Національний рух в Україні у ХІХ ст.
Консультант: д.і.н., професор Котляр Ю.В.
Виконав: студент 334 групи Бурянник А.І.
Миколаїв-2017
Зміст
Вступ……………………………………………………………………………....3
Розділ 1. Національний рух на Наддніпрянщині ……………………………..4
1.1. Виникнення і характер національного руху………………………………..4
1.2. Специфіка руху на Наддніпрянині …………………………………………5
1.3. Опозиційність інтеліґенції. Масонство. Декабристський рух……………………7
1.4.Кирило-Мефодіївське товариство……………………………………………9
1.5. Політизація національного руху в 90-х роках. Братство тарасівців……...11
Розділ 2. Національний рух в Західній Україні……………………...................12
2.1. Особливості руху в Західній Україні………………………………………12
2.2. «Руська трійця» ……………………………………………………………13
2.3. Вплив Революції 1848-1849 рр.……….…………………………………….13
Висновки…………………………………………………………………………..15
Список використаних джерел…………………………………………………....16
Вступ
На кінець XVIII — початок XIX ст. на давньоруській основі часів Київської Русі внаслідок довготривалого історичного розвитку українського етносу і його взаємин з іншими народами та державами склалась етнічна територія українського народу, яка збереглася без істотних змін до революційних подій 1917—1920 pp. Після ліквідації російським царизмом у другій половині XVIII ст. залишків Української козацької держави український народ був позбавлений своєї національної державності, і його землі були роз'єднані в складі Російської та Австрійської монархій. Більша частина української етнічної території сформувалася на основі Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини та Півдня (Степу), дістала назву Наддніпрянської України і перебувала під владою російських царів, становлячи певну територіальну цілісність. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України. Наприкінці XIX ст. українська етнічна територія мала приблизна 850 тис. км, із яких 9 перебувало під владою Російської імперії, a Австро-Угорської [ 1]. Тож прерогативою у поглядах українських мудрих світочів, що звались інтеліґенцією, стало спрага за відродженням забутого, пошуками альтернативи для розвитку злободенного та побудова визвольно-культурної перспективи.
Актуальність теми визначається розглядом питань національного становлення українців з суміжніми підвалинами політичної боротьби, культурних звершень та літературних досягнень.
Таким чином, протягом XIX ст. український національно-визвольний рух як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, відбувалося формування національної самосвідомості українців, зростав інтерес до української мови, історії, культури, активізувалися зв’язки між західними і східними українцями.
Розділ 1. Національний рух на Наддніпрянщині
Виникнення і характер національного руху
Втрачені надії на втілення державності,повна ліквідація паростків для її росту, духовно-церковна трансформація з волі імперії на її шовіністичні форпости – Москву Санкт-Петербург, присікання мілітарного міркування, що активно прищепилось народу з часів Гетьманщини.
Явним негативом було національне гноблення, якого зазнавала Україна з боку російського царизму й австро-угорської правлячої бюрократії, тож культурно-національне відродження й становлення української нації обумовили виникнення українського національного руху. Одним з перших його проявів було створення й діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847), в програмних документах якого містилися ідеї визволення України від гніту самодержавства, утворення української державності і об'єднання з іншими народами в єдиній всеслов'янській федерації.
В останні передреформені десятиріччя і в перший час після скасування кріпосного права в 1861 р. національний рух в Україні був слабим. У ньому діяли переважно нечисленні кола інтелігенції, які здебільшого працювали на ниві розвитку української культури й мови, освіти народних мас.
З кінця 50-х років і протягом другої половини XIX ст. в національному русі в Україні діяли гуртки інтелігенції, які дістали назву громад. У ході суспільного прогресу й поступового становлення української нації рух набував більшого розмаху, у нього включалися дедалі ширші суспільні верстви. Але міри участі цих верств у національному русі не були однаковими. Насамперед, вище духівництво, найбільші поміщики-землевласники й капіталісти (фабриканти, заводчики, купці та ін.), значна частина верхівки інтелігенції, переважно русифіковані і тісно економічно і політично зв'язані з російським дворянством і буржуазією, значною мірою залежні від казни, повністю підтримували царський уряд та російські панівні класи, а тому в національному русі участі не брали. Рушійними силами національного руху були селяни, частина робітників та інших міських «низів», інтелігенції і національної буржуазії та поміщиків [ 1]. Спостерігались тенденції у сері суспільного життя цього періоду так, що в Україні визначали дві тенденції: по-перше, це втрата національної політичної та державної еліти, трансформація її свідомості у малоросійський менталітеті, по-друге, посилення кріпацтва, яке призводило до різних форм протесту селянства.
