Схоластика (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.
Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування. У розвитку схоластики існує два періоди:
1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов´язані з неоплатонізмом (августиніанство).
2. З ХIII по XV ст.
Центральною постаттю філософії середньовіччя, творцем системи, яка вмістила в собі усі досягнення схоластики був Фома Аквінський (1225-1274).
– Мислитель вважав, що усі релігійні догмати потрібно сприймати за допомогою розуму, а не сліпої віри. Проте він не був прибічником переваги розуму над вірою, а їх гармонії. Томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом.За Аквінським, людині для спасіння необхідно знайти дещо відмінне від розуму, тобто на допомогу повинно прийти божественне откровення. Якщо предметом філософії є “істини розуму”, то предметом теології – “істини откровіння”. Проте він відкидав протиріччя між теологією і філософією.
Фомою Аквінським було розроблено такі п'ять доведень буття Бога:
1. Усе рухається в цьому світі під впливом (через поштовх) чогось іншого, отже – в основі цього ланцюга - з необхідністю повинен бути першо-двигун, яким є Бог.
2. Кожне явище в світі має свою причину, це причинне явище, у свою чергу, –свою причину і так далі; уся ця «драбина» причин повинна мати останню, верховну першопричину, якою є Бог.
3. Усі речі в цьому світі можуть бути, а можуть і не бути; в їхньому існуванні є момент можливості та випадковості. Але можливість і випадковість залежить від необхідності, визначається нею, а вищою необхідністю є Бог.
4. У світі існує ієрархія цінностей. Усе має різну ступінь досконалості (є щось більш або менш гарне, добре, справедливе, прекрасне тощо), а звідси – повинна існувати найвища міра досконалості, якою є Бог.
5. Усе в природі має доцільність, певну міру гармонійності, корисності, спрямованості до чогось, наповненості певним сенсом, а звідси – є Вищий Розум, Божественне Провидіння, яке спрямовує усе в світі на певну мету, організує відповідно до свого задуму.
Учення Аристотеля Аквінський пристосував до християнського віровчення (ідея про людину як суспільну істоту; держава як ціле логічно передує індивідам, що її складають,причому благо держави переважає над благом будь-якої його складової).
Перейнявши вчення Аристотеля про активну форму і пасивну матерію,Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:
– "царство мінералів", де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;
– "рослинне царство", де форма виступає як рослинна душа;
– тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;
– людина і розумна безсмертна душа.
Форма як організуючий принцип по-різному пронизує матерію на всіхрівнях – від зовнішньої форми до розумної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі.
Отже. томізм сприяв розвитку раціонального знання. З епохи Аквінського почалася диференціація наукової і релігійної сфер, що, у свою чергу, викликало появу європейської науки. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був причислений до рангу святих. У XX ст. його вчення було поновлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною філософією Ватикану.
Ще одним провідним напрямом середньовічної філософії була містика. Як і для схоластики, для неї незаперечним був авторитет Святого письма.
Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.
19. Розвиток медицини в епоху Середньовіччя. Вчення К. Галена.
Окрім медичних шкіл при монастирях, виникають світські медичні школи.
Початок світській (немонастирській) медичній освіті поклала в IX ст. Салернська медична школа в Італії. Салернські лікарі збирали і розвивали все краще, що було створено античною, пізніше арабською медициною. Навчання проводилось за працями Гіппократа, Ґалена та Авіценни. В школі було написано ряд трактатів, які використовувались для навчання. В книзі «Пассіонарії» надавались практичні рекомендації з діагностики та лікування різних хвороб. На розвиток Салернської школи великий вплив мала лікувальна і перекладацька діяльність видатного лікаря XI ст. Костянтина Африканського, який переклав багато арабських медичних праць на латину, що сприяло більш досконалому вивченню медицини. Медична література Салерно постійно збагачувалась: до середини XII ст. було створено трактат «Про лікування хвороб», в якому йшлося про лікування всіх відомих хвороб «від голови до п’ят». Оригінальною була праця лікаря Архіметея «Про прихід лікаря до хворого», яка користувалася широкою популярністю. Він давав таку пораду: «Якщо лікар полишає хворого, то повинен запевнити його, що той обов’язково видужає, а близьких — що хвороба дуже тяжка. Тоді, якщо пацієнт видужає, слава лікаря ще більше зросте, а якщо хворий помре, то люди скажуть, що лікар вірно передбачив сумний наслідок». В школі викладав Арнольд із Вілланови. Він здобув широку популярність, захоплювався алхімією, пропагував свій шлях до приготування багатьох ліків. Він об’єднав хімію і медицину. Захоплювався токсикологією і засобами продовження життя й боротьби зі старістю. Наголошував на лікувальних властивостях вина, розробляв питання дієтетики і гігієни. Він склав поему, присвячену здоровому способу життя та лікувальним властивостям окремих рослин. Ця поема отримала назву «Салернський кодекс здоров’я» (Regimen sanitatis salernitatum).
