Від автора

 

З Кубанню мене пов’язав випадок. У 1951 р., після довголітнього перебування на Колимі, мав я обирати місце подальшого проживання. Батьків моїх війна закинула на Північний Урал, де жити мені зовсім не хотілося. Тож прийняв пропозицію свого колимського приятеля Миколи Зайця виїхати до його батьків на хутір Пересип у Темрюцькому районі Краснодарського краю.

Так я опинився в цьому милому куточку, населеному переважно етнічними українцями.

Пересип тоді був розташований вузькою смугою на піщаній косі між Азовським морем та плавнями Охтанизівського лиману. Пересипське гирло Кубані розділяло хутір на дві частини (в 1969 році потужний ураган змив тодішній Пересип, і люди переселилися з коси на вище місце). Населення хутора некозацьке, з діда-прадіда рибалки.

Працював я механізатором у пересипському цеху Темрюцького рибозаводу, від якого брав участь у морських експедиціях з приймання риби від колгоспних рибалок.

Одружившись із козачкою Вірою Денисенко, перейшов на мешкання до станиці Охтанизівської, станичній раді якої підпорядковувався Пересип.

На Кубані я відчув, що опинився ніби на своїй рідній Україні. Як іногородні пересипці, так і козаки-охтанизівці в ті часи розмовляли колоритною українською мовою, яка нічим не відрізнялася від сільської мови моєї малої батьківщини, що на межі Дніпропетровської та Кіровоградської областей. А жителів сусідньої станиці Старотитарівської жартома називали “титарівці та ще й га” за особливо чітку і повільну вимову.

Топоніміка тієї місцевості також українська: навколо лиману височать гори Орлова, Борисова, Дігтяна, Дубовий Ринок, Блювака (діючий грязьовий вулкан), Цимбали; кубанська вода надходила до лиману через два потоки: Козачий Єрок і Переволоку; прилеглі до станиці плавні звуться Химкою. Між станицею та Пересипом є калюжиста низовина Бакай, від якої до моря простяглася Синя Балка, біля якої обривом над морем стоїть найвища гора Богатир. Назва ж самої станиці походить від татарської назви лиману: Ак-Тенгиз (Біле Озеро).

Типовими українськими були в станицях житла, побутові речі, страви. Українські пісні лунали вечорами в різних кутках станиць. “Ще не вмерла Україна” там була звичайною застільною піснею. Співали їх гуртом на роботі і повертаючись із роботи. По-стародавньому справлялися весілля.

Проте тамтешній люд був позбавлений української самосвідомості. Свою мову називав “станичною”, а російську – “городською”. Себе місцеві жителі вважали “руськими”, а росіян – “кацапами” (вітчим Миколи Зайця вживав лише одну лайку: “А бодай тебе москаль забрав!”). Це явище мене турбувало і змушувало дошукатись його причин.

Від старших людей, яких любив слухати, дізнавався про кубанську старовину, про дореволюційне тамтешнє життя, революційні події, розкозачення, розкуркулення, колективізацію, виселення, голодомори, війну... Особливо багато оповідали моя теща Олександра Денисенко (в дівоцтві Любенко) та її сестри Настя й Векла, а також охтанизівський краєзнавець, агроном Дмитро Прийма.

Переїхавши на Донеччину, а потім на Київщину, щороку під час відпустки відвідував Кубань, мандрував нею. Цікавлячись козацькою історією, відвідав усі курінні станиці, кубанські музеї. Спостерігав наслідки московської політики асиміляції українського кубанського населення, яка з розпадом більшовицької імперії значно посилилася: Москва поспішає перетравити те, що раніше заковтнула. Щоб забезпечити процес травлення, місцевий люд позбавлено знання своєї справжньої історії. Особливо приховується історія Визвольних змагань від московського панування в 1917 – 1920-х роках.

Нині відбувається посилене заселення україномовної території Кубані російською людністю, внаслідок чого відсоток місцевого населення українського походження зменшується. Особливо вподобали цей благодатний край так звані відставники та ветерани освоєння північних і східних околиць імперії, які надають йому перевагу перед своєю батьківщиною – Нечорнозем’ям.

Приморське, рибальське селище Пересип, що підпорядковане Охтанизівській станичній раді Темрюцького району, особливо зазнало напливу цих зайд. Підтримувані владою, вони виявляють неабияку активність в опануванні становища, в намаганні впливати на громадське і культурне життя населеного пункту. Зокрема, прибульці створили селищний осередок Компартії, захопили в свої руки місцевий клуб, добилися ліквідації керованого високоосвіченим професіоналом Олексієм Обабком самодіяльного хору, репертуар якого складали популярні українські козацькі пісні. Натомість організовано хор ветеранів, що виконує лише примітивні “савєтскіє патріотічєскіє пєсні”.

Прагнучи нагадати про боротьбу Кубані за приєднання до України, я й написав цю книжку.

 

Звідки і чому з’явилися

українці на Кубані

Передмова

Друга половина XVIII століття була пов’язана з тривожними змінами в житті нашої Батьківщини. Це був час, коли Катерина II скасувала в Україні гетьманський устрій (1764) ліквідувала Запорозьку Січ (1775). Україна втратила залишки автономії (1781) та свої збройні формування (1783). Було закріпачено селян (1783, 1796), а значна частина українських земель опинилася в руках російських поміщиків. Період від 1775 р. і до закінчення Кавказької війни у 1864 р. став часом організованого царським урядом переселення на Північний Кавказ, і зокрема на Кубань, сотень тисяч українських козаків і селян.

Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. “всі блага землі запорожців достались іншим, самі ж запорожці мусили мандрувати хто на Кубань, хто за Дунай, хто на острів Мальту, хто в Анатолію, себто Малу Азію, хто до Австрії, а хто навіть аж за Атлантичний океан, у Сполучені Держави, себто Америку” 1.

Значна частина запорожців зуміла вирватись на чайках з оточення російських військ, вийти у Чорне море і стати біля Тилігула, коло нинішньої Одеси. Згодом ці козаки заснували в гирлі Дунаю Задунайську Січ. “Частина їх зосталася на Тилігулі, поставивши собі курені на Пересипу. Запорожці ці були, таким побитом, першими осадчими великого торговельного города Одеси” 2.

Багато козаків після зруйнування Запорозької Січі оселилися поряд із Задунайською Січчю – на землях між Південним Бугом і Дністром. Розпорошені по степах запорозькі козаки самі намагалися згуртуватися у звичне їм козацьке військо і налагодити зв’язки із Задунайською Січчю.

Нова війна з Туреччиною, яка насувалася, змусила царський уряд змінити свою тактику стосовно запорозьких козаків, зокрема, у 1783 р. почалося формування полків із запорожців, які не втекли за Дунай. Військо вірних козаків, згодом за героїчні вчинки перейменоване на Чорноморське, зберігало структуру та традиції Запорожжя і було офіційно поселене на вже освоєних козаками землях між Південним Бугом і Дністром із центром у Слободзеї.

