Справа України та українців

На сьогодні цілком ясно, що заміна назв Русь, русини на Україна, українці це не підміна гірших назв кращими (як це було в колоніальних та напівколоніальних країнах, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Тайланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили міняти національне ім’я — і це був тривалий некерований стихійний процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіми способами намагалися не допустити до потрібного результату. Ще досі існують намагання забрати в українців їхнє національне ім’я (у Словаччині, в Польщі, у Сербії, наприклад), щоб поступово стерти їх з лиця землі вже у XXI ст. Такі антиукраїнські ексцеси здійснюються, треба шкодувати, при потуранні керівної верхівки сучасної Української держави, яка не поспішає на допомогу, а своєю байдужістю роззухвалює агресивних дена­ціоналізаторів. Бо вони плекають мрію про свою власну імперію навіть тоді, коли імперія розвалилася. Заперечення України, української нації — не лише шовіністичне засліплення, але і глибокий примітивний анальфабетизм, носії якого ще навіть пишаються високими науковими та ненауковими титулами.

До явищ такого ж рангу належить намагання творити з українського етнічного матеріалу псевдоетноси. Так зразу ж після проголошення незалежності України почали виникати псевдоетноси: ятвяги (на Поліссі), новороси і кримський народ (на півдні). Якось вони заникли. Але псевдоетноси “пудкарпатских русинов” (на Закарпатті, в Польщі, Сербії) та лемків (у Польщі) намагаються реанімувати і в наш час. Що все це робиться продумано, щоб відкрити широко ворота для наступної асиміляції підтверджує доля підкарпатських русинів (які ідентифікували себе так, а не українцями) у США, що швидко американізувалися, втрачаючи рідну мову й опираючись у цих процесах на англомовну греко-католицьку церкву, утворену спеціально для денаціоналізованих русинів, так як діє угорськомовна греко-католицька церква для мадярських русинів Угорщини.

Так чи інакше, необхідно, однак, розуміти, що напади на українські національні назви можуть припинитися лише тоді, коли Україна стане повноцінною державою, політично і економічно могутньою, для чого вона теоретично має всі підстави.

Національна назва народу — це його обличчя, з якого не можна глузувати, над яким не можна знущатися і т. д.

Антропоніміка

Частиною ономастики є антропоніміка, яка вивчає систему особових імен (індивідуальні імена, імена по батькові, прізвища, прізвиська, псевдоніми тощо).

Антропоніміка може слугувати джерелом краєзнавства, допомагаючи з'ясувати колишній етнічний склад та міграцію населення в минулому, датувати та локалізувати писемні пам'ятки.

Система імен формувалася протягом багатьох століть. В язичницькій Русі вибір імені для новонародженого визначався звичаєвим правом. Воно дозволяло жерцям добирати ім'я дитині залежно від порядку, часу та обставин її народження. Так, наприклад, третій дитині в сім'ї могли дати ім'я Третяк, шостій – Шестак, сьомій – Семак, восьмій – Осмак. Дівчинка, яка з'явилася на світ узимку, могла одержати ім'я Зима, а та, що народилася навесні, – Весна.

Іменем батьки могли висловлювати і своє ставлення до нового члена сім'ї. Дитині, народження якої з нетерпінням очікували, давали ім'я Бажан, Ждан, Жданко, Жадан, Любко, Кохан. Зовнішність, психічні або фізичні вади новонародженого також могли впливати на вибір імені. Малюків, що не відзначалися зростом, могли назвати Дрібко, Дрібля, Коротко, Малко, Малишко, Комар, Муха і т.п. Світлий чи темний відтінок шкіри, волосся теж мали значення, і світловолосих та русявих іменували Білан, Світлик, а смаглявих – Чорниш. Вередунів і крикунів називали Ревами, Кричунами, Верещаками, а спокійних, невередливих – Мовчанами, Несміянами.

Дуже популярними в сиву давнину були магічні, або заклинальні імена. Вважалося, що таке ім'я могло вберегти дитину від хвороби, смерті, хижого звіра та іншого лиха, зробити її щасливою. Зокрема, досить поширеними були імена Продан, Куплен, які присвоювали з охоронною метою – вберегти новонародженого від смерті. Їх давали у сім'ях, де часто вмирали діти. Називаючи малюка Продан чи Куплен, мати виконувала своєрідний обряд: за незначну плату продавала його жінці, в якої діти росли здоровими і не вмирали.

Вважалося, що вдало дібране ім'я вплине на здоров'я, характер і долю дитини. Вона буде рости здоровою, якщо назвати її Здоровко, щасливою – коли Щасний. Ім'я Розумник принесе розум, а Сон – спокійні ночі.

Імена з негативним емоційним забарвленням давались як застережний захід: за уявленням наших пращурів погані імена - Горе, Захворай – оберігали дітей від злих сил.

