Джерела 3 страница

Початкову освіту здобув у однокласній (ст. Настасіївська), двокласній (ст. Полтавська) та “городській” (ст. Слов’янська) школах. Середню освіту отримав, 5 років вивчаючи нафтоперегінне виробництво в середньо-технічній школі м. Ростова. Після цього навчався в Московському комерційному інституті.

У 1910 р. добровольцем відбув службу в 3-му Кубанському пластунському батальйоні у Грузії. У вільний від службових обов’язків час самохіть читав козакам лекції з історії запорозького козацтва – предків кубанського козацтва.

З 1911 р. навчався у Політехнічному інституті м. Новочеркаська (фах – хімічні технології), після закінчення якого в 1915 р. вступив до Михайлівської гарматної школи. Як гарматний офіцер бере участь у боях на Кавказькому фронті. Після зайняття турецької фортеці Трапезунд був відряджений як інженер-хімік на військовий завод синтетичного фенолу на Донбасі.

Тут став свідком приходу до влади більшовиків. Відтоді більшовизм на все життя викликав у Іваниса відразу і поставив його у ряди безкомпромісних борців із цим тоталітарним російським явищем. Вступивши до старшинської гарматної батареї, Іванис у складі Добровольчої армії генерала Корнілова бере участь у Крижаному поході від Ростова до м. Катеринодара, де збройні сили проголошеної 16 лютого 1918 р. Кубанської Народної Республіки зазнавали поразки від більшовицької армії. Потім разом із кубанським урядом відступив на Донщину.

Звідси уряд Кубані направив делегації до Гетьмана Скоропадського на переговори стосовно міждержавних стосунків і союзницьких взаємин у боротьбі з більшовицькою навалою. Україна погоджувалася на федерацію чи конфедерацію, обіцяла допомогу озброєнням і військовою силою (готувалась висадка на Тамань дивізії генерала Натієва). Проте більшістю членів кубанського уряду було прийнято рішення про союз із Добровольчою армією генерала Денікіна, що стало історичною помилкою, яка згубно відбилася на подальшій долі Краю.

Влітку 1918 року Іванис узяв участь у Другому кубанському поході Добровольчої армії, внаслідок якого Північний Кавказ було звільнено від червоних. У серпні від станиці Настасіївська його обрали членом Надзвичайної крайової ради, яка ухвалила Конституцію Демократичної Республіки Кубанський Край, прийняла закон про створення окремої Кубанської армії та адміністративних установ республіки. Але діяльності кубанського парламенту й уряду весь час гостро протидіяв генерал Антон Денікін зі своїм реакційним урядом що прагнув відновлення “єдиної та неділимої” Росії. Втручання у внутрішнє життя Кубані військових і цивільних представників Добровольчої армії ставало все брутальнішим. Основні сили своєї армії, в якій кількісно переважали кубанці, Денікін кинув у першу чергу на поборення єдинокровної їм Української Народної Республіки.

Вважаючи Денікіна головним ворогом Кубані, Іванис, як депутат парламенту і член уряду (міністр торгівлі і промисловості), був беззастережним оборонцем незалежності Кубані від Росії, прихильником зближення з Україною. З метою консолідації людності Краю він обстоював покозачення, тобто зрівняння в правах з козаками переважно українського некозачого населення, що становило половину всього населення Кубані. Адже безправність відкидала новгородніх до більшовицького табору.

Кубансько-денікінське протистояння досягло свого апогею з убивством денікінцями голови Крайової ради – кубанського патріота Миколи Рябовола, розігнанням самої Ради, стратою на шибениці депутата-священика О. Кулабухова і депортацією за кордон 10-ти депутатів-самостійників. Ці події викликали глибоке обурення в Краю. Козаки цілими частинами покидати фронт і повертатися додому, що великою мірою і спричинило поразку Денікіна. Армія деморалізувалася і почала швидко відходити, перетворюючись на озброєну юрбу.

