Конституційний статус Президента України 4 страница

460

461

Розділ 20

політична діяльність та інші вони тільки нещодавно почали викону­ватися створеними для цього новими органами виконавчої влади. У цих умовах дуже важливо правильно визначити місце і роль усієї си­ стеми виконавчої влади і кожної її структури у загальному механізмі державної влади^]. Адміністративно-територіальна реформа має ство­рити такі умови, аби виконавча влада у повному обсязі виконувала свої соціально корисні функції, для чого діяльність органів виконав­чої влади має бути спрямована переважно на реалізацію законів, адже в цьому є головний сенс їх діяльності, який виражено у самому най­менуванні й у призначенні цих органів.

Сьогодні ж ситуація є такою ж, як і в минулі роки, коли виконав­ча влада діяла за формулою «власний розсуд і доцільність». Потрібно зробити закони головними і домінантними орієнтирами діяльності виконавчих органів на всіх рівнях, щоб їх функціонування відбувало­ся саме в межах законів. Неприпустимі випадки, коли накази, інструкції, інші акти органів виконавчої влади замінюють норми законів, коли у своїй діяльності вони припускаються помилок у їх за­стосуванні, виконують частково і т. д.² Треба створити атмосферу не­терпимості щодо порушень законності, домогтися того, щоб система органів виконавчої влади була підконтрольна народові, була прозо­рою, щоб її організація і діяльність базувалися на наукових принци­пах, вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади у демократичній, соціальній, пра­вовій державі, аби вільно реалізовувалися права і свободи громадян, передбачені Конституцією, законами України та загальновизнаними міжнародно-правовими документами. Сьогодні людський вимір має бути головним орієнтиром у діяльності всіх державних органів щодо забезпечення прав людини, її законних інтересів та потреб.

Лише послідовна демократизація усіх ланок виконавчої влади, досягнення її відкритості та широкої доступності для населення можуть бути гарантією того, що наше суспільство, держава і громадя­ни матимуть, зрештою, високоефективну і демократичну виконавчу владу.

¹         Адміністративна реформа в Україні: Документи і матеріали // Український право­
вий часопис. — К., 1999. — Вип. 4. — С. 8.

²         Тихомиров Ю. А. Административное право и процесе: Полньїй курс. — М., 2005. —
С.450-456.

462

Розділ 21

Конституційний Суд України

21.1. Конституційний Суд — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні

Серед найважливіших інституцій правової держави, де діє прин­цип верховенства права, існує органічна потреба у безумовному до­держанні Конституції, є Конституційний Суд. Його утворення в Україні було кроком на шляху впровадження конституційної закон­ності, підвищення правової культури, розвитку демократичних засад нашого суспільства. З появою цього органу громадяни і юридичні особи одержали додаткову конституційну гарантію у захисті своїх прав і свобод. Діяльність Конституційного Суду — важлива передумо­ва зміцнення конституційних основ державності, перетворення Конституції у діюче право.

Конституційний Суд України належить до системи правосуддя, са­ мостійно і незалежно здійснюючи судову владу шляхом конституційного судочинства (ст. 124 Конституції України), забезпечуючи верховенство і пряму дію Конституції України на всій території нашої держави. Він є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні (ст. 147 Консти­туції України). Це означає, що жоден інший державний орган, крім Конституційного Суду, не може здійснювати функції, покладені на цей Суд.

463

Розділ 21

Конституційний Суд України

 

Запроваджена вперше за всі роки існування української держав­ності конституційна юрисдикція багато в чому сприйняла основні принципи організації та функціонування, характерні для аналогічних органів західноєвропейських країн. Цьому передував тривалий пошук створення нині діючої моделі Конституційного Суду України, адже наша країна не мала власного досвіду у цій справі. Водночас світова теорія і практика державотворення свідчила і свідчить, що без конституційної юстиції не може бути і мови про створення правової, демократичної держави, реальне втілення в життя принципу верхо­венства права.

