціополітичного поділу був “пакт Монклоа”, укладений наприкінці 1977 р. головними політичними силами Іспанії, у тім числі комуністами та франкістами (які були непримиренними ворогами з часів громадянської війни в Іспанії). Пакт був розрахований на перехідний період і спрямований на становлення демократичного суспільства і не допущення згубної конфронтації між головними політичними силами країни. За цими політичними силами стояли болі попередньої громадянської війни. Значимість цього пакту полягала не лише у здатності політичних сил, які протистояли, підготувати та підписати його, а у його виконанні, що допомогло перетворити Іспанію у демократичну країну.

 

[1] Характеризуючи функції, ми частково використовували матеріал статті Т.М.Мітрохіної [4].

[2] Від англ.: development – розвиток, еволюція.

[3] Вплив науковців-емігрантів з країн Європи на становлення порівняльної політології спеціально дослідив Герхард Лоевенберг [ 15].

 

[4] Характеристику сфери послуг у Сполученому Королівстві надала В.Сорокіна [36].

[5] Дані індексу Джіні для 60-80-их років подано на підставі [37, 69]. Дані за 2006 р. подано на підставі матеріалів –Human Development Report 2006. Середні показники обчислив автор.

[6] Обчислення зроблено на підставі [ 41, 135] та даних сайту: http://www.electionworld.org

[7] Під час складання цієї таблиці Лейн, Маккей і Ньютон використовували джерела різних авторів, які отримали дані у різний час, тому ми зазначаємо рік, стосовно якого подано показники індексу [51, 20]. Показники щодо 1990 р. [52, 55].

[8] Ми усвідомлюємо, що показники відсотків франкомовної групи перевищують 100 %, але саме такі показники вміщено у згаданій праці у виданнях 1991, 1997 та 1999 рр.

[9] Обчислено за такими джерелами: показники за період 1950-1990 – [113]; період 1991-2002 – [114]; показники для Швейцарії за 2002 р. та за 2002 для всіх країн наводимо за виданням: [115] (сторінки подано згідно з послідовністю держав у таблиці, від 1 і далі) 33; 51; 203; 142; 252; 478; 257; 368; 196; 390; 419; 537; 177; 179; 495; 493.

[10] Лідера партії Піма Фортайна вбив радикальний еколог за тиждень до виборів 2002 р.

[11]Таблиця складена на підставі таких джерел: тривалість життя – [134]; частка населення у віці понад 65 р. на 1950-1990 рр. – [135, 13]; частка населення у віці понад 65 р. на 2003 р.- [136, 62]; очікувана кількість населення у віці понад 65 р. – [137]. Дані за 1999 р. наведено за виданням: [138] (сторінки подано згідно з послідовністю держав у таблиці, від 1 і далі): 31; 48; 191; 134; 236; 449; 241; 347; 184; 366; 393; 506; 165; 167; 465; 463.

[12] Таблицю складено згідно з даними [140, 46] та даних сайта [141].

[13] I – римо-католики; I I – протестанти; III – мусульмани; IV – інші конфесійні групи; V – категорія, яка охоплює тих, щодо яких немає конфесійної належності, та тих, хто вважають себе “невіруючими”.

[14] У першій колонці подано дані стосовно Грецької православної церкви.

[15] Дані щодо конфесійної належності в Німеччині станом на 2005 р. подано за [142].

[16] I – соціополітичний поділ на соціоекономічній основі; II на етномовній основі; III на підставі протистояння з іммігрантами; IV на релігійній основі; V на регіональній основі; VI – соціополітичний поділ “нова політика”.