Крім Салерно, світські медичні школи були відкриті в Болоньї (1156), Парижі (1180), Падуї (1222).
Гале́н (грец. Γαληνός), чи Гале́н Перга́мський, часто використовується латинізована форма імені Кла́вдій Гале́н (лат. Claudius Galenus; 129 або 131,Пергам — близько 200) — грецький лікар, хірург і філософ римської доби. Гален вважав, що людське тіло складається із щільних і рідких частин, він досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розкриття трупів. Одним з перших застосував вівісекцію і став основоположникомекспериментальної медицини. Його основні праці з анатомії: «Анатомічні дослідження», «Про призначення частин людського тіла».
Клавдій Гален народився в Пергамі, Мала Азія, важливому культурно-освітньому центрі еллінського світу, який поступався на той час тільки Александрії. Його батьком Аелій Нікон був відомим грецьким архітектором, заможним патрицієм, який сам виявляв жвавий інтерес до наук — математики, логіки, астрономії, літератури та філософії. В рідному Пергамі у віці 15 років Гален почав вивчати філософію Платона й Аристотеля, стоїків та епікурейців.
Існує легенда про те, що уві сні до Аелія Нікона прийшов бог Асклепій і наказав відправити сина вивчати медицину. Відомо, що у віці 16 років Гален розпочав чотирирічні ґрунтовні заняття медициною при місцевому святилищі Асклепія — давньогрецького бога, покровителя цілителів. Серед його наставників були визначні грецькі медики Есхріон Пергамський, Сатир, Фіціан і Стратонік. До пергамського асклепіона зверталось багато римлян, крім того він слугував притулком багатьом видатним сучасникам, зокрема історику Клавдію Хараксу, оратору Елію Аристиду, софісту Полемону Лаодікейському і консулу Каспію Руфу[3]. Недивно, що вже 150 року Гален написав свій перший власний філософський трактат «Про медичний досвід», він зберігся донині в арабському перекладі.
Пізніше Гален навчався у Смірні, відвідав Коринф, але згодом прибув в Александрію для подальшого вивчення медицини. Особливу увагу приділяв дослідженню будови скелету людського тіла, адже до того часу в Александрії вже близько ста років, від династії Птолемеїв, проводилися розкриття людських трупів.
157 року Гален повернувся в Пергам. Працюючи лікарем у школі гладіаторів та атлетів, набув неоціненному досвіду з терапії та хірургії. До того часу відносяться його перші фізіологічнідослідження. 159 року в ході експериментів на свинях відкрив принцип функціонування нервів, які контролюють голос[4][5], вивчав будову і функції м'язів, що контролюють процес дихання.
Помер Клавдій Гален близько 200 року в Римі. Візантійський словник 11 століття Суда наводить рік смерті — 199, хоча праці самого Галена посилаються на події 204 року. Існує версія, що він дожив до 216 року[7]. По собі Гален залишив власноруч створений каталог усіх праць. Часто дослідники називають цей каталог першою автобіографією в історії літератури, принаймні першою автобіографією лікаря.