В цих умовах кубанці сформували окрему Кубанську армію, створенню якої раніше протидіяв Денікін, відновили Конституцію, парламент і самостійницький уряд на чолі з Василем Іванисом, але врятувати ситуацію вже не змогли.

Під тиском червоних Кубанська армія з урядом Іваниса відступила чорноморським узбережжям до кордонів Грузії, де мала надію знайти притулок. Проте грузинський уряд, побоюючись ускладнень у відносинах із більшовицькою Росією, пустив на свою територію лише цивільних осіб, членів уряду й Законодавчої ради. В умовах відсутності харчів і боєприпасів армія була змушена здатися на ласку значно більших числом сил червоних. А Іванис із п’ятьма тисячами козаків і юнацькою школою переправився до Криму. Він перебрав булаву й обов’язки військового отамана Кубанського війська.

В листопаді 1920 року, проводячи у Тифлісі нараду з депутатами Кубанської ради, Іванис дізнається про падіння Криму і їде до Стамбула, куди було евакуйовано Кубанську дивізію. Багато сил і часу витрачає на влаштування кубанців на чужині, опікується навчанням кубанської молоді. За його клопотанням 50 кубанських юнаків (серед них Михайло Теліга – майбутній чоловік поетеси Олени Теліги) навчаються в Українській господарській академії (Українській політехніці) в Подебрадах.

Оцінюючи події 1918 – 20 рр. на Кубані, Іванис гостро засуджує кубанських політичних діячів (Л. Бича, Г. Омельченка, П. Макаренка та ін.) за прихильність до російської Добровольчої армії – замість єднання з Україною. В січні 1921 р. В. Іванис налагоджує стосунки з урядом УНР, зустрічається з її прем’єром Андрієм Лівицьким, Головним отаманом Симоном Петлюрою.

Більше 10 років Іванис перебуває в Чехословаччині, де в Українській господарській академії викладає технологічні дисципліни, як лектор, доцент і професор проводить педагогічну і наукову роботу. Був довголітнім головою Союзу інженерів-українців у еміграції, редактором журналу “Український інженер”. Співпрацював з Українським науковим інститутом у Варшаві, який видав дві його монографії. Був членом Української наукової асоціації.

В 1935 – 39 рр. Іванис – професор Рільничого ліцею в Чорниці (Львівщина).

В часи німецької окупації працював технічним керівником гарбарень (шкірзаводів) і млинів на Люблінщині в Польщі. Рік перед кінцем війни жив у Празі, а по війні – в м. Ольденбург (ФРН).

У 1948 р. переселився до м. Торонто в Канаді, де співпрацював з різними науковими і громадськими організаціями. Став дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Автор наукових праць з нафтопереробки, економіки України та Північного Кавказу і підручників вищої школи. Автор публіцистичних праць: “Козацтво України” (1950), “Імперіалізм Московщини, Росії та СССР” (1951), “Симон Петлюра – Президент України” (1951), “Боротьба Кубані за незалежність” (1961) і п‘ятитомних спогадів “Стежками життя” (1958 – 1962).

Упокоївся останній прем’єр Кубанської Народної Республіки, видатний політичний діяч і несхитний прихильник єднання Кубані з Україною в далекій Канаді. Тіло його поховане на українському кладовищі в містечку Оквіл поблизу Торонто.

В журналі “Родная Кубань” (ч. 4, 1998 р.) опубліковано витяг із листа поетеси Марії Голод (Канада), в якому зазначено, що згідно із заповітом Василя Іваниса його “архів і отаманську булаву необхідно передати до Колегії св. Андрія у Вінніпезі (Семінарія православних священиків). Якщо Кубань стане частиною України, то булаву передати до Катеринодара. Якщо Кубань не увійде до України, а Україна стане незалежною, то булаву передати до музею ім. Дмитра Яворницького у Дніпропетровську.