Чорноморці взяли активну участь у російсько-турецькій війні 1787 – 1791 рр. і відзначилися під час взяття турецьких фортець в Очакові та на острові Березань, а також під час взяття Аккермана, Болграда, Хаджибея, Бендер, Кілії, Ісакчі, Браїлова, Ізмаїла, в боях при Каушанах і Татарбунарах та у морських битвах.

Після закінчення російсько-турецької війни перед чорноморцями з усією гостротою постало питання про закріплення у постійне володіння земель між Бугом і Дністром. Але, як з’ясувалося, землі ці російський уряд вирішив роздати дідичам. Існування Чорноморського війська було поставлене під загрозу, тому козаки спрямували погляди на Кубань, де вони мали передані їм (у 1788 р.) указом Катерини II землі в Керченському куті 3.

Кубанська земля вже була знайома запорожцям, які впродовж XVII – XVIII століть відвідували цей край, а то й селилися там. Як відзначав кубанський історик Федір Щербина, вони цілими ватагами без дозволу кошового начальства переправлялися через Азовське море до Єйського лиману і тут, вибравши собі полковника, старшин та отаманів, будували курені та пристановища, займалися рибальством і полювали все літо 4.

На початку 90-х років XVIII ст. Прикубанські степи стали безлюдними, тому що ногайські татари, які кочували на цих землях, були майже вщент винищені російськими військами під керівництвом Олександра Суворова.

“За словами Суворова, почалася жахлива рубка татар. Найголовніший їхній поводир, кунакайський мурза, був убитий… Татари були загнані у багнисту річку і, не бачачи порятунку, у припадку безсилої люті самі знищували свої коштовності, різали дружин і кидали у воду немовлят” 5. Решта ногайських татар була виселена на Південний Урал. Хтось врятувався, втікши за р. Кубань.

Переселення – ефективний спосіб імперського управління. Неодноразово він був використаний і щодо українського народу, зокрема його бойової частини – козацтва, яке завжди становило для Російської імперії потенційну небезпеку, щопосилювалася в умовах загострення соціально-економічних протиріч.

Намагаючись зменшити соціально-економічну напругу в покріпаченій Україні, викликану посиленням гноблення і, відповідно, зубожінням козаків і селян, російський уряд вирішив спровадити з України козацтво – войовничий елемент, рушійну силу національно-визвольного руху, переселивши частину козаків на околиці імперії. Тим самим з-під українського козацтва в буквальному розумінні вибивався ґрунт – рідна земля.

Цим переселенням досягалися й інші цілі. Зокрема, переселяючи українських козаків на Кубань, російський уряд мав на меті асимілювати їх шляхом перемішування з масою землеробського населення тодішньої Малоросії 6. Ось що писав з цього приводу Микола Стороженко: “Переселення малоросійських козаків в інші губернії, що заохочувалось урядом і навіть, правильніше сказати, виникло за його ініціативою, зменшуючи чисельність козацького стану, активно сприяло його, так би мовити, становому знеособленню” 7.

Переселяючи десятки тисяч українських козаків із своїх споконвічних земель на Кубань, імператриця сподівалася “на фактичне вимирання козацької вольниці”. І мала рацію: “під час колонізації цієї території гинула 1/6 частина переселенців” 8. Однією з причин масової загибелі був несприятливий клімат вкритого болотами Кубанського краю – прийшлий люд гинув від кубанської пропасниці 9.

Серед політичних причин переселення українських козаків і селян на Кубань найголовнішою була колонізаторська, загарбницька політика Російської імперії. Колонізація Кубані, що цілеспрямовано велася російським урядом, вимагала переселення на кордони імперії насамперед козаків, здатних і звичних вести напіввоєнний спосіб життя. Уряд бажав тим самим захистити російські кордони від нападу войовничих черкеських племен, замінивши регулярні військові частини, що там перебували і важко переносили повне нестатків життя у безлюдному краї, на козаків 10.

До того ж імперський уряд намагався позбавити Чорноморське козацьке військо зв’язків із Задунайською Січчю, факт існування якої змусив Катерину II піти на створення Чорноморського війська вірних козаків, а згодом виселити його на Кубань, подалі від “невірних козаків”, щоб “вірні” раптом не опинилися на Дунаї.

Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння обезлюдненого російською політикою краю.

Мали свою мотивацію й українські козаки. Бажаючи – хоч за краєм української землі – зберегти свій устрій, звичаї і спосіб життя, вони змушені були переселятися з рідної України до Чорноморії. І ставали на захист інтересів Російської імперії, яка стільки бід принесла їхній Батьківщині.

Земель, виділених Чорноморському війську на Тамані, згідно з імператорським наказом від 14 січня 1788 р. 11, було явно недостатньо для розселення. За рішенням Військової ради Чорноморського козацького війська суддя Антон Головатий із кількома товаришами як депутати прибули до Катерини II з проханням надати війську у володіння землі на Тамані з її околицями 12(а околиці ці становили територію у 30 разів більшу, ніж увесь Таманський півострів).

Катерина II видала два укази (від 30 червня і 1 липня 1792 р.), згідно з якими Чорноморському війську передавались у вічне володіння “острів Фанагорія (йдеться про Таманський півострів. – Є. П.) і землі на правому боці річки Кубані” 13.

Не чекаючи рішення імператриці та виходячи з того, що землі на Тамані були передані війську ще у 1788 році, козаки почали переселення завчасно. “В російській історії... не було ще випадку подібних масових переселень” 14. Ще до отри­мання грамот кошовий отаман Захарій Чепіга відправив Чорним морем під керівництвом бригадира Пустошкіна, прем’єр-майора Саву Білого з 4000 козаків і старшин на 51 човні – для огляду і зайняття землі на Тамані. 21 серпня 1792 р. Білий із козаками прибув до “острова Фанагорії” 15.

Слідом за флотилією полковник Кордовський із двома пішими полками і частиною сімей прибув суходолом через Крим на Кубань і розташувався біля Старого Темрюка.

2 вересня 1792 року виступив на Кубань і кошовий Чепіга з кіннотою, піхотою та військовим обозом. Пройшовши через Херсонську і Таврійську губернії, обігнувши Азовське море, через Катеринославську губернію та землі Війська Донського підійшов він у кінці жовтня з півночі до річки Єї – кордону своїх земель, де і розташувався на зимівлю.

З початком весни 1793 року чорноморці рушили з Єйської коси на Кубань, до Тализінської переправи. Тут, у Карасунському куті, на завороті р. Кубані при впадінні в неї р. Карасун (старої її притоки), були розквартировані головні бойові частини війська і згодом засновано Катеринодар 16.

