Inimīce, praeteri hanc domum!

Недруже, обминай цей дім!

На вул. М.Конопницької, 3, на будинку, збудованому вже у ХХ ст., між вікнами другого і третього поверхів є п’ять таблиць з латинськими сентенціями із першого афоризму старогрецького лікаря Гіппократа (460–370 рр. до н.е.):

Vita brevis. – Життя – коротке.

Ars longa. – Мистецтво – вічне.

Occasio praeceps. – Випадок швидкоплинний.

Experientіa fallax. – Досвід обманливий.

Iudіcium diffic ĭ le. – Судження важке.

Гіппократ вважав, що опанувати мистецтво не можливо протягом всього життя. І.Франко цей вислів трактував так:

Життя коротке, та безмежна штука

І незглибиме творче ремесло.

Уздовж фасаду бібліотеки технічної літератури на вул. Професорській, 1 є напис: Hic mortui vivunt et muti loquuntur. – Тут живуть мертві і німі розмовляють.

На головному корпусі національного університету «Львівська політехніка» (вул. С.Бандери, 12) читаємо: Littĕris et artĭbus. – Для науки і для мистецтв (Наукою і мистецтвами).

На головному корпусі Львівського національного університету імені Івана Франка (вул. Університетська, 1) написано: Patriae decŏri, civĭbus educandis. – Для слави батьківщини і виховання громадян. Головний корпус університету збудував у 1877–1881 рр. архітектор Ю.Гохберґер. У другій половині ХІХ ст. Львів став столицею Галицького намісництва Австро-Угорщини, тому поряд з іншими установами тут було споруджено будинок Галицького сейму. Відповідно до призначення і уявлень того часу, йому надано величного вигляду, для чого використано форми архітектури італійського ренесансу. Особливо парадно оформлений центральний ризаліт з відкритою лоджією, який поєднує другий та третій поверхи. Його високий атик завершується скульптурною групою з алегоричними постатями Галичини, Дністра та Вісли, а внизу, обабіч входу, розміщено групи «Освіта» і «Праця».

Університет у Львові було засновано 1661 року. До сучасного Львівського національного університету імені Івана Франка – він пройшов дуже складний шлях: історія його розвитку становить частину історії українського народу, української історії. Університет функціонував в умовах феодальної Польщі (до 1772), Австро-Угорської монархії (до 1918), буржуазної Польщі (1939). Мовами викладання у ньому були латинська, німецька, польська.

Коли Львів став частиною УРСР, Університет було названо Львівським державним університетом, а мовою викладання стала головно українська мова. 8 січня 1940 року Університетові присвоєно ім’я великого українського письменника і вченого – Івана Франка.

11 жовтня 1999 року Університетові надано статус національного.

У читальній залі наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, що на вул. Драгоманова, 5, читаємо такі написи:

Праворуч:

1. Dux atque imperātor vitae mortalium anĭmus est. – Душа – полководець і володар життя людей;

2. Labor omnia vincit (Vergilius Maro). – Праця перемагає все (Верґілій Марон);

3. Doctrīna est fructus dulcis radīcis amārae. – Наука – солодкий плід гіркого кореня;

4. Ab omnĭbus libenter disce, quod nescis. – Охоче вчися від усіх того, що не знаєш.

Ліворуч:

1. Felix, qui potuit rerum cognoscĕre causas. – Щасливий, хто зумів розпізнати причину речей;

2. Sapientia sola libertas est. – Єдина свобода – мудрість;

3. Duābus alis homo sublevātur a terrēnis: simplicitāte et puritāte. – Людина піднімається над земним за допомогою двох крил: простоти і чистоти;

4. Ego sum, qui doceo homĭnem scientiam. – Я є той, хто навчає людину знань.

В Університеті здавна викладали філологічні дисципліни, серед яких була і класична філологія. У Львівському університеті працювали вчені зі світовими іменами: Л.Цвіклінський, Т.Сінко, С.Вітковський, Р.Ґаншинець, Є.Ковальський, Є.Мантейфель, Є.Курилович та інші. З часом Львівський університет перетворився у центр науково-дослідної роботи, де набували відповідних знань фахівці з проблем античності.

У Львові було засновано журнал філологів-класиків «Eos», професор Р.Ґаншинець редаґував журнали з античності «Kwartalnik klasyczny», «Filomata», «Palaestra». Упродовж 1953–1964 рр. на кафедрі працював грецист із світовим іменем С.Я.Лур’є. Тут вийшли друком його ґрунтовні праці «Незмінювані слова у функції присудка в індоєвропейських мовах», «Мова та культура Мікенської Греції», «Основи історичної фонетики грецької мови», що збагатили світову класичну філологію, тут він працював над своїм «Демокрітом».

У 60-х роках XX ст. з’являються переклади Михайла Білика «Енеїди» Верґілія та «Роксоланії» С.-Ф.Кльоновича. Юрій Мушак переклав байки Езопа, комедії Плавта, окремі латиномовні твори Т.Прокоповича.

Чільне місце у діяльності кафедри посів відомий учений та перекладач Йосип Кобів. Професор увійшов в історію української класичної філології як засновник наукової школи, що опрацьовувала граматичну спадщину античних дослідників мови. У перекладі Й.Кобіва вийшли «Поетика» Арістотеля, промови Демосфена і Ціцерона, повість про Херея і Каллірою, діалоги Платона, «Сатирикон» Петронія, «Метаморфози або Золотий осел» Апулея, «Місто Сонця» Т.Кампанелли, «Листи темних людей», «Утопія» Т.Мора, «Паралельні життєписи» Плутарха, Кодекс Канонів Східних Церков та багато інших творів. Йосип Кобів багато років був редактором наукового збірника «Питання класичної філології».

Професор Роман Оленич у 70–90-х роках XX ст. досліджував історію античного мовознавства. Він автор монографії «Прісціан і антична граматика» (1973), що стала важливим етапом у вивченні граматичної спадщини античних мовознавців.

Предметом наукових зацікавлень професора Віталія Маслюка є антична теорія художньої мови та її вплив на розвиток теорії літератури в Україні у XVII – першій половині XVIII ст. 1983 року вийшла друком його монографія «Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні». В.Маслюк має чималі здобутки і в галузі художнього перекладу. Він переклав твори: «Портрети» Лукана, «Дафніс і Хлоя» Лонга, «Пісню про зубра» М.Гусовського та інші.

Чимало випускників кафедри класичної філології стали відомими перекладачами з античних мов, зокрема Андрій Содомора (член НСПУ). Він опублікував переклади таких творів: комедій Арістофана (1980), творів Горація (1982), «Метаморфоз» Овідія (1985), «Про природу речей» Лукреція (1988), трагедій Софокла (1989), Есхіла (1990), Евріпіда (1993), «Любовних і скорботних елегій» та «Мистецтва кохання» Овідія (1999), «Моральних листів до Луцілія» Сенеки (1999), «Розрада від філософії» С.Боеція (2002). Як письменник він є автором книжок «Жива античність» (1983), «Наодинці зі словом» (новели, 1999), «Під чужою тінню» (роман-есе, 2000), «Сивий вітер» (2002), «Лініями долі» (2003).