Чи здійсниться мрія Василя Іваниса про об’єднання України з Кубанню? Сподіватимемося, що так, і його булава таки опиниться в Катеринодарі...

Василь Рябоконь –

повстанський отаман Кубані

1920 р. московсько-більшовицькі війська повністю окупували Кубанський Край. Нова влада розв’язала жорстокий терор проти козацького населення, що (викликало збройний опір – “зелений” повстанський рух. По всій Кубані кілька років діяли загони повстанців.

Одним із визначних повстанських українсько-козацьких вождів був козак станиці Гривенської Василь Федорович Рябоконь (1890 р. нар.), що своїми сміливими діями проти загарбників здобув великої слави. Ім’я його закарбоване в історії Кубанського війська.

Рябоконь походив з родини незаможного козака. З юнацьких років був співаком Кубанського військового хору. Коли ж на Кубані в 1918 р. розпочалася очолена Кубанською крайовою радою війна за козацьку ідею проти московських більшовиків, він опинився в бойових лавах і заслужив старшинське звання.

В 1920 р., відмовившись від евакуації з військом до Криму, Рябоконь розпочав партизанську боротьбу. За це комуністи порубали шашками його батька, а матір розстріляли.

Зовнішністю смаглявий, високий і стрункий красень, Рябоконь зберіг незламну натуру своїх предків-запорожців. Відмінний стрілець і вершник, він зовнішністю і характером був справжнім козаком – борцем за долю свого народу.

Завдяки відчайдушній сміливості та зухвалості його операцій довкола імені Рябоконя склалося багато легенд, а слава розлилася широко по Кубані. Силу його помсти відчули на собі представники совєтської влади та добровільні її помічники – інформатори-сексоти, яких він нищив нещадно. П’ять років Рябоконь змушував тремтіти місцеве начальство, що не знало спокою ні вдень, ні вночі.

Його невеликий загін (до 60 осіб) містився у плавнях північного русла Кубані – Протоки. Плавні займали величезний простір між станицями Полтавською, Петрівською, Староджерелівською, Гривенською, Новомиколаївською, Приморсько-Ахтарською, вкритий густими заростями комишу, серед яких іноді піднімались сухі гряди, або відкривалися чисті простори озер.

Вздовж Протоки плавні простягалися у ширину до 30 – 40 кілометрів. Пробратися в їхній гущавині могли лише місцеві люди, які добре знали, де серед озер і глибоких прогноїв містяться сухі узвишшя.

Спочатку загін Рябоконя отаборився на глухій Козачій гряді північніше риболовецького селища Очуєва, що розмістилося у гирлі Протоки. На Козачій гряді виросло ціле селище, збудоване з комишу, з житлами для партизан і продовольчими складами. Постачання йшло частково від членів станичних рад, обкладених під загрозою розправи “продподатком”, частково – з обозів більшовицької продрозверстки.

Від своїх таємних доброзичливців-козаків Рябоконь знав усе, що діялось навколо, а тому несподівано з’являвся всюди, де потрібні були його втручання або помста. За кожного розстріляного козака комуністи платили сторицею. Тому в довколишніх станицях вони не сміли утискувати населення, як це робили в інших місцях краю.

В загоні Василя Рябоконя були його брат Йосип, осавул Кирій, два брати Мовчани, Скорий, Загубивбатько, Омелько Дудка, Буряк та інші. У своїх діях отаман підтримував зв’язок із партизанами полковника Скакуна, що діяв ближче до станиці Полтавської.

Більшовики не один раз посилали проти Рябоконя військові частини, але вдіяти нічого не могли, оскільки через своїх людей, що були навіть у станичних радах, він завчасно дізнавався про це і зустрічав нападників там, де вони не сподівалися. Ворог навіть не міг встановити місце його перебування. Застосовувалися підкупи, обіцянки амністії, але й ці заходи влади були марними. Змінюючи місця свого табору в плавнях, отаман продовжував боротьбу.