В історичному розвитку кожного народу наступає такий період, коли звати людину лише одним власним іменем стає недостатньо. Вказівка та ім'я батька або діда також не завжди задовольняє. Особливо гостро це відчувається мірою розвитку юридичних інститутів та формування норм офіційного іменування особи. Прізвище – це те, що записано в нас у паспорті, це мовний знак, за допомогою якого ми відрізняємо одну людину від іншої, називаємо цілі сім'ї. По прізвищу записують учнів у школі, студентів у вузі, приймають на роботу, видають заробітну плату і т.д. Отже, прізвища дуже потрібні слова, без яких просто неможливо обійтися.

Найчисленнішу групу серед українських прізвищ становлять ті, що утворилися від власних імен. Найпоширенішим було ім'я Іван, від нього виникло близько 130 прізвищ: Іванів, Іванців, Івасів, Іваненко... Більше півсотні прізвищ походять від таких імен, як Григір, Михайло, Семен, Степан, Федір, Яків.

Найпопулярніші особові назви з суфіксом -енко вперше фіксують латино-польські писемні пам'ятки з західноукраїнської території першої половині XV ст. У пам'ятках XVI ст. патроніми на -енко локалізуються в основному на Брацлавщині, зрідка зустрічаються на Київщині, Житомирщині, в Галичині. У XVII ст. утворення на -енко вже належать до найпоширенішого антропонімічного типу на території Східної України. У козацькому реєстрі, складеному після Зборівської угоди 1649 р., прізвищні назви на -енко мають абсолютну кількісну перевагу над усіма іншими. У реєстрі Ніжинського полку найменування на -енко становлять близько 50% від усього складу прізвищних назв. Частина дослідників пояснює таку величезну кількість назв на -енко тією обставиною, що до реєстру записувалися переважно молоді козаки, тоді як їхні батьки мали найменування без суфікса -енко: Коваль - Коваленко і т.д.

Дійсно, найменування з суфіксом -енко (-енко) первісно позначали малих, недорослих: Бондаренко- первісно,,малий бондар, син бондаря”; Іваненко-,,малий Іван, син Івана”; Коваленко –,,син коваля”; Писаренко –,,син писаря”; Шевченко – "син шевця" тощо.

Топоніміка

Топоніміка (від др.-грец. Topos - місце і onoma - ім'я, назва) - наука, що вивчає географічні назви, їх походження, смислове значення, розвиток, сучасний стан, написання та вимову, а також природні та соціальні умови минулого, за яких дані назви виникли. Топоніміка є інтегральною науковою дисципліною, яка знаходиться на стику трьох областей знань: географії, історії та лінгвістики.

Базовим поняттям топоніміки виступає топонімія - сукупність назв (топонімів) на певній території. Основне значення і головне призначення географічної назви - фіксація місця на поверхні Землі. Серед топонімів виділяються різні класи, такі як: ойконіми - назви населених місць, астіоніми - назви міст, гідроніми - назви річок, дрімоніми - назви лісів, ороніми - назви гір, урбаноніми - назви внутрішньоміських об'єктів, годоніми - назви вулиць, агороніми - назви площ, дромоніми - назви шляхів сполучення, макротопоніми - назви великих незаселених об'єктів, Мікротопонімія - назви невеликих незаселених об'єктів, антропотопоніми - назви географічних об'єктів, вироблених від особистого імені.

Оскільки географічні назви мають лінгвістичну природу, спостерігається тісний зв’язок топоніміки з мовознавчими науками: ономастикою – наукою про виникнення та поширення власних назв; історичною лінгвістикою; етимологією – наукою, що займається вивчення походження слів; семантикою; морфологією; фонетикою та діалектологією.

Предметом дослідження топоніміки є закономірності виникнення, формування і розвитку як окремих географічних назв, так і топонімічних систем (ландшафтів). Під топонімічним ландшафтом розуміють закономірно складену на даній території систему назв форм рельєфу, населених пунктів, водних об’єктів тощо. Дослідження топонімічного ландшафту не виключає вивчення окремо взятої назви, але вимагає врахування цих зв’язків, у яких перебуває кожна назва як складовий елемент природно-топонімічної системи. Саме тому, крім мовознавства, топонімія вивчається ще цілим рядом наук: історією, археологією, географією, народознавством, етнографією, ботанікою, зоологією тощо(4).

Сучасні топонімічні дослідження обов’язково базуються на даних археології, історії, географії, палеонтології, без яких топоніміка не мала б необхідного наукового підґрунтя. Географічні назви виконують адресну функцію щодо конкретних географічних об’єктів, а закладена в них інформація містить відомості про форму, величину, властивості цих об’єктів та їх значення в житті людини. Цим топоніміка дуже важлива для історичної географії та інших географічних дисциплін, з точки зору яких вона давно вже є джерелом наукової інформації та допоміжною географічною дисципліною.

При дослідженні топоніміки не можна обійтися і без кількісно-статистичного аспекту вивчення місцевих назв. Важливість кількісного фактору надзвичайно велика при виявленні складу топонімів. Кількісні дані дозволяють часто поглиблювати висновки. Вертикальне (діахронічне, стратиграфічне) і горизонтальне (просторове) вивчення топонімів (топонімічних типів) із застосуванням кількісно-статистичного аспекту дозволяє з’ясовувати межі різних ареалів, визначати шляхи просторового просування топонімічної моделі протягом віків, а також встановлювати зв’язки і взаємозалежність динаміки з соціально-історичними та природно-географічними умовами формування етносів та націй.