Нарешті 18 березня 1793 року була відправлена перша колона сімейних козаків четвертої великої групи, що переселялась із-за Бугу на нові землі Чорноморського війська. Частина переселенців рушила через Буг на Соколи, а частина – через Дніпро на Берислав.

15 липня з рештою війська і вантажем виступив з-за Бугу на Кубань сам військовий суддя Антон Головатий. Ось як про це писав наш великий Кобзар:

Тепер, кажуть, в Слободзеї

Останки збирає

Головатий та на Кубань

Хлопців підмовляє...

Нехай йому Бог поможе!

А що з того буде –

Святий знає: почуємо,

Що розкажуть люде 17.

 

Вирушивши від Дністра, Головатий із козаками пройшов Крим і через місяць, 15 серпня 1793 року, прибув на Тамань.

Але цими чотирма групами не закінчилось масове переселення чорноморців на Кубань. Після закінчення російсько-турецької війни маса сіроми розбрелась на заробітки і під час переселення на Кубань продовжувала жити осторонь війська.

Виходячи з цього, віце-адмірал Дерібас доручив полковому осавулу Черненку зібрати всіх одинаків докупи. На заклик Черненка з’явилося близько 700 чорноморських козаків. Після виконання ними портових робіт в Одесі за визначену платню вони були в 1799 р. відправлені на Кубань. Це було останнє масове переселення чорноморських козаків. Після з’являлися у військо одинаки чи окремі члени сімей, які відстали від війська.

Таким чином, у 1792 – 1794 рр. з-за Бугу на Кубань переселилося запорожців і тих козаків, що приєдналися до них, 12645 осіб чоловічої і 5562 жіночої статей, що загалом становило 18207 осіб 18. Згодом підійшло ще 7000 сімейних і несімейних козаків, що після ліквідації Запорозької Січі перебували на поселенні в різних місцях Новоросійського краю 19. Загалом кількість першої хвилі переселенців на Кубань становила понад 25000 осіб.

Чорноморське військо, прибувши на Кубань, спочатку розмістилося на землях Чорноморії 38 куренями. Назви куренів були перенесені із Запорожжя. З’явилося, щоправда, дві нові назви: Катерининський і Березанський курені.

Але не всі козаки хотіли переселятися до Чорноморії. Частина відмовилася виконувати цей наказ. Перш за все протест проти переселення на Кубань висловила чорноморська сірома. Крім неї, не схотіла виселятися частина сімейного козацтва, котра спокусилась на різні обіцянки і пільги, які пропонували дідичі, зацікавлені, щоб козаки лишилися. Не схотіла йти світ за очі й група козаків, що мала власне господарство.

Старшини, які не бажали переселятися, становили близько 7% (від загальної кількості зареєстрованих у відомості старшин), а козаки – 10% (від загальної маси козацтва). Сірома не була врахована у відомості під час складання останньої, бо не мала дворів і сімей 20.

Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Задунайської Січі, Катеринославського, Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ у 1803 – 1810 роках.

Козаки ліквідованого у 1796 р. наказом Катерини II Катеринославського війська 21не погодились із переведенням їх у стан малоземельних однодворців і звернулися до царя і Сенату з клопотаням щодо переселення їх на Кубань і повернення до козацького стану 22. Сенат визнав за можливе задовольнити прохання катеринославських козаків. 16 вересня 1801 р. імператор Олександр I затвердив сенатську резолюцію 23.

Катеринославські козаки переселились на Кубань у кількості 3277 осіб чоловічої статі й були розподілені таким чином: у Ладозькій станиці осіло 232 сім’ї, в Тифліській – 181, Казанській – 223 і Теміжбецькій – 226 сімей 24. Разом вони сформували козацький полк, який було названо Кавказьким.

У 1804 р. переселилися на Кубань ще 378 осіб чоловічої статі колишніх катеринославських козаків. Прибувши на Кавказьку лінію, вони розташувалися біля фортеці Усть-Лабінської і заснували станицю Воронезьку, зараховану також до Кавказького полку 25.

Таким чином, у 1802 – 1804 рр. на Кубань переселилося 3655 козаків колишнього Катеринославського війська, що разом із членами родин налічували близько 7000 осіб.

20 лютого 1807 р. генерал Міхельсон із запорожців, які втекли і поселилися в гирлі Дунаю, сформував Усть-Дунайське військо 26.

Кіш Усть-Дунайського Буджацького війська у серпні 1807 р. складався із 40 куренів і нараховував 1387 козаків 27. 38 куренів мали назви, що існували в Запорозькій Січі. Додавались два курені: Сербський і Болгарський. Усть-Дунайське військо складалося переважно з чорноморських козаків, які залишились у Молдавії, запорожців, що перейшли із Задунайської Січі, чорноморських козаків, що повернулися з Туреччини на початку 1806 р., запорозьких і чорноморських козацьких дітей, які залишилися в Бессарабії та Валахії, та інших. 5 грудня 1807 р. військо це було ліквідоване, а його козаки набули статусу усть-дунайських і буджацьких оселених козаків 28. Одночасно з реформуванням цього військового утворення розпочалося переселення козаків на Кубань.

Протягом 1807 – 1810 рр. з України на Кубань поступово переселилося 662 особи, що належали до колишнього Усть-Дунайського Буджацького козацького війська 29.

Невелику групу переселенців на Кубань становили запорожці, що втекли з Туреччини – чи прямо в Чорноморію, чи спочатку до Буджацького або Бузького війська. Від 1806 по 1810 р. в Чорноморію переселилося окремо 162 задунайських запорожці 30.

Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, яке проіснувало 35 років 31.

На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на Півдні України, в Криму і на Кавказі досить зміцніли, азовські козаки, як свого часу запорожці, стали для російської влади небажаними. Царський уряд вважав недоречним перебування Азовського козацького війська всередині імперії і намагався витиснути його на кавказький кордон. Імператор Олександр II видав “височайший указ” 32про переселення азовців – поступово, впродовж декількох років, у тому порядку, як надходили на переселення за Кубань родини з інших козацьких військ 33.

Знову, як і 70 років тому, під час переселення Чорноморського козацького війська на Кубань, з очевидністю виявилось послідовне намагання царського уряду виселити організоване козацтво з України. І зрозуміло чому: російському самодержавству українське козацтво було потрібне для охорони кордонів та під час численних війн. Російський царат боровся проти українського козацтва до своїх останніх днів 34. Переселення були одним із дієвих способів боротьби.

Перші азовські переселенці у кількості 206 сімей прибули на Кубань морем весною 1862 р. – до Костянтинівського укріплення, де планувалося побудувати Костянтинівську станицю, яка згодом отримала назву Новоросійська. У Костянтинівському укріпленні азовські переселенці зустрілися з козаками з Чорноморії, які прямували з північних станиць Кубані в Закубання – для заселення новостворених станиць.

