Художній образ у мистецтві 5 страница

Мистецтво скульптури, представлене різними видами та жанрами, ви­конує різні функції в суспільстві. У скульптурі з великою силою виявляє себе гуманістична природа мистецтва. Глибокий смисл у тому, що це мис­тецтво хоча й зазнавало періодів спаду, однак вони завжди спостерігались в епохи панування тиранії та пригнічування людської особистості. Дореч­ними тут є слова Мікеланджело, сказані ним ніби від імені своєї славетної скульптури «Ніч»: «Для мене втіха спати, і ше більша втіха — залишатися мармуровою доки триває царство вульгарщини і тиранії, не бачити і не відчувати — найвише шастя для мене. Тому не пробуджуй мене. Прошу тебе, говори тихіше». Великий майстер дуже правильно підмітив глибоку ворожість «царства вульгарщини і тиранії» істинно людському мистецтву скульптури. Воно розвиває здатність до обміну думками, почуттями, стає рушійною силою розвитку людини. Розвивальний ефект треба шукати у спілкуванні з нею, в активному спогляданні. Педагогічний вплив скульптури визначають функції художнього образу як таємниці творчого процесу скульптора, які можна відкрити лише в діалозі з ним. Сутність розкривається через пізнання результату, способу вирішення та характеру творчих завдань. Спілкування у середовищі мистецтва скульптури дає змогу особистості виразити свій характер, внутрішній світ, осмислити і пережити цінності.

Скульптура — вид мистецтва, художній образ якого існує у тривимірному світі. Дошкільнята сприймають об’єм швидше, ніж плоскісне зображення. Під час обстеження скульптур, діти не обмежуються зоровим розгляданням, а переходять до дотикового. Вони хочуть взяти скульптуру в руки, оглядають її, обстежують пальцями, намагаються включити її у дійство осягнення. У такий спосіб дошкільнята потрапляють у світ скуль-птури. Його чарівність та красу має донести до дітей педагог. Досвід роз- вивального спілкування педагога з дитиною на матеріалі мистецтва скульптури викладено в роботах Н. Халезової, О. Гончарової, Г. Вишневої,

С. Огурцової, М. Мацкевич, Г. Тростянської.

 

 

Пластичний об’єм є саме тим засобом, який приваблює дітей і спону­кає до образотворчої діяльності. Активний естетичний і художній розви­ток зумовлений культурою мануального і зорового сприйняття. Мануальні навички, закладені в дитинстві, відіграють значну роль впродовж усього жигтя людини. Обстежувальні та образостворювальні рухи долоньками, пальчиками під час розглядання і ліплення скульптур сприяють розвит­кові тактильної чутливості. За допомогою бімануального (двома руками одночасно) дослідження дитина може вивчати форму, об’єм як особливі характеристики скульптури на шляху до її цілісного художньо-естетично­го сприйняття.

Ознайомлення зі скульптурою як видом мистецтва і способом худож­ньої практики зумовлює зміст і структуру педагогічної технології супро­водження дитячого ліплення.

Архітектура

Архітектуру (паї. агсіїігесШга від грец. агсЬііскібп —будівник) у мистец­твознавстві визначають як один із видів образотворчого мистецтва, котре полягає в майстерності зведення будинків і комплексів (ансамблів). В архі­тектурі поєднуються технічні (функціональність, конструктивність) і ху­дожні (естетика) аспекти. Тут архітектура постає як діяльність проектуван­ня і керівництва процесом будування споруд (кольор. вкл., мал. 25—30).

У багатьох містах України можна натрапити на стародавні фортеці, па­лаци, храми, сучасні будівлі театрів, бібліотек, спортивних арен. Перед ними хочеться зупинитися, постояти. Так само, як перед хорошою картиною чи скульптурою. Це відбувається тому, шо такі будівлі та споруди яв­ляють собою витвори мистецтва, зведені за законами краси й гармонії. Таке мистецтво зветься архітектурою. Твори архітектури поліфункціо- нальні в соціумі. Архітектура виконує виховну, інформаційну, комунікатив­ну, компенсанторну, сугестивну, соціалізуючу, катарсичну, гедоністичну, просвітницьку та інші функції і забезпечує людині комфортне існування.