Окремі питання топоніміки розглядаються у працях географів, істориків та мовознавців від часу виникнення цих наук. Творцем топоніміки був звичайно народ, географи-мандрівники, першовідкривачі, які давали назви континентам, островам, гірським вершинам тощо. Вони здійснювали збір географічних назв, їх первинну систематизацію, картографування і т.д.

Розвиток східнослов’янської топоніміки припадає на ХІХ ст. Спочатку цей розвиток ішов стихійним шляхом, без відповідних управлінських постанов, проте вивчення топонімії з кожним роком набирає ширшого розмаху. Першим дослідником народної ландшафтної термінології в Україні був П.Тутковський. Він створив словник геологічної термінології, до якого увійшло 5000 українських наукових термінів.

Загалом розвиток топонімії в Україні у ХХ ст. можна поділити на три етапи:
1) до середини ХХ ст. – переважали регіональні роботи, питання загальної теорії розроблялися слабко;
2) 50-70-і роки ХХ ст. – роботи з топонімії А.Дульзона, М.Мурзаєва, В.Никонова, А.Попова. З цього часу зростає інтерес до проблем топоніміки;
3) кінець ХХст.–поч.ХХІст. – відрізняється найбільш результативними дослідженнями, формуються наукові топонімічні школи, видаються перші топонімічні посібники.

Найбільше пожвавлення в галузі топонімічних досліджень спостерігаються на другому етапі. Щораз бурхливіше розвивається антропоніміка, топоніміка та гідроніміка. З’явилися праці, у яких розглядається топоніміка різних держав: Латвії, Вірменії, Казахстану тощо. Дослідження топоніміки України до недавнього часу здійснювалося в основному за певними територіями, найчастіше – окремими адміністративними одиницями–областями.

Окреме місце займає вивчення топонімії за давніми історичними пам’ятками: маємо на увазі передусім ґрунтовне дослідження Л.Гумецької "Топографічні назви української актової мови ХІХ–ХV ст.", "Топонімічні назви", статті О.Стрижака, М.Брайчевського та ін.

 

Висновки

Отже, Ономастика - наука, яка вивчає власні імена, а історична ономастика вивчає історію власних імен. З одного боку, ця наука примикає до лінгвістики, з іншого, - до історії. Історик шукає в ономастичному матеріалі відомості про певні аспекти минулого рідного краю. А філологів вона цікавить з точки зору розвитку мови.

Крім цього, в ряді пунктів ономастика тісно зливається і з географією, етнографією, соціологією. Об'єднує їх і матеріал досліджень. Наприклад, літописи, розрядні книги, підсумки перепису тощо, які є основними документами для історичних досліджень, є також і невичерпним джерелом для ономастики. Але ці документи (географічні назви, імена та прізвища і т. ін.) історик, лінгвіст, етнограф, географ і соціолог аналізують по-різному, з різною метою та для одержання різної інформації.

Історичний потенціал, який є в імені, знаходить своє відображення в тому, що воно багатьма нитками пов'язане з різноманітними сферами людської культури. Воно виникає в колективі, з потреб колективу і відображає риси, що мають значення для колектива, який знаходиться на певному ступені історичного розвитку. Епоха і рівень знань людства накладає свій відбиток на ім'я. Звертання до окремих ономастичних основ і моделей завжди історичне, тому доповнення в ономастичне дослідження історичним моментом вкрай необхідне[3].

Тож, ономастика не лише важлива історична наука, а й цікавий вияв, здавалось би, незбагненних простому люду речей та явищ, що з ними відбуваються та їх безпосередньо оточують. А найголовніше, знаючи ономастику можна знайти національний корінь і йти з цими знаннями до культурно просвітлення одній людині та цілим народам.

 

Списки використаної літератури:

1.Бондаренко Г. Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни. – Луцьк: ВДУ ім. Лесі Українки, 1997. – С.97-117.

2.Етноніми, М., 1970; Етнографія імен, М., 1971; Попів А. І., Назви народів СРСР, Л., 1973; Трубачев О. Н., Ранні слов'янські етноніми — свідки міграції слов'ян, «Питання мовознавства», 1974 № 6.

3.Уривалкін О.М.Історичне краєзнавство: Навчальний посібник. - К: КНТ, 2008. - 296 c.

4.За матеріалами: Н. Таранова. Основні етапи розвитку топонімії як науки//Наукові записки Тернопільського НПУ імені В.Гнатюка. Серія: Географія. № 2 (2006).

5.Лозко Г. Українське народознавство Вид. 2-е доп. та перероб. – Харків: Див, 2005. – 472 с

6.Горохівський П.І. Спеціальні історичні дисципліни: Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів денної форми навчання. – Умань: ПП Жовтий О., 2011. – С. 172-183.