Загалом впродовж 1862 – 1866 рр. з України на Кубань було переселено 1117 сімей Азовського козацького війська 35. Дві гілки нащадків Запорізької Січі – чорноморці та азовці – остаточно злилися на Кубані.

Чорноморське військо (з 1860 р. – Кубанське) – останній загін запорозького козацтва, єдина формація українського козацтва, яка залишилася до кінця існування російського самодержавства. Чорноморське військо увібрало в себе представників таких козацьких військ: Чорноморського – 25000 осіб, частину Катеринославського – близько 7000 осіб, Усть-Дунайського Буджацького – 662 особи, Задунайської Січі – 162 особи, Азовського – близько 6000 осіб обох статей, переселених у процесі військово-козацької колонізації Кубані в організованому порядку – з відома і за підтримки російського уряду.

Переселивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося у 1809 – 1811 роках до масового переселення колишніх реєстрових українських козаків у Чорноморію. 17 березня 1808 р. Олександром І був виданий “височайший указ” 36, яким передбачалось переселити на Кубань 25 тисяч українських козаків.

Організацію переселення в Україні доручили малоросійському генерал-губернатору. Він повинен був оповістити волосні правління, а останні зобов’язані були подати списки бажаючих виселитися до Чорноморії. Переселенцям надавалася можливість вислати попередньо ходаків.

Переселення українських козаків у Чорноморію почалося навесні 1809 р. До кінця року в Чорноморію з Полтавської та Чернігівської губерній перейшло 20 груп загальною чисельністю 20910 осіб. У 1810 р. з тих же губерній до Чорноморії перейшло ще 24 партії числом у 7237 осіб чоловічої і 6144 жіночої статей. Нарешті, в 1811 р. до Чорноморії з’явилось 9 партій у кількості 1417 осіб чоловічої і 1199 жіночої статей 37. Загалом за цей час із Полтавської і Чернігівської губерній до Чорноморії переселилось 41635 осіб 38.

Переселення колишніх українських реєстрових козаків на Кубань у 1809 – 1811 рр. мало суттєві відмінності порівняно з попередніми роками. На цей раз переселялися не одинаки й сірома, що становили переважну більшість Чорноморського, Катеринославського, Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ та Задунайської Січі, а переважно сімейні козаки, які йшли в Чорноморію родинами і навіть цілими селами.

В 1820 р. знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Однією з причин, що викликала переселення кількох десятків тисяч українських козаків з України на Кубань, було прагнення царського уряду “вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях” 39. А сподівалися українські козаки, що після швидкого сформування ними своїх полків у 1812 р. їм будуть повернуті колишні права і вольності. Напруження всіх сил при формуванні великої кількості козацьких полків (без будь-якої підтримки з боку уряду) призвело до помітного погіршення добробуту козацтва. Крім того, було збільшено подушний податок, ціну на кримську сіль, проведено великі набори до армії. Все це викликало невдоволення серед козацтва в Україні.

З іншого боку, становище Чорноморського козацького війська було досить складним. Ось що писав із цього приводу один із ініціаторів нового масового переселення українських козаків на Кубань, начальник головного штабу 2-ї армії, генерал-майор, граф Кисельов: “Маючи велику кількість землі, Чорноморія була слабо населена. Козаки добре освоїлися з військовою службою, але не могли, безперервно відлучаючись від господарства, підняти добробут краю і були бідні” 40.

Нове переселення 25 тисяч козаків з України було вирішено провести на підставі положення від 17 березня 1808 р. Відповідальність за організацію лягла на плечі малоросійського військового губернатора, а нагляд за переселенням було покладено на полтавського і чернігівського цивільних губернаторів. Як і першого разу (1809 – 1811 рр.) переселятися дозволялося лише українським козакам.

Перша група прибула до Чорноморії 30 серпня 1821 року. Переселенські групи послідовно надходили на Кубань у вересні, жовтні, листопаді та грудні. Загалом за цей час у відомостях зазначено, що прибуло в Чорноморію 16239 осіб чоловічої та 14119 осіб жіночої статі (5300 сімей). Переселенці прибули на 10875 підводах із 22393 головами гульової худоби. Сімей, що зовсім нічого не мали, було 42 41.

У 1822 р. переселенці почали прибувати в Чорноморію вже з квітня. До середини листопада прибуло 3150 сімей у складі 8847 осіб чоловічої і 8214 жіночої статей – на 4670 підводах із 6805 головами гульової худоби. Сімей, що не мали майна, було 58.

У травні і серпні 1823 р. дісталося Чорноморії тільки 37 сімей (97 осіб чоловічої і 82 жіночої статей), а в травні і червні 1824 р. – 74 родини (261 осіб чоловічої і 215 жіночої статей). В липні і серпні 1825 р. прибуло 54 сім’ї: 183 осіб чоловічої і 135 жіночої статей 42.

Таким чином, за підрахунками Федора Щербини, протягом 5 років у Чорноморію перейшло з України 8623 сім’ї: 25627 осіб чоловічої і 22765 жіночої статей, що загалом становило 48392 особи 43.

Процес інтенсивного переселення українських козаків і селян з України на Кубань тривав і впродовж 1826 – 1847 років, тобто від масової хвилі переселення у 1821 – 1825 рр. до масової хвилі переселення у 1848 – 1849 рр.

У 1832 р. дві групи українських козаків-переселенців прибули в Анапу. Одна складалася зі 134, інша – з 66 сімей 44. У лютому 1835 р. в Анапу прибуло 119 сімей українських переселенців, зарахованих у козаки 45. Процес заселення закубанських станиць у районі Анапи проходив дуже складно і розтягнувся на багато років. У 1841 р., з ініціативи імператора Миколи І, продовжувалося поступове переселення чорноморських із Прикубання та козаків із Полтавської і Чернігівської губерній до Анапи 46.

Царський уряд у 1848 – 1849 рр. вдається до нового масового переселення українських козаків і селян на Кубань. 24 січня 1848 р. Микола І наказав відправити з України до Чорноморського війська 2000 сімей, що виявлять бажання переселитись 47.

Перша група переселенців прибула в Чорноморію 14 червня 1848 р. в кількості 35 сімей. Протягом двох років із Харківської, Чернігівської й Полтавської губерній до Чорноморії перейшло 7767 осіб чоловічої і 6460 жіночої статей, що загалом становило 14227 осіб 48.

Загальна чисельність колишніх реєстрових козаків із родинами, що переселилися з України на Кубань у 1809 – 1811, 1821 – 1825, 1848 – 1849 рр., становила 108934 особи 49.

Крім організованого владою переселення українських козаків на Кубань, наприкінці XVIII і впродовж усієї першої половини ХІХ ст. відбувалася стихійна міграція з України на нещодавно освоєні прикубанські землі. Ці переселення відбувалися у двох формах: поодинці, родинами, середніми і великими (по кількасот осіб) партіями – з відома місцевої влади, а також у формі стихійних чи організованих утеч.

