Лекція 3. Суспільство як соціальна система.

 

1. Поняття «суспільство» в соціології. Системні якості суспільства.

2. Основні структурні елементи суспільства як системи.

3. Проблема типологізації суспільств.

 

З позиції соціології, суспільство - це сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, що втілює їх усебічну залежність один від одного, зумовлену спільним життям та діяльністю.

Більшість соціологів, починаючи з Конта, розглядали суспільство як динамічну, багатовимірну та багаторівневу систему. У загально-філософському смислі система означає сукупність елементів, що перебувають у постійних зв'язках та відносинах, створюючи й підтримуючи певну сукупність, єдність.

Принципами існування будь-якої системи виступають:

- цілісність (принципова незведеність властивостей системи до суми властивостей її елементів);

- інваріантність (спроможність залишатися незмінною за будь-яких трансформацій);

- структурність (встановлений порядок взаємодії елементів, частин системи);

- обумовленість поведінки системи не діями окремих елементів, а властивостями її структури;

- ієрархічність (передбачає координацію та субординацію, підпорядкування всіх елементів); залежність кожного елемента, властивостей і відносин від його позиції, функцій всередині цілого; взаємозалежність системи та середовища.

Відповідаючи всім цим ознакам, суспільство виступає як складна динамічна системи, у якій постійно виникають, розвиваються нові та зникають старі елементи і зв'язки між ними.

Суспільство відрізняється від інших систем тим, що у ньому живуть і діють люди, проте не як механічна сукупність «атомізованих індивідів» (незалежних людей); а як об'єднання, у межах якого відбувається їх постійний, стійкий, досить тісний взаємовплив та взаємодія.

Системними якостями суспільства соціологи вважають:

- спільність території проживання людей, взаємодіючих між собою;

- цілісність та сталість, потенціал самовідтворення, саморегуляції, саморозвитку, автономії, самоорганізації, самодостатності;

- певний рівень культури, системи норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв'язки»;

- здатність підтримувати та відновлювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків.

Отже, суспільство постає як надзвичайно складний об'єкт дослідження, що передбачає численні методи, способи; варіанти його аналізу, а також сполучення різних підходів, теоретичних моделей, кожна з яких характеризує певний, окремий його аспект.

Суспільна системи неординарна, за твердженням Конта, вона є найскладнішою серед всіх існуючих систем, адже вона містить величезну кількість різнопланових та багатовимірних соціальних явищ на різних рівнях організації суспільства.

Першоосновою будь-якої соціальної системи і суспільства в цілому у виступає соціологія, усвідомлена й цілеспрямована соціальна активність індивіда, що пов'язана з діяльністю інших людей.

Соціальна взаємодія - систематичні, регулярні взаємовідносини соціальних акторів, спрямовані один на одного, такі, що мають на меті певну очікувану реакцію з боку партнера. Саме такі специфічні моменти, як стійкість, довготривалість, постійна відновлюваність дій, їх координованість та глибока взаємна зацікавленість партнерів відрізняють соціальну взаємодію від одиничного соціального контакту.

Важливішими елементами суспільства і формами взаємодії людей виступають соціальні спільності та групи.

Соціальна спільнота – це численна сукупність людей, що виступає суб'єктом соціальної дії, для якої характерні відносна цілісність, єдність мети та завдань.

Соціальним спільностям притаманні безструктурність, аморфність, відносна організованість, нестійкість, недостатня визначеність меж, розпливчастість складу.

Соціальні спільності виникають спонтанно, під впливом об'єктивного руху суспільного розвитку, стихійної спільної взаємодії між людьми Конкретні види соціальних спільностей формуються на різному об'єктивному підґрунті.

Зокрема, деякі спільності - виробничий колектив, соціальний клас, соціально - професійні об’єднання - обумовлені процесом суспільного виробництва; інші, наприклад, соціально - демографічні виокремлюються на основі демографічних факторів: стать, вік тощо.

Специфічний вид соціальних спільностей становлять соціально- етнічні спільності (племена, народності, нації), які виникають у надзвичайно складний спосіб як результат досить тривалої взаємодії природних, економічних, соціокультурних, політичних, історичних чинників.

Складнішим соціальним утворенням виступає соціальна група, яка, на відміну від соціальної спільності, визначається певною стійкістю, спільними інтересами, цінностями, нормами поведінки й свідомості.

