нервову діяльність

 

Питання про співвідношення фізіологічного і психічного є складовою частиною проблеми переходу матеріального в ідеальне. Розробка проблеми психічного завжди була тісно пов'язана з пошуками основної ознаки, по якій психічні явища відрізняються від інших форм відображення. Психологи критерієм психічного, як правило, вважають такі явища, як здатність до утворення асоціацій, запам'ятовування і навчання, здатність до розумної поведінки і т.д. Але ці критерії часто вибираються довільно і трактують суб'єктивно.

Лише після робіт І. П. Павлова по вивченню вищої нервової діяльності виникла можливість висунути єдиний критерій, загальний для всіх форм прояву психічного, який полягає в здатності живих організмів відображати

дію тих чинників зовнішнього середовища, які не мають прямого біологічного значення і пов'язані з біологічним опосередковано. За І. П. Павловим, фізіологічну основу психічного відображення дійсності складає умовний рефлекс, явище фізіологічне і разом з тим психічне: «...часовий нервовий зв'язок є найуніверсальніше фізіологічне явище в тваринному світі і в нас самих. А разом з тим воно ж і психічне— те, що психологи називають асоціацією... Тут є повне злиття, поглинання одного іншим, ототожнення...». (Павлов І. П. Двадцатирічний досвід об'єктивного вивчення вищої нервової діяльності. М., Наука, 1973, с. 489.)

Якщо буквально розуміти цей вислів І. П. Павлова, то виходить, що психіка є результатом інтеграції незліченної безлічі умовних і безумовних рефлексів, що відбувається в результаті взаємодії нервових клітин головного мозку.

Багато радянських фізіологів вважали, що термін «вища нервова діяльність» був для І. П. Павлова синонімом понять «психічна діяльність» і «поведінка», тобто для нього не існувало «психічного», яке разом з тим не було б «вищим нервовим» — функцією мозку, що має свій нейрофізіологічний механізм і церебральний субстрат (П. В. Симонов, 1975).

В філософській літературі можна виділити три різні концепції щодо співвідношення фізіологічного і психічного.

Прихильники першої концепції характеризують не тільки фізіологічне, але і психічне як матеріальний процес, визначають психічне як форму руху матерії (А. М. Авраменко, В. М. Архипов, Ф. Ф. Кальсин і ін.). На їх думку, в головному мозку протікають тільки матеріальні процеси і не знайдено ніякої духовної субстанції, тому визнання психічного нематеріальним веде до порушення матеріалістичного монізму, відкриває дорогу дуалізму і ідеалізму. З погляду, наприклад, Ф. Ф. Кальсина, ідеальне не існує і не може існувати без матеріальної форми, тому що воно по суті є матеріальним процесом віддзеркалення об'єктивної дійсності в мозку людини, а матеріальний процес не може мати ніякої іншої форми, окрім матеріальної (Ф. Ф. Кальсин, 1957).

Оскільки при вивченні діяльності мозку нічого, окрім фізіологічних процесів, не знайдено, то психічне — це фізіологічні, матеріальні процеси. Тому багато радянських фізіологів вважали, що психічне — це вища нервова діяльність. Так, Л. Г. Воронін (1965) вважає, що процес замикання тимчасового зв'язку є властивістю особливим чином організованої матерії, тобто ототожнює психічне з фізіологічним механізмом утворення умовного рефлексу.

На думку Е. А. Асратяна, Л. Р. Вороніна, П. В. Симонова і інших, якою б багатоманітною не була психічна діяльність, вона завжди здійснюється за загальним принципом умовного рефлексу, тобто за допомогою рефлекторних механізмів, і що допускати зараз які-небудь інші механізми у нас немає ніяких підстав.