Першим трактатом, який повністю дійшов до наших часів і розгля­дає містобудівні, технічні й художні аспекти архітектури, був труд рим­ського архітектора Вітрувія «Десять книг про архітектуру» (друга пол.

І ст. до н. е.). У ньому сформульовано необхідність «надійності, корис­ності й краси» в архітектурі.

Архітектура є найдавнішим з людських умінь. Сходячи до цього вміння, народна архітектура утворює його місцеві варіації і досягає досконалості у пристосуванні до природно-кліматичних умов та способу життя народу.

Як галузь мистецтва, архітектура була започаткована в культурах Месо­потаміїта Єгипту, сягнула вершин розвитку до XXVII—XXV ст. до н. е. (піра­міди в Саккара, Гізі і т. ін.).

Як авторське мистецтво, архітектура складається до V ст. до н. е. в Ан­тичній Греції (Парфенон, Пропілеї, Акрополь). Книга архітектора Вітру­вія започаткувала теорію архітектури. Новий імпульс теорія архітектури як художньої діяльності отримала в період розквіту італійського Відро­дження (трактати Альберті, Палладіо). У XVII та XVIII ст. теорія і практика архітектури стає провідною дисципліною в академіях мистецтв, залучаєть­ся до низки витончених мистецтв і посідає в ній провідне місце. У XIX ст., незважаючи на досконалість будівельних конструкцій, архітектура як вид мистецтва переживає кризу: зовнішня форма відокремлюється від струк­тури споруди, що привело до еклектичного декоративізму. У XX ст. архі­тектура займає проміжне положення між містобудівним проектуванням, дизайном і власне художньою діяльністю.

Архітектура має власну мову, виражальні засоби, які вирізняються аб­страгованістю художніх образів, умовністю вираження художнього завдан­ня. З цих позицій архітектуру визначають як систему характерних ознак споруд будь-якого періоду історії (антична, готична, Відродження, баро­ко, рококо, класицизм і т. ін.) або історії національної культури (Індії, доколумбової Америки, Київської Русі та ін.).

Майже до середини XIX ст. архітектура, перебуваючи у синтезі з живо­писом, скульптурою, декоративним мистецтвом, займала серед них про­відну позицію і визначала собою стиль. Поняття стилю є надто суттєвим в архітектурі. Це пов’язано з багатозначністю її природи. Саме стильове рішення втілює головні принципи історично зумовленої системи худож­нього мислення; закріплює в матеріалі художній задум, доведений до най­вищого ступеня узагальнення, до символу.

У піднесеннях та спадах архітектурного стилю відображено контекст цілої епохи, її провідних тенденцій. Кожна культурна ситуація є ніби за­фіксованою у камені, деревині, ритміці світла й тіні, кольорі, пластиці та конструкції.

В архітектурі простежуються також «злами» стилів, спостерігається відмова від одних і рух до інших стильових течій.

Стиль (від фр. style) —узагальненість, спільність зображальних прийомів, яка відповідає певному часу або естетичному напрямку [ Чернецова Е. М. Ис­кусство: Слов.-справ. — М., 2002. — С. 468\.

Так, наприклад, храми Єгипту виникли як комплекс великих при­міщень релігійно-символічного значення. В образній системі єгипетських зодчих ніби протиставлено зовнішній сонячний пекучий світ таємничим, холодним сутінкам храму. Для Єгипетської архітектури характерні прямі конструкції, які уособлюють нелюдські сили. Вони є невідповідними лю­дині, її тілесній конфігурації.

