Судочинна модель

В останні десять років зростання злочинності призвело до широкої підтримки популістської доктрини "закону та порядку", що базується на поверненні до жорсткіших методів пока­рання навіть за дрібні злочини. Нині у США в результаті цього підходу ув'язнено понад 2 млн людей*. Не існує жодної демократичної кра-

іни, де б судочинна та виконавча практика вважалася б задовільною, і немає якогось універсального, тобто ефективного за будь-яких обста­вин, способу повністю запобігти злочинності. Недаремно видатний австралійський кримінолог Брейсвейт у 1996 р. з жалем констатував, що "всі сучасні кримінологи — це песимісти і циніки, оскільки наша наука впродовж ста років не змогла знайти реальну протидію зло­чинності або спосіб перевиховання злочинця". Але водночас в Європі зріс інтерес до ідей соціального збереження особи правопорушника шляхом "замирення" (reparative justice) та "відновлення" (restorative justice), які почали висувати як базові принципи для можливої розбу­дови принципово нової, більш толерантної пенітенціарної політики, суть якої полягала б у тому, що покарання має на меті відновлення стану речей до здійснення злочину (компенсація) і спосіб замирення жертви і злочинця, за яким злочинець має спокутувати свою провину не перед абстрактною державою, а перед конкретною жертвою ско­єного ним злочину**.

Загалом в останні роки на розвиток соціальної роботи з право­порушниками найбільше впливають поборники так званої моделі заслуг, які вважають, що реабілітаційна мета має прослідковуватися у виконавчій практиці пропорційно до тяжкості злочину. Напри­клад, Б. Хадсон запропонував формулу "кількості покарання за­лежно від заслуг, але реабілітаційно відповідним змістом" [12], що по суті дуже близька до принципів, викладених у кримінологіч­ному "бестселері" А. вон Хірсча "Засудження та санкції проти право­порушників" [10], а саме, що вибір між двома однаково заслуженими мірами покарання має базуватися передусім на основі попередження можливих злочинів. Модель Хірсча вимагає від судді накладати пока­рання, що найбільше підходить для конкретного злочинця (наприклад, пробацію в тому разі, коли мета покарання реабілітаційна, а не ізоля-

Міністерство юстиції США повідомило, що наприкінці 1999 р. кількість ув'язне­них сягнула 2026596 осіб, причому 46 % в'язнів були чорношкірими афроамери­канцями. У 1999 р. на 100 тис. населення у США було 650 ув'язнених (в Укра­їні— 426). Якщо згадати, що в 1987 р. у федеральних та державних в'язницях США було 581 тис. ув'язнених, то за 12 років тюремна популяція США зросла в 3,5 раза. В Україні таке зростання значно менше — в 1,3 раза (з 135290 в колоніях у 1987 р. до 181300 осіб у 1999 p.).

Останнім часом така практика ("відкуп") нелегально процвітає в Україні, але, оскільки вона не є легалізованою, то лише поглиблює ступінь корумпованості у правоохоронних органах.

ційна) і яке обов'язково має бути пов'язане із суттєвим обмежен­ням свободи правопорушника залежно від тяжкості скоєного злочи­ну. Ідея реабілітації правопорушника за цією моделлю відіграє вто­ринну роль. Основне — захист чесних громадян від злочинних пося­гань на якомога тривалий час.

П. Рейнор критично ставиться до такого суворого підходу і напо­лягає на тому, що "ні в якому разі не можна штучно збільшувати розмір пропорційного покарання тільки для того, щоб створити потен­ційно ефективну програму реабілітації, бо в такому разі це створить протиріччя... з моральними принципами справедливості при розгляді інших подібних випадків" [18]. Справа в тому, що судочинство, тобто досягнення справедливості за законом, і реабілітація мають дуже різні цілі. Процес судочинства за сутністю пря­мий, тобто каральний та звернений на серйозність пору­шення в минулому, а процес реабілітації опосередкований переважно майбутнім попередженням рецидиву. П. Рейнор вважає, що захист цінностей громадянського суспільства потребує більш залежної від соціального контексту теорії, яка враховує соціальне середовище, економічні обставини та особу правопорушника. Саме діяльність соціальних працівників безпосередньо сконцентрована на особистості (самості) клієнта і формуванні позитивного соціального контексту, в якому він здатний самореалізуватися.

2.Технологія стримування(залякування)

Концепція стримування, як реабілітації та знешкодження, спрямо­вана у майбутнє правопорушника. Як аксіома стверджується, що по­карання доцільне лише тоді, коли в результаті ми отримаємо людину, здатну утримуватися від протиправних дій. Цей підхід є суто утилі­тарним: виправдання покарання та його міра перебувають в еко­номічній площині елементарного підрахунку втрат та зиску*. З точки зору наслідків залякування перебуває у паралельній до покарання

* Загалом утилітарний підхід до покарання на Заході досить детально розроблено починаючи з праць Єремії Бентхама, присвячених каральній політиці держави. Наприклад, його стаття "The Principles of Penal Law" (Принципи карального зако­нодавства) впродовж 150 років надихає політиків та кримінологів і вважається класичною.

площині і може застосовуватися незалежно від докладених зусиль, спрямованих на зниження рівня злочинності або її попередження.

