Тривалість – 4 год.
Склав: проф. Марисюк К.Б.
ЛЬВІВ – 2016
План:
1. Загальні положення кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті.
2. Кваліфікація співучасті з врахуванням виду співучасника.
3. Кваліфікація співучасті з врахуванням її форми.
4. Кваліфікація невдалої співучасті та співучасті у незакінченому злочині.
5. Кваліфікація співучасті в злочинах із спеціальним суб’єктом.
6. Кваліфікація причетності до злочину.
Перелік рекомендованої літератури:
1. Андрушко П., Єфремов С., Шапченко С.Концепція Закону про боротьбу з організованою злочинністю // Радянське право. — 1991. — № 9. — С. 26—31.
2. Бурчак Ф. Г.Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. — К.: Вища шк., 1986. — 208 с.
3. Деякі питання провадження у справах про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями // Вісн. Верховного Суду України. — 2001. — № 1. — С. 29—40.
4. Єфремов С.Криміналізація організованої злочинної діяльності у чинному Кримінальному кодексі України // Право України. — 2003. — № 9. — С. 95—99.
5. Єфремов С.Організовані злочинні угруповання в теорії вітчизняного кримінального права // Вісн. прокуратури. — 2001. — № 3. — С. 28—34.
6. Єфремов С.Організовані злочинні угруповання в теорії вітчизняного кримінального права // Вісн. прокуратури. — 2002. — № 5. — С. 37—42.
7. Єфремов Сергій.Різновиди організованих злочинних угруповань // Вісн. прокуратури. — 2003. — № 8. — С. 53—58.
8. Єфремов Сергій.Форми участі в організованій злочинній діяльності // Вісн. прокуратури. — 2003. — № 4. — С. 53—58.
9. Єфремов С. О., Редька А. І.Деякі питання провадження у справах про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями: Узагальнення слідчої та судової практики // Вісн. Верховного Суду України. — 2001. — № 1 (23). — С. 29—40.
10. Єфремов С. О., Редька А. І.Деякі питання кваліфікації злочинів, вчинених організованою групою // Вісн. Верховного Суду України. — 2001. — № 4 (26). — С. 54—59.
11. Єфремов С. О.Встановлення обставин вчинення злочину організованою групою // Вісн. Київського нац. ун-ту. Юрид. науки. — Вип. 41. — 2001. — С. 48—51.
12. Єфремов С. О.Криміналізація участі в організованій злочинній діяльності // Проблеми боротьби з організованою злочинністю в регіоні (на матеріалах Харківської та Полтавської областей): Зб. матер. міжнар. наук.-практ. конф. (Харків) 26—27 квіт. 1999 р. / Редкол.: В. І. Борисов (голов. ред.) та ін. — Харків: Право, 2000. — С. 78—80.
13. Єфремов С. О.Деякі питання кримінально-правової регламентації боротьби з організованою злочинністю // Забезпечення законності в діяльності органів внутрішніх справ України: Зб. наук. праць. — К.: Українська академія внутрішніх справ, 1993. — С. 88—96.
14. Єфремов С. О.Діяльне каяття як засіб нейтралізації діяльності організованих злочинних угруповань // Вісн. Київського нац. унту. Юрид. науки. — Вип. 42. — 2001. — С. 53—58.
15. Кваша О.Організатор злочину. Кримінально-правове та кримінологічне дослідження: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2003. — 216 с.
16. Козлов А. П.Соучастие: традиции и реальность. — СПб: Юридический центр Пресс, 2001. — 362 с.
17. Лемешко О. М.Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину. — Харків: ФІНН, 2003. — 160 с.
18. Новицький Г. В.Поняття і форми співучасті у злочині за кримінальним правом України: Наук.-практ. посібник. — К.: Вища шк., 2001. — 96 с.
19. Панченко П.Преступное попустительство: Учеб. пособие. — Иркутск, 1976. — 98 с.
20. Шапченко С. Д.Деякі питання тлумачення та застосування статті 28 Кримінального кодексу України // Законодавство України: Наук.-практ. коментарі. — 2002. — № 3. — С. 116—124.
21. Шапченко С. Д.Співучасть у злочині: постатейний коментар до розділу VІ Загальної частини Кримінального кодексу України // Законодавство України: Наук.-практ. коментарі. — 2003. — № 9. — С. 68—110.
22. Тельнов П. Ф.Ответственность за соучастие в преступлении. — М.: Юрид. лит., 1974. — 208 с.
Актуальність питань, які стосуються кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, визначається рядом обставин як теоретичного, так і практично-прикладного характеру.
Положення, які стосуються співучасті у злочині, відповідальності співучасників є в Кримінальному кодексі України (далі - КК). Їм присвячений окремий розділ - розділ УІ Загальної частини КК. Причому, в новому КК 2001 р. вони регламентовані більш детально, ніж в раніше діючому кримінальному законодавстві України. Однак при цьому деякі питання розкриті недостатьо чітко чи суперечливо. Наприклад, в ч.2 ст.29 КК однозначно вказано, що організатор, підбурювач та пособник злочину підлягають відповідальності за тією ж статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. В наступній же частині цієї ж статті визначено, що окремі ознаки складу злочину можуть інкримінуватися не всім співучасникам, зокрема, ознаки, що характеризують особу окремого співучасника, ставляться у вину лише цьому співучаснику. При цьому не вказується, яким же чином можна реалізувати ці положення, враховуючи, що стаття про злочин, вчинений виконавцем, часто не передбачає ознак, якими наділені організатори, підбурювачі, пособники злочину і навпаки. Тому виникає суперечність між вимогами, закріпленими в ч.2 та ч.3 ст.29 КК. Також має місце неузгодженість положень про співучасть, які регламентовані статтями Загальної частини КК та відповідних положень, що містяться в статтях його Особливої частини. Зокрема, з ч.4 ст.28 КК випливає, що мета створення злочинної організації - вчинення не одного, а кількох злочинів. В той же час, визначаючи поняття окремих видів злочиних організацій, встановлюючи умови відповідальності їх організаторів та учасників в ст.ст.255, 257 КК законодавець встановлює, що злочинна організація може створюватися для вчинення і одного злочину.
Як вирішувати такого роду колізії (а їх перелік можна продовжувати) в самому законі не визначено, теоретичні положення з цього приводу поки що відсутні. Разом із тим, без їх вирішення ефективне застосування кримінального закону в цій частині, по суті, неможливе. Вже це свідчить про актуальність теоретичної розробки і вивчення відповідних положень.
Вчинення злочинів у співучасті досить часто зустрічається в правозастосовній практиці. В цілому, приблизно третина всіх злочинів - це злочини, у вчиненні яких брали участь дві чи більше особи. А щодо особливо тяжких і тяжких злочинів, насильницьких та корисливих посягань співучасть зустрічається ще частіше. За деякими даними, дві третини грабежів та розбоїв, випадків кваліфікованого хуліганства виконуються у співучасті. Тому питання кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, досить часто виникають в повсякденній діяльності слідчих, прокурорів, адвокатів, суддів.
При цьому доводиться констатувати, що при їх вирішенні допускається немало помилок, свідченням чого є значна кількість змін у кваліфікації скоєного. Вищестоячі інстанції досить часто змінюють чи скасовують процесуальні документи саме через те, що неправильно визначається вид співучасника та форма співучасті, її вбачають там, де насправді має місце лише співпадіння у часі та місці окремих посягань, не враховуються індивідуальні особливості окремих співучасників та їх вплив на кваліфікацію дій інших співучасників тощо. Доводиться констатувати, що Верховний Суд України допускає непослідовність у своїх вказівках щодо кваліфікації дій співучасників, що в свою чергу, перешкоджає однозначнсті і стабільності при застосуванні кримінально-правових норм.
