Ідеї І. Канта із захопленням сприйняв Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: «Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності».
За Фіхте, самоствердження Я тотожне з його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я — це крапка, його відхід від себе — лінія, заперечення лінії — площина, рух площини — об'єм.
Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії (і в тому він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо". Відповідно особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу". Досить очевидно, що ідеї Й. Г. Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час.
Ще один представник німецької класичної філософії ^ Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллін � � (1775—1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання.
Оскільки крім Я, що себе самоусвідомлює, не існує з достовірністю нічого, та оскільки саме його діяльність є основою для появи будь-чого, то першим його визначенням буде свобода. Кожен акт першого (трансцендентального) розуму є простим волевиявленням, бажанням самоздійснення, що водночас набуває характеру споглядання, пізнання, усвідомлення. Отже, волевиявлення, бажання і свобода є первинними. Звідси випливає, що дії розуму водночас свідомі і несвідомі: "Що в мені несвідоме, те довільне; що супроводжується свідомістю, виникає у мені тому, що я так хочу", а тому результат таких дій завжди перевершує свідомий намір, проте засвідчує можливості розуму більш повно та цілісно, ніж самі лише наміри. Шеллінґ робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не бездумно.
Урешті-решт, на думку Шеллінга, узявши за вихідне у філософії тотожність суб'єкта та об'єкта, споглядання та породження, свободи та необхідності, слід визнати, що Всесвіт, природа є закам'янілим інтелектом. Буття розкриває себе через рух у двох напрямах: від об'єкта до суб'єкта лежить шлях еволюції (це шлях опредметнення світового інтелекту); від суб'єкта до об'єкта лежить шлях пізнання (людина розпредметнює інтелектуальний зміст форм буття).
Отже, Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґ розвинули ідеї І.Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.
