Галузі народного господарювання та їх класифікація

Ст. 260 ГК України зазначає, що сукупність усіх виробничих одиниць, які здійснюють переважно однакові або подібні види виробничої діяльності, становить галузь. Загальна класифікація галузей народного господарства є складовою частиною єдиної системи класифікації і кодування техніко-економічної і статистичної інформації, яка використовується суб'єктами господарювання та іншими учасниками господарських відносин, а також органами державної влади та органами місцевого самоврядування в процесі управління господарською діяльністю. Вимоги до класифікації галузей народного господарства встановлюються законом.

На основі суспільного поділу праці об'єктивно складається галузева диференціація національної економіки, концентрація суб'єктів господарювання, що беруть участь у здійсненні однорідної економічної діяльності, у відповідні галузі народного господарства. Згідно з ч. 1 ст. 260 ГК галузь - це сукупність усіх виробничих одиниць, які здійснюють переважно однакові або подібні види виробничої діяльності.

Галузева класифікація є частиною єдиної системи класифікації і кодування техніко-економічної і статистичної інформації, яка використовується в інформаційних автоматизованих системах управління, податкових органах для розрахунку податків, органах державної реєстрації суб'єктів господарювання, інших органах виконавчої влади, підприємствах і організаціях.

Належність до тієї чи іншої галузі є класифікаційною ознакою суб'єкта господарювання, що відображається в його ідентифікаційному коді, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми господарювання. Класифікатор видів економічної діяльності (КВЕД) побудовано так, що виділені об'єкти охоплюють усі або майже всі види діяльності, які здійснюються в будь-якій галузі господарства. Належність суб'єкта господарювання до певної галузі визначається основним видом його діяльності. З введенням у дію КВЕД було припинено чинність Загальної класифікації галузей народного господарства (ЗКГНГ), затвердженої наказом Мінстату України від 24 січня 1994 р. № 21.

Класифікаційні ознаки суб'єктів господарювання є елементом правопорядку у сфері господарювання, від якого залежить режим їх функціонування, обсяг і зміст їх прав та обов'язків. Адже, за правилом ч. 7 ст. 58 ГК, на печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця; наявність печатки з ідентифікаційним кодом у підприємства передбачена також ч. 4 ст. 62 ГК.

Відтак, існує необхідність чіткого правового регулювання відносин, які виникають у зв'язку з класифікацією галузей народного господарства, що впливає на ідентифікацію господарюючих суб'єктів, породжуючи відповідні правові наслідки. Так, згідно з ч. 2 ст. 52 ГК, некомер-ційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у тих галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Згідно з ч. 5 ст. 116 ГК законом можуть бути визначені галузі господарювання, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, виходячи з вимог національної безпеки, тощо.

Зважаючи на це, ч. 3 вказаної статті передбачено, що вимоги до класифікації галузей народного господарства встановлюються законом. До цього часу такого закону ще не прийнято. Його прийняття дозволило б упорядкувати відносини, пов'язані з визначенням класифікаційних ознак суб'єктів господарювання при їх державній реєстрації та з їх ідентифікацією за видами діяльності; відносини суб'єктів господарювання з органами влади, пов'язані з наданням статистичної інформації відповідно до ч. 8 ст. 19 ГК, податкові та інші відносини.

3.

 

 

механізмом у сфері господарювання, який безпосередньо впливає на обсяг господарської правосуб’єктності суб’єкта господарювання.

 

На підставі аналізу законодавства про ліцензування до числа дій, які здійснюються в процесі ліцензування, можна віднести на-ступні: 1) видача ліцензії; 2) видача копії ліцензії; 3) видача дублі-ката ліцензії; 4) переоформлення ліцензії; 5) анулювання ліцензії; 6) контроль за дотриманням ліцензійних умов. Такі дії можна вва-жати ліцензійними діями. Перелік ліцензійних дій є виключним.

 

Розглядаючи питання суб’єктів ліцензування, слід зазначити, що до числа державних органів, які мають право провадити лі

-

цензійні дії, можна віднести: 1) Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, функції якого наразі покладено на Дер

-

жавний комітет України з питань регуляторної політики та підп-риємництва; 2) органи ліцензування, до яких наразі відносяться центральні та місцеві органи виконавчої влади, перелік яких чітко визначений законодавством.