Не можна пройти і мимо того, що в публічних виступах керівників правоохоронних відомств нерідко зустрічаються вислови, які свідчать про явне нерозуміння ними суті злочинів, вчинених у співучасті, можливостей очолюваних ними відомств в протидії організованим формам співчасті. Так, Міністр внутрішніх справ України Ю.І.Смирнов невдовзі після свого призначення на посаду, підводячи підсумки одного з етапів діяльності МВС повідомив, що в Україні існує певна кількість організованих злочинних угруповань і пообіцяв що до кінця другого кварталу 2001 р. вони будуть ліквідовані (поміж іншого, цікаво, що ж міністр розуміє під “ліквідацією”?). Трохи згодом, підводячи підсумки роботи органів внутрішніх справ за 9 місяців 2002 р. він вказав, що в Україні “призупинена діяльність 627 організованих злочинних угруповань”, 100 їхніх лідерів засуджено”. Навряд чи такі вислови заслуговують на коментування.
Теоретичне дослідження питань кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, характеризується, з одного боку, наявністю великої кількості опублікованих робіт, а з другого - значними розбіжностями у вирішенні окремих питань. Ще століття назад знаменитий російський криміналіст Н.С.Таганцев відзначав, що питання про співучасть відносяться чи не до найбільш складних і заплутаних в теорії кримінального права. За роки, що минули відтоді, вони не стали більш ясними і чіткими. Більш того, спроби регламентувати певні положення в КК призвели до того, що спори з окремих позицій кваліфікації дій співучасників стали ще більш гострими, вияснилися прогалини в теоретичній розробці ряду питань.
Викладене дає підстави констатувати актуальність проблеми, обраної для дослідження, необхідність її подальшої теоретичної розробки. Аналіз показує, що недостатня чіткість законодавства, неоднозначні рішення, які приймаються на практиці, спори в теорії з питань кваліфікації дій співучасників, в значній мірі є породженням недостатньої уваги до вирішення ряду загальних питань теорії кримінально-правової кваліфікації. Тому в цій роботі зроблена спроба вирішити окремі питання кваліфікації дій співучасників злочинів на підставі загальних принципів кримінально-правової кваліфікації, сформулювати правила кримінально-правової кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті.
Питання 1. Загальні положення кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті
Поняття співучасті у злочині міститься в ст.26 КК: «Співучастю у злочині є умисна спільна умисна декількох суб¢єктів злочину у вчиненні умисного злочину». Порівняно з визначенням, яке було в раніше чинному КК (ч.1ст.19 КК України 1960 р.), його новизна полягає в такому:
1) додатково підкреслено, що співучасть можлива лише при вчиненні умисного злочину. Щоправда, теорія і практика і в період дії КК 1960 р. виходили з того, що співучасть можлива лише в умисних злочинах. Чи не єдиний, хто відстоював іншу позицію, був М.С.Шаргородський. Однак його пропозиції про необхідність конструювання співучасті щодо злочинів, вчинених з необережності, не знайшли підтримки;
2) чітко визначено, що співучасть передбачає участь декількох суб’єктів злочину. Тим самим усунено підстави для позицій, згідно з якими визнавалося, що вчинення злочину групою осіб (при згвалтуванні, грабежі, розбої) має місце і тоді, коли лише один учасник такої “групи” підлягав кримінальній відповідальності, про що детальніше буде сказано далі.
Конкретизуючи і розвиваючи законодавче визначення співучасті, в теорії кримінального права виділяють ознаки співучасті.
До об’єктивних ознак співучасті у злочині відносяться:
1) участь у вчиненні злочину декількох суб¢єктів злочину. Це означає, що принаймні два учасники злочину наділені ознаками загального суб’єкта злочину - є особами фізичними, осудними, такими, що досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність;
2) двома або більше суб’єктам виконується один і той же злочин. Тобто, кожен із учасників злочину вчиняє не окреме посягання, а єдине на всіх; виконання кількома особами окремих злочинів, навіть якщо вони збігаються в місці і часі не є співучастю;
3) злочин вчиняється спільно. Лише взаємні погоджені зусилля співучасників приводять до вчинення злочину. Спільність вчинення злочину в свою чергу підтверджується такими рисами:
- дії кожного із співучасників є взаємодоповнюючими. Лише завдяки поведінці кожного із учасників виконується посягання в цілому;
- наслідки злочину, вчиненого у співучасті, є єдиними для всіх співучасників. За спільний злочинний результат несе відповідальність кожен із співучасників;
- між дією або бездіяльністю кожного із співучасників, діяльністю виконавця злочину і наслідками злочину, вчиненого у співучасті, існує причиновий зв’язок. Інакше кажучи, без поведінки окремих співучасників (організатора, підбурювача, пособника) не міг би вчинити посягання виконавець, а без його діяння не був би досягнутий спільний злочинний результат.
Відсутність спільності посягання - коли кожна особа діє не погоджено, не вносячи свій внесок у єдиний результат, коли злочин може бути вчинений незалежно від участі в ньому окремих осіб свідчить про те, що має місце не співучасть в одному злочині, а вчинення кількох самостійних посягань, або ж поведінка тих чи інших осіб не є злочинною.
Спільність вчинення злочину при співучасті ілюструє така схема:
Суб’єктивні ознаки співучасті випливають з того, що співучасть можлива лише при вчиненні умисних злочинів, і діяльність співучасників також має бути умисною. Тому загальне поняття умислу стосовно злочинів, вчинюваних у співучасті має бути модифіковане, а самі ознаки умислу, а тим самим і суб’єктивні ознаки співучасті полягають в такому:
1) кожен із співучасників усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності та дії або бездіяльності інших співучасників. Це передбачає взаємну поінформованість учасників злочину про те, що злочин вчиняється ними спільно з іншими співучасниками. Причому не обов’язково, щоб кожен із співучасників знав всіх інших учасників злочину, їх завдання у спільному посяганні. Досить розуміти свою власну роль, знати про злочинні діяння ще хоча б одного з учасників;
2) кожен із співучасників передбачає суспільно небезпечні наслідки спільного посягання. При співучасті злочин в цілому виконується виконавцем і суспільно небезпечні наслідки породжуються його діями. Однак діяння виконавця стає можливим завдяки поведінці всіх співучасників і наслідки злочину є результатом зусиль всіх співучасників. Тому кожний співучасник повинен передбачати наслідки не лише власної поведінки, а й наслідки, породжені спільним вчиненням злочину.
Група осіб вчинила крадіжку колективного майна з проникненням в склад. При цьому Іван для того, щоб запобігти спрацьовуванню сигналізації, накинув металеву перемичку на шини трансформатора, внаслідок цього трансформатор згорів. В подальшому відповідно до розподілу ролей Іван в склад не проникав, залишився біля нього на чатах, інші ж учасники групи вчинили розкрадання на суму 5.000 грн. Умислом Івана повинні охоплюватися наслідки не лише його власних дій у вигляді шкоди від пошкодження трансформатора, а й наслідки розкрадання, співучасником якого він був. Так само і умислом інших співучасників повинна охоплюватися шкода, заподіяна Іваном для того, щоб забезпечити успішне здійснення ними розкрадання. Лише в такому випадку можна вести мову про наявність цієї суб’єктивної ознаки співучасті.