У витоках античних архітектурних стилів (ордерів), які найбільше ви­явлені в організації колонад, закладено пропорції ідеального людського тіла: доричний стиль (рання класика); іонічний (гармонійна краса жіно­чого тіла); корінфський (дівоча легкість, пружність, стрункість). Це були образи-символи самих епох. До того ж будова храмового комплексу у Давній Елладі має принципово інший характер, ніж у Єгипті (храм Зевса в Олімпії, доричний стиль).

Класичний грецький стиль став зразком для низки наступних стилів європейської архітектури, які виникли та розвинулися пізніше. Наприк­лад, романськийсоти/гь (від лат. romanus— римський). ВиникуХ—ХШст.— період авторитету Римської імперії. Великі собори, розміщені на пагорбах, ніби господарюють над місцевістю. Могутні конструкції з високою екс­пресивністю багатофігурних скульптурних композицій на теми «Страш­ного Суду» (Собор ХІГ ст. в Отені. Франція).

Для Середньовіччя характерним став готичний стиль (від італ. gotico — готський, варварський). Його вирізняє образно-виражальна система зі спрямованістю у височінь [Собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам де Парі), Костьол Анни у Вільнюсі. Ринкова площа у Львові].

В архітектурі Ренесансу (від фр. renaissance — відродження) спосте­рігається формування світської культури, гуманістичної свідомості. У Західній Європі архітектурна мода відроджує античний стиль з його прі­оритетами культури особистості, яка стверджує своє право на вільний роз­виток. Відкритість та розкутість архітектури змінює зібраність та напру­ження готичного стилю. Усе спрямовано на вираження нових ідей: могут­ності і свободи генія людини: її розуму і творчих можливостей. Пишні форми, багате декорування, фронтони, колонади, поєднання будованих та природних комплексів у точних, витончених лініях та пропорціях ха­рактеризують стилі бароко (від італ. Ьагоссо — дивовижний, химерний), рококо (від фр. rocaille — мушля). Для рококо, наприклад, характерні тя­жіння до асиметрії композицій, дрібна деталізація форми, насичена і ра­зом з тим врівноважена структура декору в інтер’єрах, сполучення яскра­вих і чистих тонів кольору з білим та золотом, контраст між лаконізмом і строгістю зовнішнього вигляду будови та делікатністю внутрішнього оз­доблення.

♦ Знайдіть приклади архітектурних споруд XVII—XVIIIст. і спробуйте ви­значити особливості архітектури доби

 

Відродження. Виконайте творчу роботу «Архітектурні стилі».

Архітектурні пошуки, які розпочалися в добу Відродження, ніби по­дрібнили стиль, використовуючи різні прийоми, змінюючи детальні фор-

ми упродовж короткого часу. Художній стиль класицизм налічує у своїй історії три сторіччя (з XVI — до 30-х років XIX ст.). Для нього характерні раціоналізм і нормативність, стриманість творчості, тяжіння до заверше­них гармонійних форм, монументальності, ясності та шляхетної просто­ти, врівноваженості композиції. На думку теоретиків класицизиму (від Декарта і до Д. Трисино, Ю. Скалігера, JI. Кастельветро та ін.), об’єктивно притаманна світу краса-симетрія, пропорція, міра, гармонія тощо — му­сить відтворюватись у мистецтві в досконалому вигляді, за античними зразками. Втілення цих ідей ми бачимо в таких архітектурних шедеврах, як, наприклад, Вілла Ротонда у Вінченці, Собор Павла у Лондоні, Адмі­ралтейство у Санкт-Петербурзі.

Варіацією пізнього класицизму є стиль ампір (від фр. empire — імпе­рія), який сформувався на поч. XIX ст. при дворі Наполеона І (стиль Лю- довіка XVI). Він є принципово еклектичним у трактуванні римського мистецтва імперської доби як зразка для наслідування. Майстри ампіру з археологічною точністю відтворювали деталі і декор Єгипту і Риму, сполу­чали їх з емблематикою Наполеона.