Хоча основну увагу у своїх працях Гален приділяв вивченню медицини, анатомії і фізіології, йому належать кілька робіт з логіки і філософії. на його світоглядні переконання вплинули грецькі мислителі-класики Платон і Аристотель, а також філософія стоїцизму. За життя Галена кілька течій існувало й в галузі медицини, основні з них — Емпірики і Раціоналісти (також іноді іменуються Догматиками чи Філософами відповідно), а також Методисти, які являли собою більш помірковану групу. Емпірики підкреслювали важливість фізичної практики та експериментів, або «активного вивчання» медичних дисциплін. У прямій опозиції до емпіриків перебували раціоналісти, які цінували дослідження, присвячене навчанню з метою створення нових теорій. Методисти представляли свого роду золоту середину, вони практикували, головним чином, чисте спостереження, проявляють все більшу зацікавленість у вивченні природного перебігу хвороби, аніж її докладанню із застосуванням лікарських методик та засобів.
. На відміну від Аристотеля, описував головний мозок якорган зосередження чуттєвості, психічної діяльності та руху. Описав близько 300 м'язів, а також середній мозок, сім пар черепномозкових нервів, блукаючий нерв; здійснюючи дослідження з перерізування спинного мозку свиней наочно продемонстрував функціональну відмінність між передніми (руховими) і задніми (чуттєвими) корінцями спинного мозку.
На основі спостережень відсутності крові у лівих відділах серця забитих тварин і загиблих гладіаторів, а також у виявлених ним під час анатомування трупів недоношених немовлят отвору у міжшлунковому перепоні створив першу в історії фізіології теорію кровообігу, за якою, як стверджував Гален, артеріальна і венозна кров різні за природою рідини. Причому перша, артеріальна, «розносить рух, тепло і життя», а друга, венозна, покликана «живити органи». Ця концепція надовго пережила автора, проіснувавши аж до відкриттів Андреаса Везалія та Вільяма Гарвея.
Уявлення Галена про перебіг фізіологічних процесів були тісно пов'язаними із його релігійними переконаннями. Він твердо вірив в існування «пневми» — духа або «дихання життя», вважав що усе на землі оточене пневмою. Під час дихання пневма наповнює організм людини. В печінці пневма стає «природним духом», в серці змішується зі «світовим духом» і стає «духом життєвим» (лат. spiritus vitalis); у головному мозку вона потрапляє у «чудесну мережу» (лат. rete mirabile), де стає «душевним духом» (лат. spiritus animalis) і далі розподіляється по нервах, які Гален вважав порожніми судинами. Смерть людини настає тоді, коли зупиняється дихання і пневма більше не наповнює її тіло.
Клавдій Гален дотримувався і розвинув вчення Гіппократа про чотири рідини, які циркулюють в організмі (в сучасній фізіології — вчення про механізм гуморальної регуляції життєвоважливих процесів в організмі). Цим чотирьом рідинам, на думку Галена, відповідають чотири типи темпераменту: крові — сангвінік, флегмі — флегматик, чорній жовчі — меланхолік, жовтій жовчі — холерик. Крім того Гален поставив у відповідність кожній із фізіологічних рідин природні стихії: землю, повітря, вогонь і воду.
Гален також поклав початок фармакології. Досі «галеновими препаратами» називають настоянки та мазі, приготовані певними способами. Він систематизував уявлення античної медицини у вигляді єдиного вчення, що залишалося теоретичною основою медицини фактично до завершення Середньовіччя.
20.Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби
Епоха Відродження (фр. ренесанс) – доба переходу від Середньовіччя XIV – XVII ст. – охоплює майже три сторіччя. Це період розвитку промисловості, торгівлі, мореплавства, що зумовило розвиток природознавства, математики, механіки та вимагало звільнення людського розуму від схоластики і повороту до природничо-наукового пізнання світу та людського буття.
Особливості філософії в епоху Відродження:
1. Антропоцентризм філософської думки. Середньовічна догматика забороняла людині відчувати і думати. Людське тіло оголошувалося гріховним. Життя людини на тлі уявлень про велич Бога, святість служителів церкви, безсмертя душі уявлялося нікчемним. Філософія Відродження, на відміну від середньовічної схоластики, набула гуманістичного характеру. Вона реабілітувала людину, утверджувала її права на особисті почуття, підносила не небесну, а земну любов.