3) кожен із співучасників бажає або свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків спільного посягання. При вчиненні злочину у співучасті кожний із учасників злочину діє умисно, але вид умислу, мотиви та мета дій можуть не співпадати. В теорії кримінального права не досягнуто єдності думок про вид умислу при вчиненні злочину у співучасті. Висловлюється позиція, що співучасть характеризується лише прямим умислом. Обгрунтовуючи її, М.І.Ковальов пише, що співучасник, усвідомлюючи, що його дії сприяють вчиненню злочину, не може свідомо допускати, що в ньому приймає участь. Якщо він сприяє злочину, або підмовляє до нього, то він бажає цього. Видається, що при цьому не враховується, що вид умислу визначається ставленням до кінцевих наслідків посягання, а не мотивами і метою дій особи, її бажанням викликати певну поведінку іншого співучасника або сприяти їй. Тому більш переконливою видається позиція тих криміналістів, які вважають, що співучасть є там, де винний або бажає, або свідомо допускає настання наслідків спільного посягання, тобто діє або з прямим, або з непрямими умислом.
Схема: Зміст умислу при співучасті
 |
Виділення ознак співучасті дозволяє виявити і ті випадки, коли вчинення злочину кількома особами не є співучастю, і, відповідно, кожна особа відповідає за злочин, вчинений індивідуально. До таких випадків відносяться:
1. Вчинення злочину лише однією деліктоздатною особою. Співучасть у злочині передбачає поєднання волі і свідомості кількох осіб, кожна з яких підлягає кримінальній відповідальності. Кримінальний закон надає значення волевиявленню лише осіб, наділених ознаками суб’єкта злочину, які діють винно. Участь же у вчиненні злочину лише однієї деліктоздатної особи з залученням неосудних, малолітніх, осіб, які діють без вини не є співучастю. Разом із тим, при кваліфікації дій винного слід враховувати, що об’єктивна сторона злочину виконувалася не однією особою, про що детальніше буде сказано далі.
Інша ситуація має місце у випадку, коли злочин вчиняється кількома особами, але всі співучасники, крім одного, не притягаються до кримінальної відповідальності чи звільняються від неї в зв’язку з процесуальними перепонами - відсутністю згоди на притягнення певних осіб до кримінальної відповідальності, імунітетом від кримінальної юрисдикції нашої держави, відсутністю скарги потерпілого в справах про злочини приватного звинувачення, звільненням від кримінальної відповідальності тощо. Якщо в раніше розглянутому випадку вже на момент вчинення злочину були відсутні вольові діяння двох чи більше осіб, то в даному разі саме посягання вчиняється з участю кількох осіб і є всі підстави визнавати його вчиненим у співучасті;
2. Спільне вчинення кількома особами необережного злочину. Неможливість співучасті у злочинах, які вчиняються з необережності, однозначно випливає з поняття співучасті, яке міститься в ст.26 КК. Спроби обгрунтувати співучасть у необережних злочинах мали місце і в історії кримінального права, і порівняно недавно, однак вони не знайшли підтримки.
Випадки, коли суспільно-небезпечні наслідки заподіюються завдяки необережним діянням кількох осіб непоодинокі. Таке необережне співзаподіяння буває принаймні двох видів, які можуть бути названі «послідовне» і «паралельне».
В першому випадку, діяння однієї особи створює умови для необережного заподіяння шкоди іншою особою. Наприклад, одна медсестра в шафу з ліками кладе отруйний препарат, а інша, вважаючи його ліками, вводить хворому від чого настає смерть. В іншому випадку одночасні порушення кількох осіб тягнуть за собою суспільно - небезпечні наслідки. Так, двоє водіїв, управляють автомобілями з несправними гальмами й допускають зіткнення.
Однак і при «послідовному», і при «паралельному» співзаподіянні шкоди відсутня спільність посягання, немає об’єднання волі і зусиль учасників. Тому в таких випадках кожний відповідає за свої дії самостійно. Причому при «послідовному» співзаподіянні той, хто створив умови для подальшої поведінки безпосереднього заподіювача як правило не підлягає кримінальній відповідальності через відсутність причинового зв’язку - адже в його розвиток втручається самостійний фактор - діяльність іншої особи. При «паралельному» ж заподіянні можлива ситуація, коли діяння кожної із осіб недостатньо для спричинення наслідків, їх породжує лише спільна поведінка. Так, в одній із справ про забруднення водойм було встановлено, що масова загибель риби настала від забруднення озера отрутохімікатами, що потратили в нього з вини головних агрономів двох колгоспів. Причому кількості забруднюючих речовин, яка потрапила в воду внаслідок діяння кожного з них окремо, недостатньо для заподіяння такої шкоди. При таких обставинах необережне співзаподіяння не може тягти кримінальної відповідальності, адже вона не може наставати за чужі дії, а між діями кожної особи і наслідками, які настали, немає причинового зв’язку. Зовсім інша оцінка мала б місце при умисному заподіянні шкоди при тих же обставинах. Тоді зусилля кожного з учасників посягання доповнювали б один одного, мав би місце єдиний злочинний результат, який вмінюється кожному із співучасників.
3. Використання необережності іншої особи для вчинення злочину. При співучасті всі співучасники повинні діяти умисно. Тому відсутня співучасть у випадках використання для вчинення злочину необережності іншої особи. Наприклад, сторож засинає під час чергування, а злодій, скориставшись цим, вчиняє крадіжку. Підстав вважати їх співучасниками крадіжки немає, оскільки кожний вчиняє окремі, не пов’язані між собою посягання - сторож - порушення обов’язків щодо охорони майна, а злодій - крадіжку чужого майна.
4. Відсутність сумісності посягання - зв’язку між діями осіб, які вчиняють злочин. Якщо дії кількох осіб чисто випадково збігаються в часі і місці, відсутнє об’єднання зусиль для вчинення єдиного злочину, то співучасті немає, кожен відповідає за своє посягання самостійно. Так, після пошкодження продуктопроводу, вчиненого однією особою з метою викрадення бензину, до нього прийшли десятки жителів найближчого села, кожний з яких набирав пальне для себе. В даному випадку викрадення чужого майна вчиняється без співучасті - відсутні її об’єктивні ознаки.
Так само немає співучасті і в ситуації, коли хтось приєднується до посягання іншої особи, яке становить собою закінчений злочин - посягає на об’єкт, який є «беззахисним» внаслідок першого злочину. Наприклад, потерпілий від розбійного нападу лежить непритомний і перехожий викрадає в нього речі, якими не заволодів розбійник.
5. Відсутність двохстороннього суб’єктивного зв’язку між особами, з участю яких вчиняється злочин. Можливі ситуації, коли об’єктивно одна особа сприяє іншій у вчиненні злочину. Наприклад, надаються знаряддя, які згодом помимо волі власника використовуються при вчиненні посягання. Або виконавець користується сприянням пособника, не усвідомлюючи, що таке сприяння надається іншою особою. Очевидно, що при цьому відсутні суб’єктивні ознаки співучасті, зокрема, через брак поінформованості про вчинення злочину кількома особами, немає усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння не лише свого, а й інших співучасників злочину. Тому відповідні посягання не кваліфікуються, як вчинені у співучасті, однак виникає питання про оцінку дій кожної з осіб. Якщо кваліфікація дій того, хто діяв, не усвідомлюючи факт співучасті особливих проблем не викликає, то оцінка дій особи, яка використовує таку неусвідомлену співучасть потребує окремого аналізу, який буде зроблений згодом.
В нормах Особливої частини кримінального законодавства встановлена відповідальність за посягання, які «нагадують» діяльність співучасників злочину тим, що полягають у впливі на інших осіб чи наданні їм сприяння. Мова йде про злочини, об’єктивна сторона яких полягає у «втягненні» (ст. 304 КК), «схилянні» (ст.315 КК), «примушуванні» (ст.280 КК), «закликах» (ч. 2 ст. 109, 436, 295 КК), «втручанні» (ст.376,), “впливі” (ст.343 КК) «придбанні або збуті майна» (ст.198 КК), «організації або утриманні місць» (ст.317, ст.322 КК) і т.д. В зв’язку з цим виникає потреба відмежувати відповідні діяння від підбурювання до певних злочинів, їх організації чи пособництва в них. При цьому важливими видаються такі положення.