У XX — на поч. XXI ст. в архітектурі відбувається справді революцій­ний пошук нової виразності, взаємопроникнення стилів. Поряд з такими сучасними стилями, як конструктивізм, функціоналізм спостерігається но­стальгічне й оптимістичне тяжіння до «народної», національної архітек­тури (фольклорний, етностиль).

Знайдіть самостійно інформацію і приклади про стильові особливості су­часної архітектури (наприклад, про стиль хай-тек, модерн, романтизм, етно, фольк).

Конструктивізм (від лат. constrictio — побудова). Головна тенденція кон­структивізму — прагнення відповідності виражального та функціональ­но-конструктивного начал. Конструкція, яка раніше ховалася за пишним декором, набуває своєрідної художньої виразності (Ейфелева вежа в Пари­жі). Конструктивізм визначає стиль архітектури 20-х — середини 30-х років XX ст. Його характерними рисами є графічна чіткість композиції, відсут­ність декору, чергування горизонтальних вікон та інше (Будинок Держ- прому в Харкові).

Архітектура впливає на людину по-різному: веде до гармонії з навко­лишнім середовищем (античні храми), пригнічує (піраміди, архітектура тоталітарних режимів), налаштовує на релігійний відгук (готичні собори) або урочистий настрій (класичні ансамблі), відпочинок (приморські го­телі) тощо.

Архітектура добре поєднується з іншими видами мистецтва: скульпту­рою, монументально-декоративними формами (наприклад, мозаїка, фрес­ка, настінні розписи, вітражі).

В іншому розумінні архітектура постає як система будівель і споруд. Типи архітектурних споруд розрізняють за їхнім суспільним призначен­ням (житловий будинок, культова споруда, видовищні, адміністратив­ні, охоронні, промислові споруди, пам’ятники) та за характером худож­ньої образності. В історичному розвитку типів архітектури виявляє себе і загальна природа людського мислення та діяльності (див. кольор. вкл., мал. 25—30).

Новий етап розвитку теорії архітектури збагатив її розробленням про­блем містобудування, семіотики архітектурної форми, естетичних і пси­хологічних проблем архітектурної творчості.

Семіотика (від грец. зетеіоп — знак, ознака) — наука, яка досліджує властивості знаків та знакових систем. Архітектура (до речі, як і живопис, скульптура, графіка) є особливою мовою, царством знаків (символів). Вони відіграють певну роль у процесі художнього пізнання і тому потребують всебічного вивчення.

♦ Скористайтеся Енциклопедією символів, знаків, емблем / Авт.-упоряд. В. Андреєва та ін. — М., 2001. Знайдіть ключ до розуміння деяких архітек­турних символів та знаків. Поміркуйте над цитатою: «Архітектура грун­тується на символічному розумінні простору. Вона звертається до симво­лічного смислу споруди, встановлює відповідність між різними планами буття і формами. При дотриманні певної геометричної логіки споруда набуває священної сили».

Храм є символом духовних прагнень і досягнень, виступає як земна проекція моделей космосу. Образ храму є рефлексією щодо Всесвіту як єдиного цілого. Так, архітектура є елементом духовного космосу. Це мо­дель організованого космосу.

Архітектура тісно пов’язана із життям суспільства, його ідеологією, поглядами. Найкращі в архітектурі споруди, будівлі й ансамблі запам’ято­вуються як символи країн та міст (Кремль і Красна площа в Москві, Ей- фелева вежа в Парижі, Стародавній Акрополь в Афінах, Софіївський со­бор у Києві, піраміди в Єгипті, храми в Індії). Всесвітньо відомі «Сім чу­дес світу» є архітектурними спорудами (Олександрійський маяк, Пірамі­ди Єгипту, Висячі сади Семіраміди, Храм Артеміди, Статуя Зевса, Мавзолей у Галікарнасі, Колосс Родоський).