П’ять років Рябоконю сприяла удача. Та восени 1925 р., після Покрови, щастя зрадило його. Чекісти пробралися потаємною стежкою до тимчасової стоянки отамана і несподіваними залпами вбили й поранили всіх партизан (їх там було 8 осіб). Самого Рябоконя поранили в обидва плеча. Чинити опору він не зміг і потрапив у полон.

Коли його везли через Полтавську та Слов’янську станиці, збиралися великі натовпи жителів, які супроводжували конвой. Жінки ридали, козаки старалися всяк його підбадьорити словам, дівчата виносили квіти.

Зі Слов’янської Рябоконя допровадили до Катеринодарської тюрми.

Останнім його бачив козак станиці Гривенської Грицько Пухиря, що сидів у сусідній камері. Їм вдалося перекинутися кількома словами: Рябоконь сказав, що йому запропонували вступити до Червоної армії, але він відмовився.

Наприкінці жовтня 1925 р. Рябоконь був розстріляний.

Зі смертю Рябоконя хвиля терору накрила його рідну станицю Гривенську. Більшовики звірствували, надолужували згаяне за п’ять років страху.

 

 

Примітка

На світлині (у центрі) Василь Рябоконь.

Роззброєння Кубані

Подолавши опір військ Кубанського Краю, більшовицькі полчища весною 1920 року захопили всю територію Кубані. Московська влада встановила на ній жорстокий репресивний режим, чим викликала проти себе різке невдоволення місцевого козацького населення.

Назрівало всенародне повстання.

Здійснені на початку серпня з Криму десанти генерала Сергія Улагая на Ахтарі, Тамань та Анапу були підтримані повсталими станицями Таманського та Єйського відділів.

Розпочався наступ на м. Катеринодар. Проте недбала підготовка десанту і тактичні прорахунки його командування призвели до поразки.

Повстання на Кубані наполохало московський уряд. 28 серпня Ленін направляє голові ВЧК записку такого змісту: “Тов. Дзержинский! Прилагаю шифровку т. Белобородова (заст. голови Ревсовєта Кавказької трудової армії. – Р. П.), опасность, по-моему, громадная. Предлагаю от Политбюро принять директиву: просить Оргбюро по соглашению с НКВоен и ВЧК выработать экстренные меры борьбы с опасностью восстания и мобилизовать достаточное количество сил военных, чекистских и партийных… Если мы получим восстание на Кубани, вся наша политика (о которой мы говорили в ЦК) крахнет. Надо во что бы то ни стало не допустить восстания, не пожалеть на это людей и сил… Ваш Ленин”.

Першим заходом згідно з директивою було повне роззброєння населення Кубані, більшість якого становили козаки – з діда-прадіда професійні воїни. З цією метою вже 4 вересня 1920 року в м. Катеринодарі відбулося засідання за участю особуповноваженого ВЧК і ВЦЦК Ландера, особуповноваженого ВЧК Агранова, колегії Кубчерчека і начальника “особотдєла” 9-ї армії Коґана, протокол якого наводимо мовою оригіналу.

“Слушали: предложение особуполномоченного ВЧК и ВЦИК т. Ландера (с согласия Ревсовкавтрударм) о проведении в жизнь полного разоружения гражданского населения Кубано-Черноморской области в целях ликвидации источников вооружения зеленых банд и контрреволюционных элементов.

Постановили: принять предложение товарища Ландера, причем практически провести в жизнь следующим образом (предложение особуполномоченного ВЧК т. Агранова):

1) В центре области, г. Екатеринодаре, немедленно организовать тройку из представителей Реввоенсовета 9-й, Облревкома (т. Атарбекова), Кубчерчека (т. Котляренко) и Особотдела 9 (т. Коган) для руководства этой операцией во всей области.

2) Всю Кубано-Черноморскую область разделить на 5 районов:

а) Таманский отдел и Новороссийский округ;

б) Екатеринодарский отдел, Туапсинский и Сочинский округа;

в) Кавказский отдел с крупными железнодорожными пунктами;

г) Лабинский, Баталпашинский и Майкопский отделы;

д) Ейский отдел в порядке производства операций, детали которых см. ниже.