Співучасть у злочині передбачає по-перше, вплив на конкретну особу, яка повинна виступити як виконавець чи інший співучасник злочину. Діяння ж, які полягають у закликах, схилянні тощо можуть бути адресовані як до певної особи, так і до невизначеного кола осіб. Тобто, при цьому відсутній не лише двохстороній, а навіть і односторонній зв’язок між особами.
По- друге, співучасть - це спільне вчинення певного злочину. Не існує співучасті взагалі, вона завжди конкретна, стосується злочину, який повинен бути виконаний у той чи інший час, в тому чи іншому місці, полягати у вчиненні обумовлених співучасниками діянь тощо. Розглядувані ж посягання спрямовані на те, щоб викликати бажану поведінку особи, яка зовсім не обов’язково має полягати у вчиненні визначеного в часі і місці діяння. Наприклад, втягуючи неповнолітнього в злочинну діяльність - навчаючи його прийомам кишенькових крадіжок - винний звичайно не знає, коли будуть застосовані отримані «знання», де і стосовно кого буде вчинено злочин. Особа, яка придбала майно, завідомо здобуте злочинним шляхом може й не відати про те, де й коли, в кого, ким воно було викрадене. До того ж, сама собою поведінка, яку прагне викликати винний, може й не бути злочинною, а становити адміністративний проступок.
По-третє, співучасть - це участь у злочині декількох суб¢єктів злочину, тобто тих, хто підлягає кримінальній відповідальності. Інакше кажучи, співучасть має місце тоді, коли в одному злочині є збіг кількох злочинців. Діяння ж, про які йде мова, можуть вчинятися і стосовно осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності, зокрема, малолітніх.
Нарешті, по-четверте, закон визначає співучасть як успішну, результативну діяльність. Скоєне кваліфікується як посягання, вчинене у співучасті за умови, що виконавець вчинив дії, які є злочинними. В той же час аналізовані діяння тягнуть кримінальну відповідальність незалежно від того, наскільки ефективними вони були, безвідносно до того, вдалося чи не вдалося винному викликати відповідну поведінку в тих, кого він схиляв, втягував, примушував, закликав, звертався чи не звертався хтось в відповідні «місця».
Можливі ситуації, коли передбачені нормами Особливої частини розглядувані посягання одночасно містять і ознаки співучасті у злочині. Наприклад, у справі Ю. встановлено, що він протягом кількох тижнів навчав двох неповнолітніх - Л. та Д.- способам таємного проникнення в житло громадян, розказував про найбільш ймовірні місця переховування ціностей, інструктував, що слід робити злодію, коли його несподівано застануть на місці крадіжки. Коли Л. та д. на думку Ю. досягли належного рівня підготовки, він організував вчинення ними квартирної крадіжки. В таких випадках скоєне слід кваліфікувати за сукупністю норм, які встановлюють відповідальність за співучасть у конкретному злочині, та які передбачають відповідальність за відповідні діяння, подібні до співучасті. В наведеному вище прикладі - це ч.3 ст. 27 - ч.3 ст.185, ст.304 КК України.
В житті зустрічаються дуже різноманітні прояви спільного вчинення злочину, таку різноманітність відображає і кримінальне законодавство. Тому для дальшого з’ясування поняття співучасті у злочині доцільно її класифікувати за різними підставами. В цілях цієї роботи слід зосередитися на тих класифікаціях, які враховуються при кваліфікації скоєного.
Насамперед, розрізняється співучасть за формою її відображення і врахування (вираження) в кримінальному законі. Положення про співучасть у злочині поміщені як в Загальній частині кримінального закону, так і в його Особливій частині. Співучасть, передбачену нормами Загальної частини, називають ще співучастю у власному чи співучастю в тісному розумінні слова. Вона характерна тим, що окремі учасники злочину (підбурювач, організатор, пособник) не виконують складу посягання, передбаченого нормами Особливої частини, і виникає потреба обґрунтувати відповідальність за таку злочинну діяльність. При цьому загальновизнано, що в таких випадках караність посягання визначається сукупністю положень, які містяться і в Загальній частині (ст.27 КК), і в Особливій частині (що стосуються спільно вчинюваного посягання, об’єктивну сторону якого завершує виконавець злочину). Специфіку суспільної небезпеки такої співучасті слід враховувати, виходячи перш за все з небезпеки посягання виконавця, в межах санкції норми, яка передбачає вчинений ним злочин. При цьому всі злочини, вчинені у співучасті, яка передбачена нормами Загальної частини, можуть бути вчинені і без співучасті - одноособово.
Нормами ж Особливої частини регламентується співучасть (її прийнято називати співучастю особливого роду) в тих випадках, коли об’єднання кількох осіб для вчинення злочину суттєво збільшує суспільну небезпеку сумісної злочинної діяльності - настільки, що це потрібно врахувати при побудові санкції кримінально-правової норми. Відповідні злочини можуть бути вчинені лише у співучасті, вона для цих посягань є необхідною ознакою посягання. Отже, злочини, щодо яких нормами Особливої частини передбачено їх вчинення у співучасті, не можуть бути вчинені однією особою. Це стосується і тих випадків, коли відповідні норми передбачають діяльність кількох осіб, які спільно виконують об’єктивну сторону злочину (для їх позначення закон використовує вказівку на вчинення злочину «групою осіб», «за попереднім зговором групою осіб», «організованою групою», а також окремими видами злочинних організацій), так і тих, коли одна особа спонукає інших до злочинної діяльності, керує їх злочинами, надає сприяння (а у відповідних нормах передбачена відповідальність за «організацію», «керівництво», «фінансування», «постачання» тощо).
В цих випадках, як відзначав М.Д.Шаргородський, в діях кожної особи, які сумісно вчинили злочин, є склад, передбачений статтею Особливої частини, для кваліфікації їх діянь в інституті співучасті немає необхідності. Це твердження - точніше, його остання частина - потребує уточнення. Для кваліфікації співучасті, передбаченої нормами Особливої частини немає потреби посилатися на відповідний інститут, передбачений нормами Загальної частини (ст.27 КК), однак немає підстав говорити, що в таких випадках взагалі немає необхідності в інституті співучасті. Адже кваліфікація співучасті, передбаченої нормами Особливої частини, передбачає врахування специфічних положень, які вироблені стосовно саме такої співучасті - співучасті особливого роду.
Тому положення про співучасть, які передбачені в Загальній частині, не поширюються на всі випадки спільної умисної участі двох або більше осіб у вчиненні злочину - принаймні вони не стосуються співучасті, регламентованої нормами Особливої частини.
Співучасть може бути класифікована і за ступенем згуртованості учасників спільно вчинюваного злочину, організованості, стійкості їх об’єднання. Така класифікація називається в теорії кримінального права класифікацією за формою співучасті, чинним КК вона відображена в ст.28 КК. Очевидно, що суспільна небезпека «одноразової» співучасті - коли співучасники об’єдналися для вчинення одного злочину, чи навіть заздалегідь домовилися про спільне вчинення злочину, істотно відрізняється від організованих форм співучасті, при яких учасники утворюють більш чи менш стійкі групи для неодноразового вчинення злочинів чи постійно займаються злочинною діяльністю. Стійкість, організованість співучасників є не лише підставою для призначення їм більш суворого покарання в межах санкції статті Особливої частини, а й повинна враховуватися при кваліфікації посягання - особі мають інкримінуватися не лише наслідки її власних дій, але й наслідки спільного посягання, наслідки діяльності інших учасників стійкої злочинної групи. Причому це має стосуватися як випадків організованої співучасті, передбачених нормами Особливої частини (такими є вчинення злочину організованою групою та злочинною організацією), так і такої співучасті, яка спеціально не виділена в нормах про відповідальність за окремі злочини.