Отже, соціальна група - це сукупність індивідів, які мають загальні природні та соціальні ознаки об'єднані спільною діяльністю, а також системою певних відносин, що регулюються визнаними цінностями, нормами, стандартами поведінки

В соціології загальноприйнятою є класифікація соціальних груп, що вирізняє поміж них великі та малі групи, велика група - це багаточисельна соціальна група, що включає різні типи соціальних зв'язків, які не передбачають обов'язкових особистих взаємодій між її членами.

Серед великих груп розрізняють також номінальні та реальні групи.

Номінальною групою називають сукупність людей, виділену з метою соціального аналізу за певною ознакою. Це, наприклад, статистичні групи.

Реальні групи - такі спільності людей, що здатні до самодіяльності, спроможні виступати як єдине ціле, об'єднані спільною метою, прагнуть досягти їх організованими діями. Це такі групи як клас, професійні організації, політичні партії.

Мала група - це невелика за розмірами сукупність людей, відносини між якими існують у формі безпосередніх систематичних, міжособистісних контактів і спільної діяльності, що виступають основою для певних групових норм, цінностей, а також емоційних стосунків.

При вивченні механізмів соціальної адаптації та інтеграції індивіда соціологи, як правило, звертають увагу на роль первинних і вторинних соціальних груп.

Первинна група - різновид малої групи, що характеризується високим рівнем солідарності, просторовою близькістю її членів, єдністю цілей та діяльності, неформальним контролем за поведінкою. Такою групою є сім'я, група однолітків, друзів тощо. Цей термін був запроваджений американським соціологом Ч. Кулі для характеристики первинної групи як базового «осередку» всієї соціальної структури суспільства.

Вторинна група - соціальна спільність, в якій соціальні контакти та відносини мають опосередкований характер, спільна діяльність підпорядкована досягненню загальної мети та регламентується формальними засобами.

Значна частина соціальних груп існують у вигляді соціальних організацій, які виступають ще складнішим від спільностей та груп соціальним утворенням.

Соціальна організація - це добровільне об'єднання людей для реалізації спільної мети, чіткий розподіл та закріплення функцій між якими спрямовані на досягнення найвищого результату. Сутність організації полягає в ефекті синергії, це означає, що діючи спільно, разом, люди спроможні досягти набагато більшого та якісно іншого результату, ніж діючи поодинці. При свідомому створенні організацій передбачається, що досягнення загальних цілей є можливим лише через реалізацію індивідуальних потреб, а досягнення індивідуальних цілей забезпечується тільки завдяки реалізації колективної мети.

Для підтримки оптимального режиму функціонування будь - яка організація формує певну, досить жорстоку структуру соціальних ролей, статусів і відносин, які раціонально впорядковують взаємодію між різними підрозділами. Як правило, така структура створюється у вигляді ієрархії, що передбачає підпорядкування і контроль «вищими» інстанціями «нижчих». Зразковим втіленням такого порядку взаємовідносин виступає бюрократія. Разом з тим, найчастіше поряд з формальною структурою, яка фіксує обсяг обов'язків та повноважень відповідно до формального статусу, незалежно від особистісних якостей співробітника, завжди спонтанно виникає неформальна структура організації. Неформальна структура являє собою систему соціальних зв'язків, норм, цінностей, яка створюється в результаті тривалого міжгрупового та міжособистісного спілкування, зберігаючи індивідуальні риси всіх учасників.

Надзвичайно важливі соціальні функції виконує такий елемент суспільства як соціальний інститут. Для суспільства життєво необхідно закріпити певні типи соціальних відносин, пов'язаних із задоволенням фундаментальних потреб, зробити їх загальнообов'язковими для членів групи і суспільства в цілому. Це передбачає сувору фіксацію системи ролей та статусів, які приписують індивіду чіткі стандарти поведінки, а також механізм соціального контролю і відповідних санкцій за порушення встановлених норм.

Отже, соціальний інститут визначає стійкий комплекс формальних і неформальних правил, норм, постанов, які регулюють різні сфери людської діяльності та організують їх у систему певних ролей та статусів.

Соціальні інститути слід відрізняти від конкретних організацій та соціальних груп. Наприклад, поняття «моногамної сім'ї» передбачає не сукупність відносин в конкретній сім’ї, а набір відповідних норм, цінностей, моделей поведінок, що реалізуються у численній множині сімей певного типу

Фундаментальна роль соціальних інститутів реалізується через ряд важливих функцій, що вони їх виконують. Йдеться, насамперед, про регулятивну, інтегративну, комунікативну, транслюючу та функцію закріплення й відтворення суспільних відносин.

