ВИТОКОВЕ ПРАВОСЛАВ’Я: занепад і відродження

До 10-річчя Громади Українських Язичників "ПРАВОСЛАВ'Я"

На початку 90-х років деякі християни були шоковані появою "православних язичників". Першою громадою, яка вирішила повернути Предківську назву своєї релігії, була Київська Громада Українських язичників "Православ'я", що утворилася на Різдво 1993 р. Ініціатива цієї назви належала мені. Одразу я зробила з десяток публікацій про громаду і нашу назву: у своїх книжках "Українське язичництво" (1994 р., 3 с. обкладинки, 10-тисячний тираж) і "Українське народознавство" (1995 р., с. 210, 25-тисячний тираж). Докладніші мої статті були в журналах "Українська культура" (№ 1, 1995), "Людина і світ" (№ 9, 1995), "Сварог" (№ 1, 1995), а також у газетах "Народознавство" (двічі: № 14, 1994 і № 19, 1995), "Зірка" (3 березня 1995) та багатьох інших передруках. В академічному виданні "Релігієзнавчого словника" (1996, с. 255) ця назва нашої громади була закарбована науково, історично і офіційно, а через наші інтернет-сайти вона блискавично потрапила і до країн ближнього зарубіжжя. Коли інформація про це поширилась, ця ідея багатьом сподобалась. А дехто позаздрив, що не він перший, і спробував мавпувати, різними профанаціями підміняюючи правдивий первісний зміст ідеї рідного православ'я. Сьогодні вже є кілька духовних мародерів, які намагаються примазатися до етнорелігійного руху, привласнивши наші назви і плагіатуючи наші концепції. Рідновіри! Будьте обачними – епоха підміни цінностей має свій початок, матиме і свій безславний кінець. Таким є Закон Прави. Пропоную читачам "Сварога" свою оновлену і доповнену статтю про значення Язичницького Православ'я. Дослідники релігій відзначають фактичне двовір’я наших Пращурів, про яке у свій час згадував і перший християнський чернець Феодосій Печерський: “Називаючись християнами, а по-язичницьки живучи”. Двовір’я (або релігійний синкретизм) було своєрідною формою компромісного співіснування двох абсолютно протилежних світоглядних систем – етнічного багатобожжя, розмаїття (політеїзму) і глобального однобожжя, одноманітності (монотеїзму). Ранні християни, заперечуючи стару віру в Рідних Богів, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій якусь іншу цілком відмінну категоріально-понятійну систему, ніж та, що вже довгі століття існувала у традиційній релігії. Майже увесь понятійний арсенал язичництва був використаний ними і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука (філософія), і мистецтво (в тому числі й культове) все ще залишались язичницькими. Цим процесам сприяли також цілеспрямовані ідеологічні хитрощі, які використовували служителі християнської церкви – практика називання нових християнських реалій старими язичницькими словами. Наприклад, церква “святого Власія” замість храму Велеса, костьол “святого Вита” замість храму Світовита та ін. З часом втрата первісних значень явищ, обрядів і назв ставала все відчутнішою. Так відбувалася поступова деградація родової (етнічної) релігії. До слова звикаємо швидко. Але часто в давніх словах закладений зовсім не той зміст, який ми сприймаємо нині. Так переосмислено безліч священних слів, понять, звичаїв, обрядів, про що знають поки що лише рідновіри. Розглянемо докладніше священне значення одвічно слов’янського поняття “православ’я”, яке було так підступно понівечене християнською церквою. Почнемо з витокового значення слова Прав, що в давнину передавало священне поняття Божественного закону, який керує (правує) Всесвітом. Вперше слово Права у писемності зустрічаємо в текстах Велесової Книги. Упереджене ставлення офіційної науки до цього джерела досі не давало можливості з повною серйозністю зайнятися її науковим дослідженням. Однак, уже перші переклади Велесової Книги показали, що не тільки світогляд наших Пращурів, але і деякі лінгвістичні релікти мають паралелі з давньоарійськими пам’ятками, збереженими в Рігведі – найстародавнішому в світі священному писанні. Прав (Права) – одна з трьох сфер буття – найвища Божественна сфера, що символічно відображає крону священного Дерева. У Велесовій Книзі (15-А) є слов’янська молитва, яку Волхви називають Першою Правою:

Свароже! Ти, що сотворив світло, Ти єсть Бог світла і Бог Прави, Яви і Нави, се бо маємо їх во істину. І єсть ця істина наша, що переможе темну силу. і виведе нас до блага.