Зрозуміло, психічне не зводять до елементарних умовних рефлексів. Тому вже на ранніх етапах розвитку вчення про вищу нервову діяльність робота головного мозку стала розглядатися як системна. П. С. Купалов, Е. А. Асратян, М. М. Кольцова показали, що окремі умовні рефлекси у виробленій

системі в основному втрачають свої властивості, свою «індивідуальність» — умовнорефлекторна діяльність тепер визначається фіксованим в системі перебігом нервових процесів, коли може мінятися не тільки сила, але і функціональний знак тих або інших рефлексів, тобто виходить не сума рефлексів, а щось принципово нове.

Отже, процес утворення системності складає основу поведінкових актів і тому системність є набагато складніший механізм, ніж навіть найскладніші умовні рефлекси, механізм, що функціонує як єдине ціле, який лежить в основі психічної діяльності.

Проте розгляд психіки як форми руху матерії приводить до заперечення категорій ідеального і суб'єктивного і фактично знижує категорію психічного, від якої залишається тільки її словесна оболонка. Тим самим взагалі знімається питання про психофізіологічну проблему.

Прихильники другої концепції про співвідношення фізіологічного і психічного заперечують тезу про психіку як форму руху матерії, підкреслюють неприпустимість ототожнення психічного з вищою нервовою діяльністю, понять фізіологічного і психічного, вважають, що співвідношення психічного і фізіологічного — це відношення вищого і нижчого, простого і складного. На думку В. В. Орлова (1966), психіка є духовна, ідеальна дійсність матеріального світу, а свідомість, будучи відображенням дійсності, тобто ідеальним явищем, в той же самий час є реальним мозковим явищем і не перестає бути ідеальним.

Проте якою реальністю є ідеальне як мозкове явище — об'єктивною чи суб'єктивною? Якщо це об'єктивна реальність, то тоді ідеальне є особливий духовний початок, існуючий сам по собі в головному мозку (що відповідає ідеалістичним і дуалістичним уявленням), якщо ж це суб'єктивна реальність, то подібний вираз не суперечить основним положенням діалектичного матеріалізму. На думку В. В. Орлова, психічне (ідеальне) є суб'єктивна реальність. Як писав В. І. Ленін: «Що думка і матерія «дійсні», тобто існують, це вірно. Але назвати думку матеріальною — значить зробити помилковий крок до змішення матеріалізму з ідеалізмом». (Ленін В. І. Повн. зібр. ств., т. 18, с. 257.)

Проте на основі тези про психічне і фізіологічне як вище і нижче важко отримати задовільне пояснення специфіки ідеального, важко пов'язати його з діяльністю головного мозку, яка є діяльністю нервовою, тобто функціонуванням нейронів і їх ансамблів.

Головна теза прихильників третьої концепції про співвідношення

психічного і фізіологічного полягає в тому, що психічним (ідеальним) є властивість деякого класу фізіологічних процесів, що протікають в головному мозку (Е. В. Шорохова, Н. П. Антонов і ін.). Іншими словами, психічне є суб'єктивний прояв певних нейродинамічних станів головного мозку; будь-який психічний стан (відчуття, емоція, думка) може розглядатися як суб'єктивний вираз (тобто виявлення, прояв для особи) відповідних нейродинамічних комплексів, функціональних мозкових систем.

Багато фізіологів вважають, що психічне виникає тільки за наявності загальносистемних процесів і пов'язане з діяльністю мозку в цілому (В. Б. Швирков, 1978). Наприклад, суб'єктивне зорове відчуття пропорційно не кількості збуджених нейронів зорового аналізатора, а ступеню інтеграції всіх нейронів, що входять у функціональну систему відповідного перцептивного акту, причому та або інша участь в цій інтеграції, наприклад нейронів «центру голоду» або «центру насичення», може визначити своєрідність сприйняття одного і того ж зорового образу.

Психіку і фізіологічні процеси необхідно розглядати як два різні ступені розвитку функцій живого організму, які пов'язані з різними ступенями еволюції живої матерії. Подразливість (тобто фізіологічне) передує виникненню психіки, яка з'являється як засіб більш високого пристосування організму до умов зовнішнього середовища. Підвищення загального рівня життєдіяльності організмів, ускладнення їх взаємостосунків із зовнішнім середовищем привело в ході еволюції до необхідності більш тісного контакту з все більшою кількістю наочних компонентів середовища, до вдосконалення переміщення серед цих компонентів і до все більш активного поводження з ними (Д. Е. Фабрі, 1976).

