Андрій: ч.1 ст.14 – ч.1 ст.115; ч.2 ст.15 - ч.3 ст.185 КК України.

Тривалість – 4 год.

Склав: проф. Марисюк К.Б.

 

ЛЬВІВ - 2016

План:

 

1. Кваліфікація закінченого злочину.

2. Кваліфікація готування до злочину.

3. Кваліфікація замаху на злочин.

4. Кваліфікація у зв’язку з добровільною відмовою від вчинення злочину.

 

Перелік рекомендованої літератури:

1. Волков Б.С. Мотив и квалификация преступлений. – Казань: Изд. Казанского ун-та. – 1968. – 166 c.

2. Гальперин И. Квалификация преступлений: закон, теория и практика. // Социалистическая законность. – 1987. – №6. – С.30-33.

3. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2001. – 316 с.

4. Герцензон А.А. Квалификация преступлений. – М.: РИО ВЮА. – 1947.

5. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. Навчальний посібник. Видання 2-ге. – К.: Атіка, 2002 – 640с.

6. Кочетков А.А. Фактическая ошибка и квалификация преступлений. Автореф. дисс.... к.ю.н. – М. – 1991. – 19 С.

7. Кригер Г. Состав преступления и квалификация содеяного // Советская юстиция. – 1985.– N 12.– С.18-19.

8. Навроцький В.О. Проблеми кваліфікації злочинів: Конспект лекцій. – Львів: Львівський держ. ун-т. – 1993. – 80 с.

9. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. – К.: Атіка. – 1999. – 464 с.

 

Кримінальне законодавство передбачає відповідальність не лише за закінчене посягання, а і за готування до злочину та замах на нього. Тому кваліфікація злочину передбачає встановлення стадії його вчинення. Не зважаючи на те, що в КК України є спеціальні положення, що стосуються відповідальності за готування до злочину та замах на нього (ст.13 - 16 КК), що відповідні проблеми давно розробляються у теорії кримінального права, врахування стадії вчинення злочину у ході його кваліфікації становить певні складності у правозастосовеій практиці. Найбільше утруднень виникає у зв’язку з визначенням моменту закінчення окремих видів злочинів, кваліфікацією посягань, у яких є ознаки одночасно і попередньої злочинної діяльності і закінчених злочинів, кваліфікацією готування до злочину і замаху на нього при альтернативному і неконкретизованому умислі тощо. Ці утруднення у значній мірі викликані тим, що у чинному законодавстві питання кваліфікації закінченого злочину та попередньої злочинної діяльності не регламентовані, а у теорії кримінального права багато питань залишаються поза увагою дослідників, або ж вирішуються суперечливо.

Вказані обставини і обумов актуальність даної теми.

Питання 1. Кваліфікація закінченого злочину

Відомо, що у теорії кримінального права та в кримінальному законодавстві виділяють три стадії злочину, які враховуються при кваліфікації посягання:

1) готування до злочину;

2) замах на злочин;

3) закінчений злочин.

Так зване виявлення умислу ("голий умисел") - тобто намір вчинити злочин, який не виразився зовні у конкретних діяннях, не є злочином, не тягне кримінальної відповідальності, а отже і кримінально-правовій кваліфікації не підлягає. Адже злочин, відповідно до ст.11 КК, це дія або бездіяльність.

Готування до злочину та замах на нього в КК називається незакінченим злочином, у теорії та на практиці їх ще прийнято називати попередньою злочинною діяльністю (або попередніми стадіями вчинення злочину).

Наявність вказаних стадій вчинення злочину не означає, що всі злочини, які вчиняються з прямим умислом, обов'язково проходять усі стадії, або що наявність стадій взагалі обов'язкова для кожного умисного злочину. Посягання кваліфікується як готування до злочину чи замаху на нього лише тоді, коли злочинна діяльність перервана на відповідній стадії. Якщо ж злочин продовжується - після приготувальних дій вчиняються ті, що оцінюються як замах, або має місце закінчений злочин, то стадії готування до злочину, замаху на нього самостійній кваліфікації не підлягають. Має місце так зване поглинання більш пізньою стадією вчинення злочину попередньої стадії. У літературі обгрунтовано відзначалася наявність ієрархії стадій вчинення злочину, сутність якої полягає у тому, що кожна нижчестояща стадія є складовою частиною вищестоящої, а будь-яка вищестояща охоплює нижчестоящу. Кожне діяння досягає якоїсь однієї стадії. Діяння не може мати двох стадій його вчинення, а тому воно завжди повинно кваліфікуватися за самою високою стадією його завершеності.

Урахування стадії вчинення злочину при його кваліфікації полягає:

- у побудові формули кваліфікації, яка щодо кожної із стадій має специфічний вигляд;

- у оцінці певних видів злочинної діяльності як незакінчених злочинів;

- у вирішенні питань конкуренції закінчених та незакінчених злочинів;

- у визнанні наявності сукупності у випадках, коли попередня злочинна діяльність становить собою самостійний закінчений злочин.

 

Закінчений злочин - це типовий вид злочину, ознаки якого встановлені у нормах Особливої частини КК, стосовно якого сконструйовані основні інститути Загальної частини (вина, співучасть, причетність тощо).

За загальним правилом, злочин визнається закінченим, якщо у фактично скоєному є всі ознаки посягання, передбачені кримінально-правовою нормою. З такого визначення випливає, що при визначенні моменту закінчення злочину потрібно враховувати:

1) описання злочину у Особливій частині КК - чим більше ознак злочину названо у диспозиції статті КК, тим більше їх потрібно для того, щоб були підстави вважати злочин закінченим;

2) фактичне виконання об'єктивної сторони злочину - злочин може бути визнаний закінченим лише тоді, коли є всі обов'язкові ознаки об'єктивної сторони.

У статтях Особливої частини КК злочини описуються по-різному, що враховується при визначенні моменту закінчення передбачених відповідними нормами злочинів. Можуть бути виділені принаймні три варіанти формулювання диспозицій кримінально-правових норм і, відповідно, три різновиди вище сформульованого правила про момент закінчення злочину - стосовно злочину з матеріальним складом, формальним складом, усіченим складом. Існують також особливості у моменті закінчення так званих складних одиничних злочинів - триваючих, продовжуваних, складених, а також злочинів, вчинених у співучасті.

 

Матеріальний склад злочину має місце тоді, коли у диспозиції статті назване і суспільно-небезпечне діяння, і наслідки злочину, або лише наслідки. Причому, може називатися лише один наслідок, кілька альтернативних наслідків, кілька обов'язкових наслідків.

Злочин з матеріальним складом вважається закінченим тоді, коли настали суспільно-небезпечні наслідки посягання, передбачені диспозицією.

Якщо у статті Особливої частини названо кілька обов'язкових наслідків злочину, то такий злочин є закінченим з моменту настання усіх обов'язкових наслідків. При цьому один з наслідків, вказаний удиспозиції статті є проміжним на шляху до іншого (інших) - кінцевого. Наприклад, посягання, передбачене ч.2 ст.121 КК вважається закінченим тоді, коли мають місце наслідки і у вигляді тяжкого тілесного ушкодження, і смерті потерпілого; злочин, передбачений ч.2 ст.194 КК закінчений за умови, що відбулося як знищення або пошкодження чужого майна (тобто приведення їх у стан повної чи часткової непридатності), так і заподіяння майнової шкоди в особливо великих розмірах або загибель людей чи інші тяжкі наслідки. Настання ж лише одного (проміжного) - наслідку не дає підстав кваліфікувати злочин як закінчений, настання ж тільки кінцевого наслідку, без проміжного, говорить про те, що має місце якийсь інший склад злочину. Так, заподіяння смерті з необережності, без наявності умисного тяжкого тілесного ушкодження, кваліфікується не як закінчений злочин, передбачений ч.2 ст.121 КК, а за ст.119 КК чи за іншими нормами, які передбачають заподіяння смерті через необережність.