3) Каждый район разделить на десять участков, в которые немедленно послать десять троек. Состав тройки: председатель – представитель Кубчека, члены – представители Кубчека и военком части, которая должна производить операцию. Разоружение каждого района должно быть произведено максимум в семидневный срок. Инструкции, в том числе приказы, от центральной тройки и от командарма-9 получает на руки председатель.

4) Тройка имеет право применения высшей меры наказаний – расстрел.

Проект инструкций председателя и троек.

По приезду в намеченную тройкой станицу председатель дает определенное задание командиру воинской части (окружить ее, расставить посты и пр.) и объявить станицу на осадном положении. На краю станицы тройка организовывает свой штаб, путем набата созывает сход; если это не удается, то путем привода через воинскую часть в кратких чертах обрисовывает цель и задачи данной операции и предъявляет населению ультиматум в определенный срок (три часа) снести в указанное место все имеющееся оружие, как огнестрельное, так и холодное, ружья-дробовики, военное снаряжение и обмундирование. По истечению трехчасового срока всякое движение по улицам станицы прекращается. Появляющиеся – расстреливаются, а тройка приступает к обыску с целью нахождения хотя бы одного предмета из оружия, владельцы которого расстреливаются немедленно. После этого вторично предлагается населению снести оружие и другие военные принадлежности, но уже в более короткий срок. Таким образом указанными приемами тройки непременно добиваются того, чтобы население все имеющееся оружие и военное снаряжение сдало и по возможности в кратчайший срок. После разоружения необходимо взять в качестве заложников старших из семьи, член которой сбежал с белыми и находится в комсоставе у них. Если в политбюро данного района имеются сведения о семьях, оказывающих активную поддержку белым, таковая берется в качестве заложников, имущество конфискуется, а скот уводится. Все отобранное должно быть свезено в Кубчека в г. Екатеринодар.

Этим операция заканчивается в станице, и тройка с частями войск переводит свои операции в порядке постепенности в другую станицу. Безусловно, путь следования тройки должен быть в абсолютной конспирации, дабы не открыть операций, производимых в областном масштабе. Все войско, находящееся в районе тройки, безусловно, оказывает всяческое содействие последней, войска же, приданные тройке для этой операции, а также гражданские учреждения находятся в непосредственном подчинении тройки, беспрекословно выполняя все её приказания. Тройка привлекает к работе все местные отряды особого назначения. Тройка издает приказ о беспощадной расправе со всеми лицами, производящими грабежи и беспричинные насилия во время состояния обезоруженных станиц на осадном положении. Кроме того, тройки имеют право проверки документов и задержания подозрительных личностей. Все тройки не менее двух раз в день информируют центральную тройку, дабы иметь постоянную связь; на время совершения всей этой операции все особотделения, особпункты, особотделы и трибуналы 9-й армии, все политбюро и милиции беспрекословно подчиняются всем распоряжениям тройки, действующей в данном районе.

К. Ландер, И. Агранов.

Члены Кубчеробл. ЧК И. Волков, И. Павлов, Д. Котляренко, Коган, Виноградов.

С подлинным верно: Секретарь Кубчека И. Павлов.

Кубано-Черноморская чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией”.

 

Так готувалися умови для наступних заходів помсти більшовицько-московської влади козацькій Кубані за збройний спротив встановленню на її території свого панування. Потім проводилося скасування козацького стану (розкозачення), винищення козацької еліти й активного козацтва, виселення на загибель у північні околиці імперії найсвідомішої частини козацтва, голодомор 1933 року, ліквідація українського шкільництва, нищення української козацької культури і, нарешті, перереєстрація всієї українсько-козацької людності на росіян…

 

Примітка

Малюнок Миколи Гроха.