Щорічний наплив утікачів на Кубань доходив до тисяч душ 50. Лише за 1793 р. з одного Катеринославського повіту в Чорноморію втекло 65 чоловіків і 55 жінок 51. Канцелярія Чорноморського війська склала у листопаді 1800 р. відомість про зарахування в козаки 1264 поміщицьких і державних селян 52. Крім утікачів, на Кубань стихійно чи з дозволу влади переселялися окремі особи, родини й різні групи 53. Так, у 1802 р. виявили бажання переселитися до Катеринодара 57 чоловіків і 56 жінок – селян Конотопського повіту; крім того, було зараховано до Чорноморського війська 150 осіб чоловічої і 134 жіночої статей – мешканців села Спаського і села Лебедина Чернігівської губернії 54.

У 1841 р. на Кубань переселились 53 родини державних селян Харківської губернії 55. Протягом 1841 – 1843 рр. до Чорноморського війська після розгляду особистих справ поодинці було прийнято 6 осіб 56. Фонди Державного архіву Краснодарського краю насичені подібними справами про переселення впродовж 1830 – 1850 років окремих осіб і груп українських козаків, селян, міщан, дворян із Харківської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської губерній 57.

Таким чином, за нашими підрахунками, протягом 1792 – 1865 рр. з України на Кубань було переселено козаків у складі військових формувань, колишніх реєстрових, а також селян загалом 158843 особи.

З розвитком капіталізму та відміною кріпацтва в Російській імперії настає якісно інший період у заселенні та освоєнні Кубані. Якщо на першому етапі (1792 – 1861) переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом і було пов’язане з прагненням використати військові козацькі формування для колонізації цих земель, то другий етап (1861 – 1917) визначався самостійною міграцією населення. Мотивація переселення була економічною, а не воєнно-політичною.

Випробувавши всі можливості підняти своє господарство і забезпечити прожитковий мінімум для родини, селянин часто вбачав у переселенні чи не єдиний вихід зі скрутного становища 58.

У 1900 р. офіційне видання Комітету міністрів визнало, що “в значній більшості випадків причини виселення мали суто економічний характер, виявляючись у невідповідності прибутковості селянських земель потребам землеробського господарства і труднощах добувати собі заробіток на стороні” 59.

Крім економічних, існували й інші фактори, що спонукали українських козаків і селян до переселення. Так, І. Ямзін зазначав, що з опитаних у Тамбовській губернії переселенців мігрувало через відсутність землі в тому чи іншому вигляді 73% 60. Таким чином, решта селян (27%) переселялись на околиці імперії з інших причин – “вони “брели нарізно” від різних виявів політичного, фінансового й релігійного гніту” 61.

Після скасування кріпацтва царський уряд негативно ставився до селянських переселень з регіону в регіон, але ще деякий час докладав зусиль, аби спонукати до колонізації закубанських земель, що звільнилися внаслідок Кавказької війни та виселення до Туреччини у 1864 р. 470 тисяч горців Західного Кавказу 62.

Планомірне, широкомасштабне та цілеспрямоване заселення закубанських станиць почалося 1858 року, коли в 6 станицях було поселено 1818 сімей українських, донських та лінійних козаків, а також анапських поселян і нижчих чинів регулярних військ 63. Причому переселенців з України в ці станиці прибуло 853 родини, або 46,9% від загальної кількості. У 1859 – 1861 роках було поселено 5899 родин у 21 закубанській станиці 64.

Головним законодавчим актом, що відкривав можливості для швидкого освоєння земель Північно-Західного Кавказу, було “Положення про заселення передгір’їв західної частини Кавказького хребта кубанськими козаками та іншими переселенцями з Росії” від 10 травня 1862 року 65. Цей документ вносив суттєві зміни до земельного устрою кубанського козацтва: допускалась приватна власність на землю і поселення осіб некозацького стану на військових землях. Положенням козакам-переселенцям за р. Кубань дозволялося продавати свої садиби в місцях попереднього мешкання зайшлим селянам. Крім цього, дозволявся продаж у приватну власність і здача в оренду зайвих військових і станичних земель особам усіх станів. Це дало можливість іногороднім * селитися в станицях на правах осідлих мешканців. Все це спричинило могутній поштовх до нового масового переселення на Кубань.

Після прийняття положення про заселення Закубання та поширення цієї інформації у газетах імперії процес переселення значно пожвавився. У новостворені станиці за р. Кубанню потяглись переселенці з Азовського, Донського, Кубанського, Терського та інших козацьких військ, селяни і козаки з України.

У 1862 р. було засновано 16 станиць у східній частині Закубання між річками Лабою і Білою та 12 станиць у західній частині Закубання – в Натухаївському окрузі. В усіх 28 станицях поселено 4387 сімей різного звання переселенців 66.

Архівні матеріали свідчать, що до новостворених закубанських станиць Натухаївського військового округу, заселеного козаками у 1862 р., переселенці прибули (у кількості 1549 родин) із колишньої Чорноморії, а 208 сімей – з Азовського козацького війська. Відомо, що після завершення служби дехто лишався жити у станицях, так, наприклад, 110 сімей нижчих чинів регулярних військ залишились у станиці Кримській після строкової служби 67.

Таким чином, із 1867 сімей, що оселилися у 12 станицях Натухаївського військового округу, 1757 були з України чи українського походження – з Чорноморії.

Як бачимо, у переважній більшості переселялися козаки з чорноморських станиць, до яких вони, в свою чергу, переселились декілька десятиріч тому з України. Ці переселенці, подолавши великі економічні труднощі, епідемії, голод, тільки прижились на нових місцях у Чорноморії, як знову невтомна і послідовна воля Російської імперії погнала їх у небезпечні з усякого погляду місця в Закубанні.

У 1861 – 1865 рр. за Кубанню поселено до 16 тисяч родин, себто майже стільки, скільки вимагалось положенням 10 травня 1862 року (17000 сімей) 68.

Хвиля переселень з України, викликана положенням від 10 травня 1862 р., не спадала і в середині, і у другій половині 1860-х років. Окремі особи та групи по декілька десятків і навіть сотень козаків і селян із різних земель України домагались у влади переселення їх на Кавказ. Часто, не дочекавшись дозволу і не маючи відповідних документів та належних засобів пересування, знімалися з місця і рушали на Кавказ 69.

Законом від 29 квітня 1868 р. 70переселенцям було надане право селитися і набувати власність у землях козацьких військ, не питаючи на те дозволу ні військового керівництва, ні станичної громади. Мешканці ж козацьких станиць отримали дозвіл здавати в оренду надані їм пайові наділи, передавати їх особам невійськового стану на термін юртового ** переділу. Козаки і селяни, що переселялися на Кубань, сплативши посаженну *** платню, набували право садибної осілості, можливість користуватися загальним із козаками вигоном для домашньої худоби, але без права на поземельний і громадський устрій, що належали козацькому стану.

