Огляд історії розвитку порівняльної політології свідчить, що при великому значенні одержаних нею результатів метод дослідження залишається головним системоутворюючим елементом цієї дисципліни. Порівняльний метод дослідження використано у багатьох наукових дисциплінах. Щодо компаративістики, то цей метод вона використовує постійно, відповідно він фактично констатує її сутність. Як зазначили Г.Алмонд та Г.Пауелл, ”...логіку та мету порівняльного методу використовують політичні науки подібно до того, як експеримент використовують точні науки. Політолог не може спроектувати експеримент щодо політичного устрою і стежити за наслідками. Однак порівняльний метод створює можливості описати та класифікувати, організувати та пояснити різноманітні комбінації подій, які відбулися у політиці різних країн”[ 37, 15].
Р.Макрідіс, використовуючи документи Еванстоунського семінару та наслідки активного обговорення його результатів, сформулював у 1955 р. основні вимоги до порівняльного методу.
По-перше, порівняння повинно відбуватись на абстрактному рівні. Відповідно конкретні ситуації та процеси як самостійні об’єкти не можна порівнювати. Кожне явище треба розглядати як своєрідне; кожне виявлення чого-небудь є неповторним; кожен процес і кожна нація, так само, як і кожен індивід, унікальні. Порівняти їх – це означає вибрати певні типи та поняття, роблячи це, ми вимушені порушувати їхню своєрідність і конкретність.
По-друге, перед проведенням будь-якого порівняння треба не лише визначити категорії та поняття, але також визначити критерії, індикатори компонентів соціальної та політичної ситуації, які пов’язані з проблемою, що аналізується.
По-третє, потрібно визначити критерії для адекватного зображення певних компонентів, які входять до загального аналізу або аналізу проблеми.
По-четверте, приступаючи до розвитку теорії політики, варто сформулювати гіпотези, які з’являються або з контексту концептуальної схеми, або з самого формулювання проблеми.
По-п’яте, формулювання відносин між гіпотезами та їхнє дослідження може ніколи не знайти підтвердження, на відміну від емпіричних фактів. Гіпотеза або низка гіпотетичних відносин вважатимуться доведеними лише тоді, коли вони не будуть спростованими, або фальсифікованими.
По-шосте, найкраще формулювати низку гіпотез, аніж окремі гіпотези. Зв’язуюча ланка між загальним рядом гіпотез і соціальними відносинами повинна утворюватися за допомогою уточнення умов, за яких можуть відбуватися будь-яка, чи усі можливості, перелічені в цій низці гіпотез.
По-сьоме, порівняльне вивчення, навіть якщо воно не виправдовує очікувань загальної теорії політики, може прокласти шлях послідовному розвитку теорії за допомогою: а) збагачення нашої здатності до уяви, яка допомагає формулювати гіпотези; б) забезпечення засобів для тестування гіпотез; в) ми вимушені усвідомити те, що приймаємо як належне потребує пояснення.
По-восьме, найбільшою небезпекою у створенні гіпотез в поєднанні з порівняльним вивченням є необмежена площина можливих відносин. Цього можна уникнути, склавши сукупність фактів, які важливі для створення гіпотези до самого її формулювання. Така сукупність матеріалу може сама собою допомогти нам побачити ті відносини, які недоречні (клімат, виборча система, мова, промислова революція тощо). Усе це примушує вивчати різноманітні факти більш контрольовано [38, 49]. Зазначені вимоги/характеристики щодо порівняльного методу були своєрідним еталоном для компаративістів протягом другого етапу розвитку порівняльних досліджень.
Третій етап призвів до зростання різноманітності підходів, плюралізації самого методу та всього спектра порівняльних досліджень. А. Цукерман, підсумовуючи результати обговорення на Світовому симпозіумі весною 1995р. проблем порівняльного методу у компаративістиці, одночасно зробив спробу узагальнити досвід попередніх років щодо застосування порівняльного методу. Він, зокрема, наголосив на таких особливостях порівняльного методу [ 39, 16]:
1) політичні та соціальні структури постійно виявляють мінливі та складні картини. Етнічна приналежність, соціальний клас і політична строкатість – характерні риси Європейського та Північноамериканського суспільств протягом останього сторіччя;
2) політичні погляди виступають як складні, змінні та ймовірнісні. Тому пояснювальні запитання повинні дослідити ймовірності, якими супроводжуються явища;
3) взаємодія між громадянами та людьми, які їх оточують, характеризується нелінійним характером зв’язків. Вплив суспільного оточення та мереж дискусій не є простим, а складним та інтерактивним;
4) формуючі риси політичних організацій і рішень стримують подальші результати;
5) політичний протест, революції та урядова криза виявляють нестабільність картин, роблячи їхнє виникнення непередбачуваними;
6) чинник випадку суттєво впливає на соціальну та політичну картину під час будь-якого аналізу. Випадок не треба розглядати як “статистичний шум” або “невиміряні змінні”. Випадок – це внутрішньо іманентна частина політичного життя, на яку завжди потрібно зважати.