 

 

Кобзарство Кубані

Кобзарська традиція перенесена на Кубань з України. За свідченням історика й архіваріуса Кубанського козачого війська осавула Івана Кияшка, козаки “грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах-релях, басах, цимбалах, свистіли на сопілках”. З особливою повагою ставились вони до мандрівних співців.

Першим кубанським кобзарем слід вважати суддю Чорноморського козацького війська Антона Головатого, виконавському мистецтву якого під час дипломатичних місій до царського двору кубанці якоюсь мірою зобов’язані своїми територіальними надбаннями. Складені ним пісні стали народними, а одна з них – “Ой, та годі нам журитися...” – довго вважалася неофіційний гімном Кубані. Бандурою захоплювався кубанський просвітитель Кирило Росинський, часто лунала вона в домівці наказного отамана війська, письменника Якова Кухаренка.

Дослідники вказують на деякі відмінності між кобзарями українськими та кубанськими. На закріпаченій Україні кобзарству випала доля сліпих безпритульних бурлаків, яких супроводжували від села до села малолітні поводирі. На Кубані кобзарство було одним з елементів військового представництва, тому тут козак-бандурист – це людина, що вирізняється молодістю, статурою та вродою.

Навчалися кубанці майстерності у заїжджих кобзарів з України: І. Кравченка-Крюковського, М. Кравченка, Г. Кожушка, І. Запорожченка та інших.

Перша кобзарська школа була заснована в Катеринодарі у 1913 р. з ініціативи М. Богуславського, який запросив викладачем харківського студента Василя Ємця, майбутнього автора книги “Кобза та кобзарі”. Серед його перших учнів були Антін Чорний та Олексій Обабко, який очолив у 1916 р. другу кобзарську школу. Її випускниками були Сава та Федір Діброви, Василь Ляшенко, Докія Дарнопих, Петро Бугай та син отамана станиці Охтирської Михайло Теліга (як член Організації українських націоналістів розстріляний гестапо в лютому 1942 р. у Бабиному Яру разом зі своєю дружиною – поетесою Оленою Телігою).

Бандури для обох шкіл виготовляв прославлений київський майстер А. Паплинський (бандуру цього майстра, виготовлену для Олексія Обабка, автор розшукав у 1983 р. в м. Судаку і подарував Київському музею театрального, музичного та кіномистецтва). З’являються на Кубані й свої талановиті творці бандур: М. Вереса (ст. Саратівська), Г. Гусар (ст. Канівська), П. Кикоть (Геленджик), К. Німченко (ст. Пашківська), Д. Крикун (Катеринодар), С. Турчинський (ст. Азовська), П. Смолка (ст. Канівська). Три випуски “Школи гри на бандурі” видає в Москві кубанець Василь Шевченко.

Перша капела бандуристів планували створити в Катеринодарі у 1917 р. з ініціативи К. Кравченка при “Просвіті”.

Офіційна влада ставилася до відродження кобзарства вороже, однак перші репресії звалилися на кобзарство лише в роки так званої громадянської війни, як з боку білих, так і червоних. Окремий розділ історії кубанського кобзарства – відродження бандури в 1920-і – початок 1930-х років, що закінчилося тотальними репресіями супроти носіїв кобзарського мистецтва. В. Ємець, А. Чорний, М. Теліга, майстер бандур з Краснодару Дмитро Крикун опинилися на еміграції. С. Сотниченко, С. Жарко, К. Безщасний і М. Богуславський стали жертвами російського терору, а С. Бриж вчинив самогубство.

Сьогодні традиції гри на кобзі й лірі поступово відроджують артисти Кубанського козачого хору, ансамблю “Кубанці”, а також кілька напівпрофесійних колективів. Два десятиріччя присвятив вивченню історії кобзарства на Кубані, збиранню та реставрації бандур ялтинський бандурист-педагог Олексій Нирко.

Відроджується кобзарство й у Великій Україні, а разом із ним – і дух козацького лицарства. І так нам, Боже, допоможи!

