Поділ системи права - це поняття означає поділ системи на відносно самостійні структурні елементи.
М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачов пропонують наступну побудову системи права, яка вважається типовою і береться за основу:
а) норма права;
б) правові інститути — поділ їх на окремі правові норми;
в) підгалузі права — поділ її на логічно пов’язані між собою правові інститути в межах окремих галузей права;
г) галузі права — поділ її на логічно пов'язані між собою правові інститути та підгалузі права;
ґ) системи права — поділ її на логічно пов'язані між собою галузі права [5, с.254].
Первинним ланцюжком системи права є нормативно-правовий припис (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.
Існують певні ознаки, що відрізняють норми права від індивідуально-правового припису:
3. вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово
повторюються, життєві ситуації;
4. розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;
5. адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволя
ють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під
таку ситуацію;
6. діють у часі та просторі неперервно;
7. чинність дії правової норми припиняється або скасовується
уповноваженими суб'єктами.
Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нормативного характеру. Стаття нормативно-правового акта й норма права часто збігаються, коли структурні елементи норми права відображені в статті закону. Проте здебільшого в статті викладаються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий, посилальний та бланкетний (відсильний) способи викладення норми в статті.
Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи норми права містяться у статті нормативно-правового акта; посилальний, — коли робиться посилання на іншу статтю чи статті; бланкетний (відсильний), — коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.
Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.
Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.
Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні права та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки.
Санкція — це така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).
Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні й альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені [14].
Правові норми можна пізнавати залежно від певних критеріїв.
Так, залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-правовий акт, норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими та контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, всім населенням.
Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміністративні, фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові норми; за характером диспозиції — уповноважувальні, зобов'язальні, заборонні; за способом виразу правила в диспозиції — імперативні, диспозитивні; за функціями у правовому регулюванні — матеріальні та процесуальні (процедурні); за терміном дії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном дії у просторі — загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію, — загальні (що діють на всіх громадян), спеціальні (що діють на певне коло осіб) і виняткові (усувають дію норм щодо певних суб'єктів). Можна розглядати и інші підстави для класифікації норм права [14].
Отже, правова норма — первинний, окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, що визнане і охороняється державою; безпосередньо нормує, надає юридичного значення суспільним відносинам і знаходить свій зовнішній вираз у правовому приписі.
Дуже часто предмет і метод правового регулювання виступають як вихідні критерії поділу системи права на галузі, підгалузі та інститути. Тому визначимо, що собою являють ці поняття.
Під предметом правового регулювання мають на увазі те, що регулює право, тобто ті суспільні відносини, які ним регулюються. Цим відносинам притаманна якісна однорідність, вони піддаються відносно самостійному правовому регулюванню. Предмет правового регулювання — це матеріальний критерій розподілу норм права на його структурні частини. Об'єктивний зміст і специфіка відповідних суспільних відносин є незалежними від законодавця. Структура предмета правового регулювання охоплює такі елементи:
а) суб'єкти — індивідуальні і колективні;
б) їх поведінку (дії, діяльність);
в) об'єкти — предмети та явища навколишнього світу, з при
воду яких люди вступають у взаємозв'язок;
г) соціальні факти (обставини, випадки), які є безпосередніми
підставами виникнення чи припинення відповідних правових
відносин.
Метод правового регулювання відповідає на питання, яким чином право регулює суспільні відносини. Це сукупність засобів прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини; це такий юридичний критерій, який значною мірою залежить від предмета. Але на відміну від предмета методів формуватися і під впливом законодавця, який, окрім таких методів регулювання суспільних відносин, що об'єктивно склалися. З цієї точки зору правовий метод являє собою певний набір юридичного інструментарію, завдяки якому державна влада здійснює необхідний вплив на суспільні відносини метою спрямування їх розвитку в бажаному напрямку.
Методи правового регулювання суспільних відносин характеризуються: а) різним порядком встановлення прав і обов’язків учасників суспільних відносин, які можуть випливати із закону (право брати участь у виборах), із договору (договір купівлі-продажу) та ін.;
б) різним ступенем автономності суб'єктів при виникненні обов'язків. Норми права можуть вичерпно визначати права і обов'язки суб'єктів або надавати їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов'язків. Тому суб'єкти права вступають в ті чи інші відносини, врегульовані нормами права, або як рівноправні сторони, або на умовах супідрядності;
в) різними способами захисту встановлених прав та забезпечення виконання юридичних обов'язків, який може здійснюватись в різному порядку (судовому, адміністративному та ін.) та за допомогою різних засобів (цивільно-правових, кримінально-правових та ін.).
Відміна в методах правового регулювання втілюється головним чином в обсязі правових можливостей суб'єктів. До найбільш загальних методів належать:
1) централізований (імперативний) метод, при якому регулювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативній основі. Юридична енергія надходить на окремі ділянки правової дійсності зверху від відповідних державних органів і, відповідно до цього, становище суб'єктів характеризується відносинами субординації, прямої супідрядності;
2) децентралізований (диспозитивний) метод, коли йдеться про відносини між рівноправними суб'єктами, що складаються на основі волі їх учасників. Правомірні дії тут є індивідуальним, «автономним» джерелом юридичної енергії, і відповідно до цього положення суб'єктів характеризується договірними відносинами взаємної координації.
3) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних організацій, щодо яких владно-імперативні методи впливу не можуть бути застосовані. Цей метод характерний для підприємницького, корпоративного та інших галузей законодавства. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, рекомендаційних актів, які містять норми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Держава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи суб'єктів права [5].
Всі вказані методи правового регулювання взаємопов'язані між собою і, як правило, використовуються у поєднанні один з одним. Складовими методу правового регулювання є:
1. характер взаємозв'язків суб'єктів, тобто відносини рівності
(координації) чи підлеглості (субординації) між ними;
2. способи правового регулювання (заборона, дозвіл, зобов'я
зання, заохочення);
3. юридичні наслідки у виді виникнення, зміни або припинення япевних прав і обов'язків учасників врегульованих нормами права суспільних відносин.
Норми права як первинні ланцюжки системи права можуть об'єднуватися в інститути й галузі права. Наприклад, громадянство України є головним інститутом Конституційного права. Є різні визначення інституту права. Його розглядають як:
а) певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна
відокремлена група;
б) сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що утворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі
права (наприклад, морського права);
в) сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину
галузі права.
До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних приписів; юридична однорідність названих приписів; об'єднання правових норм стійкими закономірностями та зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.
Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів права: за галузями права — державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.; за роллю, яку вони виконують, — предметні й функціональні; залежно від відносин, що ними регулюються, т матеріальні та процесуальні; залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чи зобов'язань — загальні та спеціальні.
Важливим є також питання об'єднання інститутів права, розгляд комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузями права не існує закритих кордонів, які роз'єднували б галузі на винятково ізольовані. Інститути права, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання також називають інститутами права.
У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутів права.
Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кожний простий інститут як комплекс правових приписів визначає предмет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.
Предметне об'єднання — це об'єднання двох чи більше інститутів права, що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.
Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститутів йпідгалузь права — об'єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісове право, водне право у земельному праві.
Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.
Ще одним структурним елементом системи права є галузь права, ознаками якої є:
а) сукупність юридичних норм (приписів) і правових інсти
тутів;
б) регульована такою сукупністю певна сфера суспільних
відносин;
в) критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет
і метод правового регулювання;
г) урахування принципів, завдань, мети правового регулювання [14].
Отже, інститут права можна визначити як відокремлену групу взаємозв'язаних правовихнорм (приписів), що регулюють певний видчирід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.