Як бачимо, в ключових характеристиках порівняльного методу за сорок років відбулися помітні зміни. Якщо Р.Макрідіс наголошував на рівні абстрагування, категоріальному апараті та ролі гіпотез у порівняльному дослідженні, концентруючи увагу на самому методі і таким способом окреслюючи “прокрустове ложе” його універсальності, то А.Цукерман наголошував на особливостях об’єктів дослідження, які є складним, змінним явищем, коли зв’язки всередині досліджуваних систем нелінійні. Він також підкреслив вагомість вивчення систем взаємодії, коли відчутну роль відіграють обмежувальні чинники та випадки. Тим самим складність об’єкта вивчення іманентно детермінує необхідність плюралізму підходів щодо вивчення.
У компаративістиці порівняльні дослідження вивчають політичний світ у всіх його проявах, світ, який не охоплений лише простою онтологією причинних і наслідкових зв’язків (домінуюча в марксизмі парадигма: економіка детермінує політику, базис надбудову – А.Р.), а охоплює величезну кількість випадків – продуктів свідомої та несвідомої дії різноманітних акторів, а також міжакторної взаємодії. Дослідник/ки, проводячи порівняльне вивчення, повинні для себе і для користувачів цього дослідження дати відповідь на такі запитання: що, коли і як порівнювати? з якою метою? Формулювання питання “що?” стосується об’єкта дослідження. В цьому випадку ним є політична система, яку ми розуміємо в широкому контексті – структура, в межах якої відбувається політичне життя. У нашій праці розглядаємо політичні системи однієї країни та групи країн. Свідомо використовуємо поняття “країна”, яке є географічним терміном, оскільки сучасні політії не зводяться лише до держави, а охоплюють широкий спектр громадських утворень, які відіграють помітну роль у суспільному житті особливо демократичних країн.
Питання “коли?” робить наголос на коректності порівняння. Оскільки аналіз будь-якого політичного явища щодо декількох країн вимагатиме відповіді на запитання – матеріали щодо різних країн належать до одного часу, чи до різних? У випадку наявності відмінностей у часі дослідження буде передбачати спеціальний аналіз такої змінної як час. У випадку одночасовості дослідник зможе сконцентруватися на вивченні дії інших змінних. Варто зазначити, що для розширення емпіричної бази дослідження активно використовують порівняльно-історичний аналіз, коли подібні, або близькі за відповідними параметрами ситуації перебувають в історично відмінних періодах. Яскравим прикладом може слугувати звернення М.Дюверже до досвіду Веймарської республіки після Першої світової війни, під час аналізу перспектив стабільності напівпрезидентської форми правління V Республіки. Ґрунтовний аналіз місця цього методу в системі порівняльних досліджень знаходимо у статті Дж. Махонея та Л. Террі [ 40]. Відповіді на перші два запитання мають передувати застосуванню конкретних методів дослідження, які декодують запитання – “як?” проводити дослідження. Питання – “з якою метою?” визначає характер самого порівняльного дослідження. Воно імпліцитно засвідчує, що дослідження є, або не є формальним, тобто таким, коли витримується лише форма порівняльного дослідження і жодних результатів ніхто не планує отримувати, або, що дослідження не виконує інструментальну функцію.
Згідно з М.Доганом та Д.Пелассі головними методами порівняльного аналізу є: метод окремого випадку (“case-study” порівняння), бінарний аналіз, порівняння подібних держав і порівняння контрастних за своїми системними параметрами держав [41, 168-207]. На думку українських дослідниць М.Кармазіної та О.Могилевець, до названих різновидів порівняльних досліджень варто долучити – регіональні, тематичні, крос-національні та крос-темпоральні порівняння [42, 6-11]. Останній тип порівняння передбачає вивчення об’єктів, або процесів у часі, тобто порівнюються характеристики однієї або групи держав у різні історичні періоди.