Таким чином, рух (спочатку проста локомоція, а потім і маніпулювання) з'явився вирішальним чинником еволюції психіки. З другого боку, без прогресивного розвитку психіки не могла б удосконалюватися рухова активність тварин, не могли б проводитися біологічно адекватні рухові пристосувальні реакції і, отже, не могло б бути еволюційного розвитку.

Звичайно, психічне відображення не залишалося незмінним в ході еволюції, а саме значно змінювалося, перш за все в якісному відношенні. Примітивне психічне відображення забезпечувало тільки відхід від несприятливих умов. Значно пізніше з'явився активний пошук сприятливих подразників, які безпосередньо не сприймаються.

Можна виділити, виходячи з вищевикладених критеріїв, дві стадії психічного розвитку.

Елементарна сенсорна психіка, коли віддзеркалення дійсності має форму елементарного відчуття, тобто коли діяльність живих організмів обумовлена дією окремих властивостей предметів або явищ (наприклад, різні таксиси).

Перцептивна психіка характеризується здатністю відображення зовнішньої об'єктивної дійсності у формі відображення речей, тобто в наочному відображенні, коли виникають вже уявлення і сприйняття.

Обидві стадії розвитку психіки підрозділяються також на нижчий і вищий рівні. Наприклад, на нижчому рівні елементарної сенсорної психіки знаходиться досить велика група тварин, типовими представниками яких є найпростіші, а на вищому рівні — кільчасті черви, у яких з'являються зачатки конструктивної діяльності, агресивної поведінки і, навіть, спілкування, тобто достатньо складні форми інстинктивної поведінки.

На нижчому рівні перцептивної психіки знаходяться головоногі молюски і членистоногі. Найтиповішим прикладом цього рівня розвитку психіки є

комахи, у яких наочне сприйняття явно грає ще підлеглу роль в загальній поведінці, а основне значення має орієнтація по окремих властивостях предметів і жорстко запрограмовані стереотипи поведінкових реакцій. Вищого рівня перцептивної психіки досягають тільки хребетні тварини і лише у них зустрічаються всі найскладніші прояви психічної діяльності, які взагалі існують в тваринному світі. У вищих хребетних вирішального значення в поведінці набувають лабільні, гнучкі компоненти пристосувальних реакцій, що визначають значну мінливість, пластичність всієї поведінки і можливість інтелектуальних рішень задачі (Д. Е. Фабрі, 1976).

Таким чином, психіка починається там, де з'являється здатність до відчуття. Проте навіть нижчий рівень психічного розвитку не є низьким рівнем біологічного відображення дійсності: рослинам властиве допсихічне відображення, обумовлене елементарною подразливістю. Залишки такого допсихічного відображення зустрічаються ще у найпростіших.

В даний час багато елементарних форм психічної діяльності можуть бути зрозумілі на основі нейрофізіологічних механізмів діяльності мозку і розглядатися як функція останніх. Проте розуміння складних форм психічної діяльності людини, що зачіпають соціальний аспект, виходить за рамки внутрішньої системи даної особи. Це явище вже не може бути зведено на рівень нейрофізіологічного коду, оскільки механізм складних форм психічної діяльності людини грунтується на міжособових відносинах і на взаємостосунках особи і соціального середовища. Природно, що цей рівень відображення не підлягає компетенції психофізіології, не може аналізуватися її методами, а вимагає спеціального психологічного, психіатричного і соціологічного підходів.

Отже, для вирішення питання про механізми самої психічної діяльності і її відносини з іншими рівнями функціональної організації фізіолог повинен звернути увагу перш за все на той рівень відображення, який ближче всього до рівня психічної активності, тобто на умовнорефлекторний рівень, і ретельно вивчити фізіологічні закономірності діяльності мозку.