Коли у статті Особливої частини названо кілька наслідків альтернативно (для цього характерно використання сполучників "або-або", "а так само", "чи", прийом перерахування "через кому"), то для визнання злочину закінченим достатньо настання хоча б одного з таких наслідків. Наприклад, злочин, передбачений ч.2 ст.345 КК є закінченим з моменту заподіяння потерпілому або легкого, або середньої тяжкості тілесного ушкодження.

У статтях Особливої частини чинного КК зустрічається і такий прийом формулювання диспозиції, коли використані терміни охоплюють як відповідну дію, так і наслідки. Мова йде, зокрема, про злочини, ознакою об'єктивної сторони яких є "посягання на життя" (ст.ст. 112, 348, 379, 400, 443 КК). У теорії кримінального права і на практикці загальновизнано, що зворот "посягання на життя" охоплює як заподіяння смерті, так і замах на вбивство, така позиція неодноразово закріплена у постановах Пленуму Верховного Суду України. Склад такого злочину є одночасно і матеріальним, і формальним. Як закінчене таке посягання кваліфікується не лише тоді, коли настали наслідки у вигляді смерті, а й коли виконана дія, спрямована на позбавлення життя потерпілого - має місце замах на вбивство відповідної особи.

 

Формальний склад злочину має місце тоді, коли у диспозиції статті вказане суспільно-небезпечне діяння, а наслідки не називаються (вони "упущені"). У формальних складах злочинів може бути одне діяння, кілька обов'язкових або кілька альтернативних діянь.

Злочин з формальним складом вважається закінченим тоді, коли повністю виконане (завершене) діяння, яке назване у диспозиції статті Особливої частини як ознака складу такого посягання.

Якщо у диспозиції статті Особливої частини названо кілька обов'язкових діянь, то такий злочин вважається закінченим з моменту виконання всіх обов'язкових діянь. Так, самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи (ст.353 КК) є закінченим злочином тоді, коли 1) вчинене самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи і 2) вчинені будь-які суспільно небезпечні діяння. Виконання лише одного з обов'язкових діянь не дає підстави кваліфікувати злочин як закінченого посягання.

Злочин з формальним складом з кількома альтернативними діяннями є закінченим тоді, коли повністю виконане хоча б одне з альтернативних діянь. Так, посягання, передбачене ст.199 КК є закінченим з моменту виконання однієї з семи дій, які входять в об'єктивну сторону цього делікту: 1) виготовлення; 2) зберігання, 3) придбання, 4) перевезення, 5) пересилання, 6) ввезення в України з метою збуту, 7) збут вказаних в диспозиції статті предметів (підробленої національної валюти України, іноземної валюти, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї).

 

Крім матеріальних і формальних складів злочинів, у теорії кримінального права та на практиці виділяють ще й усічені склади злочинів. Він має місце тоді, коли у диспозиції статті Особливої частини як ознака об'єктивної сторони вказується на незакінчене діяння. У літературі відзначається, що законодавець, у залежності від описання діяння у кримінально-правовій нормі, переносить момент його закінчення на більш ранню стадію - готування до злочину чи замаху на нього, як приклад наводиться розбій та бандитизм. З такою оцінкою погодитися важко. Адже в усічених складах відповідні стадії вчинення злочину взагалі не можуть мати місце, оскільки вже початок виконання діяння визнається закінченим злочином.

Тому злочин з усіченим складом вважається закінченим з моменту початку виконання суспільно небезпечного діяння, вказаного у диспозиції статті Особливої частини.

Вище викладені положення, які стосуються загальних правил про момент закінчення злочинів з матеріальним, формальним, формально-матеріальним та усіченим складом, схематично можна зобразити так:

 

Поняття триваючого злочину виробила теорія кримінального права, його сприйняла слідчо-прокурорська та судова практика. Виділення серед усіх злочинів так званих триваючих грунтується на тому, що їх об'єктивна сторона ніби розтягнута у часі. "Тривалість" таких злочинів утворюється не за рахунок початкового акта поведінки, а за рахунок наступної бездіяльності, яка продовжується до його присічення чи добровільного припинення. Весь цей період винний перебуває, як пишуть у літературі, у злочинному стані. До того часу, поки продовжується відповідна злочинна поведінка, щодо такого злочину не починають текти строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, не може бути застосоване помилування та амністія.

Досягнувши стадії закінченого злочину, таке посягання юридично є закінченим, а фактично ще продовжує вчинятися, триває протягом певного часу. Типовими прикладами триваючих злочинів є дезертирство, незаконне зберігання зброї тощо.

Поняття триваючого злочину викладене в постанові Пленуму Верховного Суду колишнього СРСР від 4 березня 1929 р. із змінами, внесеними постановою Пленуму №1 від 14 березня 1963 р. "Про умови застосування давності та амністії до триваючих та продовжуваних злочинів". В п.1 цієї постанови вказано, що такого роду злочини характеризуються безперервним виконанням складу певного злочинного діяння. Триваючий злочин розпочинається з якої-небудь злочинної дії (наприклад, при самовільній відлучці) або з акта злочинної бездіяльності (при недонесенні про злочин). Тобто, триваючий злочин можна визначити, як дію або бездіяльність, поєднані з наступним тривалим невиконанням обов'язків, покладених на винного законом під погрозою кримінального переслідування. Роз'яснюючи положення, пов'язані з часовими рамками вчинення триваючого злочину, ця постанова вказує, що він починається з моменту вчинення злочинної дії (бездіяльності) і закінчується внаслідок дій самого винного, спрямованих до припинення злочину, або настання подій, що перешкоджають вчиненню злочину (наприклад, втручання органів влади). Далі у вказаній постанові визначається, що амністія застосовується до тих триваючих злочинів, які закінчилися до її видання, строк давності обчислюється з часу їх припинення за волею чи всупереч волі винного.

Разом із тим, ні у цій постанові, ні у літературі спеціально не розглядається питання про те, як має кваліфікуватися триваючий злочин. Видається, що на триваючий злочин повністю поширюється загальне правило: злочин кваліфікується як закінчений (тобто, без посилання на ч. 1 ст.14, ч.2 або 3 ст.15 КК, а лише за статтею Особливої частини) тоді, коли у скоєному є всі ознаки, передбачені диспозицією статті Особливої частини. Оскільки законодавство передбачає триваючі злочини лише з формальним складом, то вони кваліфікуються як закінчені тоді, коли виконане діяння, яке є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони. Наприклад, вже саме по собі самовільне залишення счатини або місця сдужби з метою ухилитися від військової служби має кваліфікуватися за відповідною частиною ст.408 КК незалежно від наступної поведінки особи чи дій органів влади.

 

Продовжуваний злочин характерний тим, що вчиняється кілька дій, спрямованих на досягнення єдиної мети. Характерними прикладами продовжуваного злочину є викрадення речі частинами. Даючи поняття і викладаючи свою позицію щодо початку і моменту закінчення продовжуваних злочинів, Пленум Верховного Суду колишнього СРСР у названій вище постанові вказав, що це злочини, що складаються із ряду тотожних злочинних дій, спрямованих до єдиної мети і які складають у сукупності єдиний злочин, вони характеризуються тривалістю злочинної дії; початком продовжуваного злочину належить вважати вчинення першої дії з числа кількох тотожних, що складають один триваючий злочин, а кінцем - момент вчинення останньої злочинної дії.

