Значення історичної ономастики

Оніми, як історичне джерело, входять в коло досліджень історичної науки, джерелознавства, а також багатьох спеціальних історичних дисциплін. Для їх справжнього розуміння необхідно добре вивчити спосіб життя, світосприйняття, господарську діяльність, періпетії історичних подій, економічні і соціальні відносини в тих людських спільнотах, в яких у свій час народилися ці власні назви.

Всебічний розвиток ономастичних досліджень є необхідною передумовою для подальшого поглибленого вивчення історії, філології, етнографії та інших гуманітарних наук. Найбільший ефект дає вивчення ономастичних джерел в дослідженнях на стику наук.

Власне ім’я є своєрідним історичним джерелом. Своєрідним способом у ньому закодована інформація про минуле людського суспільства.

Особливе значення ономастики для істориків полягає в тому, що вона поряд з археологією, етнографією, лінгвістикою, фольклористикою дає змогу дослідникам зазирнути в такі глибини часу, про які немає інформації в писемних джерелах. В результаті можуть бути висвітлені невідомі науці події політичної, економічної, соціальної історії, досліджена матеріальна і духовна культура минулих часів. При наявності писемних джерел інформація, закладена в онімах, завжди суттєво доповнює інформацію, котру містять в собі письмові джерела. Подальший успішний розвиток історичної науки в першу чергу залежить від підвищення інформативної віддачі історичних джерел. Цьому прямо сприяють дослідження в галузі ономастики, розвиток її як спеціальної історичної дисципліни, що має свій власний об’єкт дослідження.

Ономастичні дані бувають двоякого роду: збережені в сучасній живій мові й уже зниклі з неї, але відбиті в текстах минулих часів. Відмінність це певною мірою формальне, оскільки на ділі, за досить рідкісними винятками (зв'язаними звичайно з аналізом мікротопонімії), дослідник має справу з ономастичними даними, уже вбраними в письмову форму, так що справа лише в часі створення тексту. Найбільшу цінність представляють, природно, відомості, синхронні досліджуваному часу, але досить часто через нестачу джерел доводиться задовольняти більш пізніми, іноді й більш ранніми матеріалами. У першу чергу це стосується топонімії.

Левова частина середньовічних ономастичних даних утримується в нарративних (оповідальних) і особливо в документальних джерелах; по зрозумілих причинах законодавчі в цьому змісті набагато бідніше. Звичайний документ тієї епохи нерідко взагалі на загал полягає на добру половину з антропо- і топонімів: крім імен учасників угоди і її об'єктів (головним чином земельних і, отже, що бідують у локалізації) у ньому, як правило, є також більш-менш довгий список свідків. Картина стане повною, якщо врахувати, що події, у тому числі й сам акт створення грамоти, найчастіше датувалися за іменами правителів, а земельні володіння суцільно й поруч характеризуються за іменами їх нинішніх і минулих власників, а також обробних їхніх селян-власників. Дуже насичені антропонімічними відомостями земельні й податкові описи, прибутково-видаткові книги, боргові й заставні зобов'язання. Документ без власних імен – рідкість, виключення із правил; інша справа, що документи різних типів містять неоднакову кількість онімів.

Інформативні можливості нарративних джерел щодо цього менш значні. Деякі види нарративних текстів, наприклад трактати й проповіді, часом майже зовсім обходяться без згадування конкретних людей і місць їх проживання. Хроніки, літописи, послання, тим більше саги або мартирологи, звичайно, набагато багатші, але все-таки поступаються документальним. Цінність їх, однак, дуже велика: не говорячи вже про те, що в багатьох випадках це практично єдині носії ономастичних відомостей (саги для Скандинавії до XIII ст., літописи для Русі до XIV ст.), саме ці відомості трохи інші, чим в грамотах і описах. По останнім можна скласти родовід, але з меншою впевненістю в його повноті, чим по хроніках, мемуарах і подібним їм творам. Зрозуміло, число родоводів, що відтворюються по нарративних пам'ятниках, мізерні в порівнянні з тими, що засновані на документах, і, як правило, не містить у собі родоводів простолюду, але зате здебільшого вони надійніше й повніше і тому можуть служити свого роду еталонами, оберігаючи нас від помилок в оцінці чисельності родин, правових і моральних відносин між родичами і т.д.