 

До числа осіб, які мають право отримати ліцензію відповідно до Закону про ліцензування

,

належать суб'єкти господарювання, тобто зареєстровані в установленому законодавством порядку юридичні особи, незалежно від їх організаційно

-

правової форми та форми власності, які провадять господарську діяльність, а та-кож фізичні особи –

 

суб'єкти підприємницької діяльності (ст. 1 Закону про ліцензування). Суб’єкти господарювання, які отрима- ли ліцензію, є ліцензіатами. Дія Закону про ліцензування поши-рюється на

 

всіх суб’єктів господарювання.

 

Розглядаючи види діяльності, що підлягають ліцензуванню, не-обхідно вказати, що ліцензуванню підлягає тільки господарська діяльність. Відповідно до закону про ліцензування (ст. 1) під

 

господарською діяльністю розуміється будь

-

яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом продукції, тор-гівлею, наданням послуг, виконанням робіт. Слід зазначити, що ліцензуванню підлягає не будь

-

яка господарська діяльність, а ли-ше певні її види, що випливає з назви Закону про ліцензування. При встановленні переліку видів діяльності, що підлягають ліцен-зуванню, закріплюються такі загальні засади: 1) оскільки ліцензу-вання спрямоване на захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середови-ща та забезпечення безпеки держави, то ліцензуванню повинні

 

підлягати не усі види господарської діяльності, а такі, що безпосе-редньо впливають (чи можуть впливати) на вказані об’єкти. Вплив пов’язується з можливістю завдання шкоди зазначеним об’єктам; 2) ліцензування окремих видів господарської діяльності (зокрема

 

ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінан-сових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування

 

каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та ви-користання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензу-вання у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами) здійснюється згідно із законами, що регулюють відносини у цих сферах; 3) встановлюється єдиний

 

вичерпний перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Тому види господарської діяльності, не передбачені Законом про ліцензування, не підлягають ліцензуванню.

 

Види діяльності, що підлягають ліцензуванню, можна умовно поділити на декілька груп, зокрема: 1) діяльність з виробництва певних видів продукції (пестициди, парфумерно

-

косметична про- дукція з використанням спирту етилового, диски для лазерних

 

систем зчитування, космічні апарати, вогнепальна та холодна зброя, алкогольні напої та тютюнові вироби тощо); 2) торгівля пев

-

ними видами продукції (якщо для виготовлення певного товару необхідна ліцензія, то, як правило, вона необхідна і для торгівлею ним); 3) виконання певних робіт (дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт, будівельна діяльність

 

(вишукувальні та про-ектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж), проектування, монтаж, технічне обслуговування засобів протипожежного захисту та систем опалення); 4) надання певних послуг (перевезення усіма видами транспорту, медична практика, послуги митного брокера, арбітражного керуючого, охоронні пос- луги, послуги зв’язку тощо); 5) використання природних ресурсів (промисловий вилов риби, пошук (розвідка) корисних копалин, видобування уранових руд, дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння тощо).

 

Аналізуючи закріплення відповідних видів господарської ді

-

яльності в Законі про ліцензування, треба вказати, що у певних випадках Закон закріплює в межах одного пункту декілька само-стійних видів діяльності, кожний з яких забезпечується окремими вимогами ліцензійних умов. Наприклад п. 9 ст. 9 Закону про ліце-нзування відносить до числа ліцензійних діяльність з виробництва лікарських засобів, оптову, роздрібну торгівлю лікарськими засо-бами. Ліцензійні ж умови провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лі-карськими засобами [23] окремо виділяють спеціальні вимоги

 

щодо виробництва лікарських засобів (п. 2.2.1.), до оптової (п.

2.2.2)

та роздрібної (п.

 

2.2.3) торгівлі ними. У

 

деяких випадках Закон про ліцензування передбачає звернення до інших норма- тивних актів. Наприклад, п. 38 ст.

 

9 Закону про ліцензування вказує, що ліцензуванню підлягає діяльність зі збирання, заготівлі

 

 

окремих видів відходів як вторинної сировини (за переліками, які визначаються Кабінетом Міністрів України). Сам перелік затвер- джений Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. №

 

183 [24]. При цьому ліцензійні умови проведення вказа-ної діяльності також залежать від конкретного виду відходів (на-приклад, Ліцензійні умови провадження господарської діяльності із збирання, заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини [25]). Вказане вище потрібно враховувати при поданні документів для отримання відповідної ліцензії та при переоформленні ліцензії.