Як відомо, інститут конституційної юстиції зародився у Сполуче­них Штатах Америки. Його особливістю було те, що він виник на основі не конституції, а судових прецедентів, а конституційне судо­чинство, маючи в умовах дії прецедентного права децентралізований характер, здійснювалося усіма судами загальної юрисдикції або тільки найвищим судом у системі загальної юрисдикції. Доктрина такої конституційної юстиції була найбільш чітко сформульована го­ловним суддею Верховного суду США Дж. Маршаллом у відомому рішенні 1803 р. у справі Марбері проти Медісона: «Саме судова вла­да має право і зобов'язана сказати, що є закон». Цим прецедентом було закладено основи так званої американської моделі консти­туційного правосуддя, що здійснюється судами загальної юрис­дикції.

Пізніше виникає принципово нова, так звана централізована європейська модель, концепція якої була запропонована австрійсь­кими вченими Г. Кельзеном і К. Ейзенманом. її головна ознака в то­му, що конституційне правосуддя здійснюється не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованим органом — конституційним судом. Впроваджена у життя спочатку в Австрії, Чехословаччині (1920 р.) та Іспанії (1931 p.), пізніше ця модель набула значного поширення в багатьох країнах світу.

У соціалістичних країнах органи конституційного правосуддя почали утворюватися на початку кризи тоталітарної системи. Вони виникли у 70-х роках XX століття в Югославії, а потім — в Угорщині, Польщі та ін. У 80—90-х роках цей процес став характерним практич­но для всіх країн Східної Європи і республік колишнього СРСР. Утворення у них конституційних судів стало певною реакцією на пра­вовий нігілізм, що мав місце у цих державах. В Україні в той час де­далі більше почала утверджуватися загальновизнана ідея правової

держави, в якій визнаються і забезпечуються верховенство права, верховенство конституції, права і свободи людини.

Наприкінці 1980-х років у процесі перебудови і демократизації усіх сфер суспільного життя питання утворення спеціального органу, що здійснював би контроль і нагляд за додержанням Конституції, реаль­но постало і в Україні. 27 жовтня 1989 р. Верховна Рада прийняла за­кон про внесення змін до чинної тоді Конституції Української РСР, в якому передбачалося створення нового державного органу — Коміте­ту конституційного нагляду Української РСР, інституції подібної однойменному комітетові, який діяв у Союзі РСР. Конституцією пе­редбачалося, щоб цей комітет обирався Верховною Радою строком на 10 років з-поміж спеціалістів у галузі політики і права у складі голови, заступника голови і 7 членів комітету. Він мав стати органом консти­туційного нагляду за відповідністю законів та інших правових актів Основному Закону держави.

За дорученням Верховної Ради або з власної ініціативи комітет мав надавати Верховній Раді висновки про відповідність Консти­туції проектів законів: здійснювати нагляд за відповідністю Консти­туції і законам постанов і розпоряджень Ради Міністрів УРСР, актів місцевих рад народних депутатів, інших державних органів і гро­мадських організацій республіки. При виявленні суперечностей ак­та або його окремих положень Конституції чи законам республіки комітет мав надсилати органові, який видав акт, свій висновок для їх усунення. З прийняттям висновку виконання акта або його окремих положень, що суперечили Конституції чи законам, зупинялось. Комітетові надавалося право звернутися з поданням до Верховної Ради або до Ради Міністрів про скасування актів підзвітних їм ор­ганів, а також службових осіб, що суперечили Конституції чи зако­ну. Сам Комітет не наділявся повноваженнями скасовувати такі ак­ти. Він не мав права офіційного тлумачення Конституції чи законів республіки.

Конституційні положення про Комітет конституційного нагляду Української РСР не були реалізовані на практиці. Не було утворено і самого такого органу. В Україні, як і у деяких інших республіках колишнього Радянського Союзу, враховуючи недоліки і малоефек-тивність діяльності існуючого тоді Комітету конституційного нагляду СРСР, дійшли висновку про недоцільність утворення подібного дер­жавного органу на республіканському рівні. Дедалі перспективнішою ставала ідея утворення Конституційного Суду. Особливо це стало

 

464

465

 

Розділ 21

Конституційний Суд України

 

помітним на початку 1990-х років. Уже в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою України 16 липня 1990 р., відзначалася необхідність побудови правової держави та наго­лошувалося, що Україна забезпечує верховенство Конституції і законів на своїй території. А для цього потрібен був спеціальний державний орган.