Архітектурна пам’ятка — це споруда минулих епох, яку визнано ху­дожньо цінною, гідною збереження для нащадків. До таких належать хра­ми, монастирі, палаци, замки, усипальниці, тріумфальні споруди, при­ватні будинки та побутові споруди. Кожен народ пишається кульгурними здобутками своїх предків. Проте є твори архітектури, які належать усьому людству. На жаль, до наших часів не збереглося багато шедеврів архітекту­ри і містобудування (переважно споруджених з дерева), житлового і гро­мадського вжитку. Ось чому про мистецтво зодчих минулих століть дово­диться судити, головним чином, з існуючих кам’яних соборів, гробниць, веж тощо. (Покровський собор, збудований харківськими козаками у 1689 р.; Собор Паризької Богоматері: Нотр Дам. 1163 р. — середина XIVст.; Собор Св. Павла в Лондоні. 1675—1710; Андріївська церква в Києві. 1744— 1767; Оперний театр в Одесі. 1862 — 1875 та ін.).

Письменник Л. Леонов зазначав, що відновлення стародавніх святинь примножує наші національні здобутки, національну пам’ять.

Розрізняють три головні види архітектури: об’ємні споруди (житлові бу­динки, школи, театри, стадіони, крамниці, бібліотеки, промислові будівлі та ін.); ландшафтна архітектура (організація садово-паркового простору) — міські сквери, парки з «малою архітектурою» (альтанки, мости, фонтани, сходи); містобудування, створення нових міст та селищ, реконструкція ста­рих міських районів.

Творчий пошук найбільш цікавої просторової композиції архітектурного творіння і художнє оброблення поверхні споруди станошіять сутність роботи архітектора. У творчому процесі проектування архітектор прагне досягти гармонійного поєднання основних частин майбутньої споруди та її деталей, створити композицію, врахувати призначення споруди, особливості місцевості (ландшафт, клімат, оточення). Усе це визначає розмір та форму споруди, декор, матеріал і становить мову архітектури.

До краси і виразності архітектурної споруди належать: силует, форма, пропорційність, колір та фактура матеріалу, декор, гармонія з навколишнім середовищем. Перше враження про споруду глядач отримує від споглядання її форми. За допомогою форм художник прагне розкрити свій задум. Вони містять ідею архітектурного твору. Загальні форми (зовнішній об'єм) утворюють внутрішній простір і виступають головним художнім засобам архітектора. Композиція в архітектурі — це побудова загальних форм та взаємозв’язок частин.

Найбільш вдало знайдене композиційне рішення зумовлює архітектоніку споруди (злиття конструкції, зовнішніх та внутрішніх об’ємів), дію головного естетичного закону архітектури: нічого зайвого! Композиційними прийомами в архітектурі виступають пропорції ('співрозмірність) і ритм (розмірність організації частин композиції, архітектоніки; відпо-відність зовнішньому простору, середовишу). Декор завершує художній образ споруди. Елементи архітектурного декору (колони, пілястри, арки, капітелі, закомари, портали, барельєфи, балкони та ін.) додають краси споруді і відіграють знакову роль, як символ, ознака певного типу (церква, палац, храм, житловий будинок тощо).

Отже, архітектура послуговується такими виражальними засобами, як симетрія, пропорційність елементів, що утворюють споруду, ритм, мас­штабні співвідношення з людиною, зв’язок із середовищем та простором. Разом з ними архітектура широко використовує естетичний вплив світла, кольору, фактури будівельного матеріалу, декору.

Про архітектуру України та її культурну спадщину написано чимало. У своєму розвитку архітектура України пройшла ті ж самі стильові етапи світового архітектурного процесу, що й інші країни Європи. Однак на всіх етапах вона мала суттєві особливості, національні риси (форма споруд, матеріал, елементи декору, оформлення ділянки). Імена Д. Трезіні, В. Ра- стреллі, О. Захарова, К. Россі, В. Баженова назавжди вписані в історію ар­хітектури.