 

Примітка

На світлині (с. 96) Василь Ємець, вчитель Першої кубанської кобзарської школи (1913).

 

“Дружба народів” по-московськи

Перебуваючи влітку 2000 року на Кубані, ми з дружиною відвідали могили родичів на кладовищах станиць Охтанизівської та Старотитарівської, що в Темрюцькому районі Краснодарського краю. Мою увагу привернули прізвища на пам’ятниках небіжчикам: вони майже всуціль українські. Незважаючи на те, що юридично (за паспортом) населення цих станиць на всі сто відсотків числиться росіянами. Російських прізвищ із загальної кількості, за моїми підрахунками, близько 5 відсотків. Стосовно загальної кількості могил вони становлять менше 1%. Серед них значна кількість прізвищ належить росіянам, переселеним з Московщини на місце висланого на Північ та до Сибіру розкуркуленого в часи колективізації українсько-козацького люду. Це Осьмакови, Суховарови, Фіногеєви та ін. Є й просто зрусифіковані прізвища – Коржови, Драпови, Ковальови, Педанови, представників яких серед живих я знаю особисто як україномовних і козацького походження (їх і у станицях називають Коржами, Драпами, Ковалями, Педанами).

Наведу прізвища охтанизівців та титарівців (серед них є чимало колоритних), і хай читач пересвідчиться, що то за “росіяни”: Бажан, Бакай, Басанько, Бігун, Білобаба, Блажній, Боженко, Бордюг, Борисенко, Бугаєць, Бурлака, Васюк, Власенко, Вовк, Воловченко, Гайдебура, Гніденко, Головня, Головченко, Голуб, Горілик, Гринько, Гулий, Демидчик, Денисенко, Димний, Діденко, Довгай, Дудка, Журавель, Заворотній, Зайченко, Замора, Йорж, Карась, Китляр, Коваль, Ковтун, Козинець, Козюренко, Колмичок, Коломієць, Коротченко, Кохан, Красноголовий, Криворучко, Круповець, Кубрак, Кулида, Кулик, Куличенко, Кучма, Лантух, Лупик, Любенко, Любець, Максимець, Мартиненко, Маслюк, Мигитко, Мойса, Мороз, Музиченко, Нихаєнко, Обабко, Одиноченко, Окатий, Олефіренко, Передеря, Передистий, Переловець, Петряник, Погиба, Погрібняк, Покормяка, Потапенко, Прийма, Проскурка, Путар, Пушкар, П’ятенко, Разба, Рак, Рогоза, Савченко, Семеняка, Сергієнко, Силівря, Слись, Собко, Стрижак, Сусло, Тимченко, Тихий, Ткаченко, Товстогуз, Троць, Хобляк, Хоменко, Христюченко, Хутро, Царук, Церюпа, Цибуля, Циганок, Цілий, Чабанець, Чергунець, Чечітка, Чорноморець, Чуб, Чумак, Чуян, Шамрай, Шамро, Шаповал, Шевченко, Шлома, Шрам, Щека, Щербина, Якуша, Ярмак...

Якщо предки обох зазначених станиць – колишні запорожці (пізніше козаки Титарівського куреня Чорноморського козацького війська) – за походженням, без сумніву, були українці, то прізвища на могилах мешканців рибальського селища Пересипа Охтанизівської станичної ради, що не належали до козацького стану, а були т. зв. іногородніми, тобто пізнішими переселенцями, теж засвідчували українське походження їхніх носіїв: Бабарико, Борейко, Бурносенко, Векша, Воропай, Галушка, Гетьман, Голубенко, Губатенко, Джунь, Задоя, Карауша, Костирко, Крайниченко, Кротенко, Кузьменко, Кухаренко, Лавренко, Лахно, Лимаренко, Лотник, Ляба, Минайленко, Мироненко, Муха, Онищенко, Прощенко, Романенко, Рубан, Слоква, Сокіл, Стеблина, Устименко, Хуторний, Чекмак, Черепаха...