 

У Законі про ліцензування передбачається, що господарська діяльність, яка провадиться на підставі ліцензії, повинна здійсню-ватись при дотриманні ліцензійних умов. Ліцензійні умови визна-чаються як встановлений з урахуванням вимог законів вичерп-ний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціаль-них вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню (ст. 1 Зако-ну про ліцензування). Стаття

 

8 Закону про ліцензування уточнює правовий статус ліцензійних умов. Перш за все, вказується, що вони є нормативно

-

правовим актом, положення якого встанов- люють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності. При цьому кваліфікаційні вимоги –

 

це вимоги до працівників юриди-чних осіб та безпосередньо фізичних осіб

-

підприємців, які вста-новлюються у випадках, коли для провадження господарської

 

діяльності необхідні спеціальні знання; технологічні вимоги –

 

це вимоги щодо будівель, приміщень, обладнання, інших технічних засобів; організаційні вимоги –

 

це вимоги щодо порядку прове- дення певних дій.

 

Суб'єкт господарювання зобов'язаний провадити певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов. У разі якщо суб'єкт господарювання провадить вид господарської діяль-ності, зазначений в ст.

 

9 Закону про ліцензування, не в повному обсязі, а частково або окремі роботи, операції, послуги, ліцензійні умови поширюються на суб'єкта господарювання в частині, що встановлює вимоги до провадження господарської діяльності, за-значеної в ліцензії. У Законі про ліцензування повинно бути чітко зазначено, що на момент звернення із заявою про видачу ліцензії суб’єкт господарювання повинен відповідати всім необхідним лі-цензійним умовам. При здійсненні контролю за діяльністю ліцен-зіата щодо користування ліцензією також повинно бути з’ясовано, чи не були порушені вимоги встановлених ліцензійних умов.

 

З урахуванням вказаного вище можемо запропонувати таке визначення ліцензування. Ліцензування – це правовідносини, пов’язані з наданням суб’єктам господарювання, які відповідають встановленим вимогам (ліцензійним умовам), тимчасового дозволу на заняття певним видом (видами) господарської діяльності, який встановлений законодавством, що здійснюється спеціально упов-новаженими державними органами шляхом вчинення ліцензій-них дій, встановлених законодавством.

 

4. Умови і порядок одержання ліцензії

Ліцензія видається органами ліцензування, перелік яких вста­новлено постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698.

 

Приватний підприємець, який має намір здійснювати вид діяльності, що підлягає ліцензуванню, повинен подати до органу ліцензування такі документи:

 

1. Заяву встановленого зразка про видачу ліцензії, у якій зазначаються:

 

прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер пас­порта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифіка­ційний номер фізичної особи — платника податку та інших обов'язкових платежів;

 

вид господарської діяльності, на здійснення якої заявник має намір одержати ліцензію.

 

2. Копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

 

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії додаються також документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого ор­гану з питань ліцензування.

 

Заява про видачу ліцензії і документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміт­кою про дату прийняття документів органом ліцензування і під­писом відповідальної особи.

 

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії чи про відмову в її видачі у строк не пізніше десяти робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.

 

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії чи про відмову надсилається заявнику в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовір­них даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії, але не раніше як за три місяці з дати ухвалення рішення про відмову в її видачі.

Якщо ліцензіатові відмовлено у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеної в заяві про видачу ліцен­зії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови в її видачі.

 

За видачу ліцензії стягується плата, розмір і порядок зараху­вання якої до Державного бюджету України встановлені від­повідною постановою Кабінету Міністрів України.

 

Плату за видачу ліцензії суб'єкт господарювання повинен внести після прийняття рішення про видачу ліцензії. Якщо заявник про­тягом 30 календарних днів з дня послання йому повідомлення про ухвалення рішення про її видачу не подав документ, що підтвер­джує внесення плати за видачу ліцензії, орган ліцензування має право скасувати рішення про її видачу. Так само орган ліцензування може діяти й тоді, коли суб'єкт господарювання не звернувся до органу ліцензування за одержанням оформленої ліцензії.

 

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше як за три робочих дні з дня надходження документа, що підтвер­джує внесення плати за видачу ліцензії.

 

Термін дії ліцензії не може бути менший від трьох років. Конкретні терміни дії ліцензії залежно від видів діяльності вста­новлюються Кабінетом Міністрів України.