Творіння архітекторів В. Городецького, Г. Гая, О. Вербицького, В. Кри- чевського, К. Жукова, Д. Дяченка, С. Тимошенка, С. Серафимова, Л. Но­викова, Ю. Юр’єва представляють Україну у світовому мистецтві архітек­тури.

Архітектурні твори живуть століттями. Автор «кам’яної книги» та її «читач» — народ. Мистецтво зодчества є величною «кам’яною симфо­нією», могутнім творінням людини і народу, результатом поєднання сил цілої епохи. Масштаб споруди має семіотичне значення, він багато в чому визначає характер художнього образу, його монументальність або інтимність. Декор бере активну участь у створенні художнього образу ар- хітекгурного твору, виражає суспільні ідеали епохи, естетичні пріорите-

ти та уявлення часу. У декорі найяскравіше втілюється національний ха ­рактер будівлі. Саме за декором легко відрізнити архітектуру Сходу від архітектури Заходу.

♦ Порівняйте, наприклад, Палаццо Вендрамін-Калерджіу Венеції(1481—1509) та ансамбль Шах-і-Зінда у Самарканді (XI—XVст.).

Володіння всім багатством мови архітектури допомагає зодчому по­будувати витвір мистецтва — споруду, яка виражає думку епохи, ідею ху­дожника, яка містить художній образ.

Володіння мовою архітектури допомагає нам прочитати кам’яні «кни­ги» минулого й поділити думки нашого сучасника, втілені в архітектурі.

♦ Спробуйте перегорнути аркуші цієї книги, зберіть репродукції архітектур­них споруд, здійсніть романтичну мандрівку рідним містом з фотоапара­том. проведіть фотосесію і складіть портфоліо «Образ мого міста». Зако­хайтеся в нього і навчіть наших дітей любити рідне місто!

Твори архітектури ніколи не сприймаються як самоцінні і замкнені у власній досконалості. Архітектура завжди - частина середовища, в якій розгортається життя. Вона входить до складного контексту міста, селища чи перетвореного працею людини ландшафту. На неї завжди спирається сценографія, якою організуються життєві процеси і поведінка людей; вона складається в матеріалізований запис про історичну долю міста, його па­м'ять.

Сучасне будівництво здійснюється індустріальними методами з вико­ристанням нових матеріалів та стандартних елементів промислового ви­робництва. Це змінює естетичні критерії і відкриває нові виражальні за­соби в архітектурі (у містобудуванні, наприклад, виникає проблема худож­ньої виразності масової забудови).

Письменник М. Гоголь називав архітектуру літописом світу: вона роз­мовляє тоді, коли вже мовчать і пісні, і легенди, і коли вже ніщо не нага­дує про народ, який пішов у минуле без вороття.

’ Компетентність педагога в галузі мистецтва архітектури є важливою умовою проективної професійної діяльності. Ця діяльність полягає в умінні визначити можливості цього мистецтва для розвитку особистості на шляху до соціалізації; дібрати зміст і створити адекватну програму; роз­робити педагогічну технологію супроводження дитини в її соціальному розвитку; передбачити результат, оминути можливі ускладнення и труд­нощі. У педагогічній роботі можна звернутися до можливостей міста, в якому живе дитина. Парціальна програма «Дитина в архітектурному про­сторі міста» є важливою складовою інтегрованої програми з образотвор­чого мистецтва V дошкільному навчальному закладі. Ця програма перед­бачає започаткувати художньо-естетичної компетентності дитини в га­лузі мистецтва архітектури за двома напрямами: розвиток свідомості та залучення до практики цього мистецтва. Діти малюють архітектурні спо­руди (творчі проекти). Виконують макети будівель з різних матеріалів, бу­дують з ігрового будівного матеріалу (набори конструкторів), виконують

тематичні, жанрові творчі роботи («Моє місто»).