Оскільки законодавець сам виділяє форми співучасті, то це має відображатися в формулі кваліфікації шляхом посилання на відповідну частину ст.28 КК в тих випадках, коли вона ця обставина не врахована нормою Особливої частини КК.
В плані кваліфікації має сенс і виділення видів співучасті за характером ролей, що їх виконують окремі співучасники. Види співучасників - виконавця, організатора, підбурювача, пособника - виділяє сам закон в ст.27 КК. Такий поділ звичайно застосовується лише стосовно співучасті, передбаченої Загальною частиною кримінального права. Хоча і при характеристиці співучасті особливого роду користуються відповідною термінологією, виконавцем злочину називають і суб’єкта злочину, вчиненого однією особою.
Вид співучасника має відображатися при кваліфікації шляхом посилання на відповідну частину цієї статті. Слід відзначити, що характер поведінки учасників спільного злочину враховується лише при кваліфікації співучасті, передбаченої нормами Загальної частини. Для співучасті, передбаченої в Особливій частині кримінального закону, специфічне те, що незалежно від характеру виконуваних ролей, кожен учасник такого злочину прирівнюється до виконавця. Це, однак не виключає того, що і в посяганнях, відповідальність за спільне вчинення яких передбачена нормами Особливої частини, можуть приймати участь інші співучасники, відповідальність яких регламентується ст.27 КК. Наприклад, може бути організатор крадіжки, вчинюваної за попереднім зговором групою осіб, чи пособник бандитизму. Однак в організованих формах співучасті організатор та підмовник до злочину виступають як учасники організованої групи чи злочинної організації, їх дії повністю охоплюються нормами Особливої частини й не кваліфікуються з посиланням на ст.27 КК.
В теорії кримінального права поширена думка, що співучасть не створює якихось особливих підстав кримінальної відповідальності. Вона передбачає застосування загальних принципів відповідальності за кримінальним правом. Це означає, що на посягання співучасників поширюються вироблені в теорії кримінального права та на практиці положення, що стосуються врахування стадії вчинення злочину, помилки і т.д. Підставою ж кримінальної відповідальності визнається склад злочину, наявний в посяганні особи, яка вчинила злочин.
В нормах Особливої частини склади злочинів описані виходячи з того, що вони вчинені однією особою, яка до того ж власними діяннями виконує об’єктивну сторону посягання. Прийнято вважати, що при вчиненні злочину у співучасті всі ознаки складу злочину наявні лише у діянні виконавця. В діянні ж пособника, організатора, підбурювача злочину відсутні всі ознаки складу відповідного злочину, вказані в диспозиції статті Особливої частини. Вони особисто не виконують передбачене нею суспільно небезпечне діяння, а лише вчиняють підбурювальні, організаторські або пособницькі дії, вказані в ст.27 КК. При цьому не використовується притаманний для певного посягання спосіб вчинення злочину, посягання співучасника не характеризується відповідними часом, місцем, обстановкою вчинення злочину. Якщо певні інструменти, пристрої для виконавця виступають знаряддями (засобами) вчинення злочину, то для пособника, організатора, підбурювача вони є предметом, стосовно якого вчиняється діяння. Злочинні наслідки настають завдяки тому, що посягання виконується завдяки спільному вчиненню злочину всіма співучасниками, а безпосередньою їх причиною є діяння виконавця. Підбурювач, організатор, пособник особисто не вражають предмет злочину чи потерпілого, які названі в диспозиції статті Особливої частини. Інші, крім виконавця, співучасники можуть бути не наділені ознаками спеціального суб’єкта злочину, в їх посяганні можуть бути відсутні мотив і мета, які є обов’язковими ознаками складу злочину. Таким чином, інші співучасники склад злочину виконують лише сукупними діяннями, завдяки тому, що їх поведінка поєднується з діянням виконавця.
Сказане можна проілюструвати схемою, яка розвиває раніше викладену схему про спільність вчинення злочину при співучасті:
Обгрунтованим тому є твердження, що склад злочину в діянні підбурювача, організатора, пособника злочину передбачений як відповідною частиною ст.27 КК, так і нормою Особливої частини про злочин, вчинений виконавцем. Звідси випливає висновок, важливий для кримінально-правової оцінки дій вказаних співучасників - їх посягання належить кваліфікувати за частиною 3(4,5) ст.27 КК та нормою Особливої частини про злочин, вчинений виконавцем.
Посягання ж виконавця за пануючою в теорії кримінального права та на практиці позицією кваліфікуються лише за статтею Особливої частини незалежно від того, вчинений злочин одноосібно, чи в співучасті. Разом із тим, така кваліфікація у випадку співучасті далеко не бездоганна, оскільки не відображає той факт, що злочин вчинений не однією особою, що посягання виконавця стало можливим лише завдяки відповідним діям інших співучасників. Є підстави вважати, що склад злочину, вчиненого виконавцем (а тим більше, співвиконавцем) при співучасті, передбачений не лише відповідною нормою Особливої частини, а й ст.27 КК. Інакше неможливо обгрунтувати наявність причинового зв’язку у таких злочинах. Такий зв’язок виходить за межі того, що передбачене лише нормою Особливої частини. Тому, дії і виконавця та співвиконавця злочину, вчиненого у співучасті, належить кваліфікувати за ч.2 ст.27 КК і відповідною нормою Особливої частини.
Оскільки всі співучасники спільно вчиняють один і той же злочин, то, за загальним правилом, всі вони несуть відповідальність за однією і тією ж нормою Особливої частини (статтею, частиною статті, пунктом статті). В теорії кримінального права найбільш поширеною є думка, що вітчизняне кримінальне права стоїть на засадах так званої акцесорної теорії співучасті, відповідно з якою дії всіх співучасників кваліфікуються за нормою Особливої частини, яка вміняється виконавцю злочину.
Разом із тим, виконавець та інші співучасники далеко не завжди відповідають за однією і тією ж нормою Особливої частини. Вчинення ними одного і того ж злочину не обов’язково означає, що цей злочин передбачений однією і тією ж статтею кримінального закону. Від викладеного вище правила, про те, що кваліфікація всіх співучасників визначається кваліфікацією діяння виконавця злочину, допускаються відступи. Вони обумовлені пануванням у вітчизняному кримінальному праві принципу суб’єктивного вмінення та тим, що кваліфікація дій кожного учасника злочину носить індивідуальний характер.
Можливі ситуації, коли виконавець та інші співучасники, або кілька співвиконавців неоднаково усвідомлюють суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності. Таке усвідомлення може насамперед стосуватися наявності кваліфікуючих ознак посягання. Якщо певні обставини не охоплювалися виною особи, то вони, будучи обов’язковими ознаками складу злочину, не можуть бути враховані при кваліфікації її діяння. Так, підбурювач до вбивства жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності, не повідомляє виконавцю про цю обставину, умислом останнього не охоплюється наявність цієї ознаки складу злочину, передбаченої п. 2 ч.2 ст. 115 КК. Очевидно, що виконавець злочину в силу положень, закріплених в ст.11 КК, не може нести відповідальність за цей вид умисного вбивства при обтяжуючих обставинах.