Б.Петерс виділив п’ять основних різновидів порівнянь [43, 10]: аналіз одиничних держав; аналіз подібних процесів та інститутів, які належать до обмеженої кількості держав, відібраних за певними аналітичними критеріями; використання типологій та інших класифікаційних схем для порівняння груп держав і для вивчення внутрішньої політики в окремих державах; статистичний або дескриптивний аналіз сукупності держав, виокремлених переважно на підставі географічних або еволюційних показників, для перевірки гіпотези щодо змінних у вибірці, яку вивчаємо; статистичний аналіз загальносвітового рівня, спрямований на виявлення структур і/або тестування відносин щодо цілого масиву політичних систем.
Л.Сморгунов виділив такі різновиди порівнянь: “case-study” порівняння, бінарне, регіональне, глобальне та крос-темпоральне порівняння [44, 57-60]. М.Ільїн виділив: морфологічні, субстанційні, міфологічні та інтегральні, темпоральні та еволюційні різновиди порівнянь [45]. Морфологічне порівняння передбачає зіставлення за формою і стосується переважно структур і функцій. Предметом субстанційного порівняння є вже не форма, а зміст, складові елементи систем. Міфологічний тип порівняння передбачає вироблення певної синтетичної конструкції, яку надалі використовуватимуть як інструмент аналізу (європейська та азіатська цивілізації, варварство). Інтегральні порівняння передбачають максимальне охоплення внутрішнього та зовнішнього середовища, комплексну оцінку характеру та ступеня впливу на політичні інститути, процеси окремих факторів. Темпоральний тип ґрунтується на врахуванні накопичення різних властивостей і характеристик у процесі функціонування політичних утворень та змінюючих одна одну модифікацій. Еволюційний характер порівняння передбачає дослідження у ретроспективній та перспективній послідовності.
Розглянемо основні методи з перелічених варіантів, які будемо використовувати у нашому дослідженні. Метод вивчення окремого випадку досить часто застосовують щодо вивчення держав, які становлять оригінальний або особливий випадок. Це може бути відхилення від стандартної ситуації. Цей метод також широко використовують для перевірки раніше сформульованих узагальнень, теорій на основі масиву даних подібних між собою держав. Зіставлення висновків, одержаних на підставі порівняння подібних між собою держав з державою винятком, дає змогу не лише перевірити зроблені раніше узагальнення, а й ліпше дослідити багато інших параметрів, враховуючи дію різних змінних. За допомогою цього типу порівняння відбувається перевірка, поглиблення та подальший розвиток верифікованої теорії (гіпотези). Варто зазначити, що з самого початку оформлення “нової” компаративістики “case-study” метод постійно критикували, виділяли його обмежувальні характеристики. Зокрема, Н.Смелзер зазначав, що робота дослідника у форматі “конкретного випадку” призводить до нехтування ним теорією, перебільшуванні значення “випадку”, внаслідок чого “...дослідник може загубити або відкинути низку наочних проблем компаративного соціально-наукового аналізу” [46, 6]. Водночас згадуване дослідження, яке провів Д.Л.Манк і Р.Снайдер, щодо вивчення основних напрямів у сучасній порівняльній політичній науці на підставі статей, надрукованих в провідних світових журналах, свідчить, що 45,7 % надрукованих у цих журналах статей присвячені вивченню однієї окремої країни [47]. На нашу думку, це є природним явищем, оскільки детальний аналіз того чи іншого політичного феномену передбачає поєднання кількісних та якісних методів, що зручніше зробити на прикладі однієї конкретної країни, стосовно якої науковцю легше бути спеціалістом, ніж щодо декількох країн. Тому такий метод буде провідним і актуальним і надалі в порівняльній політології.
Бінарний аналіз передбачає аналіз двох держав. Розрізняють непрямий (опосередкований) і прямий бінарний аналіз. Непряме порівняння передбачає, що певну державу вивчають через призму іншої держави. У цьому випадку дослідник може вивчати окрему державу через “окуляри особистого бачення дослідником власної держави” (прикладом такого підходу слугує праця
А.де Токвіля “Демократія в Америці”) або за допомогою “ідеального типу” держави.