Стримування поділяють на спеціальне (стосовно окремих осіб) та загальне (на рівні держави). Спеціальне стримування застосову­ють у процесі засудження правопорушника до такої міри покарання, щоб її було достатньо для утримання людини від скоєння повторних злочинів. Загальне стримування призначене для спонукання інших громадян, особливо тих, хто хотів би розв'язати свої проблеми неза­конним шляхом, утриматися від злочинних посягань через страх від невідворотності покарання. Ці підходи є обов'язковою частиною со­ціальної та політичної програми державного управління. Зниження рівня та попередження злочинності найпростіше розглядати як за­гальну мету правоохоронної системи, що, у свою чергу, включає в себе засудження та застосування інших способів покарання (напри­клад, утримання в слідчому ізоляторі). Але для успішної роботи та­кож потрібно, щоб функціонували структури громадянського суспіль­ства. Наприклад, ефективно діють система накладання профілактич­них штрафів, спеціальні проекти для підтримки законослухняної поведінки підлітків, боротьба з проявами сексизму та різних видів дискримінації. Особливу увагу приділяють саме захисту законних (кон­ституційних) прав та інтересів громадян, бо бездіяльність влади зав­жди закінчується самосудом і веде через етап анархії до створення тоталітарних режимів. У цьому контексті надзвичайно важлива роль належить засобам масової інформації, що мають постійно інформува­ти населення про права та обов'язки і об'єктивно висвітлювати діяльність правоохоронних структур. Завжди існує небезпека розрос­тання судочинних та силових структур у над-структури, виведення їх з під контролю громадськості. У такому разі держава поступово пе­ретворюється на олігархічну, або поліцейську.

Судочинна система з пріоритетом спеціального стримування має гарантувати суддям детальну інформацію про характер, обставини та попередні злочини окремого звинуваченого. Тільки за наявності різно­бічної та повної інформації про життя та характер злочинця суд може винести вирок конкретній особі. В європейських країнах соціальні працівники беруть участь у підготовці так званих соціальних рапортів для суду, в яких об'єктивно висвітлюються соціальні обставини та особливості характеру підозрюваного (звинуваченого) і дається чітка характеристика можливості виправлення поведінки правопорушника

шляхом застосування методів соціальної роботи за місцем прожи­вання. Свого часу Є. Бентхам розглядав покарання як зло, оскільки воно обов'язково пов'язане зі спричиненням болю, що виправдову­ються тільки тоді, коли корисний результат переважає страждання однієї особи і дає наглядний урок іншим. Є. Бентхам вважав, що переважна більшість громадян керуються розумом, тому гарно скон­струйована, справедлива судочинна система постійно перебуватиме перед їхніми очима як взірець невідворотності покарання. Виходячи з цього засудження особи без урахування думки соціального праців­ника щодо соціальних обставин, причин та характеру правопорушника є несправедливим.

Зазначимо, що покарання з метою загального стримування злочин­ності впливає на масову свідомість впродовж тривалого часу. Довго-тривалість ефекту досягається шляхом укорінення страху перед по­каранням за певну поведінку, але водночас надзвичайно важко впро­ваджувати послідовну правову та етичну просвіту з яскраво вираженим компонентом страху перед покаранням впродовж життя кількох по­колінь. Кампанії боротьби зі злочинністю протягом терміну правлін­ня якогось уряду*, як правило, асоціюються з гарячковими намагання­ми влади якось стримати зростання злочинності в якійсь сфері шля­хом збільшення покарання, коли з'являються так звані показові процеси. У цьому разі злочинця перетворюють на символ злочину і засуджують таким чином (диспропорція), щоб надовго залякати мож­ливих послідовників. Саме така практика і викликає найбільшу кри­тику теорії загального стримування. Справа в тому, що для досягнен­ня "великої мети" доводиться жертвувати "маленькою людиною". Наприклад, покарати фактично невинну людину або накласти завели­ке покарання за дрібний злочин. Утилітарна установка тут досить примітивна:

1) "покарання когось сьогодні попереджує майбутні злочини", але
тоді несправедливість до однієї людини виправдовується досягнен­
ням стримуючого ефекту, що має вберегти потенційні жертви від
подібних злочинів;

2) "покарання саме цього злочинця з надзвичайною суворістю
завадить скоєнню наступних злочинів".

Як правило, наступний склад уряду відхрещується від такої політики попередників. Таким чином, сама пенітенціарна політика поступово персоніфікується, виглядає тимчасовим, авральним явищем і втрачає вплив.

Як бачимо, в обох випадках уникнення гіршого зла в майбутньому (для потенційних жертв або зменшення якогось типу злочинності) покликане для виправдання зла сьогодні. Ліберальні противники ути­літаризму наводять аргумент, запозичений у Канта: "людина має бути метою, а не лише знаряддям". І тут необхідно зважити на тракту­вання складових цієї відомої фрази. По перше, розглядати громадяни­на як одиницю невиразної сукупності для калькуляції в соціальному контексті означає демонстрацію презирства до моральної цінності та автономії окремої особи. По-друге, громадян не можна використову­вати як лише знаряддя для досягнення мети і покарання одного не може бути виправдане тільки за рахунок отримання майбутнього за­гального блага. Таким чином, теорію покарання необхідно обов'язко­во поєднувати не тільки із загальним соціальним виправданням по­карання, а й з принципом його справедливого дозування.