Це роз'яснення потребує принаймні уточнення з ряду положень:

1. Правила щодо моменту закінчення злочинів, які базуються на врахуванні виду складу злочину, повністю поширюються і на продовжувані злочини. Тому важко погодитися, що при визначенні моменту закінчення продовжуваних злочинів треба брати до уваги лише момент вчинення дії - злочини з матеріальним складом злочинів повинні визнаватися закінченими з моменту настання наслідків, передбачених диспозицією статті Особливої частини.

2. Потрібно з'ясувати, що треба вважати "останньою злочинною дією". Адже з постанови не видно, чи це останній за часом вчинення акт поведінки винного, чи дія, при наявності якої має місце закінчений склад відповідного злочину.

3. Слід уточнити момент закінчення продовжуваного злочину тоді, коли він складається з діянь, кожне з яких становить адміністративний проступок чи інше правопорушення, що не є злочином. Відомо, що продовжуваний злочин може складатися з кількох діянь, кожне з яких (саме по собі чи внаслідок заподіяння відповідних наслідків) становить собою адміністративний проступок, інше правопорушення і лише у сукупності становить продовжуваний злочин. Наприклад, якщо винний у три прийоми викрадає костюм, що складається з штанів, вартістю два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян, камізельки, яка окремо коштує суму, еквівалентну одному неодатковуваному мінімуму та піджака, ціною у три неоподатковуваних мінімуми, то кожне окреме посягання становить собою дрібне розкрадання - адміністративний проступок. Лише вчинення третього викрадення перетворює таке посягання у злочин.

4. Слід визначити момент закінчення продовжуваного злочину, який складається з кількох посягань, окремі з яких становлять собою злочин, тоді, коли повторення посягань ("накопичення наслідків") веде до зміни кваліфікації. Наприклад, коли чергова крадіжка означає, що загальна вартість викраденого перевищує розмір, достатній для визнання крадіжки такою, яка вчинена у великих чи особливо великих розмірах.

З урахуванням вище викладених зауважень слід розглянути питання про момент закінчення продовжуваного злочину більш конкретно.

При кваліфікації продовжуваного злочину, який складається з кількох проступків, потрібно виділяти дві ситуації.

1. Перша має місце тоді, коли закон пов'язує кримінальну відповідальність з вчиненням кількох дій, тобто, коли має місце формальний склад злочину. Такий злочин кваліфікується як закінчений тоді, коли виконана остання з дій, достатніх для визнання посягання злочином - друга при повторності (неодноразовості), третя - при систематичності. Наприклад, неодноразове погане поводження з військовополоненими (ст.434 КК) - складається з кількох посягань, кожне з яких не дає підставу вважати такі дії злочином, вважається закінченим з моменту вчинення принаймні другої дії; систематичне заняття проституцією (ч.1 ст.303 КК) кваліфікується як закінчений злочин, коли воно вчинене втретє. Наступні ж факти вчинення відповідних дій (четвертий, п'ятий і т.д.) не впливають на кваліфікацію, тобто момент закінчення злочину не пов'язується з їх вчиненням.

2. Друга з таких ситуацій полягає у вчиненні посягань з матеріальним складом. Такого роду продовжуваний злочин є закінченим тоді, коли розмір шкоди стає достатнім для визнання посягання, що складається з кількох деліктів злочином. Щодо крадіжки державного або колективного майна тоді, коли вартість викраденого перевищує три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Отже, викрадення, що складається з десяти епізодів, у кожному з яких винний викрадає державне майно вартістю по десять гривень, кваліфікується як закінчений злочин тоді, коли виконаний шостий епізод.

Кваліфікуючи продовжуваний злочин, що складається з посягань, кожне з яких може оцінюватися як окремий злочин, також треба розрізняти дві ситуації.

1. Перша має місце тоді, коли вчинено кількох діянь, спрямованих на досягнення єдиного результату, але сумарні наслідки не перетворюють злочин у кваліфікований. Наприклад, викрадене майно вартістю п'ятсот гривень у п'ять прийомів, щоразу по сто гривень. Такий злочин має кваліфікуватися як закінчений не з моменту вчинення останньої дії - п'ятої крадіжки, а коли завершений вже перший епізод. Інша ситуація має місце тоді, коли з вчиненням одного з посягань, які утворюють продовжуваний злочин, змінюється правова оцінка скоєного. Уявімо ситуацію, аналогічну попередній, але вартість викраденого становить п'ятнадцять тисяч гривень, щоразу викрадається майно вартістю у три тисячі гривень. Тоді після другого епізоду скоєне кваліфікується як закінчене розкрадання у великому розмірі, після четвертого - як закінчене розрадання у особливо великому розмірі.

 

Складений злочин - це врахована законодавцем сукупність злочинів - об'єднання в одній нормі двох чи більше посягань, кожне з яких становить собою самостійний злочин. Типовим прикладом такого злочину є посягання, передбаченне ч.2 ст.121 КК - умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого. За своєю конструкцією ця норма об'єднує два самостійних посягання:

ч.2 ст.121 КК = ч.1 ст.121 КК + ст.119 КК.

"Складатися" можуть різні злочини: умисний з умисним, умисний з необережним, необережний з необережним; злочини з матеріальним складом із злочинами з формальним складом. При цьому, моменти закінчення окремих посягань, які утворюють складений злочин, можуть не співпадати. Через це виникає проблема встановлення моменту закінчення складених злочинів.

Загальне правило, яким керуються при визначенні моменту закінчення злочину, є непорушним - складений злочин, як і будь-який інший, є закінченим тоді, коли у фактично скоєному є всі ознаки посягання, передбачені диспозицією статті Особливої частини. Тобто, складений злочин кваліфікується як закінчений за умови, що є закінченими всі посягання, що його утворюють.

 

При кваліфікації злочинів, що вчинені у співучасті, враховується правило, що відповідальність усіх співучасників визначається відповідальністю виконавця злочину. Стосовно визначення моменту закінчення злочинів, вчинених у співучасті, це правило інтерпретується так: дії кожного із співучасників кваліфікуються як посягання з тією стадією, яку вчинив виконавець злочину. Тобто, якщо виконавець не вчинив закінчений злочин, то й будь-хто із співучасників - організатор, підмовник, пособник злочину не несуть відповідальності за закінчений злочин, хоча б кожен із них і вчинив всі дії, які він повинен був вчинити як співучасник.

Викликає інтерес питання про кримінально-правову оцінку зворотньої ситуації - коли співучасник не вчинив всі дії, які очікуються від нього але виконавець все одно виконав закінчений злочин. Вирішення цього питанння зводиться до констатації наявності чи відсутності причинового зв'язку між діями такої особи і вчиненням злочину виконавцем. Якщо такий зв'язок існує, то це означає, що і таких часткових дій було достатньо для спільного вчинення злочину, а отже, співучасник повинен нести відповідальність за закінчений злочин (його діяння кваліфікуються з урахуванням положень про форму співучасті, вид співучасника). Коли ж причинного зв'язку немає, то немає спільного вчинення злочину, немає самої співучасті. Поведінка такої особи оцінюється як так звана невдала співучасть, стадія вчинення злочину визначається безвідносно до кваліфікації дій виконавця, про що детальніше йтиме мова нижче.

 

Потрібно мати на увазі, що момент закінчення основного і кваліфікованих видів одного і того ж злочину, а також кваліфікованих видів, що виділються за різними кваліфікуючими ознаками складу, може не співпадати. Це буває тоді, коли основний і кваліфіковані склади злочину відрізняються за конструкцією об'єктивної сторони. Наприклад, простий склад розбою має усічений склад, закінченим такий розбій є з моменту нападу. Розбій же, який поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч.4 ст.187 КК) повинен визнаватися закінченим від моменту настання наслідків, з якими пов'язується настання тяжкого тілесного ушкодження.