У кожного народу є своя рідна правда. Рідна Правда українців-русів – у єдності з Рідними Богами. Ця єдність підкріплена Божественним народженням і регулюється Законами Прави. Знаючи ці Закони, українець не чинить зла українцю й Рідній Землі, а всіляко намагається підтримати свого брата в усіх добрих намірах, які будуть на користь нашій державі. Коли українець усвідомлює свою відповідальність перед майбутнім, він дбає про своє добре ім’я і всіляко примножує свої добрі справи, тим самим заохочуючи інших українців до спільного творення блага для своєї землі.
Поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту мали ще трипільські землероби VI–ІІІ тисячоліть до н. ч. Мала його й орійська цивілізація, що зародилась саме на нашій Праукраїнській землі, на берегах Дніпра й

Чорного моря. Саме орії (арії) й занесли свої Веди (Знання) в Індію й Персію (Іран), так само ці знання поширились і в Грецію, й Рим, де в давні часи було багато споріднених нам племен. Закони Прави відомі в усіх арійських народів: індійська Рита, іранська Аса, давньогрецька Діка, яка згодом перетворилась в Богиню справедливості і вже зображалася як жінка. В Україні також існують залишки вчення про Праву, але вже у вигляді казок про Правду і Кривду, яких так само уявляють жінками. В давніші часи поняття про Праву було ширшим: Права, Пращур, Прадід, право, правда, правий, праведний, справедливий, правитель, правило, празник, правосуддя – все це слова одного кореня. Слово правда також має багато значень: закон, звичай, присяга, суд, справедливість, істина, доказ, реальність (явність) тощо. У Рігведі поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту передаеться словом R’ta (Рита) і позначає певну космічну закономірність, за якою невпорядкований стан (хаос) перетворбється в упорядкований гармонійний стан (космос, слов’янське – Лад). Цей Лад (порядок) забезпечує умови для існування Всесвіту, його круговороту, життя людей, їх моральності. Поняття Лад і лінгвістино може бути пов’язане з поняттям Рита: Leto – Lada – Lato – Rato – Rad, де всі названі форми поєднані в образі Богині небесного закону. Словянська Права, так само, як і арійська Рита, визначає й обрядовий лад на Землі. Тобто, вона забезпечує не тільки астрономічний (фізичний), але й звичаєвий, обрядовий, моральний стан життя народу загалом. У давньоіндійській мові санскриті (яка сформувалася близько ІІ тис. до н. ч.) також існує багато похідних від слова Права. Вони допомагають нам зрозуміти деякі потаємні значення наших Богознавчих слів і понять. Всі санскритські слова з коренем прав- так чи інакше пов’язані з вірознавчими поняттями: prava – той, хто витає в небі; prava – дмухання, дух; pravata – легкий вітерець (той, що дме). Цікаво, що слово pravar(о)sa означає дощ, і тепер для українця його значення прозоре й зрозуміле без перекладу як “права роса”, тобто роса, яку посилає Права (Бог з Неба). У Велесовій Книзі дощ – Жива Вода, яка тече, як благо від Богів до нас. Дажбожий онук керується Законами Прави, Яви і Нави. Ці закони записані нашими Праматерями на українських рушниках: дерево-квітка, що проростає з вазона чи глиняного глечика, символізує триярусну світобудову. Найнижча сфера – це коріння дерева. Саме воно є першоджерелом існування всієї Світобудови. Це світ Предків Роду, покійних родичів, світ Нава. Однак, першопричиною існування цього коріння є світ Права – Божественне бажання, дане згори, тобто з верхньої сфери – крони дерева (падають плоди, летить насіння тощо). Згадаймо нашу народну приказку: “Де є коріння, там виросте й гілля”. Давши життя корінню, Права тим самим дає життя Яві – проявленому життю людей, тобто стовбуру дерева. Таким чином, всі три світи є взаємопов’язані свою єдністю. Нава – не просто підземний світ, це світ духів, безтілесних образів наших родичів, який існує в нашій пам’яті. Нава – є також сон, забуття, видимі під час сну образи, марення: “Се видів сон у Наві” (Велесова Книга, дошка 19). Нави не боялися, але й не поспішали до неї. Своє життя підтримували активною діяльністю. Про тих, хто розслабився, казали: “багаті зніжили мечі свої, тому швидко підуть у Наву” (Вел. Кн., дошка 22). Той світ (Нава) може створювати духовну енергію для підтримки своїх нащадків, якщо вони ще не втратили пам’ять Роду. Цей світ (Ява) – світ живих людей, в якому поєднане природне (біологічне, успадковане від земних Предків) і духовне (ідеальне, дане Богами). Проживши в проявленому просторі відведений Богами час, душа повертається до свого першоджерела – через світ Нави до Богів Прави. Про це знаємо з першої дошки Велесової Книги: “Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює життя наше, і та, коли одійде, смерть є. Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв”. З цього видно, що душа живе вічно, а тіло, старіючи, зношується. Тіло – лише одяг душі. Тому Боги забирають старе зношене тіло і через певний час дають душі нове вбрання. Віра в переселення душ, у вічність душі виховувала безстрашність і впевненість у своїх силах: “Од Отця Ора походимо, і той час від часу... народжується серед нас, бо пов’язано це так до самої смерті” (4-Г). Русич не боявся смерті, бо: “Права є з нами і Нави не боїмося, бо Нава не має сили проти нас” (7-Д). Душа померлого відправляється на Луки Сварожі, до Вирію-Раю, де її чекають душі Пращурів, які відійшли туди раніше: “А там побачимо Пращурів своїх і Матерів, які порядкують у Сварзі і там отари свої пасуть і віни свої вінять і життя мають, як і наше. Там немає ні гунів, ні еллінів, тільки Права княжити має. І та Права є істинна, як Нава є скинута, але Яві дана, і пребуде віки вічні біля Святовита” (26). У східних слов’ян згадки про Закон Прави (чи Богиню Справедливості) знаходимо не тільки у відомій казці про Правду і Кривду, але й в українському фольклорі. Етнографи досі не мають переконливої етимології назви свята “Права середа”, пояснюючи її виключно через християнську надбудову, мовляв “середина передпасхального посту”. Але чому ж ця “середина” саме “Права”? Очевидно, що ця назва – також один з реліктів давнього Боговідання. Можемо лише висловити припущення, що свято Прави відзначали саме в середу (пор. “Перунів четвер”, “Бабина п’ятниця”, “Дідова субота” та ін.). Звернімо увагу на той факт, що з поняттям середи як дня тижня (сідмиці) пов’язане уявлення про троїстість (інша назва середи – “третійник”). Таким чином, середа ніби з’єднує три сфери, що неодноразово згадуються у Велесовій Книзі: Праву, Яву і Наву. Слов’янська Права також розкриває сокровенний смисл культу Предків. Як уже згадувалось, на Луках Сварожих вони “пребудуть якийсь час, щоб отримати нове тіло”. Перебування Предків на Луках Сварожих зближує їх із самими Богами. Чи не тому в народі така живуча віра в те, що наші Предки допомагають нам разом з Богами, будучи й самі як Боги. Це красномовно підтвержується і лінгвістичним аналізом слів Пращур, Прадід, Прабаба та ін. – адже вони мають той самий корінь, що і Прав. Зближення духовної сутності людини з Божественною сутністю – головна світоглядна відмінність природних арійсько-слов’янських релігій від надуманих (штучно створених) юдо-християнських монотеїстичних систем, у яких людина лише “раб божий”, а її душа ніколи не зливається з Богом.