Також за різними нормами Особливої частини кваліфікуються діяння співучасників тоді, коли окремі з них допускають помилку у визначенні фактичних обставин справи. Відомо, що помилка впливає на оцінку дій лише тієї особи, яка її допустила і не може враховуватися при кваліфікації посягання інших співучасників. Так, в літературі описаний приклад крадіжки комп’ютера двома злодіями При цьому один із них, думав, що він належить державній організації, а отже вважав свої дії крадіжкою державного майна, вчиненим у значних розмірах, а на думку іншого комп’ютер був власністю громадянина, своє ж посягання він оцінював як крадіжку приватного майна, що завдала значної шкоди потерпілому. Оскільки при кваліфікації необхідно враховувати спрямованість умислу винного, то дії першого злодія були кваліфіковані як крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб (за ч.2 ст.185 КК), а другого - як крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб, та така, що завдала значної шкоди потерпілому (за ч.3 ст.185 КК). При цьому дії того з них, хто допустив помилку у визначенні об’єкта посягання, кваліфікуються як замах на вчинення того злочину, який він прагнув виконати.
Вчинення посягання з альтернативним чи неконкретизованим умислом також може бути підставою кваліфікації посягання окремих співучасників за різними нормами Особливої частини. У випадку вчинення закінченого злочину діяння всіх співучасників кваліфікуються з врахуванням фактично заподіяної шкоди і всі несуть відповідальність за однією і тією ж нормою Особливої частини. Коли ж злочин не завершений, і при цьому умисел одних співучасників неконкретизований або альтернативний, а інших - конкретизований або безальтернативний, а відповідальність в законі диференційована залежно від характеру та розміру заподіяної шкоди, то це впливає на кваліфікацію. Діяння тих співучасників, які беруть участь у незавершеному посяганні діючи з неконкретизованим чи альтернативним умислом, кваліфікуються за нормою Особливої частини, яка передбачає найменш небезпечний вид злочину. Співучасники ж, які вчиняють посягання з конкретизованим чи безальтернативним умислом, відповідають за нормою Особливої частини, яка передбачає фактично заподіяну шкоду.
За різними нормами Особливої частини співучасники несуть відповідальність і тоді, коли має місце ексцес в діях когось із них. Всі співучасники відповідають в межах змови, той же, хто допустив ексцес (не обов’язково виконавець, як про це переважно пишуть в літературі), несе відповідальність і за нормами, які передбачають такий ексцес.
Також за різними нормами Особливої частини кваліфікуються посягання співучасників тоді, коли має місце відхилення дії. Зрозуміло, що шкода, заподіяна «відхиленою дією» охоплюється умислом або необережністю лише тієї особи, яка виконувала таку дію. Тому лише виконавець злочину може нести відповідальність за злочини, вчинені в зв’язку з відхиленням дії.
Індивідуальні особливості, які характеризують особу певного учасника спільного злочину і впливають лише на його відповідальність, за загальним правилом не можуть враховуватися при кваліфікації дій інших співучасників (хоча це положення потребує конкретизації і буде висвітлене окремо). Тому статті Особливої частини, які передбачають врахування таких особливостей, інкримінуються лише певному співучаснику, і за ними не кваліфікується посягання інших учасників того ж самого злочину. Так, за ст.117 КК можуть бути кваліфіковані діяння лише матері новонародженої дитини, інші ж співучасники такого вбивства відповідають не за привілейований, а за простий чи кваліфікований вид вбивства. Не інкримінуються іншим співучасникам норми, які передбачають відповідальність з врахуванням повторності посягання, наявності рецидиву.
Нарешті, за різними нормами Особливої частини діяння співучасників можуть кваліфікуватися в зв’язку з тим, що одні з них досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність за злочин, вчинюваний у співучасті, а інші - ні.
З викладеного вище випливає, що при кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, необхідно:
1) встановити, чи має місце співучасть;
2) визначити вид співучасті і встановити, кваліфікується вона з посиланням на ст.27 КК чи лише за нормою Особливої частини;
3) становити вид співучасника і при необхідності посилання при кваліфікації на ст.27 КК визначити частину цієї статті;
4) встановити форму співучасті та при необхідності посилання при кваліфікації на ст.28 КК визначити частину цієї статті;
5) з’ясувати, який злочин вчинено співучасниками і якою нормою Особливої частини він передбачений;
6) визначити, чи всі співучасники відповідають за однією і тією ж нормою Особливої частини, чи за різними і якщо так, то за якими саме.
Діяння кожного із співучасників кваліфікуються окремо. До того ж самостійній кваліфікації підлягає кожний із вчинених в співучасті чи без неї злочинів.
Питання 2. Кваліфікація співучасті з врахуванням виду співучасника
Співучасники діляться на види в залежності від характеру виконуваних ролей. В свою чергу роль кожного співучасника й тим самим вид співучасника визначається з врахуванням тих дій, які вчиняє винний в ході злочинного посягання.
Виділення видів співучасників має значення стосовно співучасті з розподілом ролей - співучасті в тісному розумінні слова. При співвиконавстві та співучасті особливого роду всі учасники злочину, які виконують дії, описані в диспозиції статті Особливої частини, виступають в якості виконавців злочину. Це однак, не виключає того, що й у таких злочинах є співучасники інших видів.
В окремих злочинах можуть бути відсутні всі види співучасників, або ж навпаки, буде кілька співучасників одного й того ж виду.
Може мати місце й ситуація, коли в одній і тій же особі "збігається" кілька видів співучасників, тобто вона відіграє кілька ролей одночасно (наприклад, підбурювач водночас є й одним із виконавців цього злочину).
Чинне законодавство виділяє чотири види співучасників:
1. виконавець (співвиконавець) злочину;
2. підбурювач до злочину;
3. організатор злочину;
4. пособник злочину.
В теорії кримінального права та в слідчо-прокурорській і судовій практиці виділяють ще й ініціатора (зачинщика) злочину. В літературі правильно підкреслюється, що ініціатор - це не окремий вид співучасника, а додаткова характеристика виконавця, підбурювача чи організатора, яка свідчить про підвищену суспільну небезпечність особи. Тому немає потреби окремо розглядати питання кваліфікації дій ініціатора злочину як ідеального - того, хто першим подав пропозицію про спільне вчинення злочину, так і реального - того, який розпочав його виконання.
Існує певна специфіка у виділенні видів співучасників стосовно злочинних організацій. Сам кримінальний закон в нормах Особливої частини виділяє:
1) осіб, які є організаторами таких співтовариств, займаються їх створенням;
2) осіб, які керують злочинною організацією;
3) учасників;
4). осіб, що приймають участь у злочинах, вчинюваних злочинною організацією;
5) осіб, що займаються фінансуванням, постачанням злочинних організацій;
Причому жодної лінії (єдиного підходу) в виділенні видів співучасників злочинних організацій чинне кримінальне законодавство не проводить. Так, передбачене в окремих нормах (ст 256, ч.3 ст.260 КК) фінансування, постачання злочинної організації, воєнізованого або збройного формування. Водночас, такі дії не становлять собою окремого злочину при наданні відновідного сприяння банді.
Про виконавця злочину говорять лише щодо злочинів, вчинених у співучасті. Коли йдеться про вчинення злочину поза співучастю (однособово чи коли діяльність кількох осіб не визнається співучастю), то особу, яка вчиняє таке посягання, називається не виконавцем, а просто суб’єктом злочину.
Поняття виконавця злочину наведене в ч.2 ст.27 КК: виконавцем є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом. Таке визначення можна конкретизувати, розкривши ознаки, з використанням яких воно сконструйоване. Такі ознаки полягають у вказівці на те, кого слід вважати особою, що таке вчинення злочину та яке вчинення вважається безпосереднім, що слід розуміти під використанням інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне.