У літературі момент закінчення окремих видів злочинів звичайно пов'язується з наявністю у скоєному ознак їх об'єктивної сторони. Однак у цілому ряді випадків, правильно встановити момент закінчення злочину можна лише з урахуванням і суб'єктивних ознак посягання. Не визначивши спрямованості умислу, мети і мотивів вчинення дій, важко визначити стадію, на якій була присічена чи перервана злочинна діяльність. Характерна у цьому відношенні одна з кримінальних справ, яка розглядалася судовими органами колишнього Союзу РСР. На заводі мінеральних вод кладівник шляхом заплутування обліку створив надлишок у кілька тисяч пляшок мінеральної води. При спробі вивезти їх за підробленими документами, він був затриманий. За загальним правилом розкрадання предметів, які можуть бути використані, спожиті на місці, на території яка охороняється вважається закінченим, відколи винний отримує таку можливість. Виходячи з цього, дії кладівника і були спочатку кваліфіковані як закінчений злочин. Однак, з урахуванням намірів кладівника, який намагався вивезти викрадене за межі території заводу, а також того, що кілька тисяч пляшок мінеральної води не можуть бути спожиті на теритррії заводу, кваліфікація цього посягання була змінена - винний був засуджений не за закінчене розрадання, а за замах на такий злочин.

 

Ознаки закінченого злочину викладені у диспозиції статті Особливої частини КК. Тому він кваліфікується лише за нормою Особливої частини.

Кваліфікація злочину як закінченого посягання означає:

1) у скоєному є всі обов'язкові ознаки відповідного складу злочину;

2) діяння, які вчинені до моменту закінчення даного посягання, але в зв'язку з ним, підлягають додатковій (самостійній, окремій) кваліфікації за умови, що вони не охоплюються ознаками даного злочину - коли має місце сукупність злочинів;

3) діяння, вчинені після закінчення злочину, не впливають на кваліфікацію цього посягання, якщо вони не становлять собою іншого злочину;

4) діяння, вчинені після закінчення злочину, підлягають додатковій кваліфікації тоді, коли вони утворюють самостійний злочин.

Конкретизуючи викладені вище положення, можна вказати таке.

Кваліфікація злочину як закінченого означає, що в її ході враховуються всі обов'язкові ознаки (у тому числі кілька діянь, кілька наслідків чи хоча б одної з кожної із альтернативних ознак) складу злочину. Наявність закінченого злочину також означає, що кваліфікацією охоплена вся попередня діяльність, пов'язана з підготовкою до цього злочину чи початком його виконання - тобто діяння, вчинені до моменту закінчення злочину. Разом із тим, якщо у ході попередньої злочинної діяльності виконувалися посягання, що місять ознаки самостійних, не менш небезпечних злочинів, то вони підлягають окремій кваліфікації. Як класичний приклад, звичайно, наводять придбання вогнестрільної зброї, з використанням якої вчиняється умисне вбивство. Саме по собі придбання вогнестрільної зброї у даному випадку становить собою готування до вбивства. Однак ці дії не охоплюються ознаками складу вбивства і тому незалежно від того, яка стадія виконання вбивства має місце, підлягають самостійній кваліфікації.

Питання 2. Кваліфікація готування до злочину

 

Готування для злочину та замах на злочин характеризуються, зокрема, тим, що при її вчиненні відсутні всі ознаки злочину, передбачені нормою Особливої частини кримінального закону. Найбільш яскраво цю думку виразив А.Н.Трайнін, що замах має місце там, де є всі елементи складу даного злочину, за винятком одного лише - наслідку. Готування - там, де можуть бути відсутні всі елементи складу, за винятком умислу та дії.

Це положення потребує певного уточнення. При вчиненні замаху можуть бути відсутніми не лише суспільно небезпечні наслідки, а і завершене діяння. Не виконується повністю діяння при вчиненні замаху на злочини з формальним складом; замах на злочин, об'єктивна сторона якого включає вчинення кількох діянь, має місце тоді, коли виконано лише одне з обов'язкових діянь. Для готування характерним є наявність не лише умислу та дії, а й інших елементів складу злочину - об'єкта та суб'єкта. При так званому замаху на негідний об'єкт відсутній об'єкт посягання, у випадку замаху з негідними засобами відсутні і знаряддя (засоби) вчинення злочину. Але ці ознаки існують принаймні в уяві винного, охоплюються його умислом, що і дозволяє кваліфікувати скоєне як замах, враховуючи спрямованість умислу.

Відсутність ознак складу злочину, які належать до об'єкта та суб'єкта посягання свідчить не про те, що має місце незакінчений злочин, а про відсутність складу злочину взагалі.

Отже, можна констатувати, що готування до злочину і замах на нього характеризуються недорозвинутою об'єктивною стороною. Для готування характерним є повна відсутність дій, які описані у диспозиції статті Особливої частини, а тим більше суспільно небезпечних наслідків; для замаху - відсутність суспільно небезпечних наслідків або (та) неповне чи часткове виконання діяння, яке є ознакою об'єктивної сторони відповідного злочину. Тобто, незакінчений злочин має місце при відсутності всіх обов'язкових ознак складу злочину, описаного у статті Особливої частини.

У зв'язку з цим виникає питання про підстави кримінальної відповідальності за готування до злочину та замах на нього, причому за тією ж нормою Особливої частини, яка передбачає відповідний закінчений злочин. Пануючою у теорії кримінального права та на практикці є думка про те, що підставою кримінальної відповідальності є наявність у посяганні всіх ознак складу злочину. У літературі обгрунтовано стверджується, що принцип караності лише тих дій, які містять в собі склад злочину, зберігає свою силу і у випадках притягнення до кримінальної відповідальності за незакінчену злочинну діяльність. Що ж до того, що собою становить такий склад злочину, у теорії кримінального права не досягнуто єдності позицій.

Одну із них свого часу сформулював проф. М.Д.Дурманов, на думку якого існує не лише склад закінченого злочину, а і склад замаху на той же злочин, склад готування до злочину. Обгрунтовану критику такої позиції дала Н.Ф.Кузнєцова, яка вказувала, що замах і готування небезпечні не самі собою, а лише у зв'язку з виконанням складу закінченого злочину... Немає готування і замаху як самостійних складів злочинів, а є готування до конкретних злочинів - до вбивства, замах на крадіжку і т.д..

Друга думка, загальноприйнята сьогодні, полягає у тому, що готування і замах становлять собою склад злочину, ознаки якого передбачені як нормою Особливої частини про відповідний закінчений злочин, так і нормою Загальної частини, яка передбачає незакінчений злочин. Склад незакінченого злочину містить у собі ознаки відповідного закінченого посягання (крім відповідних ознак об'єктивної сторони), ознаки об'єктивної сторони, яких бракує "заміщуються" ознаками готування до злочину чи замаху на злочин (які передбачені ч.1 ст.14 або ч.2 чи 3 ст.15 КК 2001 р. – В.Н.). Відсутні ознаки об'єктивної сторони доказуються не як такі, що фактично настали, а як ті, що повинні були настати, якщо б їх настанню не перешкодили обставини незалежні від волі особи.

Саме тому, що у чинному законодавстві склад готування до злочину і замаху на злочин встановлені нормою Особливої частини та ч.1 ст.14, чи 2, 3 ст.15 КК, при кваліфікації попередньої злочинної діяльності потрібно посилатися і на норму Особливої частини, яка передбачає відповідний закінчений злочин, і на вказані норми Загальної частини КК.