Проте фізіологічне пояснення є лише передумовою, фундаментом тлумачення психічного явища, саме по собі воно не може розкрити власне психологічної природи психічних процесів і не є тому головною частиною пояснення психіки і свідомості. Питання про відношення мислення до буття, матеріального і ідеального, об'єктивного і суб'єктивного залишається одним з кардинальних питань філософії і природознавства.

Трудність рішення психофізіологічної проблеми полягає також в різному розумінні самої категорії психічного. Психічні явища частіше за все визначають за допомогою категорій ідеального і суб'єктивного. Деякі дослідники характеризують ідеальне таким чином, що воно виявляється винесеним за межі людського мозку і суб'єкта взагалі. Це відбувається в тих випадках, коли ідеальне кваліфікується виключно як продукт суспільної, виробничої діяльності суб'єкта. При такому підході поняття ідеального стає

настільки невизначеним, що його можна використовувати для пояснення як суб'єктивної, так і об'єктивної реальності, бо зовні голови людини існує лише об'єктивна реальність.

Насправді ж ідеальне є суб'єктивне відображення об'єкту і тому локалізоване воно тільки в головному мозку людини, оскільки за межами цієї матеріальної структури суб'єктивне відображення не існує. Ідеальне є виключно суб'єктивною реальністю, народжується і існує тільки в голові людини, не виходячи за її межі, хоча ця якість, природно, пов'язана із зовнішніми діями, з активністю людини як соціальної істоти (Д. І. Дубровській, 1971).

Не залишає ніяких сумнівів в значенні локалізації ідеального (психічного) і вислів В. І. Леніна: «...свідомість є вищий продукт особливим чином організованої матерії», причому В. І. Ленін вважає саме мозок «особливим чином організованою матерією», а не таку форму руху матерії як суспільна (як вважають деякі філософи): «...психічне... є функція того особливо складного шматка матерії, який називається мозком людини». (Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 1, с. 50, 239.)

Проблема «мозок і психіка» ніколи не втрачала і не втрачає своєї гостроти, вона є предметом запеклої ідеологічної боротьби. Багато учених і філософів на Заході при спробах рішення цієї найскладнішої проблеми виступають з явно ідеалістичних і дуалістичних позицій, притому звичайно з критикою рефлекторної теорії у всіх її варіантах. Неправильне розуміння суті рефлекторної теорії і особливо павловського вчення привело багато учених до заперечення того положення, що мозок є органом психіки.

Так, на думку відомого нейрофізіолога Дж. Екклса, мозок — це машина, якою користуються нематеріальні сили, або так званий «третій світ» (наукові ідеї, чинники культури, «інформація»). Завдяки такій взаємодії «першого» (матеріальний світ, включаючи мозок людини) і «третього» світів» виникає «другий світ» суб'єктивних переживань людини. Таке рішення психофізіологічної проблеми називають «труалістичним інтеракціонізмом» (Д. Поппер, Дж. Екклс, 1977).

Заперечуючи проти подібних тлумачень психофізіологічної проблеми, можна послатися на вислів В. І. Леніна, який в «Матеріалізмі і емпіріокритицизмі» чітко відзначив, що він «непохитно стоїть на тому, що думка є функція мозку, що відчуття, тобто образи зовнішнього світу, існують в нас, породжувані дією речей на наші органи чуття. Матеріалістичне усунення «дуалізму духу і тіла» (тобто матеріалістичний монізм) полягає в тому, що дух не існує незалежно від тіла, що дух є вторинним, функцією мозку, відображенням зовнішнього світу». (Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 18, с. 88). Цей матеріалістичний монізм найбільш чітко і лаконічно виразив К. Маркс: «Ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній». (Маркс К, Енгельс Ф. Тв., т. 23, с. 21.)

 

Література: Чайченко Г. М. Основы физиологии высшей нервной

деятельности. стор. 266-284.