Набувши можливість жити осіло в Кубанській області, селяни переважно українських і прилеглих до них губерній Західної та Центральної Росії рушили цілими тисячами на Кубань. Упродовж наступних 15 років загальна їх чисельність в області зросла до 250000, що становило 25% 71.

Незважаючи на земельну незабезпеченість і заходи уряду, спрямовані на обмеження припливу іногороднього населення до Кубанської області, потік переселенців із кожним роком зростав. Населення області у 1862 р. ледве перевищувало 392 тисячі осіб, з яких тільки 7,5 тисячі були невійськового стану. Через 34 роки населення збільшилося до 1882,5 тисячі осіб, поміж яких козаки ледве сягали 44% 72. Таким чином, за 34 роки населення Кубанської області зросло на 1490500 осіб.

У 1860-х та на початку 1870-х років українських мігрантів на Кубані та Закубанні приваблювали вільні землі, невисокі ціни на них, низька орендна плата і водночас висока ціна робочої сили, а також закони, що дозволяли переселенцям селитися на військових землях. Крім того, переселенців з України приваблювала близькість Кубані, етнічна ідентичність і подібність географічних умов зі степовою Україною, міцні культурно-побутові і родинні зв’язки, принадність для українських козаків і селян козацького способу життя в “Чорноморській Січі” на “Кавказькій Україні”.

В урядових колах царської Росії існувала думка, що найкращими переселенцями є українці, насамперед полтавці та чернігівці. Не останню роль у формуванні такої думки відігравав той факт, що переселені у першій половині XIX століття на Кубань десятки тисяч українських козаків і селян не тільки перетворили до того не обжитий край на регіон із розвинутим господарством, а й зробили це в неймовірно важких умовах багаторічної Кавказької війни. “Цей нарід (українці)… приносить безсумнівну користь державі, якщо тільки скористатися розумно його природною схильністю бути основою заселення, майбутнього багатства і процвітання нових місць” 73. Таким чином, Російська імперія успішно використала сотні тисяч переселенців з України як першопрохідців у неосвоєних чи малоосвоєних регіонах імперії.

Починаючи з 1809 р. і майже до кінця XIX ст., переважна більшість переселенців з України на Кубань прибувала з Лівобережної України. Починаючи з 1890-х років у переселенський потік втягуються вже й селяни Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній 74.

Згідно з переписом 1897 р., на Кубань з України переселилося іногородніх 377340 осіб. Найбільше до Кубанської області мігрувало жителів Харківської губернії – 114618 осіб, Полтавської – 89769, Катеринославської – 66014, Чернігівської – 44598, Таврійської – 21815, Херсонської – 18809, Київської – 18678, Подільської – 2583. Найменше переселенців дала Волинська губернія – 456 осіб 75. Загалом із Лівобережної України на Кубань переселилося, згідно з даними перепису 1897 р., 248985 осіб, із трьох губерній Південної України (Херсонської, Таврійської і Катеринославської) мігрувало 106638 осіб. З Правобережної України на Кубань виїхало 21717 осіб.

Іногороднє населення Кубанської області становило 835507 осіб (крім емігрантів з іноземних держав), із них 377340 (45,16%) переселилося з 9 губерній України, а 354982 (42,48%) – з 41 губернії Росії. З Кубанської області і Чорноморської губернії було 87688 осіб (10,49%), решту становили переселенці з різних етнічно неросійських регіонів імперії. Слід врахувати, що ряд південних губерній і областей Росії в етнічному плані були російсько-українськими, а не суто російськими. Українці займали південні повіти Курської губернії, південну частину Воронезької губернії, західні округи Донської області (Таганрозький, Ростовський і західна половина Черкаського повітів) 76. Крім того, значна кількість українського населення мешкала в Терській області, Ставропольській та Астраханській губерніях.

З українських земель, що входили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Закарпаття, Буковина), теж переселялись на Кубань українські мігранти.

Значну кількість переселенців дала Кубані Бессарабська губернія, де мешкало багато українського населення, особливо на північному заході (Хотинський повіт) і півдні (Аккерманський та Ізмаїльський повіти) 77. Зокрема, у південно-східних повітах Бессарабії мешкало чимало нащадків запорозьких та задунайських козаків.

Переселення здійснювалося і з інших губерній, в яких був значний відсоток українського населення, зокрема з Воронезької, де українці становили 915833 особи (36,2%), Курської – 527778 особи (22,3%), Донської області – 719655 особи (28,7%), Бессарабської губернії – 379698 особи (19,6%), Люблінської губернії – 196474 особи (16,9%), Ставрополь­ської губернії – 319817 особи (36,3%) 78. Переселення на Кубань здійснювалося і з тих сіл та повітів, де українці мешкали суцільною смугою.

Виокремивши кількість і відсоток переселенців на Кубань з українських і російських губерній та додавши кількість і відсоток переселенців-українців із губерній зі змішаним населенням, підбиваємо підсумок: 60,3% переселенців – українці, 37,9% – росіяни, 1,8% – вихідці з національних околиць Російської імперії. Це помітно відрізняється від офіційних цифр кількості іногороднього українського населення Кубанської області наприкінці XIX століття.

Згідно з загальноросійським переписом 1897 р., все населення Кубанської області становило 1923419 осіб 79. Власне, на військовій території налічувалося 1488994 особи, в тому числі козаків – 784616 осіб обох статей, а іногородніх – 704378 осіб 80.

Під час перепису 1897 р. питання про національність не ставилося, а українців і росіян було об’єднано в одну графу (разом вони становили 92,64% населення Кубанської області) 81. Бажаючи встановити чисельне співвідношення між українцями і росіянами, слід використати матеріали про поділ населення Кубанської області за мовною ознакою. Отже, українську мову вважали рідною 859122 особи, російську – 732283. Серед козаків рідною мовою вважали українську 445579 осіб обох статей, російську – 332609.

Мешканці інших станів поділялися за рідною мовою таким чином: українська – 22239 осіб, російська – 14450. Вважали українську мову рідною і сім горян. А от 37 горян обрали рідною російську. Між іногородніми рідною мовою вважали українську 391300 осіб, російську – 385187.

Згідно з переписом 1897 р., на Кубані тих, хто визнав рідною українську мову, було 49,1%, російську – 41,1%. Проте поділ за рідною мовою не дає остаточного уявлення про національний склад населення Кубанської області. Добре відомо, “що, може, ніде не записано стільки українців на москалів, як саме на Підкавказзі. Вже в 70-х роках (ХIХ ст. – Ред.) числив Чубинський не менш як 60% українців на Кубані... Українська мова й звичай панують усюди на Кубанщині й заглушили московщину майже цілком. У зв’язку з цим відомий етнограф і статистик Русов прийняв для українського живла на Кубанщині 60%” 82.