 

Формула кваліфікації готування до злочину чи замаху на злочин повинна відповідати таким вимогам:

1) містити посилання на ч. 1 ст.14 або ч.2 чи 3 ст.15 КК. Потрібно підкреслити, що посилатися слід не просто на ст.14 чи ст.15 КК, а й на відповідні частини цих статей, оскільки ознаки, яких бракує, підстави кримінальної відповідальності за окремі стадії попередньої злочинної діяльності різні. Крім того, посилання на відповідні частини ст. 14 або ст.15 КК робить формулу кваліфікації більш інформативною;

2) посилання на норму Загальної частини КК має міститися перед вказівкою на норму Особливої частини КК. Завдяки цьому акцентується увага на те, що має місце незакінчений злочин, об'єктивна сторона якого "недорозвинута";

3) містити посилання на відповідну частину, пункт статті Особливої частини КК, які передбачають закінчений злочин,щодо якого мало місце готування чи замах;

4) якщо винному вмінюється вчинення кількох незакінчених злочинів, передбачених кількома статтями Особливої частини, то посилання на відповідні частини ст.14 або стю15 КК має бути перед кожною з статей Особливої частини, причому, незалежно від того, мають місце однакові чи різні стадії вчинення злочину;

5) у формулі кваліфікації попередньої злочинної діяльності розділові знаки повинні бути розставлені так, щоб було видно, до якої статті Особливої частини належить посилання на ч.1 ст.14, ч.2 чи 3 ст.15 КК. Особливо це важливо у випадках вчинення винним кількох злочинів, передбачених різними нормами Особливої частини. оптимальним видається відділяти посилання на статті Загальної і Особливої частини дефісом, посилання ж на окремі статті Особливої частини - крапкою з комою. При цьому формула кваліфікації, наприклад, дій Андрія, який вчинив готування до вмисного вбивства без обтяжуючих обставин та закінчений замах на крадіжку чужого майна з проникненням у житло матиме такий вигляд:

Андрій: ч.1 ст.14 – ч.1 ст.115; ч.2 ст.15 - ч.3 ст.185 КК України.

 

Якщо ж формулу кваліфікації цього посягання записати так, як це нерідко ще зустрічається на практиці:

Андрій: ст.ст.14, 15, ч.2 ст.115, ч.3 ст.185 КК України,

то з неї не видно яка конкретна стадія попередньої злочинної діяльності має місце, який злочин є закінченим, а який ні.

 

Викладені вище положення щодо кваліфікації попередньої злочинної діяльності стосуються чинного кримінального законодавства України. Воно встановлює кримінальну відповідальність за готування та замах стосовно будь-якого злочину, який вчиняється з прямим умислом, підстави відповідальності закріплює у ст.14, 15 КК та статтях Особливої частини. Порівняно нечасте притягнення до кримінальної відповідальності за готування до злочину пояснюється високою латентністю таких посягань, а також невеликим ступенем їх суспільної небезпеки, внаслідок чого застосовується звільнення від кримінальної відповідальності.

В історії кримінального законодавства, у правових системах зарубіжних держав використовувалися і використовуються й інші конструкції відповідальності за попередню злочинну діяльність, від чого залежить і кваліфікація скоєного. Цілком можливе їх запровадження у кримінальне законодавство України. Тому це питання становить далеко не тільки теоретичний інтерес, воно може переміститися у практичну площину.

Найпоширенішими законодавчими прийомами встановлення відповідальності за готування до злочину та замах на нього є, крім охарактеризованого вище, такі:

1. Відповідальність за готування до злочину, замах на нього настає не за всі злочини, а лише за певні їх категорії, залежно від ступеня тяжкості. Так, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, які повинні були вступити в дію з 1 липня 1992 р. передбачали встановлення відповідальності за готування тільки до особливо тяжких злочинів, а замах мав бути караним стосовно особливо тяжких та тяжких злочинів. Встановлення відповідальності за попередню злочинну діяльність лише у цих випадках було передбачене окремою статтею Загальної частини названого акта, який так і не набрав чинності.

Така конструкція кримінальної відповідальності за попередню злочинну діяльність передбачає кваліфікацію скоєного за нормою Загальної частини, яка встановлює караність готування чи замаху та нормою Особливої частини.

2. Відповідальність за готування до злочину, замах на нього настає лише у випадках, прямо передбачених нормою Особливої частини. Тобто, за загальним правилом, попередня злочинна діяльність не визнається злочином, а у тих випадках, коли законодавець вважає за потрібне встановити відповідальність за готування чи замах на злочин, відповідна вказівка типу: "Готуванння до цього злочину є караним", "Замах на цей злочин є караним", "Готування і замах до цього злочину є караними" міститься в окремій частині статті Особливої частини чи у примітці до неї. Відсутність такої прямої вказівки означає, що кримінальна відповідальність за певний вид попередньої злочинної діяльності не настає.

Така конструкція кримінальної відповідальності була у російському дореволюційному законодавстві. Пропонувалася вона й авторами проекту КК, розробленого під керівництвом проф. В.М.Смітієнка. Статтею 30 цього проекту, яка називається "Кваліфікація приготування до караного діяння та замах на нього" передбачено, що "Відповідальність за приготування до караного діяння та замах на нього настає лише у випадках, передбачених відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу; вони підлягають кваліфікації за цими ж статтями".

Кваліфікується готування до злочину, замах на нього при такій конструкції за нормою Особливої частини, яка передбачає відповідний закінчений злочин з посилання на частину статті, примітку до неї, де встановлено караність даного виду попередньої злочинної діяльності.

3. Перелік злочинів, готування та замах на які тягне кримінальну відповідальність, встановлюється у спеціальній статті Загальної частини. При цьому, скоєне кваліфікується з посиланням на цю статтю та статтю Особливої частини, яка передбачає відповідний закінчений злочин.

 

Поняття готування до злочину, яке міститься в ч.1 ст.14 КК, недостатньо конкретне. В цій нормі перераховані дії, в яких може полягати готування до злочину (до того ж, перелік не вичерпний), а характерні ознаки цієї стадії вчинення злочину у законодавчому визначенні не названі. Разом із тим, кваліфікація готування до злочину передбачає точне встановлення його ознак.

Аналіз кримінально-правових норм, теоретичних положень, практики дозволяє виділити такі ознаки готування до злочину:

1) виконуються дії, які не описані у диспозиції статті Особливої частини, тобто не входять у об'єктивну сторону даного злочину;

2) винний виконує одну із дій, які названі в ч.1 ст.14 КК як види готування до злочину:

- підшукання засобів чи знарядь вчинення злочину;

- пристосування засобів чи знарядь вчинення злочину;

- підшукування співучасників;

- змова на вчинення злочину;

- усунення перешкод;

- інше умисне створення умов для вчинення злочину.

3) приготувальні дії є завершеними;

4) злочинна діяльність не продовжилася з причин, не залежних від волі винного.

Розглянувши кожну з цих ознак детальніше, можна не лише уточнити поняття готування до злочину, а і показати його відмінність, з одного боку, від виявлення умислу, а з іншого - від замаху на злочин.

Готування до злочину завжди виражається у конкретних діяннях. Як правило, це активна поведінка. Однак було б неправильним заперечувати можливість готуванння, яке полягає в іншому умисному створенні умов для вчинення злочину, шляхом бездіяльності. Наприклад, працівник, ідучи з роботи, не зачиняє вікно для того, щоб вночі проникнути у приміщення і вчинити крадіжку. Готування до злочину відрізняється від виявлення умислу саме тим, що готування - це конкретний акт злочинної поведінки, початок реалізації злочинного умислу, умисел, який знайшов свій зовніщній вираз у діях чи бездіяльності особи.

Водночас, готування до злочину характеризується тим, що вчиняються діяння, які не входять у об'єктивну сторону відповідного злочину, вони не вказані у диспозиції статті Особливої частини як обов'язкова ознака злочину, до якого має місце готування. Перехід до виконання об'єктивної сторони злочину означає, що є більш пізня стадія його вчинення - замах.