Особа - виконавець злочину - це, як і будь-який інший співучасник, той, хто наділений ознаками суб'єкта злочину. Виконавцем злочину не може визнаватися особа, яка не є фізичною, не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, неосудна. Якщо норма Особливої частини передбачає відповідальність спеціального суб’єкта злочину, то саме виконавець повинен бути наділений ознаками такого суб’єкта.
Під вчиненням злочину слід розуміти вчинення закінченого посягання, замаху на злочин, готування до злочину. Причому, стадія вчинення злочину для кожного із співучасників визначається в залежності від стадії, що її досягнув виконавець. Тому, наприклад, пособник не може нести відповідальність за закінчений злочин навіть якщо він виконав усі пособницькі дії, але виконавець не досягнув стадії закінченого злочину.
Безпосереднє вчинення злочину означає особисте виконання дій, які описані в диспозиції статті Особливої частини, становлять об'єктивну сторону злочину, або ж, при злочинній бездіяльності - невчинення дій, які особа повинна була і могла виконати. До безпосереднього вчинення злочину прирівнюється і виконання діяння з застосуванням тварин, технічних пристроїв. Так, виконавцем заподіяння тілесного ушкодження визнається особа, яка нацькувала собаку на потерпілого, виконавцем крадіжки – той, хто дав відповідну команду комп’ютеру на перерахування грошей на рахунок, що його контролює винний тощо.
До використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, відноситься:
- залучення до вчинення злочину 1) осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність; 2) неосудних;
- вчинення дій від імені, з використання можливостей юридичних осіб.
При цьому, особи, які не підлягають кримінальній відповідальності, можуть використовуватися не лише для виконання об’єктивної сторони злочину (тобто, заміщувати виконавця), а й виступати при вчиненні злочину в ролі пособників, організаторів, підбурювачів. Тобто, будь-яке використання при вчиненні злочину тих, хто не підлягає кримінальній відповідальності, дає підставу вважати особу виконавцем злочину;
- використання помилки осіб, які сприяють вчиненню злочину, включаючи й виконання діянь, які становлять об’єктивну сторону посягання, діючи без необхідної для даного злочину форми вини. Хрестоматійним є такий приклад. Жінка на вокзалі просить пасажира допомогти їй віднести важкий чемодан. Той виконує прохання. Насправді ж виявляється, що чемодан не належить жінці, допомогу доброзичливця вона використала для здійснення крадіжки.
- використання особи, яка діє під впливом незборимої сили (фізичного примусу або відповідної погрози).
В усіх цих випадках за дії, вчинені особами, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності, не будучи суб’єктом злочину чи в зв’язку з відсутністю ознак суб’єктивної сторони посягання (так само, як і при застосуванні тварин, технічних пристроїв) як виконавець відповідає особа, які їх використовувала. При цьому має місце так зване посереднє причинення, особи, які не підлягають кримінальній відповідальності відіграють таку ж роль, як і знаряддя злочину.
В той же час немає посереднього причинення при використанні для вчинення злочину осіб, які взагалі то є суб’єктами злочину, проявляють свою волю і свідомість при виконанні відповідних дій, розуміють, у скоєному якими є об’єктивні і суб’єктивні ознаки співучасті у злочині. Тому немає підстав говорити про те, що відповідно до ч.2 ст.27 КК виконавцями повинні визнаватися особи, які для вчинення злочину використали осіб:
- не наділених ознаками спеціального суб’єкта злочину;
- що не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності в зв’язку з процесуальними перепонами (відсутність скарги потерпілого в справах приватного обвинувачення, згоди на притягнення до відповідальності народного депутата, судді, військовослужбовця);
- наділених дипломатичним імунітетом від кримінального переслідування в Україні;
- які вчинили добровільну відмову чи підлягають звільненню від відповідальності в зв’язку з позитивною посткримінальною поведінкою.
В таких випадках має місце не посереднє причинення, а співучасть у злочині, коли особи, які використовують тих, хто не підлягає кримінальній відповідальності за даний злочин, все ж виступають не виконавцями злочину, а як пособники, організатори, підбурювачі. Водночас і “використані” особи відіграють роль не знарядь злочину, виступають не сліпим інструментом в чужих руках, а є співучасниками. При цьому, щоправда, може виникнути юридична фікція, коли діяння жодного з учасників злочину, вчиненого в співучасті, не кваліфікуються як дії виконавця.
Таким чином, виконавець злочину - це особа, яка:
1. є фізичною, досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, осудна, наділена ознаками спеціального суб'єкта посягання;
2. виконала закінчений злочин або вчинила замах на злочин або вчинила готування до злочину;
3. виконала об'єктивну сторону злочину повністю:
- особисто - власними діями;
- використала того, хто не досягнув віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність;
- використала неосудного;
- змусила вчинити певні дії чи утриматися від них шляхом застосування примусу, який виступає як незборима сила;
- використала того, хто діє без потрібної для даного злочину форми і виду вини, мотиву, мети.
У виконанні об'єктивної сторони злочину може брати участь одразу кілька осіб. При цьому можливі різні варіанти їх участі:
1. кожен із учасників своїми діяннями повністю виконує об'єктивну сторону;
2. жоден із учасників своїми діяннями повністю об'єктивної сторони не виконує, кожний із них виконує лише частину об'єктивної сторони, в цілому ж вона має місце лише завдяки спільній діяльності кількох учасників;
3. один (чи кілька) учасників повністю виконує об'єктивну сторону посягання, інший (інші) - лише його частину.
Таким чином, в злочині може бути кілька виконавців, може бути виконавець "збірний", можлива й ситуація, коли виконавець є "частковий". Ті випадки, коли об'єктивну сторону злочину виконують кілька осіб, в теорії кримінального права та на практиці прийнято іменувати співвиконавством у злочині.
В чинному КК поняття виконавця злочину і співвиконавця не розмежовуються, в ч.2 ст.27 КК вони визначаються разом. Навряд чи це правильно.
Видається, що теоретичне і практичне значення виділення співвиконавця серед інших співучасників має тоді, коли співвиконавець повністю не виконує об'єктивної сторони злочину, тобто коли виконавець злочину "збірний" або "частковий". Виходячи з цього може бути запропоноване таке визначення аналізованого поняття: співвиконавець злочину - це особа, яка виконує частину об'єктивної сторони злочину.
В злочинах зі спеціальним суб'єктом співвиконавець не обов'язково повинен бути наділений ознаками такого суб'єкта. Але при цьому хоча б один із інших співвиконавців чи виконавців має виступати спеціальним суб'єктом. Так, співвиконавцем зґвалтування жінки може бути жінка, яка застосовує до потерпілої насильство, погрозу чи приводить її до безпорадного стану.
В статтях Особливої частини кримінального закону описаний злочин, вчинений виконавцем. Тому в його посяганні є всі ознаки відповідного складу злочину й воно за практикою яка склалася і яка підтримується більшістю теоретиків, кваліфікується лише за нормою Особливої частини, без посилання на ч.2 ст.27 КК. Зараз такий підхід закріплений і в законі – в ч.1 ст.29 КК.
Разом із тим, така позиція не може бути сприйнята однозначно. Вона бездоганна з точки зору підстав кримінальної відповідальності. Й водночас вразлива, оскільки не відображає факт вчинення злочину в співучасті, не характеризує роль конкретної особи у спільному злочині. Кваліфікація дій виконавця лише за нормою Особливої частини не дозволяє відрізнити ситуацій вчинення злочину однією особою і в співучасті. Як правильно відзначається в літературі, така кваліфікація дій виконавця приховує той факт, що злочин вчинив він не один, а в співучасті, що помимо виконавця є хоча б ще один злочинець - організатор, пібурювач чи пособник або ж всі одразу. Крім того, важко зрозуміти, чому при співучасті в тісному розумінні слова дії всіх співучасників кваліфікуються з посиланням на відповідну частину ст.27 КК, а виконавця - без такого посилання. Це, по меншій мірі непослідовно.