Здійснення цих функцій соціальними інститутами забезпечує стійкість та стабільність соціальної структури суспільства, непорушність базових, ключових механізмів його життєдіяльності, розвитку та самовідтворення. Соціальні інститути гарантують впорядкованість та передбачуваність діяльності соціальних індивідів та груп, можливість задовольнити різноманітні потреби та інтереси у будь-якій сфері людської практики. Зокрема, економічні інститути реалізують потреби у забезпеченні засобів існування, можливість виробництва і споживання необхідних товарів та послуг; політичні інститути покликані підтримувати соціальний порядок і безпеку, визначати перспективи соціального розвитку; стратифікаційні інститути відтворюють неоднакові соціальні позиції, значущість різних верств і груп суспільства, їхні відмінні соціальні шанси; родинні інститути впорядковують сімейні, статеві відносини між індивідами, уможливлюючи цивілізоване відтворення людського роду; інститути культури, в тому числі освітянські, наукові, духовні, забезпечують культурну безперервність всього людства, його прогресивний розвиток, а також, відповідають за процес соціалізації кожного індивіда.

Унікальне значення для забезпечення життєдіяльності суспільства відіграє культура. Культура постає специфічною, позабіологічно створеною, «штучною» реальністю, яка виступає «інобуттям» природи і кардинально відмежовує людську спільноту від всіх інших систем. Культура не успадковується і не передається генетично від одного покоління до іншого, вона підтримується і транслюється кожною новою генерацією людства прийдешнім поколінням. Індивід не народжується з необхідними соціальними якостями, звичаями, уміннями, вони не є природженим «оздобленням» нової людини. Важливіші соціальні властивості, навички діяльності та спілкування, людська істота здобуває лише в процесі соціалізації, інтеграції до культурного довкілля, тільки успішна інтерналізація культурних норм і цінностей дозволяє особі стати повноправним, повноцінним членом людського товариства.

Отже, культура - це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в результатах матеріального і духовного виробництва в системі соціальних норм і установ, духовних цінностях, що передаються наступним поколінням.

Культура є універсальним механізмом адаптації суспільства і будь-якого індивіда до навколишнього світу, вона існує у всіх сферах людського буття як його атрибутивна якість, про що свідчать ґрунтовні функції культури.

Найважливішими є такі:

комунікативна, формує правила спілкування між людьми, спільностями, інститутами; інформаційна, здійснює необхідний обмін інформацією за допомогою образів, символів, знаків;

ціннісна, надає оцінку явищ довкілля з позиції певної системи культурних цінностей;

нормативна, виробляє комплекс правил, засад життєвої діяльності суспільства;

регулятивна, пропонує систему ціннісних орієнтацій, ідеалів, зразків, норм поведінки, які впорядковують соціальні відносини;

інтегративна, покликана забезпечувати об'єднання, згуртування людей навколо пріоритетних, базових цінностей, сприяти розвитку солідарності й соціального консенсусу;

гуманістична, або людино-творча, надає можливості для творчої самореалізації, виявлення соціальної активності і духовного саморозвитку;

трансляційна, уможливлює передавання всього багатства людських досягнень майбутнім поколінням.

Таким чином, суспільство представляє собою надзвичайно складну соціальну систему як цілісне утворення, основними елементами якого є люди, їх зв'язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільності, культурні цінності і норми.

Як будь-яка наука соціологія прагне у всій різноманітності та багатовимірності соціальних систем виявити та зафіксувати певні повторювані, стійкі, необхідні та об'єктивні закономірності, які притаманні всім соціальним організмам, які виражають єдину сутність суспільства у реальному світі. Створені соціологами наукові типології дозволяють класифікувати те чи інше суспільство на основі виділення найбільш істотних, типових, інтегральних ознак. Типологія дозволяє дати адекватну характеристику суспільства, здійснити точний, об'єктивний аналіз, допомогти сформувати надійний прогноз його розвитку.

В соціології існує значна кількість різних типологій суспільства, створених на підставі того чи іншого критерію, базового принципу. З середини XIX ст. і донині залишається досить популярною марксова типологія суспільств, яка розрізняє первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне і комуністичне (соціалістичне) суспільства на основі характеристики певного типу суспільно - економічної формації, що залежить від конкретного способу виробництва, виробничих відносин, зокрема, відносин власності. Це схема лінійного, прогресивного розвитку всього людства, адже кожна наступна формація виростає із попередньої, будучи її запереченням, проте, зберігаючи й розвиваючи всі позитивні надбання.