Практична реалізація ідеї утворення Конституційного Суду Ук­раїни вперше була здійснена шляхом внесення змін та доповнень до чинної тоді Конституції УРСР 1978 р. Конституція регламентувала завдання і порядок формування цього органу, його кількісний склад, вимоги до осіб, що мали обиратися до Конституційного Суду, деякі інші питання. Ця регламентація, проте, виявилася недосконалою. Не були, зокрема, визначені права Президента України у формуванні складу Конституційного Суду. Передбачалася надто велика чисель­ність суду: голова, заступник голови і 23 члени суду. У Конституції не було норм, які гарантували б своєчасне утворення Конституційного Суду, що певною мірою зумовило і фактичне зволікання з формуван­ням цього органу.

Конституційний Суд не одержав ряду властивих йому повнова­жень. Чимало повноважень нагляду за конституційністю актів зали­шалося за іншими державними органами. До виключного відання парламенту належало накладання вето на укази Президента та поста­нови Кабінету Міністрів у разі, якщо вони суперечили Конституції та законам України, і зупинення дії правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з тих же мотивів, а також скасування цих актів, коли Верховна Рада Автономної Республіки Крим не при­вела їх у відповідність з Конституцією і законами України, скасуван­ня рішень місцевих рад народних депутатів, якщо вони були прийняті з порушенням Конституції і законів.

Кабінет Міністрів, реалізуючи делеговані йому Верховною Радою повноваження ухвалювати декрети, які мали силу закону, міг цими декретами зупиняти дію конкретних законодавчих актів, або вносити до них зміни і доповнення.

Голова Верховної Ради мав право зупиняти дію актів Кабінету Міністрів, міністрів, інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів у разі невідповідності цих актів Конституції і законам України з одно­часною постановкою перед Верховною Радою або Кабінетом Міністрів питання про їх скасування. Таким чином, забезпечення конституційності правових актів було прерогативою не тільки Кон-

ституційного Суду, а у багатьох випадках — і Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

За Конституційним Судом закріплювалося право законодавчої ініціативи, яке не узгоджувалося з призначенням цього державного органу.

Більш повно повноваження і структура Конституційного Суду бу­ли визначені прийнятим 3 червня 1992 р. Верховною Радою Законом «Про Конституційний Суд України». Відповідно до нього основною метою діяльності Конституційного Суду визнавалося забезпечення конституційної законності й верховенства Конституції України. Кон­ституційний Суд визначався як незалежний орган у системі судової влади, покликаний забезпечувати відповідність законів, інших нор­мативних актів органів законодавчої і виконавчої влади Конституції, охорону конституційних прав і свобод особи. Він мав здійснювати свої повноваження шляхом розгляду в судовому засіданні відповідних справ, а також давати висновки з питань, передбачених Консти­туцією і Законом «Про Конституційний Суд України». Діяльність суду мала будуватися на принципах законності, незалежності, колегіальності, змагальності, гласності, повноти розгляду справ та обґрунтованості прийнятих рішень.

Закон «Про Конституційний Суд України» не регулював у повно­му обсязі процедурних питань здійснення судочинства. Передбачало­ся, що з цього питання будуть прийняті окремий Закон «Про консти­туційне судочинство» та Регламент Конституційного Суду України.

Склад Конституційного Суду передбачався у кількості 15 суддів, у тому числі Голова і два заступники Голови, що обираються Верхов­ною Радою України в індивідуальному порядку, шляхом таємного го­лосування строком на 10 років. Пропозиції щодо персонального складу суддів мали подаватися Головою Верховної Ради України та Президентом України у рівній кількості. Кандидатура Голови Конституційного Суду погоджувалася між Головою Верховної Ради і Президентом. Кандидатури суддів мали попередньо обговорюватися на засіданнях постійних комісій Верховної Ради України.

Суддями Конституційного Суду могли бути лише громадяни Ук­раїни, які мають виборчі права, досягай на день обрання не менше 40 і не більше 65 років, з вищою юридичною освітою, зі стажем практич­ної, наукової або педагогічної діяльності в галузі права не менш як 15 років. Особи, обрані суддями Конституційного Суду, мали прино­сити присягу на пленарному засіданні Верховної Ради України.

 

466

467

Розділ 21