Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії.

Другий етап має назву класичного (висока класика, сократичний). З філософів цього періоду(V-IV ст.. до н.е.) першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, а також послідовники Сократа — кіренаїки, мегарики і кіники.

Софісти – філософська школа, представники якої виступали філософами-педагогами, навчали громадян філософії, ораторському мистецтву, іншим видам знань).Для софістів характерно:

· критичне ставлення до дійсності;

· перевірка практикою, логічне доведення істини;

· заперечення старих традицій;

· заперечення об’єктивного знання: все відносно(Хвороба – зло для хворого і благо для лікаря. Смерть – зло для померлого і благо для могильників).

Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. (Софізм «Рогатий»: ти маєш те, чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий.)

До головних заслуг софістів відносять те, що вони критично поглянули на оточуючу дійсність та розповсюдили багато філософських та інших знань серед громадян грецьких полісів. Визначним представником старших софістів є Протагор (V ст до н.е.) Своє філософське кредо він виразив так:

«Людина є мірою всіх речей».Це значило, що поза свідомістю людини немає нічого раз та назавжди даного, об’єктивне пізнання неможливе, навколишній світ відносний.(«Те, що здоровому здається солодким, хворому буде гірким»).

Найбільш відомим філософом, близьким до софістики вважають Сократа ( 470 -339 рр. до н.е.). Сократ не залишив своїх творів, ми знаємо про його ідеї через твори його учнів – Платона, Ксенофонта. За допомогою методу «майєвтика» він вчив доводити істину через логічні прийоми. Сократ вів свою просвітницьку роботу серед людей на площах, ринках у формі відкритих бесід (діалога, суперечки), темами яких були проблеми того часу, актуальні і зараз: добро, зло, любов, щастя, чесність.

Внесок Сократа у розвиток філософської думки визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Сократ визначив подальший напрям філософії своїми знаменитими запитаннями:

Чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина?

Чи можемо ми щось вважати красивим, не знаючи, що таке краса?

Чи можемо ми бути добрими, не знаючи, що таке добро?

Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.

           Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.

Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.

Кініки (від грец. «kinos» — собака). Засновник школи — Антисфен (бл. 435—370 pp. до н. е.). Назву ця школа дістала за пропаганду способу життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Кіники вели паразитичний спосіб життя, не мали сім’ї, ігнорували державу та закони, заперечували традиційну культуру, мораль, багатство. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно на природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та пересиченості. Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив вулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: «Шукаю людину».

Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кірени (бл. 435—360 pp. до н.е.). Сутність учення: «Людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди у полоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали принципи одержання насолоди від життя (гедонізм). Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у Епікура та його послідовників.

Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегари (жив між 450—380 pp. до н. е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків базується на тому, що суще одне, але потрібно зважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Лисий», т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в тому, що якщо додавати по одній зернині, то з якогось моменту з’явиться купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по одній волосині, то з якого моменту людина стає лисою? Мегарська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.

Основні ідеї Платона Платон – засновник об’єктивного ідеалізму;першосутністю світу є сукупність ідей (ейдосів);ідеї незмінні, вічні, вони не залежать від матеріального світу;оточуючий світ є лише відображенням чистих ідей, Платон уперше виділяє філософію як самостійну науку

Основні ідеї Арістотеля основою буття вважав матерію, яка існує вічно;

матерія складається із чотирьох елементів: землі, води, повітря, вогню. Простір наповнений п’ятим елементом – ефіром; визначив рух як зміну взагалі: “Рух був і в усі часи буде”;джерелом руху є співвідношення матерії та форми виділив три рівні душі: душа рослин, душа тварин і душа людини;вважається творцем логіки;сформулював основні закони логіки (закон тотожності, закон суперечності, закон виключеного третього