Досить відомою у сучасній соціології є типологізація американських дослідників Г. і Дж Ленські, які виокремлюють суспільства відповідно до основних способів забезпечення засобів існування.

Так вирізняються наступні типи суспільств:

1.Суспільство мисливців і збирачів, індивіди ведуть кочовий спосіб життя, займаючись полюванням та збиранням, користуючись примітивними знаряддями праці. Соціальне життя організоване на основі родинних зв'язків, великий вплив мас старшина або вождь. Такими є суспільства бушменів південно-західної Африки, аборигенів центральної Австралії.

2. Садівничі суспільства; збереглися переважно на півдні Сахари. Використання простих знарядь праці не забезпечує ще додаткового продукту. Соціальна структура включає вже декілька соціальних верств, стосунки виникають на ґрунті родинних зв'язків, але вже набагато складніших, кланових взаємовідносин.

3.Аграрні суспільства вперше виникають в Єгипті. Цьому сприяє використання тварин як робочої сили, удосконалення орала. В результаті з'являється додатковий продукт, розвиваються ремесла й торгівля, виникають міста. В аграрних суспільствах з'являється держава, винайдена писемність, перші грошові системи.

4. Промислові суспільства виникли наприкінці XVIII ст., основну роль в їх появі відіграли удосконалення технології, використання нових джерел енергії. Індустріальне виробництво почало спиратися на наукові знання. Значний додатковий продукт дозволяє забезпечити життя великих мас населення, сконцентрованих у великих містах. Сформувались системи державного управління, що включають бюрократичний апарат та військових. Відбувається послаблення ролі сім'ї.

Широко відомою і дуже популярною є типологія філософа й соціального мислителя К. Поппера, який поділяв всі суспільства на «закриті» та «відкриті» на основі характеристики культурно-історичних та політичних систем:

1. «Відкрите суспільство» є демократичним, пронизане духом критики, легко змінюється й адаптується до зовнішніх обставин, сприйнятливе до інновацій, людям притаманний раціональний тип мислення, індивідуалізм. Зразками «відкритого суспільства» Попер вважає давні Афіни, сучасні західні демократії.

2. «Закрите» суспільство є тип суспільства, що характеризується статичною соціальною структурою, обмеженою мобільністю, нездатністю до інновацій, традиціоналізмом, догматичною авторитарною ідеологією (має місце система, коли більшість членів суспільства охоче приймають ті цінності, які їм призначені, звичайно це тоталітарне суспільство. Прикладом є Спарта, Пруссія, Царська Росія, нацистська Німеччина, Радянський Союз.

Досить авторитетною й часто згадуваною соціологами є типологія суспільств, запропонована американським дослідником Д. Беллом. Вона ґрунтується на характеристиці технологічної бази, засобів виробництва та знань, відтак розрізняє три основних типи суспільства:

- традиційне;

- індустріальне;

- постіндустріальне.

Традиційне (або доіндустріальне) суспільство - суспільство з аграрним укладом, переважанням натурального господарства, застиглими соціальними структурами, заснованими на традиції способами соціокультурної регуляції.

Індустріальне суспільство - це складне суспільство, що ґрунтується на промисловому способі господарювання, використанні наукових знань у виробництві, воно мас розвинуту, динамічну соціальну структуру, основним способом соціокультурної регуляції виступає узгодження свободи особистості й інтересів суспільства. Для цих суспільств притаманні значна диференціація праці, масове виробництво товарів, машинізація й автоматизація трудового процесу, розвиток засобів масової комунікації, урбанізація тощо.

Постіндустріальне (або інформаційне) суспільство розвивається на основі вироблення, обміну й використання інформації.

Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства визначається низкою чинників:

- поступове скорочення виробництва товарів і зростання виробництва послуг;

- зміни у соціальній структурі - класовий поділ за професійно – кваліфікаційними критеріями;

- провідне місце у спрямуванні політики посідають університети як центри теоретичного знання, відтак вони перетворюються на головні інститути суспільства;

- створення нової інтелектуальної технології, запровадження планування й контролю за технологічними новаціями. Основні конфлікти розгортаються між знанням та некомпетентністю.

Існують також інші типології суспільств, всі вони є рівнозначними, жодна не може претендувати на статус єдино правильної. їх евристичний потенціал залежить від певного ракурсу аналізу, а також спрямування дослідницьких завдань, мети наукових розвідок.