 

Якщо суб'єкт господарювання має намір здійснювати зазначе­ний у ліцензії вид господарської діяльності після закінчення тер­міну її дії, він зобов'язаний одержати нову ліцензію. При цьому нова ліцензія видається не раніше як в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії.

 

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" до суб'єктів господарювання за здійс­нення господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом. Згідно зі ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення за заняття підприємницькою діяльністю без спеціального дозволу (ліцен­зії), якщо його одержання передбачене законодавством, на грома­дян — суб'єктів підприємницької діяльності накладаються адміні­стративні стягнення у вигляді штрафу від 3 до 8 неоподатковува­них мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої про­дукції, знарядь виробництва і сировини чи без конфіскації.

 

Переоформлення ліцензії

 

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензій су­б'єкт господарювання зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцензією, що підлягає переоформленню, і відповідними документами чи їх нотаріально завіреними копіями, що підтвер­джують зазначені зміни.

 

Підстави для переоформлення ліцензії:

 

зміна прізвища, імені, по батькові фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;

 

зміна місця проживання фізичної особи — суб'єкта підприємни­цької діяльності;

 

зміни, пов'язані зі здійсненням ліцензіатом певного виду госпо­дарської діяльності.

 

Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дати над­ходження заяви про переоформлення ліцензії та документів, що додаються до неї, зобов'язаний видати переоформлену на новому бланку ліцензію з урахуванням змін, зазначених у заяві про переоформлення ліцензії. При цьому термін дії переоформленої ліцензії не може перевищувати терміну дії, зазначеного в ліцен­зії, яку переоформлюють.

 

У той час, коли ліцензія переоформлюється, суб'єкт господарю­вання може продовжувати займатися видами діяльності, що підля­гають ліцензуванню. У цьому разі замість ліцензії підставою для здійснення такої діяльності є довідка про прийняття заяви на пе­реоформлення ліцензії, що видається органом ліцензування.

 

За переоформлення ліцензії стягується плата в розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

 

Видача дубліката ліцензії

 

Необхідність одержання дубліката ліцензії у суб'єкта гос­подарювання виникає в разі її втрати чи пошкодження. Поря­док видачі дубліката ліцензії аналогічний порядку її переоформ­лення.

 

У разі втрати чи пошкодження ліцензії ліцензіат зобов'яза­ний звернутися до органу ліцензування із заявою про видачу дубліката ліцензії з додаванням до нього документу, що засвідчує внесення плати за видачу дубліката. За видачу дубліката ліцен­зії справляється плата в розмірі п'яти неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян.

 

У разі пошкодження ліцензії до заяви додається також непри­датна для користування ліцензія.

 

Так само, як і на переоформлення ліцензії, на видачу дублі­ката ліцензії органу ліцензування відведено три робочих дні з моменту подання заяви на видачу дубліката. Підставою для здійс­нення ліцензійної діяльності під час оформлення дубліката є до­відка про подання заяви на видачу дубліката.

 

Анулювання ліцензії.

 

Відповідно до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ліцензія може бути анульована на та­ких підставах:

 

за заявою ліцензіата про анулювання ліцензії;

 

на підставі акта про повторне порушення ліцензіатом ліцен­зійних умов;

 

на підставі рішення про скасування державної реєстрації су­б'єкта господарювання;

 

на підставі нотаріально завіреної копії свідоцтва про смерть фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;

 

на підставі акта про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

 

на підставі акта про встановлення факту передання ліцензії іншій юридичній чи фізичній особі для здійснення господар­ської діяльності;

 

на підставі акта про встановлення факту неподання у встанов­лений строк інформації про зміни зазначених у документах даних, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

 

на підставі акта про невиконання розпорядження про усунен­ня порушень ліцензійних умов;

 

у зв'язку з неспроможністю ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господар­ської діяльності.

 

Рішення про анулювання ліцензії приймається органом ліцен­зування протягом 10 робочих днів із дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, що надсилається ліцензіатові із зазна­ченням підстав для анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття. Таке рішення набирає чинності за 10 днів із дня його прийняття.

 

Якщо анулювання ліцензії пов'язане з порушенням ліцензіа-том вимог Закону України "Про ліцензування певних видів гос­подарської діяльності", то нову ліцензію ліцензіат може одержа­ти не раніше як за рік з дати ухвалення рішення органу ліцензу­вання про анулювання попередньої ліцензії.