2. Секуляризація (звільнення) суспільної та індивідуальної свідомості від релігії. Проблеми релігії, Бога, спасіння душі більше не перебували у центрі уваги філософії.
3. Титанізм. Піднесення людини в деяких її можливостях і діях до рівня Бога. Найвище творіння Бога – людина, оскільки саме нею завершився процес творіння. Тому людина здатна осягти цей процес і творити, наслідуючи Творця.
4. Формується новий матеріалістичний світогляд. Саме у цей період виникають своєрідні форми переходу від старого світогляду до нового. Деїзм визнавав божественний першопоштовх, але вважав, що Бог, створивши природу, більше не втручається в її буття.
5. Пантеїзм (від грец. pan – все, theos – Бог) – це концепція ототожнення світу і Бога. Поза Богом немає світу, але й поза світом немає Бога.
| Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом. > Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально); > тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху. Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою. і ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Природа і земне життя людини мають реальну цінність Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога Найвище творіння Бога – людина Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії Звідси випливає титанізм Відродження - піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях. Гуманістичний напрям. Гуманізм (від лат. humanus – людський) у загальному розумінні означає прагнення до людяності, створення умов для гідного життя. Гуманізм починається там і тоді, де й коли людина починає міркувати про саму себе, свою роль у світі, сенс свого буття. Неоплатонічний напрям. Згідно з неоплатонізмом, творцем світу є надчуттєве абстрактне “Єдине”. Єдине шляхом еманації (випромінювання) виділяє із себе світовий розум (світ ідей) і чуттєвий матеріальний світ. Натурфілософський напрям. У XV – XVI ст. поширюється натуралістичне тлумачення філософсько-світоглядних проблем. Відповідно зменшується інтенсивність гуманістичного звучання філософської думки. Соціально-політичний напрям. Німецький професор теології Мартін Лютер (XV – XVІ ст.) очолював боротьбу проти панівної католицької церкви, заперечував владу папи римського, наголошував, що спасіння людини відбудеться без посередництва церкви та духівництва, завдяки особистій вірі |
21. Провідні напрями ренесансного філософствування:гуманістичний антропологізм, неоплатонізм натурфілософія
У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:
• гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV — середина XV ст.;
• платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV — перша третина XVI ст.;
• натурфілософський період: друга половина XVI — поч. XVII ст.
У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії ^ Данте Аліг'єрі (1265—1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння. Відповідно до подвійної природи перед людиною постає і два види життєвого блаженства: блаженство в цьому житті і блаженство у вічному бутті.
Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — ^ Франческо Петрарка (1304—1374). Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості.
Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки ^ Калюччо Салютаті, Поджо Браччоліні, Лоренцо Валла. Зокрема, Поджо Браччоліні наголошував на тому, що притаманне природі не можна засуджувати. Джаноццо Манетті (1396—1459) у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога.
Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401 —1464). Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна.
Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я ^ Марсіліо Фічіні (1433—1499. Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.
Світ у міркуваннях Фічіно постає ієрархією форм буття, де крайні прояви — єдине і множинне. Але ця ієрархія у Фічіно динамічна: Бог як буття пронизує усю ієрархію, вбирає у себе все ("Не Бог у речах, а все — у Бозі").
Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф ^ Піко делла Мірандола (1463—1494).
Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії — натурфілософія, тобто філософування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452—1519) — архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель. Акцент у філософських міркуваннях Леонардо падає на те, що світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника. При тому найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення, оскільки математика та геометрія не знають якостей і можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику.
Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження ^ Микола Коперник (1473—1543). Його твір "Про колообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людському розуму. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.
У цей період також розгорталась діяльність ^ Ніколо Макіавеллі (1469—1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого — фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя.
Ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосмосу і мікрокосмосу. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі, внутрішній єдності.