Як же сталося так, що суцільно український люд Чорноморії (західної частини Кубанської землі) перевернувся, за термінологією кубанців 1950-х років, на кацапів, москалів?

У помсту за відчайдушний національний опір московсько-більшовицькій навалі в часи так званої громадянської війни московська влада в 1930-і роки, відчувши себе в силі, розгорнула небачено жорстокий терор над українським населенням Кубані.

Було скасовано козацький стан і фізично винищено національно свідомий елемент. Козацьку еліту “за контррєволюціонний саботаж протів колєктівізаціі” вислано на вимирання до Сибіру та північних районів Росії. Найбільш активні верстви сільського населення вислані у повному складі, наприклад, станиці Полтавська, Уманська, Поповичівська вислані повністю. І назви цих станиць змінені, відповідно, на Красноармєйскую, Лєнінградскую, Калініскую. Одночасно штучно організованим голодом виморено до 20% станичного населення. Розгромлено національно-культурне життя (ця акція відома під назвою “розгрому українізації”: закрито українські школи та інші учбові заклади, ліквідоване українське книгодрукування й преса, знищено українських письменників, культурних діячів, учителів).

У часи розгрому українізації на Кубані було винищено чекістами бандуристів, щоб своїми піснями про козацьке минуле не відволікати народ від побудови “нового щасливого життя”.

От саме в цей час і в таких умовах українське населення Кубані було записано в росіяни. Зламана терором, доведена до стану жаху, людність не наважувалась на протести. Як свідчить “Атлас. Українці – східна діаспора” (Київ, 1993) наслідком цієї московської акції чисельність українського населення Кубані згідно з даними всесоюзних переписів скоротилася з 75 – 95% в 1926 році до 2% в 1959 році.

Москву не задовольнили ті величезні матеріальні ресурси, що вона за 300 років свого панування виссала з України для зміцнення своєї могутності. Імперія за часи більшовицької влади насильно перепомпувала до складу російського етносу багатомільйонне населення українських територій, які насильно включила до Російської РФСР: Кубані, Ставропілля, Таганрожчини, Вороніжчини, Курщини, Білгородщини, Брянщини та інших. І цей хижацький паразитизм Москва називала “дружбою народів”.

Внаслідок цієї “дружби” за рахунок українців та інших народів Союзу чисельність росіян за 70 років зросла вдвічі.

Примітка

На світлині (с. 100) козацька родина із ст. Охтанизівської.

 

Доля козачки

Олександри Денисенко

Мати моєї дружини Віри – Олександра Денисенко – народилася 1905 року на Кубані в станиці Охтанизівській Таманської полкової округи в родині козака Луки Любенка та його дружини Олени (в дівоцтві Красноголової). Крім неї, в сім’ї було ще троє дівчат: Настя, Векла та Варвара, а також набагато старший брат Михайло, старша дочка якого Палажка була однолітком Олександри, а менша його дочка Марія – однолітком Варвари.

Оскільки родина мала лише двох чоловіків, їй припадало мало орної землі, якою військова влада наділяла тільки чоловічу стать козацького населення. Дід Лука орендував землю в тих станичників, що мали багато хлопців.

В ті часи присадибна земля використовувалася переважно під господарські будівлі: комори, стайні, кошари, хліви тощо, де утримувалися коні, воли й корови, свині, вівці і різна птиця. Багато місця займали скирти сіна. Сіно косили в степу, а також у плавнях – прямо з човна-байди, зрізаючи маленькими кісками-терпаками вершечки молодого комишу (очерету). Старий дозрілий комиш косили взимку по льоду, прив’язуючи для безпечного пересування до підошов залізні бузлуки з гострими шипами. Старий комиш використовувався як основний будівельний матеріал (для стін, стель, дахів), а також для палива. Як паливо також використовувався коров’ячий кізяк.