 

Цей самий закон встановлює, що ухвалення рішення про ану­лювання відбувається з обов'язковим запрошенням ліцензіата і його представників. Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності за десять днів з дня його прийняття. Однак ліцензіат має право оскаржити рішення про анулювання шляхом подання скарги до експертно-апеляційної ради. При цьому дія рішення про анулювання ліцензії припиняється до прийняття відповідно­го рішення органом з питань ліцензування.

 

5. Відносини суб'єктів господарювання, пов'язані з діяльністю у сфері стандартизації та застосуванням її результатів

Закон України "Про стандартизацію" від 17 травня 2001 р. регулює відносини, пов'язані з діяльністю у сфері стандартизації та застосуванням її результатів, і поширюється на суб'єкти гос­подарювання незалежно від форм власності та видів діяльності, органи державної влади, а також на відповідні громадські орга­нізації (ст. 2 Закону). Дія зазначеного Закону не поширюється на ядерні матеріали, фармацевтичну продукцію, стандарти медич­ного обслуговування, бухгалтерського обліку, освіти, а також інші соціальні стандарти, сфера дії яких встановлюється відпо­відними законами.

Стандартизація — це діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підви­щення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

Міжнародною є стандартизація, що здійснюється на міжна­родному рівні і участь у якій відкрита для відповідних органів усіх країн.

Регіональною вважається стандартизація, що здійснюється на відповідному регіональному рівні й участь у якій відкрита для відповідних органів країн певного географічного або еконо­мічного простору.

Національною називається стандартизація, що здійснюється на рівні однієї країни.

Орган стандартизації — це визнаний на національному, регіо­нальному чи міжнародному рівні орган, що займається стандар­тизацією і основними функціями якого є розробка, схвалення чи затвердження стандартів.

Нормативним є документ, що встановлює правила, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх ре­зультатів. Цей термін охоплює такі поняття, як "стандарт", "ко­декс усталеної практики" та "технічні умови".

Консенсус — загальна згода, що характеризується відсутністю заперечень із суттєвих питань у більшості заінтересованих сторін і досягається в результаті процедури, спрямованої на врахуван­ня думки всіх сторін та зближення розбіжних точок зору.

Стандарт — документ, що встановлює для загального і бага­торазового застосування правила, загальні принципи або ха­рактеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості в пев­ній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі кон­сенсусу.

Міжнародними та регіональними є стандарти, прийняті відпо­відно міжнародним та регіональним органом стандартизації.

Національними стандартами вважаються державні стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації та доступні для широкого кола користувачів.

Кодекс усталеної практики (звід правил) — документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виго­товлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації об­ладнання, конструкцій чи виробів. Кодекс усталеної практики може бути стандартом, частиною стандарту або окремим доку­ментом.

Технічні умови — документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Технічний регламент — нормативно-правовий акт, який прий­мається органом державної влади і встановлює технічні вимоги до продукції, процесів чи послуг безпосередньо або через поси­лання на стандарти чи відтворює їх зміст.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про стандартизацію" об'єк­тами стандартизації є продукція, процеси та послуги, зокрема матеріали, складові обладнання, системи, їх поєднання, правила, процедури, функції, методи чи діяльність.

Мета стандартизації в Україні — забезпечити безпеку для життя і здоров'я людей, тварин, рослин, а також майна та охоро­ни довкілля, створення умов для раціонального використання всіх видів національних ресурсів та відповідності об'єктів стан­дартизації своєму призначенню, сприяння усуненню технічних бар'єрів у торгівлі.

Державна політика у сфері стандартизації базується на таких принципах (ст. 5 Закону України "Про стандартизацію"):

• забезпечення участі фізичних і юридичних осіб в розробці стан­дартів та вільного вибору ними видів стандартів при виробни­цтві чи постачанні продукції, якщо інше не передбачено зако­нодавством;

• відкритості та прозорості процедур розробки і прийняття стан­дартів з урахуванням інтересів усіх заінтересованих сторін, підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних виробників;

• доступності стандартів та інформації щодо них для користу­вачів;

• відповідності стандартів законодавству;

• адаптації до сучасних досягнень науки і техніки з урахуванням стану національної економіки;

• пріоритетності прямого впровадження в Україні міжнародних та регіональних стандартів;

• дотримання міжнародних та європейських правил і процедур стандартизації;

• участі в міжнародній (регіональній) стандартизації.