Соціалізація людини розгортається у конкретних умовах її життєдіяльності, відбувається у конкретному середовищі – сфері соціалізації. Це – середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв’язків індивіда із зовнішнім світом [31, с.92].
Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та с амосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, виявляє самостійність, ініціативу, творчість і професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення „Я-концепції” індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.
Соціалізація особистості – поняття досить широке: від глибокої обізнаності й освіченості людини до світоглядної зрілості, а від неї – до суспільної активності. Соціалізація є неперервним і складним ступеневим процесом, який триває все життя. У своєму розвитку вона долає кілька стадій (ступенів) – етапів, періодів становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду. Кожний з етапів „спеціалізується” на вирішенні певних завдань, без опрацювання яких наступний етап може не наступити, може бути змінений чи загальмований. У вітчизняній науці при визначенні стадій соціалізації виходять з того, що вона відбувається більш продуктивно у пізнавальній і трудовій діяльності.
Взявши за основу процес пізнання людиною навколишнього світу, вітчизняний педагог С.Гессен виділив три ступені соціалізації особистості: перший - дошкільний період довільного існування дитини, в якому переважає ігрова діяльність; другий – період активного пізнання дитиною навколишнього життя, його законів і вимог, домінуючий вплив школи на процес соціалізації, значення знань, які вводять людину в світ культури; третій – етап завершення формування особистості, тобто процес самоосвіти, позашкільної та вищої освіти. Особистість, яка пізнала навколишню природу і суспільство, удосконалює своє “Я”, формується її світогляд [6, с.214].
Залежно від відношення до трудової діяльності, Г.Андреєва виділяє такі стадії соціалізації: дотрудова, трудова й післятрудова. Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік і включає два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітація і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрова діяльність, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групові ігри, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них очікують) та навчання. Трудова стадія соціалізації пов’язана з зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Післятрудова стадія соціалізації охоплює пенсійний вік і полягає у реалізації потенціалу людини у той період життя, коли всі її соціальні функції згортаються, але вона продовжує відтворювати соціальний досвід.
Стадії соціалізації можуть бути співвіднесені з періодами соціального розвитку особистості, які не обов’язково збігаються з періодами психічного розвитку людини. А.Петровський пояснює це тим, що процес розвитку особистості не може бути зведений до суми рівнів розвитку пізнавальних, емоційних і вольових компонентів, які характеризують індивідуальність людини. Маючи це на увазі, вчений виділив три макрофази соціального розвитку особистості на дотрудовій стадії соціалізації: дитинство – адаптація індивіда, що виражається в оволодінні нормами соціального життя; отроцтво – індивідуалізація, яка виражається у потребі індивіда в максимальній персоналізації, у потребі „бути особистістю”; юність – інтеграція, що виражається у набутті рис і властивостей особистості, які відповідають необхідності й потреба групового і власного розвитку [35, с.128].
Згідно з компромісним підходом до розгляду питання про стадії соціалізації (Л.Орбан-Лембрик), який враховує різні погляди, виокремлюють такі етапи: первинну соціалізацію (охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості та вибору професії) і вторинну соціалізацію (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання та спілкування) [31, с.93].
Стадії соціалізації визначають за такими ознаками: залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок, способи їх відтворення); рівень розвитку самосвідомості людини; провідні інститути соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії; способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, які визначають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі); соціально-психологічні механізми соціалізації [31, с.93].
Становлення особистості як соціального явища відбувається на основі її індивідуальних особливостей – характеру і волі, інтересів і потреб, розумового розвитку, знань, свідомості і самосвідомості, світогляду тощо. Їх розвиток характеризується нерівномірністю. Тому вчені (Ж.Піаже, С.Гессен) виділяють шість фаз розвитку дитини, які характерні й для процесу її соціалізації: І – до 5 років – фаза інтенсивного розвитку; ІІ – 5-7 років – фаза першого “застою”; ІІІ – 7-11 років – фаза нового інтенсивного розвитку; ІV – 11-14 років – фаза другого “застою”; V – 14-17 років – третя фаза інтенсивного розвитку; VІ – з 17 до 21 року – фаза гармонізації або поступового розвитку [6].
Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути соціалізації – конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв’язків (сім’я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо) [31, с.93]. Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв’язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.