Готування не пов'язане з законодавчою характеристикою злочину. Не існує переліку дій, у яких може виражатися готування до конкретного посягання, загальний же перелік таких дій, який міститься в ч.1 ст.14 КК, не вичерпний, оскільки закон говорить про "інше умисне створення умов для вчинення злочину". Таке формулювання дозволяє підвести під поняття "готування" практично будь-яке діяння, яке характеризується відповідними об'єктивними та суб'єктивними ознаками.

Об'єктивні ознаки готування полягають у тому, що відповідна поведінка причинно пов'язана з наступними діяннями винного. Готування - це не будь-яка дія чи бездіяльність, а лише та, яка є етапом на шляху подальшого вчинення злочину. Неправильно вважати, що готування - це лише створення умов для виконання об'єктивної сторони злочину. Готування включає усебе більш широку сферу дій. У літературі здавна відзначається, що приготувальні до злочину дії можуть бути зведені до трьох категорій:

1) підготовка до виконання злочинного діяння (добування засобів, які полегшують виконання або роблять можливим діяння; приведення цих засобів у стан, коли вони придатні для використання з злочинною метою; добування необхідних відомостей; усунення дійсних або гаданих перешкод; приведення об'єкта посягання до такого стану, при якому можливо приступити до виконанння задуманого; поставлення винного у таке становище, коли він може приступити до дії і т.д.);

2) готування до користування плодами злочинного посягання;

3) готування безкарності вчиненого посягання.

Зрозуміло, що відповідні дії (насамперед, вказані в п.п.2,3) можуть бути віднесені до готування, якщо вони вчинені до виконання злочинного діяння, яке входить у об'єктивну сторону злочину, причому вчинені з злочинною метою.

Формулювання, яке міститься в ч.1 с.14 КК, дозволяє стверджувати, що скоєне може бути кваліфіковане як готування до злочину лише за умови, що приготувальні дії були успішними, закінченими. Тобто, особа дійсно придбала знаряддя чи засоби вчинення злочину, пристосувала - видозмінила їх так, що вони стали придатні не для побутового, господарського чи іншого використання, а для вчинення злочину, створила умови для цього. З цього приводу М.С.Таганцев писав, що засобом є не рушниця взагалі, а рушниця заряджена і така, яка знаходиться у злочинця при таких умовах, щоб він міг вистрілити в жертву, не миш'як взагалі, а миш'як, підмішаний до їжі, питва і поставлений так, щоб жертва могла його прийняти і т.д.

Незавершене готування - "готування до готування" чи "замах на готування" - спроба придбати чи пристосувати знаряддя чи засоби вчинення злочину, спроба створити умови для вчинення злочину, не можуть оцінюватися як перша стадія вчинення злочину. Такі дії у силу їх віддаленості від закінченого посягання, у зв'язку з тим, що вони не становлять реальної загрози об'єкту злочину не становлять суспільної небезпеки і не відносяться чинним законодавством до злочинних.

Нарешті, ознакою готування є те, що злочинна діяльність не продовжилася з причин, не залежних від волі винного. Особа, яка приготувалася до вчинення злочину, не перейшла до виконання об'єктивної сторони вимушено, у зв'язку з наявністю причин, незалежних від її волі - затримання органами влади, поведінка наміченої жертви, посилення охорони об'єкту, запровадження нових бланків документів тощо. Припинення злочинної діяльності за власною волею, незалежно від мотивів, при наявності можливості продовжити посягання і усвідомленні такої можливості свідчить про наявність добровільної відмови від вчинення злочину- обставини, за якої особа, що готувалася до вчинення злочину, не підлягає кримінальній відповідальності.

Готування до злочину кваліфікується з урахуванням загальних правил кваліфікації попередньої злочинної діяльності, підстав кримінальної відповідальності за неї. Тобто, скоєне кваліфікується за нормою Особливої частини, яка передбачає відповідний закінчений злочин, з посиланням на ч.1 ст.14 КК. При цьому має бути констатована наявність усіх ознак складу відповідного закінченого злочину з урахуванням незавершеності його об'єктивної сторони, а також вчинення діяння, яке відповідає ознакам готування до злочину, які розглядалися спочатку.

 

У теорії кримінального права і на практиці виділяється ряд спеціальних питань кваліфікації готування до злочину. Ці питання потребують додаткового розгляду, обгрунтування. Одні з них пов'язані з кваліфікацією злочинів, які вчиняються у співучасті (невдалої співучасті, незавершеної співучасті), інші - мають специфіку у зв'язку з необхідністю враховувати вид умислу (альтернативний, неконкретизований).

 

Невдала співучасть має місце тоді, коли, незважаючи на дії окремих співучасників, злочин не вчиняється, чи у ньому не бере участь окрема особа, зокрема:

1) якщо особа, яка повинна була виступати як виконавець (співвиконавець), пособник, організатора злочину не піддалася на вплив підбурювача;

2) якщо гаданий виконавець, співвиконавець, пособник, організатор добровільно відмовився від вчинення злочину;

3) якщо гаданий виконавець (співвиконавець), пособник,організатор злочину не змогли приступити до його виконання з причин, які незалежать від них;

4) якщо пособник вчинив дії після добровільної відмови виконавця, чи після припинення його діяльності на стадії готування до злочину;

5) якщо виконавець не зміг скористатися сприянням пособника, зокрема, тоді, коли таке сприяння виявилося запізнілим (здійснене після вчинення посягання виконавцем чи після припинення його діяльності);

6) якщо виконавець не виконав вказівок організатора злочину.

При невдалій співучасті виникає питання про кримінально-правову оцінку дій всіх учасників, як тих, що не вчинили злочин з власної волі, так і вимушено.

Особа, яка не піддалася на вплив підбурювача, або спочатку погодилася на вчинення певних дій, а згодом добровільно відмовилася від продовження посягання не підлягає кримінальній відповідальності за злочин, у вчинення якого її втягували.

Складнішою є справа з оцінкою дій того, хто безуспішно виступав у ролі підбурювача - невдалого підбурювача. З чинного КК випливає, що в таких випадках співучасть у вчиненні злочину відсутня. У ч.4 ст.27 КК вказано, що підбурювачем визнається особа, яка схилила до вчинення злочину (а не схиляла). Разом із тим, підшукування співучасників, вплив на них потрібно вважати умисним створенням умов для вчинення злочину - тобто, однією з приготувальних дій, про які йде мова у ч.1 ст.14 КК. Кваліфікація дій невдалого підбурювача (як і невдалого організатора) як готування до злочину не викликає сумніву тоді, коли його дії були успішними на певному етапі, тобто, за умови, що гаданий виконавець спочатку погодився на вчинення злочину. У такому випадку є підстави вважати, що умови для вчинення злочину були вже створені, дальшого розвитку злочин не отримав з причин, незалежних від волі винного.

Інша, як видається, ситуація має місце тоді, коли гаданий співучасник одразу відмовився від участі в злочині. Тобто, невдалість співучасті виявилася вже у момент вчинення дій підбурювачем. У цих випадках умови для вчинення злочину ще не створені, вони лише створюються. Тому, такі дії немає підстав вважати готуванням до злочину, вони охоплюються поняттям виявлення умислу, що не тягне кримінальної відповідальності.

Аналогічні підходи мають застосовуватися і при кваліфікації інших випадків невдалої співучасті у вчиненні злочину. Зокрема, пособник, який не зміг надати сприяння виконавцю, чи вчинив все, що від нього очікується, але виконавець цим не скористався, не виконує об'єктивної сторони злочину, а лише умисно створює умови для його вчинення, тобто, вчиняє готування до злочину. Гаданий виконавець, який не зміг приступити до виконання об'єктивної сторони не у зв'язку з добровільною відмовою, також зупиняється лише на стадії готування до злочину.