Кожне місто являє собою культурну цінність. У ньому обов язково є низка споруд, які відображають різноманітність стилів і течій у вітчизняній архітектурі, містять інформацію про давнину й сучасність

Місто завжди загадкове, і кожній людині воно розкриває особливі таєм­ниці, які зворушують серце, збуджують пам’ять, живлять почуття. Це не тільки кам'яний простір будівель або місце народження та проживання людини. Саме у затишних куточках міста, його вулиць, дворів, майдан­чиків виникають дитячі ситуації, сварки і примирення, народжуються мрії про майбутнє.

Любов до рідного міста є елементом соціальної активності. Поняття любові інтегрує увагу й повагу до міста, потребу цінувати його як середо­вище власного розвитку, вміння знаходити красу та примножувати її, вияв­ляти морально-естетичне ставлення до архітектурних форм та інше.

Місто має власне специфічне й цікаве історичне коріння, традиції які знайшли відображення в піснях, віршах, картинах, архітектурних пам’ят­ках. Саме вони створюють «образ міста» — стародавнього і молодого. Гар­монія ліній, форм, світла й тіні, барв, простору викликає відчуття радості, насолоди, гордості за своє місто, яке не таке, як інші.

Простір міста для дитини є світом, сповненим таємниць, подій, лю­дей, справ. У ньому дитина заявляє про себе як про самостійну людину, власника та завойовника цього простору. Вона вривається в нього зі свої­ми уявленнями про цінності цього світу і виявляє їх доступними способа­ми. Ці способи виявлення любові і ставлення до міста можуть бути різни­ми — охоронними і руйнівними, органічними і неадекватними. Усі вони характеризують рівень культури, якого досягла дитина в певний момент життя, розкри вають особливості соціального розвитку і соціалізації дити­ни. Спостерігати й аналізувати їх, проектувати педагогічні технології со­ціального розвитку — завдання педагога.

Місто є організованим архітектурним простором, організмом, який розвивається за законами архітектури (як виду мистецтва). Архітектура виступає однією з цінностей культури. Її головна мета —служити людині. Створюючи утилітарні цінності, архітектура створює і цінності духовні. Естетичні цінності архітектури впливають нате, як складаються стосунки людини з життям, яка її ціннісна орієнтація.

Вплив архітектури міста на людину величезний. Діти, які зросли в умо­вах міста, є його продуктом. Архітектура, або рукотворне середовище, а також особистість, яка створює його, зв’язок поколінь, що трансформує культуру однієї епохи на іншу робить дітей причетними до цього спадку. Зазначена ситуація формулює завдання перед педагогом: якими засобами, і способами донести до дітей значущість архітектури, як розвивати куль- гурну особистість, що здатна творити, будувати, зберігати, а не руйнува­ти; як зробити наших дітей здатними розшифрувати знаки та символи, закладені в архітектурі та ін.

♦ Отже, основу інтегрованої педагогічної технології спілкування з дитиною на матеріалі мистецтва архітектури становить ознайомлення дітей з ар­хітектурою як видом мистецтва, формою творчої практики людини, еле­ментом міста.

Освітня робота на матеріалі мистецтва архітектури позначається на змісті та виразності малюнків, будуванні (конструюванні) з ігрового буді­вельного матеріалу; відкриває можливості для виникнення нових, ціка­вих, корисних для інтелектуально-естетичного розвитку дитини видів творчої діяльності (проектування, макетування), в яких використовують папір, природний (дерево, пісок, каміння) та викидний (ящики, короб­ки) матеріал.