Населення Чорноморської губернії, яка межувала з Кубанською областю й охоплювала смугу Чорноморського узбережжя, за переписом 1897 р. нараховувало 57000 осіб. Українською мовою визнали рідною 9000 осіб (16,1%), російську – 21000 (42,8%). Решту становили кавказці, греки, вірмени. У Чорноморській губернії, як і “всюди на Підкавказзі, мусило багато українців стати паперовими великоросами. Населення міст доходить на Чорноморщині недалеко до незвичайно високого відсотку 50%, а знаємо, що саме по містах дуже мало українців записано 1897 р. у властиву рубрику” 83.

Через 10 років після першого загальноросійського перепису, у 1907 р., насе­лення Кубанської області нараховувало 2392026 осіб. Козаки становили 1061306 осіб обох статей, невійськові – 1330720, або 53,9% населення області 84.

На 1 січня 1914 р. населення Кубанської області становило 3050391 особу. Осіб обох статей, які належали до військового стану, було 1303038 (42,8%), до невій­ськового стану належало 1747353 особи (57,2%) 85.

Приріст населення області за період з 1889 по 1897 р. у середньому становив 106747 осіб за рік, або 170,2% за 8 років (1889 – 1897). У наступні 16 років, тобто по 1913 р., приріст зменшився до 70436 осіб за рік і дорівнював 159,6% порівняно з 1897 роком. Ці дані можна пояснити зменшенням числа вільних переселенців, тому що природний приріст був доволі значним 86.

З 1897 по 1914 р. населення Чорноморщини зросло майже втроє – переважна більшість новоприбулих була українцями. “Вже в кілька років за переписом 1897 р. числив Нечуй-Левицький українців Чорноморщини на 30000... Чорноморщину треба вважати суто українською територією. Кількість українців у Чорноморщині оцінюю (minimum) на 60%, кількість москалів – 20%, інших примішок – на 20%” 87.

За даними відділу статистики Міністерства землеробства, на 1 січня 1917 р. населення Кубанської області становило 3051200 осіб, Чорноморської губернії – 201800 88.

Оскільки від 1917 до 1926 р. не спостерігалося більш-менш помітних переселень на територію Кубанської області, результати перепису 1926 р., на нашу думку, уможливлюють уточнити чисельність і національний склад населення цього краю на початку 1920-х років. Все населення Кубані на 17 грудня 1926 р. становило 3343893 особи. Українців – 1644518 (49,2%), росіян – 1428587 (42,7%). Серед міських мешканців українців було 153572 особи (4,6% від усього населення краю), росіян – 318364 (9,5%). Серед сільського населення Кубані українців було не менше 1490946 осіб (44,6%), росіян – 1110223 (33,2%) 89.

Таким чином, і через 134 роки від часу переселення перших запорозьких козаків на Кубань українці не лише зберегли свою мову, традиції, звичаї, а й чисельно становили найбільшу етнічну спільноту Кубані. “До 1926 р. включно в краї ще переважали українці... І в Чорноморському окрузі спостерігалася значна перевага українців” 90.

Положення від 10 травня 1862 р. про заселення передгір’їв західної частини Кавказького хребта кубанськими козаками та переселенцями з Росії і головним чином закон від 29 квітня 1868 р., що дозволяли російським підданим невійськового стану селитися і набувати власність у землях козацьких військ, змінили корінний принцип козацького землеустрою, надавши можливість особам некозацького стану купувати нерухомість і мешкати на військовій землі. Після виходу цих законів приплив іногородніх починає швидко зростати. І вже через 5 років, у 1873-му, кількість іногородніх в області зросла більше ніж у 10 разів і становила 25600 осіб 91, а на початку 1897 р. – майже половину всього населення.

Переселенці, що селилися на Кубані, були основним контингентом найма­ної робочої сили. Наприкінці XIX ст. серед працівників Кубанської області у сільському господарстві переселенці становили 73,8%, в промисловості, транспорті, торгівлі – 78,9% 92.

Значна частина іногородніх, як осілих, так і тих, що не мали осілості в станицях, працювали за наймом. Іногородні разом із сезонними робітниками, що приходили з України і Росії на літні заробітки в Кубанську область, ставали основними виробниками сільськогосподарської продукції. Крім роботи за наймом, значна кількість прибульців займалася хліборобством, орендуючи землю у приватних осіб, у станичних громад або у війська.

У зв’язку з масовим припливом переселенців на Кубань у 1870 – 1890-х роках ситуація у стосунках між козаками та іногородніми стала змінюватися на гірше. Й не дивно: помітно скоротилася кількість вільних земель, зменшився життєвий простір… Відіграла негативну роль і заборона царським урядом у 1870 р. приймати іногородніх у козаки. Таким чином, середовище козаків стало замкнутим, а їхній відсоток порівняно з некозацьким населенням постійно зменшувався 93.

Козак, який значну частину життя віддав військовій службі, захища­ючи свій край, зі зверхністю дивився на іногороднього. Станичники звинувачували іногородніх у руйнуванні традиційного землеустрою, звичного для козаків укладу життя, своєму розоренні... Підсилювала недоброзичливість нерівність у правах і обов’язках. Тоді як, наприклад, усі дорослі сини козака повинні були відбувати військову службу, жоден із синів іногороднього не був зобов’язаний іти до війська, а якщо і служив у армії, то всі видатки брала на себе держава. Козаки ж мусили власним коштом купувати одяг, зброю, коня...

До цього слід додати здирництво з боку торговців, перекупників, промисловців, що складалися головним чином із переселенців. Не любили козаки “зайшлих” і за їхню неповагу до козацьких прав, здобутих кров’ю батьків і прадідів…

Іногородні, в свою чергу, бачили в козаках експлуататорів, що живуть за рахунок їхньої праці, за рахунок здачі в оренду землі, до того ж вкрай скупих під час розрахунків.

Козацька військова адміністрація та козаки часто дивилися на іногородніх, як на чужорідний елемент, що вріс у їхнє середовище. Між козаками та іногородніми на Кубані пролягла глибока соціально-економічна й психологічна прірва, хоч обидві групи складалися переважно з українців. Ось як подає – з класових позицій – взаємини між козаками та іногородніми О. Серафимович у своєму романі “Залізний потік”: “Кубанські козаки – господарі цього чудового краю. І є у них робітники, народ-робітник, і стільки ж його, скільки самих козаків... І стали наймитами переселенці у козаків, дали їм ім’я “іногородні”. Всіляко утискали їх козаки, не пускали їхніх дітей у козацькі народні школи, дерли з них по дві шкури за кожну п’ядь землі під їхніми хатами, садами, за оренду землі, звалювали на них усі станичні витрати і з глибоким презирством називали їх “бісові душі”, “чига гостропуза”, “гамсел” 94.

