Становлення ономастики як спеціальної історичної дисципліни
Розвиток ономастики як наукової дисципліни, можна умовно розділити на три етапи. Перший етап – це т. зв.,,доакадемічна доба”, коли створюються перші словники власних імен і з’являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини ХІХ ст. Другий етап охоплює другу половину ХІХ ст. – першу половину ХХ ст., коли з’являються академічні філологічні дослідження з ономастики. І нарешті, третій етап (друга половина ХХ ст. – початок ХХІ ст.), коли ономастичні ослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами-істориками.
Значний внесок у ономастичні дослідження зробили як вчені-лінгвісти, так і історики. Зокрема, велика роль Я. Розвадовського, М. Рудницького, польського мовознавця Т. Лер-Сплавінського, Великий внесок у зародженняя ономастики зробили Нестор-літописець, Стефаній Славинецький, Памво Беринда.
У російській історіографії серед істориків в ХVІІІ ст. першим особливу увагу на оніми звернув В. Татіщев. У ХІХ ст. особливо слід відмітити роботи Марсова, М. Надєждіна, І. Філевича. На межі ХІХ–ХХ ст. над вивченням онімів працювали видатні російські сходознавці: В. Радлов та В. Бартольд, П. Маштаков. Одним із перших в Україні розпочав ономастичні дослідження Я. Головацький, який у своїх студіях спирався на досягнення тогочасного слов’янського мовознавства і праці П.-Й. Шафарика, Ф. Міклошича, В. та Я. Гріммів.
Проблеми ономастики в своїх наукових працях успішно досліджував А. Мертье-Делагард, а на початку ХХ ст. – відомі українські історики О. Лазаревський, В. Ляскоронський, Л. Падалка, М. Арандаренко, М. Астряб, О. Андріяшев та ін.
У ХХ ст.ономастичні дослідження здійснювали відомі українські вчені П. Клименко, М. Ткаченко, А. Ярошевич, К. Цілуйко, Ф. Шевченко, О. Компан, історик П. Чучка, Ю. Карпенко, історик С. Бевзенко та ін.
Подальший розвиток ономастики в Україні відначений посиленням наукової взаємодії істориків і лінгвістів.
З середини 60-х рр. ХХ ст. по-перше різко зросла кількість наукових робіт з ономастичної проблематики, виданих в Україні, по-друге поглибилась їх спеціалізація. З ономастики, яка вивчає власні назви, остаточно виокремлюються спеціальні історичні дисципліни, котрі мають більш вузький предмет дослідження. Насамперед, це топоніміка – дисципліна, яка вивчає географічні назви, антропоніміка, що вивчає власні імена людей, етноніміка – вивчає власні імена племен, народів, держав. Джерелознавці в Україні починають виокремлювати окремі групи лінгвістичних джерел: топонімічні, антропонімічні, етнонімічні. В коло уваги вітчизняних вчених потрапляють інші окремі класи українського ономастикону. Це – космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об’єктів), теоніми (імена міфічних та релігійних персонажів), зооніми (прізвиська та назви тварин) та ін.
В останні десятиліття в Україні активно вивчаються антропонімічні джерела. Виходять у світ різноманітні довідники власних імен людей (Г. Півторак), проблеми української антропонімії (Р. Керста) тощо.
Етноніміка
Етноніміка(від греч.(грецький) éthnos — плем'я, народ і ónyma — ім'я, назва)- розділ ономастикищо вивчає походження і функціонування етнонімів — назв націй, народів, народностей, племен, племінних союзів, пологів і ін. етнічних общностей. Е. досліджує історію етнонімів, їх вживання, поширення і сучасний стан. Дані Е. особливо важливі для вирішення проблем етнічної історії, етно- і лінгвогенеза. Вивчення етнонімів дає можливість прослідити еволюцію імені, пояснити його походження. Результатами Е. користуються історики, етнографи, демографи, лінгвісти, антропологи і археологи, досліджуючі етнічні спільності з різних точок зору, дороги етнічних міграцій, культурні і мовні контакти. Етноніми, будучи древніми термінами, несуть в собі коштовну історичну і лінгвістичну інформацію. Розрізняють макроетноніми — назви великих етнічних общностей і мікроетноніми, що позначають невеликі етнічні об'єднання. Особливу групу в Е. складають самоназванія народів або племен, яким протиставили назви, дані сусідами цих племен або народів. Середні спільнослов'янські «німці» для групи німецьких племен або ж загальновживаний етнонім «фінни», тоді як самі себе вони називають відповідно Deutschen і Suomalaiset. До етнонімів близькі назви місць проживання (етникони), що утворюються від топонімів (Москва — москвич, Новгород — новгородец), а також неофіційні і прозвіщниє позначення груп населення (козаки, москалі, хохоли, чалдони і т. д.). Етноніми зазвичай співвідносяться з макротопонімами (російський — Русь, поляк — Польща). Співвіднесена буває прямою, коли назва країни утворена від етноніма (франки — Франція, чехи — Чехія, греки — Греція), і зворотною, коли етнонім вироблений від назви країни (Америка — американець Австралія — австралієць, Україна — українець) [2].
ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНОЛОГІЯ ЕТНОНІМІКИ
Як людина немислима в суспільстві без власної назви, так і плем'я, народ, нація не можуть існувати серед сусідів без своєї етнічної паши. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів з'являється уже на ранніх етапах людської історії. Первісною причиною цього є природне протиставлення "ми — вони". Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавати їм імена. Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп: етноніми — назви народів, племен, етнічних груп; антропоніми — власні імена та прізвища людей; топоніми — назви населених пунктів, місцевостей; гідроніми — назви річок, озер, морів.
Етнічні та географічні назви є невід'ємною частиною національної свідомості кожного народу.
Перші писемні відомості про етнічні назви племен подають Велесова Книга та "Повість врем'яних літ"}Автентичність Велесової Книги доводять дослідження Володимира І Паяна (Англія). Ворпса Яценка (Україна). Бориса Ребіндера (Франція). Миколи Скрипника (Франція. Голландія), Сергія Лєсного (Канада) та ін. Уже літописці Велесової Книги подають десятки назв слов'янських племен, з'ясовуючи їхню спорідненість: анти, боруси, венеди, волиняни, /олунь, древичі, древовичі, дуліби, іллірійці, карний и, костобоки, кривичі, ляхове, поляни, риб'яни, рись, руськолань, сіверяни, скіфи, слави, сурозька русь, тиверці, хорей (хорвати), щекове плем'я (чехиу. Нестор-літописсць подав не тільки назви племен, але і особливості їхнього характеру, побуту, місця локалізації. Вій також зазначив, що їхнім загальним іменем було слов'яни (словени).
Народна етимологія — пояснення назви племені - була притаманна вже авторам Велесової Книги: коли жили в Карпатах, "називався народ наш карпини, а як стали жити в лісах, то мали назву древичі, а на полі були — імено мали поляни" (дошка 7-Є). Також назва племені могла походити від тотема чи родоначальника: ті, що мали тотем "Корову Замунь" (дошка 7-Є) — називалися кравенці, сини Щека — чехи. Отже, методологія Нестора — пояснення імені народу за місцем його проживання - вже не була новою (поляни — в полі, бужани — на Бузі тощо) і була успадкована й пізнішими дослідниками.
У давніх хроніках різних народів (включаючи й Біблію) використовувалася методологія пояснення етнонімів як похідних від імен прабатьків. Такою ж є й методологія Геродота, який часто виводить назви народів від особових імен. Подібним є пояснення назв народів у Великопольській хроніці 1295 p.: від вождів Леха, Чеха і Руса походять ляхи (поляки), чехи і руш.
Цікаву легенду про походження слов'янських назв (переважно українських) племен подає Велесова Книга. За 1300 літ до Германаріха, тобто в IX ст. до н. ч., жив один із прабатьків слов'ян Богумир, котрий мав трьох дочок і двох синів. Від доньки Древи пішли древляни, від доньки Скреви — кривичі, від доньки Полеви — поляни, від сина Сіви — сіверяни, від сина Руса — руси2.
Науковими дослідженнями в галузі слов'янської етноніміки у XVIII ст. займалися Василь Татіщев, Михайло Ломоносов; в XIX ст. Юрій Венелин, Олександр Востоков, Микола Греч, Федір Буслаєв, Павел Шафарик, Олександр Потебня та ін. У цей час переважала тенденція виводити етноніми від назв річок або від рис характеру, притаманних тому чи іншому народові. Більший інтерес до етнонімів виявляли історики, ніж лінгвісти, тому часом переважали малообгрунтовані концепції та висновки, які ґрунтувалися передусім на патріотичних почуттях, а не на наукових фактах, хоча і в XIX ст. було чимало цікавих досліджень, які не втратили своєї наукової цінності й у наш час.
Етнонімію можна поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе називає, і ті, якими цей народ називають інші народи. Наприклад, українська назва німець, німецька — Deutsche; українська назва фін, фінська — Suomaliciset. Самоназви народів прийнято називати терміном автоетноніми (або ауто етноніми).
Джерелами вивчення етнонімії є насамперед назви, зафіксовані в писемних пам'ятках: літописах, хроніках, пам'ятках ділового письменства, епічній та пісенній творчості народу, а також дані сучасної етноніміки.
При цьому слід враховувати, що слов'янські пам'ятки зберігають тільки пізніші етноніми (починаючи з другої половини IX ст.). Тому важливий матеріал містять іншомовні джерела (неслов'янські), які, поруч з етнонімами, що існували в їхніх мовах, іноді подають і назви, запозичені з мови самих слов'ян. Однак слід враховувати, що іншомовні джерела досить часто відтворюють назви у викривленому вигляді (фонетично чи морфологічно), бо їхні автори, як правило, узгоджували написання слова з принципами вимови і правопису своєї рідної мови.
Поселення давніх племен розташовувалися поблизу річки, тому й назви часто отримували від назви річок. В античних джерелах це явище досить поширене: "істри звалися так за назвою ріки, асіаки однойменні річці Асіак". Помпоній Мела пише: "Борисфен омиває плем'я свого імені". Отже, поняття "рід — ріка" цілком закономірне. Цінними є вказівки Геродота щодо двох варіантів назв: скіфське Пората і грецьке Піретон. Це дає змогу розглядати і відрізняти скіфські назви у зміненій грецькій транскрипції, а також грецькі переклади місцевих назв. Можна виділити і назви, які дали скіфським рікам греки [5].