 

Досягнення змови на вчинення злочину без скоєння подальших дій кваліфікується з урахуванням конструкції кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за даний злочин. При цьому можна виділити кілька ситуацій:

1) норма Особливої частини встановлює відповідальність за певну поведінку осіб, які змовилися (наприклад, вчинення крадіжки за попередньою змовою групою осіб). Досягнення самої лише змови про спільне вчинення злочину особами без подальших дій (до початку виконання об'єктивної сторони посягання) кваліфікується як готування до злочину, причому скоєне кваліфікується за ч.1 ст.14 та нормою Особливої частини, яка передбачає відповідальність за злочин, вчинений за попередньою змовою групою осіб;

2) норма Особливої частини передбачає відповідальність за вчинення злочину групою осіб, причому, незалежно від наявності чи відсутності попередньої змови (наприклад, вчинення згвалтування групою осіб - ч.3 ст.152 КК). Досягнення змови на спільне вчинення такого злочину кваліфікується як готування до злочину - за ч.1 ст.14 та нормою Особливої частини, яка передбачає відповідальність за груповий злочин;

3) норма Особливої частини спеціально не передбачає відповідальність за дії, вчинені групою осіб, тобто кваліфікація закінченого злочину не залежить від того, вчинено посягання однією особою чи групою осіб. Досягнення змови на спільне вчинення цього посягання кваліфікується як готування до злочину;

4) норма Особливої частини встановлює відповідальність за саме досягнення змови про спільне вчинення певних подальших дій (не за дії осіб, які змовилися, а за змову для дії). Таке посягання передбачене, наприклад, ч.1 ст.109 КК: "Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а так само змова про вчинення таких дій". Саме досягнення змови у таких випадках кваліфікується як закінчений злочин.

При кваліфікації досягнення змови на вчинення злочину потрібно враховувати і роль, яку повинні відігравати у наступному посягання учасники змови. Розглянуті випадки стосуються кваліфікації змови між особами, які повинні виступати у ролі виконавців злочину. Досягнення змови між виконавцями є умисним створенням умов для вчинення злочину, підготовкою до виконанням злочинного діяння. Такі дії виходять за межі виявлення умислу, оскільки тут намір вчинити злочин виразився у відповідній поведінці, винні здійснюють кроки, спрямовані на реалізацію свого умислу.

 

Таку ж кримінально-правову оцінку повинні отримати випадки отримання підбурювапчем чи організатором злочину згоди на участь у злочині від осіб, які повинні виступати як пособники чи виконавці. Саме отримання згоди свідчить, що підбурювальна чи організаторська діяльність розпочалася, виразилася у конкретних діях, а скоєне кваліфікується як готування до злочину.

Видається, що інша ситуація має місце тоді, коли внаслідок дій підбурювача особа, яка повинна виступати як виконавець чи пособник злочину дає згоду на участь у його вчиненні. Сама згода на участь у злочині, яка не підкріплена іншими активними діями, свідчить лише про виявлення умислу вчинити злочин. Тому такі дії не можуть бути визнані як перша стадія вчинення злочину і, відповідно, не повинні кваліфікуватися як готування до злочину.

Статті Особливої частини КК, які перебачають відповідальність за створення злочинних організацій, участь у таких організаціях (ст.ст. 255, 257, ст.260 КК) сформульовані так, що навіть початок організаторських дій - підшукання учасників організації, розроблення планів її діяльності, матеріальне чи інше забезпечення функціонування організації оцінюються як не готування, а становлять собою закінчений злочин. Тому дії по створенню злочинних організацій кваліфікуються як закінчений злочин навіть тоді, коли вони не привели до виникнення такої організації. Стосовно таких злочинів стадія готування практично неможлива. Інше описання у законі посягання, передбаченого ст.109 КК, зумовлює й інший підхід до визначення моменту його закінчення. Змова з метою насильницького повалення чи зміни конституційного ладу або захоплення державної влади є закінченою тоді, коли досягнута відповідна домовленість хоча б двох осіб. Підшукання учасників для відповідних дій кваліфікується як готування до злочину, передбаченого ч.1 ст.109 КК.

Участь у злочинній організації є закінченим злочином з моменту вступу до неї. Особа вважається її учасником відтоді, відколи інші учасники виразили згоду на її прийняття до своєї спілки.

У теорії кримінального права як один із видів замаху виділяють замах з негідними засобами. Він має місце тоді, коли злочин не доведений до кінця у зв'язку з використанням знарядь і засобів вчинення злочину, якими об'єктивно неможливо заподіяти шкоду (наприклад, постріл холостим патроном, давання як отрути нешкідливої речовини). Однак, такі діяння можуть перерватися і на стадії готування до злочину, коли відбувається підшукання або пристосовання негідних знарядь чи засобів вчинення злочину.

Негідні знаряддя та засоби вчинення злочину, з якими можуть вчинятися дії у ході готування, можуть поділятися на види з урахуванням ступеня їх шкідливості, придатності для заподіяння шкоди. Відповідно можуть бути виділені і окремі види такого готування, кваліфікація кожного з яких має свою специфіку:

1) готування з недостатніми засобами;

2) готування з відсутніми засобами;

3) готування з непридатними засобами.

Перший з вказаних видів негідного готування (готування з недостатніми засобами) полягає у підшукуванні або пристосуванні засобів чи знарядь вчинення злочину, які за своїми властивостями здатні заподіяти шкоду, але у даному випадку їх кількість, якісні характеристики не дозволили б цього зробити, навіть при продовженні злочинної діяльності. Це, наприклад, придбання отруйної речовини у кількості, споживання якої потерпілим не приведе до його смерті, виготовлення вибухового пристрою потужністю, недостатньою для того, щоб спричинити шкоду, яка планується тощо. Для такого готування характерними є наявність як суб'єктивних, так і об'єктивних ознак - відповідна спрямованість умислу ("злочинна воля", як про це писали у старій літературі); дії, в яких виражається готування до злочину. Кримінальна відповідальність за готування з недостатніми засобами настає незалежно від того, чи винний сам обрав такі засоби - не знаючи про іх нешкідливий характер, чи недостатність засобів виявилася незалежно від його волі. Готування з недостатніми засобами кваліфікується за ч.1 ст.14 КК та статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за злочин, який був би виконаний при "достатності" засобів.

Готування з відсутніми засобами полягає в відповідних діях стосовно предметів, які у даний час, у даній обстановці не мають шкідливих, вражаючих властивостей. Це, наприклад, придбання зіпсованої рушниці, вивчення шляхів підходу до каси, в якій вже не зберігаються гроші і т.п. Негідним готування буде лише тоді, коли винний помилявся шодо властивостей обраних засобів, вважав їх придатними. Таке готування кваліфікується за ч.1ст.14 КК та нормою Особливої частини, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин, який міг би бути вчинений при наявності відповідних засобів його вчинення.

Якщо ж особа знала, що у нинішньому стані знаряддя чи засоби не здатні заподіяти шкоду, і тим не менше вчиняла певні дії, плануючи у майбутньому довести їх до належного стану (“готування з непридатними засобами”), то їх не можна вважати готуванням і відповідно кваліфікувати скоєне. З викладеного вище поняття готування випливає, що знаряддями чи засобами вчинення злочину потрібно вважати предмети, об'єктивно придатні для заподіяння шкоди. Дії щодо предметів, які тільки у майбутньому, після відповідного дороблення можуть використовуватися при виконанні об'єктивної сторони злочину є лише "готуванням до готування", яке не тягне кримінальну відповідальність. Разом із тим, якщо у ході готування до злочину виконуються дії, які самі собою становлять самостійний злочин, то діяння, які розглядаються повинні кваліфікуватися як готування до цього злочину. Пояснимо сказане на прикладі. Допустимо, що особа, реалізуючи свій умисел на вбивство придбала завідомо несправний пістолет, розраховуючи його відремонтувати і використати у ході позбавлення життя потерпілого. Такі дії становлять собою готування до виготовлення чи ремонту вогнепальної зброї і повинні кваліфікуватися за ч.1 ст.14- ч.1 ст.263 КК України. Якщо ж пістолет буде приведений у придатний для стріляння стан, то скоєне підлягає кваліфікації за ч.1 ст.263 та ч.1 ст.14- ч.1 (або відповідними пунктами ч.2) ст.115 КК.