Декоративне мистецтво

Декоративне мистецтво (фр. décor від лат. decoro — прикрашаю) в ес­тетиці визначають як естетичне освоєння середовища, художнє оформ­лення створеної людиною «другої природи»: будівель та споруд (архітек­турний декор), приміщень (інтер’єр, побутові речі), вулиць і доріг. Деко­ративне мистецтво є галуззю, яка поєднує різні його види: монументальне декоративне мистецтво (прикрашає твори архітектури та садово-парково­го мистецтва); декоративно-ужиткове мистецтво (створює художні пред­мети для суспільного та приватного побуту); оформлювальнемистецтво (ху­дожньо оформлює свята, видовища, експозиції та ін.), дизайн (художнє конструювання). Декоративне мистецтво найповніше розкриває свій зміст в ансамблі, для естетичної організації якого воно створене (інтер єр по­мешкання). Це мистецтво супроводжує людину в повсякденному житті, створюючи для неї красу, зручність усередині та навколо житлових і гро­мадських споруд. Воно прикрашає побутові речі (наприклад, посуд, меблі та ін.) та й саму людину, створюючи для неї одяг, прикраси, аксесуари тощо. Твори декоративного мистецтва — живі записи діянь людини, її прагнень і почуттів, задумів. Вони відображають стиль епохи.

Декоративне мистецтво пройшло величезний шлях розвитку — від еле­ментарних, примітивних прикрашань первісною людиною різних знарядь, глиняного посуду, одягу до складного комплексу численних виробів у су­часному інтер’єрі, місті (хатнє начиння, прикраси та оздоби тощо). Здав­на людина, майструючи різні вироби, не лише задовольняла свої утилі­тарні потреби, а й творила «за законами краси».

Краса виробів декорагивного мистецтва досягається завдяки декоратив­ності форми.

Декоративність є якісною особливістю твору мистецтва. Вона визна­чається його композиційно-пластичним складом, колористичною систе­мою і виступає формою вираження краси. Предмет стає декоративним через показ своїх зовнішніх зв’язків, які водночас стосуються його влас­них структурних характеристик. Декоративність виступає у двох іпоста­сях: як внутрішня (притаманна конструкції, композиції, формі) ізовнішня («декор» — додаткове прикрашання, «вторинне світло краси»). Так, у юве­лірному мистецтві майстер не лише будує форму як прикрасу, а й досягає її довершеності, додаючи нові елементи (інкрустація, гравірування, шліфу­вання тощо). Завдяки цьому внутрішня і зовнішня декоративність синте­зуються, доповнюють одна одну і створюють красивий предмет — оздобу, яка прикрашає людину, дає їй радість.

Якість декоративності потребує особливих прийомів і типу художньо- образного мислення, міфо-поетичного ставлення до дійсності. У цьому розумій ні декор (як важлива складова виразності твору декоративного мис­тецтва) може визначатись як простий (однорідна фактурна обробка по­верхні), наприклад фарбування, шліфування, та складний (з додаванням орнаменту).

 

♦ Розгляньте предмети навколо себе. Знайдіть у них ознаки декоративності. Внесіть цей термін до своїх робочих словничків. Розгляньте також і ди­тячі малюнки. їхньою головною ознакою є саме декоративність. Спробуйте визначити, в чому вона полягає.

Орнамент (від лат. оглашетит — прикраса) — візерунок, утворений ритмічною упорядкованістю елементів. В основі елемента проглядається предметна форма, яка набуває значення символу. Символ виступає якде- коративний мотив (сонячне коло, лінія хвилі, кінь, птах, листя, квітка тощо). Як правило, це стилізоване (узагальнене, спрощене, нереалістич­не) зображення рослин, тварин, природних явищ, людей.

Усе те, що сприймається нами просто як декор, здавна наповнювалося глибоким смислом. Елементи (знаки) орнаментів мали значення символів, а їхньому сполученню надавалася певна роль (сповіщати, пояснювати, застерігати, вітати). У цьому виражалася утилітарна функція орнаменту (бути формою спілкування між людьми, позначати власника речі). Есте­тична функція виникла пізніше. Це добре ілюструє народна іграшка, яка спочатку слугувала атрибутом релігійних обрядів. На іграшках часто трап­ляється знак сонця — предмет особливого шанування наших пращурів. Хвилясті лінії означають небесну вологу (вода, дощ); чорні крапки — на­сіння в землі. Смисл орнаменту зрозумілий: зігріте сонцем і напоєне не­бесною вологою зерно проросте — і почнеться нове життя.