Зі словом правда тісно пов’язаний і прикметник правий (напрямок, протилежний лівому). Молячись до Сонця, наші Пращури повертались лицем на схід, отже, права рука (десниця) вказувала на південь, а ліва (шуйця) – на північ, що уявлялась холодною, темною, жорстокою. Досі в Україні побутують повір’я: якщо побачиш Молодика справа – на добро і прибуток, зліва – бути біді. Подібних прикмет і повір’їв існує безліч. Не менш давню історію має також і слово слава. Ще в IV ст. письменник Агатангел, секретар царя Тердата, писав про Богиню Славу як про “велику царицю і пані, Славу народу, що підтримує життя народне, Матір всяких чеснот, Матір-Богиню, Золоту Матір [Дьяченко Г. Полный церковно-славянский словарь. – СПб, 1900. – С.612]. Він також описав її храм, що мав незліченні скарби. Зображення Богині (її статуя) було виконане умілими майстрами зі щирого золота. Їй приносили в жертву білих биків, кіз і коней. Жінки випікали для Богині Слави короваї, пироги з різноманітною начинкою, варили вареники та бублики. Вірогідно, ритуальне використання хліба в культі Богині-Матері бере свій початок десь у глибині віків. Археологи констатують знахідки глиняних хлібців з домішками зерен пшениці й жита, а також сліди жертвоприношень зерна та хліба на всій території давніх слов’ян (одне з найвідоміших таких святилищ в Україні розкопане біля с. Корчак Житомирської обл.). Славленням називались особливі обряди, присвячені саме Богині Славі. Пізніше ця назва поширилась на інші богослужіння – славлення Рідних Богів слов’ян. Свято Богині Слави, що випадає на 23 квітня, найповніше збереглося у сербів. Ще до ХІХ ст. вони здійснювали урочисті аграрно-магічні дійства, пов’язані з пошануванням священного Вогню як символу Сонця (Кулаковский П. А. Праздник “Слава” у сербов // Русский вестник. – 1883. – Т. 167. – № 9. – С. 329–356). За часом це свято збігається зі східнослов’янськими святами Лади і Ярила, які святкують 22–23 квітня. В цей час – апогей весняних славлень – повсюди звучали обрядові пісні-слави (сучасна назва – веснянки). Славами також називались і інші пісні на честь Богів (наприклад, колядки, щедрівки). Один з давніх Місяцесловів називає обряд Коляди славленням, а колядників виконавців обряду – славильщиками. Подарунки, якими господар віддячував колядників, називались славлена дара. Славослів’я означало урочисту пісню-молитву на честь Богів і героїв. Той же сакральний смисл зберігся і в найкоротшій молитві: “Слава Богу!” Християни широко використовували язичницькі терміни славлення, слава, славник, славослов та ін. Але християнська церква так і не змогла наповнити наше священне слово “Православ’я” якимось високим змістом, пояснюючи його спрощено, ніби-то “правильно, неухильно слідувати віровченню”. Показовий також і той факт, що східна форма християнства ніде в інших країнах (крім України, Росії, Білорусі) не називається словом православ’я, а тільки – “ортодокс”. Це свідчить про місцеве походження нашого священного слова “Православ’я”. Тепер читачам не буде дивною і стародавня назва нашої Віри “Православ’я” (від “Право+славити”), яка означає: “славити Рідних Богів Права”. Назву православ’я у нас так само відібрано, як і назву Русь. Поєднати ж православ’я наших Пращурів з юдо-християнством не вдалось і за тисячу років. У давні часи слово славлення вживали у значенні богослужіння (у католиків – набоженство). Богів не просили, їх тільки славили, підтримуючи таким чином постійний зв’язок з космосом, і отримуючи в такий спосіб необхідні духовні сили. Віддати належну шану рідній духовній культурі – це є головною метою славлення й означає єднання Богів, людей і духів померлих родичів. Про це сказано в першій дошці Велесової Книги: “Молімось Богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші, і щоб мали ми життя з Праотцями нашими, в Богах зливаючись в єдину Правду – так оце єсть ми, Дажбожі Внуки!”. Як підсумок всіх наших роздумів, приходимо до висновку, що витоковий зміст поняття “Православ’я” зводиться дослівно до “Право славити”, тобто здійснювати обряд славлення –оспівування Божественного закону Прави – Рідних слов’янських Богів. Саме в цьому розумінні і відроджується рідна етнічна віра в Україні. Волхвиня Зореслава