Соціально-економічна нерівність між господарями краю – козаками – і переселенцями на Кубані зумовила поступове формування відмінностей у політичній орієнтації козаків та іногородніх. Саме серед найманих робітників і почали зароджуватися революційні настрої.

Перед революцією 1905 – 1907 років протиріччя між козаками та іногородніми ще більше загострилися, адже головним питанням революційного руху було аграрне 95.

Події 9 січня 1905 р. в Петербурзі, що стали початком революції в Росії, викликали хвилю мітингів і демонстрацій у містах і станицях Кубані. Страйки охопили підприємства Катеринодара і Новоросійська. Політична активність населення Кубані стимулювалася виборами до І і II Державних дум.

У часи російсько-японської війни 1904 р. і першої російської революції 1905 – 1907 років кубанські козаки відмо­вилися брати участь у придушенні селянських, робітничих та солдатських виступів. Цим вони настільки скомпрометували себе в очах влади, що коли цар Микола II нагороджував козацькі війська прапорами за віддану службу, то отримали всі, крім Кубанського козацького війська 96.

Хоча український національний рух на Кубані й не був розвиненим, проте проявів українського культурного та політичного життя не бракувало. Зокрема, ще до першої російської революції на Кубані розпочала свою діяльність Революційна українська партія (РУП), що виникла у 1900 р. в Україні.

3 грудня 1902 р. в Катеринодарі було затримано мешканця Полтавської губернії Григорія Юхимовича Ткаченка. Під час арешту в нього вилучили 118 відозв “До чорноморських козаків” “злочинного змісту”. 5 грудня така ж відозва і гектограф були знайдені під час обшуку в Симона Петлюри, що мешкав при школі, де вчителював 97. Так відбувся частковий провал у філії РУП на Кубані, яку з подачі Петлюри було названо Чорноморською вільною громадою.

Симон Васильович Петлюра був членом РУП із 1900 р. Восени 1902 р. через загрозу арешту він виїхав із Полтави до Катеринодара, де брав активну участь у діяльності РУП. Активними членами РУП на Кубані в той час були Іван Ротар та Микола Рябовол – майбутній голова Законодавчої ради Кубані.

Після тримісячного ув’язнення, у березні 1903 р., Симон Петлюра був випу­щений “на поруки”. До весни 1904 р. він працював під керівництвом відомого історика і політичного діяча Федора Щербини над архівами Кубанського козацького війська, допомагаючи у підготовці матеріалів до майбутньої двотом­ної “Історії Кубанського козацького війська”. Навесні 1904 р. Симон Петлюра виїхав із Кубані.

10 січня 1906 р. поліція затримала в Катеринодарі учителя Хому Михайло­вича Морозова. Під час обшуку в нього було знайдено прокламацію Чорноморського комітету Революційної української партії під назвою “Про присягу” – на “малоро­сійському наріччі”. У ній містився заклик до козаків відмовлятися від послуху начальству, не стріляти в “бунтуючий народ”, приєднуватися до “борців за волю” і домагатися Установчих зборів та автономії України. Представники РУП розповсюджували на Кубані й інші листівки, зокрема “Селянам війна не потрібна” 98.

Культурно-національний рух серед українців Кубані пожвавився після виникнення там осередків товариства “Просвіта”. В Катеринодарі “Просвіту” було засновано 25 серпня 1906 року. Незабаром воно мало два книжкових кіоски; відкрилися 15 його відділень: у Темрюці, Майкопі, станицях Платнирівській, Канівській, Сіверській, Пензенській, Усть-Лабінській, Уманській, Новотитарівській, Тихорецькій, Пашківській, Лабінській, на хуторах – Романівському та Зубовій Балці 99.

Українці Кубані підтримували тісні зв’язки з Україною і навіть зверталися до думських депутатів від українських губерній. Так, депутат від Чернігівської губернії Ілля Шраг у виступі в Думі наголошував, “що тепер у всіх пробуд­жується свідомість, і якщо ми бачимо цілий ряд заяв козаків, які нарешті почина­ють згадувати свою минулу славу, свою минулу волю і намагаються вийти з того жахливого стану, в який поставив їх уряд, то ми можемо висловити впевненість, що врешті-решті козаки, в яких уряд до цього часу бачив опору, можуть поверну­ти і в інший бік. А ознаки цього є. Нещодавно від кубанців із Катеринодара я отримав лист, який починається такими словами: “Нема змоги далі терпіти злочинства і знущання російського уряду” 100.

Царський уряд особливо не переймався вирішенням гострих соціальних проблем на Кубані. Не існувало в Кубанській області земств чи установ, де могло б між собою співпрацювати козацьке й некозацьке населення, вирішуючи проблеми, що виникали.

Сповнених українського духу кубанців глибоко непокоїв той факт, що обидві ворогуючі між собою сили (козаки та іногородні) були переважно брати по крові. Національно свідома українська інтелігенція, як з боку козаків, так і з боку іногородніх, докладала немало зусиль, щоб знайти вихід із цього протистояння.

Але зусилля українських патріотів Кубані не досягли бажаних наслідків. “Національно наскрізь не свідома українська стихія, відсут­ність національно вихованих і добре підготовлених вождів, своєрідні місцеві умови життя, що склалися протягом попереднього століття, привели незабаром до боротьби не між росіянами й українцями, а до боротьби між козаками і не козаками” 101. Зрозуміло, що вибух революції 1917 р. застав не тільки кубанців-українців, а й усіх кубанців політично не підготовленими.

Серед політично свідомої частини населення Кубані відразу визначалося кілька течій. Проросійські діячі дивилися на Кубань як на звичайну російську губернію й були проти будь-якої окремішності Кубанського війська. Цю позицію формувала російська і зросійщена некозацька інтелігенція. Частина козацтва дбала насамперед про інтереси Кубанського війська, пов’язаного з Росією. Цей погляд визнавала більшість козацької інтелігенції. Частина козацтва виступала за державну окремішність Кубані в складі Росії. Зрозуміло, що були й прихильники об’єднання на федеративних засадах Кубані з Україною – без зв’язку з Росією. Дві останні політичні течії, були слабші від попередніх, їх відстоювала українська інтелігенція – як козацька, так й іногородня 102.

Станова роз’єднаність, боротьба між козаками та іногородніми, що хоч і були в більшості українцями, але не козацького походження, мала негативні наслідки для кубанських визвольних змагань. Це, безперечно, було на руку більшовикам і допомогло їм, врешті, повалити самостійну Кубанську крайову раду, вибрану в квітні 1917 р. в Катеринодарі 103.

 

Євген ПЕТРЕНКО, к. і. н.