Порівняння подібних країн дає змогу отримати матеріал для пояснення причинно-наслідкових зв’язків, з’ясувати особливості дії окремих змінних і виділити маргінальні особливості, які можуть виявлятися у подібних системах.
Порівняння контрастних країн передбачає зіставлення політій, які мають протилежні, відмінні характеристики. Ці відмінності повинні бути загальнозначимими. Таке порівняння переважно передбачає, що об’єктом дослідження вибирають країни з показовими відмінностями, які повинні становити певний тип, або клас явищ. Шляхом протиставлення маємо змогу з’ясувати основні особливості властиві політичним системам різних країн і одночасно визначити сутність, напрям розвитку певного суспільного/політичного процесу.
Отож, порівняльний аналіз передбачає вивчення навіть і однієї країни, але у певному контексті. Переважно його застосовують щодо двох і більше країн. Одночасно кількість взятих до аналізу об’єктів може стати обмежувальним чинником щодо порівняльного аналізу. Невелика кількість країн дає змогу зробити порівняння за максимально можливою кількістю параметрів, відповідно збільшення завжди призводить до зменшення кількості параметрів аналізу. Це питання безпосередньо пов’язане з проблемою концептуальної правдивості. Сутність концептуальної правдивості полягає у тому, що будь-які теорії, або теоретичні конструкції дещо обмежені, тобто вони здебільшого мають валідність лише щодо певної кількості випадків і, в жодному разі, не щодо всіх без винятку прикладів політичного життя. Це зумовлює існування компромісу, коли, з одного боку, дослідник прагне поширити вироблені гіпотези або прийняті ним теорії на максимальну кількість випадків, з іншого – поширення теорій або гіпотез на всю існуючу кількість прикладів може призвести до ситуації, коли результати дослідження не будуть кореспондуватися з прийнятою теорією або гіпотезою. Як ми зазначали раніше, домінуючими дослідженнями є вивчення однієї, або декількох країн. Оскільки абсолютна більшість порівняльних досліджень передбачає аналіз емпіричних матеріалів, то ми вважаємо, що порівняльне дослідження стосується трьох груп емпіричних явищ. Перша група – це явища, які безпосередньо вивчають і на підставі яких роблять узагальнення/ висновки. Друга група – явища, які за своїми параметрами подібні з тими, які безпосередньо були предметом дослідження. Третя група – весь комплекс явищ, щодо яких існує принаймні певна подібність у характеристиках. На нашу думку, результати, які отримують на конкретному масиві даних, можуть бути валідними для подібних явищ, навіть коли їх не розглядали під час дослідження. Водночас вони можуть бути умовно достовірними, або навіть і не коректними для всієї лінійки явищ, оскільки для певної групи явищ отримані висновки можуть не бути достовірними/важливими. Прикладом цього можуть слугувати дослідження таких політичних категорій, як політичні системи. В цьому випадку висновки, одержані щодо політичних систем європейських країн, можуть добре кореспондуватися щодо інших демократичних країн (США, Канада, Нова Зеландія, Австралія тощо) і слабо відповідати стану справ для країн, які лише переходять від авторитаризму до демократії і роблять перші кроки в політичному розвитку. Спроба застосувати єдиний категоріальний ряд щодо всіх можливих прикладів у порівняльному аналізі Дж.Сарторі ввів термін “концептуальних натяжок”, розуміючи під ним спроби застосувати/ поширити концепти, отримані на підставі аналізу конкретної групи явищ стосовно аналізу широкого спектра явищ, в середовищі якого існують суттєві відмінності. Результатом такого порівняльного аналізу виступає втрата точності, поява розмитих значною мірою невизначених, аморфних концептуалізацій [ 48, 69 -70].
Варто звернути увагу ще на одну особливість порівняльного методу - його переважно вестернізований характер (про що стверджує Н.Смелзер). Дослідник зазначає, що порівняльний аналіз до останього часу характеризувався своєрідним накладенням західних категорій на незахідні суспільства. Це він пояснює тим, що в західному світі генерується домінуюча частка компаративної думки, яка пізніше з допомогою наукових дослідницьких праць, а також менталітету тих членів незахідних суспільств, які вивчали на заході суспільні науки, переноситься на решту світу [49, 6].