Нарешті, готування з непридатними засобами передбачає підшукання чи пристосування засобів вчинення злочину, які ніколи і ні за будь-яких умов не здатні заподіяти шкоду. Лише внаслідок крайнього невігластва особа вважає, що обрані нею засоби є шкідливими. Це, наприклад, застосування ворожіння, інших забобон. У теорії кримінального права віддавна вважається, що у такому випадку воля винного втрачає свій небезпечний характер, не становить загрози для суспільства. А тому відповідні дії не повинні кваліфікуатися як готування до злочину, вони не є суспільно небезпечними.

 

У ході готування до злочину можуть вчинятися дії, які становлять собою інший закінчений злочин. Типовим прикладом цього є придбання для вчинення злочину предметів чи речовин, за придбання чи зберігання яких встановлена кримінальна відповідальність - зброї, вибухових речовин, наркотичних засобів тощо. Якщо є різні стадії одного і того ж злочину, то скоєне кваліфікується за найпізнішою стадією. У випадку, який розглядався, все посягання кваліфікується за сукупністю - як готування до відповідного злочину та як закінчений злочин.

 

Альтернативний умисел має місце тоді, коли винний передбачає заподіяння шкоди або одному, або іншому об'єкту - тобто, передбачає настання або одного або іншого суспільно небезпечного наслідку, але при цьому бажає настання будь-якого наслідку. У теорії кримінального права і на практиці однозначно вирішується питання щодо кваліфікації закінченого злочину, що вчиняється з альтернативним умислом - скоєне кваліфікується "за фактичним результатом" - за нормою, яка передбачає відповідальність за злочин, який фактично виконаний.

Це правило не може застосовуватися до кваліфікації готування з альтернативним умислом, оскільки, на стадії готування неможливо визначити об'єкт, проти якого буде спрямоване посягання. Наприклад, винний готує вибуховий пристрій, який буде приведений у дію під час зустрічі офіційної делегації з представниками іноземної держави. При цьому, він не знає порядок розташування учасників зустрічі, а тому й не передбачає, кому саме буде заподіяна шкода - державному діячеві України, представникові іноземної держави, особі з числа обслуговуючого персоналу. Однак, бажає заподіяння смерті будь-кому з присутніх, переслідуючи при цьому відповідну мету - вчинення чи то посягання на життя державного діяча (ст.112 КК), чи то посягання на представника іноземної держави (ст.443 КК), чи то вбивства у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку (п.8 ч.2 ст.115 КК).

У теорії кримінального права питання про кваліфікацію готування з альтернативним умислом практично не поставлене, не розв'язане воно на практикці, не вирішене у законодавстві - як і інші проблеми кваліфікації злочинів. Проблема кваліфікації такого посягання особливо гостра тоді, коли альтернативним умислом охоплюються злочини, які становлять різну суспільну небезпеку, бо залежно від тієї чи іншої кваліфікації змінюються її правові наслідки. Суть цієї проблеми полягає в тому, яка норма Особливої частини має вмінятися - у готуванні до якого з злочинів, що охоплюються альтернативним умислом, має бути звинувачена особа.

Теоретично можливі такі варіанти кваліфікації готування з альтернативним умислом:

1) за ч.1 ст.14 КК та усіма нормами Особливої частини, які передбачають злочини, що охоплюються умислом особи, тобто, як готування до всіх тих злочинів, один із яких міг бути вчинений винним;

2) за ч.1 ст.14 КК та нормою Особливої частини, яка передбачає відповідальність за найтяжчий із злочинів, що охоплюються умислом винного;

3) за ч.1 ст.14 КК та нормою Особливої частини, яка передбачає відповідальність за найменш небезпечний із злочинів, що охоплюються умислом винного.

Очевидно, що з усіх можливих варіантів кваліфікації готування до злочину з альтернативним умислом має бути обгрунтованим застосування якогось одного.

Перший із вказаних варіантів кваліфікації видається неприйнятним, оскільки означає штучне конструювання наявності множинності злочинів, хоча наспраді винний готується до вчинення лише одного посягання. Множинність злочинів є тоді, коли виконується об'єктивна сторона двох чи більше злочинів, передбачених самостійними нормами Особливої частини. Для злочину з альтернативним умислом характерним є фактичне виконання об'єктивної сторони лише одного злочину, і лише суб'єктивна сторона є "широкою" - нею охоплюються ознаки кількох посягань. Отже, скоєне не може кваліфікуватися як готування до вчинення кількох злочинів, оскільки одні і ті ж ознаки об'єктивної сторони готування повинні були б враховуватися при кваліфікації двічі, що суперечить принципу non bis in idem.

При виборі між другим і третім варіантами - кваліфікацією за нормою Особливої частини про найтяжчий, чи навпаки, про найменш небезпчний із злочинів, що охоплюються альтернативним умислом, важливо враховувати наступні міркування. На стадії готування немає можливості встановити, який саме злочин був би виконаний при продовженні злочинної діяльності. Ступінь загрози й одному, й іншому об'єкту при такому готуванні є однаковим. Про наявність альтернативного умислу, як правило, можна судити лише з показів самого винного, який, залежно від конкретних обставин свого затримання, ходу розслідування може визнати, а може і не визнати наявність умислу на вчинення більш тяжкого злочину, що охоплюються альтернативним умислом. Обвинуваченому у такому готуванні нічого не перешкоджає змінити покази і на певній стадії процесу перейти до ствердження того, що він мав умисел не альтернативний, а конкретизований - готувався до менш тяжкого злочину. Отже, притягнення до кримінальної відповідальності за готування до більш тяжкого злочину залежить не від об'єктивних факторів, а від показів винного, ступеня його юридичної освідомленості, навіть зухвалості та хитрості, проявлених у ході розслідування та судового розгляду справи.

у чинному законодавстві, як вже відзначалося, немає жодних вказівок з приводу кваліфікації скоєного при готуванні з альтернативним умислом. Існує правова невизначеність, сумніви щодо застосування тієї чи іншої правової норми. Тому, видається, має застосовуватися загальне правило, відповідно до якого всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого - готування до злочину при альтернативному умислі повинно кваліфікуватися за ч.1 ст.17 та нормою Особливої частини, яка передбачає найменш небезпечний із злочинів, що охоплюються альтернативним умислом.

 

Для неконкретизованого умислу характерним є те, що винний точно не знає об'єму наслідків, які повинні настати в результаті злочинного посягання. Характер передбачення при готуванні з неконкретизованим умислом нагадує передбачення при злочинній самовпевненності, оскільки особа передбачає лише можливість настання наслідків. Однак, можливість тут стосується не самого факту настання наслідків, а їх розміру. Для злочину з неконкретизованим умислом характерним є те, що винний точно, достовірно знає про настання якихось наслідків своєї дії або бездіяльності, однак не знає лише, якими вони будуть - який об'єкт буде порушений (наприклад, життя потерпілого чи лише його здоров'я), у якому розмірі буде заподіяна шкода.

Проблема кваліфікації готування до злочину з неконкретизованим умислом виникає тоді, коли кримінальна відповідальність диференційована залежно від розміру заподіяної шкоди. Отже, від цього залежить кваліфікація посягання за тією чи іншою нормою Особливої частини. Стосовно кваліфікації закінченого злочину, який вчиняється з неконкретизованим умислом, діє загальновизнане правило - вмінюється норма про фактично виконаний