Медицина также не обделена «вечными» проблемами (см. схему). Сколько в ее истории было, например, концепций причинности. Причины болезней видят и в присутствии вредоносных агентов в организме, каждый из которых вызывает специфическое для него заболевание (монокаузализм), и в наличии неблагоприятных для организма условий, число которых бесконечно велико, и все они равноценны (кондицио-нализм), и в наследственной предрасположенности к заболеваниям (конституционализм). Каждая из названных концепций опирается на фактический материал. Но ни одна из них не могла претендовать на роль универсальной, объясняющей всю совокупность фактов. Почему? Ответ все тот же. Прежде чем искать причины болезней, следует поставить и дать ответ на вопрос: что такое причина вообще как философская категория? Не ответив на него, будешь искать причину вовсе не там, где она находится.
Не меньшие трудности возникают и с отличием нормы от патологии. Предлагавшиеся в истории медицинской науки подходы: типологический (норма как идеал) и господствующий сейчас среднестатисти-
ческий совершенно не учитывают индивидуальный характер нормы. И так будет до тех пор, пока в сознании врачей не станет господствующей совершенно очевидная для философа мысль, что норма — это определенный интервал между социобиологическими константами функционирования организма человека, а следовательно, это конкретное выражение меры как единства количественной и качественной опре-деленностей объекта. Поэтому и выработка методологически правильного подхода к определению индивидуальной нормы возможна только с учетом этого обстоятельства.
Методологические проблемы стратегии и тактики диагностики также становятся весьма трудно решаемыми, если врач полагается лишь на свой индивидуальный опыт клинициста, который всегда ограничен. Но если он приобретает логическую культуру, овладевает законами и правилами диалектической логики (философской науки о законах и формах познающего мышления), то он становится на голову выше самого себя. Овладение логикой формирует у врача навык обращать внимание и критически оценивать собственные рассуждения, т.е. вырабатывает у него рефлексию. Только тот человек, который способен критически взглянуть на свои собственные рассуждения, может считаться интеллектуально развитым.
Проблемы врачебной этики и деонтологии могут быть правильно поняты также лишь в тесной связи с философской теорией нравственности. Врачу для успешного лечения постоянно приходится вторгаться во внутренний духовный мир пациента, пытаться изменить его систему ценностей, обсуждать с ним смысложизненные вопросы. Совершенно очевидно, что врач, владеющий такими разделами философского знания, как аксиология (теория ценностей) и экзистенциальные проблемы, будет работать с пациентом гораздо эффективнее.
Мы обозначили здесь лишь некоторые моменты взаимосвязи философии с медико-биологическими науками. Разумеется, их гораздо больше. И решать их биологам и врачам помогает философия. Философ не поставит за врача диагноз, не определит в конкретном случае, в каком состоянии организм человека (норма или патология), и как надо беседовать с конкретным больным. Однако философское знание подскажет врачу правильный выход из затруднительной ситуации.
8. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії.
^ Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди” (із їх назвою споріднено наше слово “відати”, “знати”), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою “Упанішади” (від слова “сидіти поруч”; мається на увазі — поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах “Вед” - самхітах). У тексті “Упанішад” зафіксовано:
* найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали: а) виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого у якості живого); б) виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу; в) виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть невід’ємні одне від одного);
* трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман);
• певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми);
• позитивна оцінка ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу (необхідність усвідомлення єдності Брахмана і атмана як умови “звільнення” від безмежного кола перевтілень);
• думка про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми;
* міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи.
Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармічних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.
Джайнізм (від слова “джіна” — переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.
Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова “йога”), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги (Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему (“мікрокосмос”), що складається з чотирьох підсистем: “мінерало-людини”, “рослино-людини”, “тварино-людини” і “людино-людини”,— ідея про синтез їх у вищій підсистемі — “людино-людині”. Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.
Але найважливим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563—483 рр. до н. е.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини:
- життя — це страждання;
- причиною страждань є бажання і жага життя;
- існує шлях подолання страждань;
- він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.
Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" — повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до н.е.). На першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:
• "пракріті", або "прадхана" (природа)
• та "пуруша" (свідомість, споглядання).
Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між “пракріті” та “пурушею” нагадує союз сліпого та кульгавого: “перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею” (Антология мировой философии. Т.1, кн.1. – М., 1969. С, 146—147). Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення (саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): вогонь, повітря, воду, землю та ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському “Я”, пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.
Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до н. е.) відносять до натураліститчних: Локаята вважають, що “не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя...” (Цитоване джерело, с.152). Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (“лока”), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: “...як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і “Я” (атмата)”. (Цит. джерело, с.153). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те, що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники “черваки-локаяти” вважали вміння уникати страждань.
Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама — III ст. до н. е.). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.
Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, (VI—V ст. до н. е.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: “...щодо особливостей: воістину вони — одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій”. (Цит. джерело, с.150).
Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.
