Вплив Революції 1848-1849рр.

На піднесення національного руху в західноукраїнських землях позитивний вплив мала революція в Австрії 1848-1849 рр., внаслідок чого в імперії була проголошена конституція та декларувалися буржуазно-демократичні свободи, в наслідок чого українське селянство позбавлялося соціального гноблення. Значною подією стала успішна ідея створення українським духовенством Головної Руської Ради, яку М.Грушевський назвав "українським національним урядом", що мав представити центральному австрійському уряду вимоги українців.

Український національний рух 1848-1849 рр. мав значні здобутки і в політичній, і в культурно-освітній царині. Вже в травні 1848 р. керівники Головної Руської Ради видали маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу цієї організації, а саме: українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом; пращури українців мали свою державність, культуру, мову, право, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи": доцільність поділу Галичини на дві провінції - польську та українську з окремими адміністраціями; необхідність розширення сфери вжитку української мови, рівні права уніатського духовенства з католицьким; дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо. Природньо, що 2 травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політичну організацію Головна руська рада на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським. Вони вимагали крім розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), ще й включення до складу її Північну Буковину та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації — Центральна народна рада (ЦНР) та «Руський собор» (РС), які взяли участь у боротьбі за владу в краї.

У червні 1848 р. у Празі пройшов з’їзд громадських та культурних діячів слов’янських народів. Учасники з’їзду намагалися об’єднати три галицькі політичні організації — ГРР, ЦНР, РС. Було підписано загальний програмний документ «Вимоги українців у Галичині». Але з’їзду не вдалося примирити діячів трьох політичних організацій.
Імперська влада, аби запобігти подальшому підйому національно-визвольного руху в Галичині, надала 39 місць у рейхстазі (парламенті) депутатам від українців. У липні 1848 р. рейхстаг почав свою роботу. Від Східної Галичини було обрано 25 депутатів, від Буковини — 7. Активними захисниками інтересів українців були депутати Л. Кобилиця та І. Капущак. Крім того, після 1867 р. почався наступ культурного впливу поляків на Галичині[3].

Український національно-визвольний рух досяг успіхів у культурно-просвітницькій діяльності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного будинку у Львові; було створено кафедру української мови та літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкривалися народні клуби, крамниці для продажу книг. Однак радикально налаштовані студенти та робітнича молодь спробували збройним шляхом досягти корінних змін. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Після придушення повстання на території Галичини було введено військовий стан. У 1851 р. було ліквідовано Головну руську раду[2].

На жаль, практичних наслідків у сфері політичних вимог не відбулось, але залишились потужні культурно-духовні підвалини для національної ідентифікації та боротьбу за державницьке відтворення розділеної нації. І не випадковим став вислів про український П’ємонт саме на Галичині. Крім того, після 1867 р. почався наступ культурного впливу поляків на Галичині[3].

Висновки

Наддніпрянська Україна активно нищилась під впливом шовіністичної політики Російської імперії. Але все ж згуртованість інтеліґенції та потужне бажання народу до збереження своєї самобутності, що аналізувалась, а перед тим і досліджувалась вченими передових наукових закладів країни, захистили національний рух, а ще і примножили його здобутки для побудови державотворчих ідей в майбутньому.
Великий здобуток для національного руху дала західноукраїнська ініціативність, що проявилась у політичних, культурних, літературних (дозволило відстояти унікальність мови, за яка стала синкретичним підґрунтям для ототожнення з українцями підросійської України.

Відгомін революції1848—1849 pp. в українських землях був помітним в Західній Україні а також і помітний вплив на розвиток суспільного руху і загострення класової боротьби в Росії, в тому числі в Україні, справили революції, які вибухнули в 1848—1849 pp. у Франції, Італії, Австрії, Пруссії та інших країнах Європи.

Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848—1849 рр., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848—1849 рр. сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.

Загалом ХІХ століття стало яскравим втілення найзаповітніших намірів для національної ідентифікації та відтворення спроб боротьби за державність. Добрим тоном відбилось на розвитку української культури, мови та літературних творів, які активно писались рідною мовою для титульної нації на цих землях, що активно зростала в демографічному вимірі (з початку ХІХ ст. до кінця ХІХ ст. майже вдвічі з понад 13 млн.осіб до понад 24 млн. осіб). Це період окремих культурних подвигів з різних берегів Дніпра та від Карпатських гір на Галичині до Дніпра та Дону на Надніпрянській Україні. Політично підкорений народ втілив свої амбітні сили в культурних звершеннях та національних рухах, що позначили активізації боротьби українців за своє місце аід сонцем у Європі.

Список використаної літератури:

1.Історія України. Частина 1: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття: [Підр. для іст. фак.
вищих навч. закладів]. — X.: Основа, 1994. — 448 с

2.Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939). — Івано-Франківськ, 1993

3.Субтельний О. Україна: історія. — К., 1993.

4. Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1993.

5. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.