Тому видається за доцільне у випадках вчинення злочину з участю кількох осіб посилатися на відповідну частину ст.27 КК, в тому числі і при кваліфікації дій виконавця злочину. Лише при співучасті особливого роду таке посилання видається лишнім, оскільки факт наявності кількох учасників посягання відображений в статті Особливої частини. Крім того, як слушно відзначається в теорії кримінального права, кваліфікація таких випадків лише за статтею Особливої частини КК обумовлена тим, що та сама ознака злочину не може двічі враховуватися при кваліфікації та при призначенні покарання.
В слідчо-прокурорській та судовій практиці та кримінально-правовій теорії утвердилася думка, згідно з якою й посягання співвиконавця злочину кваліфікують лише за нормою Особливої частини. Закріплений відповідний підхід і в ч.1 ст.29 КК. З такою позицією погодитися тим більш важко. Крім аргументів, висловлених з приводу кваліфікації дій виконавця злочину, вчиненого у співучасті, важливими видаються ще й такі міркування.
В діянні співвиконавців, які виконують лише частину об'єктивної сторони посягання, відсутні всі ознаки складу злочину, такий склад вони виконують лише завдяки сумісній діяльності з іншими співвиконавцями. Недостаючі ознаки складу злочину слід було б "заміщати" посиланням на відповідну норму Загальної частини. Тому діяння співвикованців злочину належить кваліфікувати з посиланням на ч.2 ст.27 КК.
Кваліфікація дій організатора, підбурювача, пособника злочину звичайно не викликає особливих проблем, коли ці співучасники виступають «в чистому вигляді», тобто виконують лише одну якусь із вказаних ролей. Вони при цьому не вчиняють дій, передбачених диспозицією статті Особливої частини, їх діяльність передбачена сукупністю положень, що містяться у відповідній частині ст.27 КК та нормі Особливої частини. Склад злочину у посяганні організатора, підбурювача, пособника виконується завдяки спільній діяльності цих співучасників та виконавця. Тому, за загальним правилом, вказані співучасники несуть відповідальність за тією ж нормою Особливої частини, що й виконавець злочину.
Не викликає сумніву, що для точної вказівки на роль співучасника - організатора, підбурювача, пособника - у вчиненому злочині при кваліфікації слід посилатися не просто на ст.27 КК, а й вказувати відповідну частину цієї статті - ч.3, ч.4 або ч.5. З цього приводу М.І.Блум справедливо відзначала, що в кримінальному праві немає поняття співучасника злочину взагалі, є лише поняття окремих співучасників, перелік яких є вичерпним і ознаки кожного із них чітко описані законодавцем. А оскільки закон вимагає індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання співучасників, при кваліфікації їх діянь потрібно відображати роль кожного з учасників злочину і у формулі кваліфікації злочину.
Немає жодних підстав погоджуватися з існуючою практикою кваліфікації співучасті з посиланням лише на ст. 27 КК (ст.19 КК 1960 р.) без вказівки її частини. На жаль і в постановах пленуму Верховного Суду України, матеріалах опублікованої судової практики не лише не акцентується увага на необхідність вказувати частину статті, а проводиться лінія спрощенства. Наприклад, в частині 2 пункту 3 постанови пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 р. (з наступними змінами) «Про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень» вказано: «Організатором, підмовником і пособником можуть бути і не посадові особи, їх дії підлягають кваліфікації за статтями 19, 166 КК України».
Відповідно до поняття, наведеного в ч.4 ст.27 КК підбурювачем є особа, яка...схилила до вчинення злочину. В цьому визначенні прямо не сказано, в ролі співучасника якого виду повинен виступати підбурюваний. Найчастіше підбурюють особу, яка виступає виконавцем злочину. Однак підбурювати можна і до організації злочину, пособництва в ньому. Не виключене і підбурювання до підбурювання, яке ще можна іменувати посереднім підбурюванням. По одній із конкретних справ було встановленьо, що М. прагнув залучити до виконання угону автомобіля К. Не маючи на нього впливу, М. схилив Д., щоб той в свою чергу вплинув на К. І схилив останього до вчинення угону “замовленого” автомобіля, а також схилив Ж. до пособництва в цьому угоні. Тому виникає питання про кваліфікацію дій такого підбурювання, який схилив до участі в злочині не виконавця, а інших співучасників – посереднього підбурювання.
В літературі вказують, що підбурювання до підбурювання повинно кваліфікуватися як підбурювання, підбурювання до пособництва - як пособництво. Видається, що така пропозиція принаймні суперечлива. При кваліфікаці опосередкованого підбурювання слід виходити не з тієї ролі, яку повинен виконувати і виконує особа, яку підбурили до вчинення злочину, а враховувати суть дій самого підбурювача. В ч.4 ст.27 КК говориться про схилення у вчиненні злочину. Злочином же є посягання будь-кого із співучасників, відповідно підбурювання має місце незалежно від ролі у злочині особи, яку підбурювач схилив до участі у злочині. Тому підбурювання до підбурювання, підбурювання до організації злочину, підбурювання до пособництва у злочині слід кваліфікувати як будь-яке підбурювання - за ч.4 ст.27 та відповідною статтею Особливої частини КК.
В Особливій частині кримінального законодавства є ряд норм, що передбачають діяльність організаторів, підбурювачів, пособників як окремих злочинів. Наприклад, ч.1 ст.447 КК «Найманство» передбачає відповідальність за вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання,...використання найманців. Вказані дії за своїм змістом є діями, які вчиняють підбурювач до злочину, його організатор, пособник. При відсутності в кримінальному законодавстві норми, передбаченої ч.1 ст.447 КК, відповідні посягання кваліфікувалися б, при наявності всіх необхідних ознак, як співучасть у злочині, відповідальність за який встановлена ч.2 ст.447 КК. Будучи прямо вказаними в диспозиції статті Особливої частини, такі дії є ознакою об’єктивної сторони злочину, особа, яка їх виконує, виступає як виконавець злочину. Організаторські, підбурювальні, пособницькі дії, які передбачені диспозицією кримінально-правової норми кваліфікуються лише за статтею Особливої частини КК без посилання на ст.27 КК як посягання виконавця злочину. Той же факт, що злочин вчиняється не однією особою, відображений в формулюванні диспозиції норми, яка передбачає таку співучасть особливого роду.
Чинне законодавство передбачає випадки, коли злочини можуть вчинятися лише у співучасті. При цьому посягання кожного із співучасників передбачається самостійною кримінально-правовою нормою. Типовим (і на сьогодні єдиним) прикладом є одержання - давання хабара. Необхідний характер співучасті полягає в тому, що одна особа не може вчинити злочин, принаймні закінчене посягання. Лише злочинна діяльність кожного окремого співучасника дозволяє іншому виконати свій злочин. Так, без діяльності хабародавця немає одержання хабара, і навпаки, якщо немає особи, яка повинна одержати хабар, то відсутнє і давання хабара.
На відміну від співучасті в тісному розумінні слова, коли діяльність співучасників спрямована на те, щоб породити чи забезпечити відповідні дії виконавця, при необхідній співучасті кожна з осіб виступає як виконавець свого власного злочину. Тобто, при необхідній співучасті не діяльність кількох осіб утворює один злочин, а кілька злочинів (кожний із яких в свою чергу вчиняється одноособово, або в співучасті) утворюють необхідну співучасть.
Для злочинів, які утворюють необхідну співучасть, характерна наявність спільних ознак складу, зокрема таких, як об’єкт, предмет посягання. Неодмінною умовою таких злочинів є єдність умис
