Художній образ у мистецтві 6 страница

Орнамент має не лише утилітарне та естетичне значення. Він є самостійним, дуже мудрим мистецтвом — символічного осягання реальності.

+ Спробуйте скористатися таким способом пізнання дійсності!До речі, він є дуже близький дітям дошкільного віку. Виконайте нескладні вправи-тре- нінги «на кодування» і «розкодування» предметів та явищ дійсності (наприклад, створіть календар погоди, природи).

Що таке символ і які його функції?

Світ символів — це світ відповідностей (соггевропсіеше). Символ (від грец. БутЬоІоп — розпізнавальна прикмета) є категорією художнього образу в мистецтві і водночас знаком. Будь-який символ — це образ з притаманним йому певним смислом. Смисл символу не можна розшифрувати простим зусиллям розуму, з ним треба «зжитися», «ужитися» в нього. Символ є багатозначним і змістовним, він пов’язаний з багатозначністю та цільністю світу. Структура символу спрямована нате, щоб занурити кожне окреме явище у стихію «започаткування» і дати через нього цілісний образ світу.

Орнамент, як і картина, скульптура, архітектурний твір, є естетичним знаком, так само складним, оскільки містить певну інформацію в художній формі. Для її розуміння також потрібна комунікація. Успішність цієї комунікації залежить від особливого творчого обдаровання (вміння побачити, відчути прихований смисл у знаках, символах, сигналах, які посилає глядачеві автор). Особливий символічний досвід народжує новий орган сприймання, в якому зір, слух, нюх і дотик ніби зливаються в одне, породжуючи явище сінестезії, котра є ще однією спробою описати те, що не підлягає описанню — природу символічного пізнання. Таким є погляд на символ засновників європейського художнього символізму (Платон, І. Кант,

А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Е. Гартман, В.Соловйовта ін.).

Осмислення орнаменту з позиції теорії символів відкриває його нові можливості для розвитку особистості. Крім утилітарної, естетичної функції, йому притаманні і виховна, просвітницька, гедоністична, соціалі- заційна, комунікативна, сугестивна, евристична, компенсаторна та інші, які є характерними для мистецтва загалом.

Функціонально-символічна природа орнаменту дає підстави для того, шоб ввести орнамент до інформаційного простору дитини, тобто до інтегрованих освітніх програм. Робота з орнаментом може становити зміст парціальної програми декоративної діяльності у структурі загальної інтегрованої програми для дошкілля. Завдання педагога полягає в набутті тих професійних умінь, які дадуть змогу оптимально реалізувати особистіс- но-розвивальний потенціал орнаменту.

♦ Розгляньте окремі орнаменти, визначте елементи, які утворюють орнамент. Скористайтеся довідниками: Карр-Гомм С. Словарь символов в искусстве. — М., 2003; Энциклопедия символов, знаков, эмблем/Авт.-сост.

В. Андреева и др. — М., 2001 — і знайдіть символічне значення зображених в орнаментах предметів (найчастіше це квітка, птах, гілля певного дерева, ягоди). Складіть робочу таблицю з символіки кольору та орнаментального мотиву.

Ці вправи допомож>ть вам розвинути власну уяву і фантазію, асоціативне мислення, збагатять інтелектуально-емоційну сферу особистості тощо. Усе це дасть змогу розгорнути цікаве й корисне для дітей спілкування на матеріалі орнаменту, грамотно визначити мету і зміст декоративної діяльності дошкільнят, форми її організації та ін.

Робота з орнаментом — багатоструктурний процес, спрямований на розвиток усіх сфер особистості (інтелектуально-естетичної, соціально- комунікативної, креативної тощо).

♦ Визначте потенціал орнаменту для кожної сфери особистості.

Для успішної професійної діяльності педагог мусить бути компетентний у галузі теорії і практики орнаменту: знання про орнамент (розуміння його законів), принципи декорування, образотворчі вміння.

♦ Знайдіть якнайбільше відомостей про орнамент, скористайтеся міфами, легендами, казками; намалюйте орнаменти, оволодійте прийомами стилізації (тобто трансформування реаііьних природних 4юрм в орнаментальні мотиви). У довідковій та мистецтвознавчій літературі орнамент визначено як прикрасу, візерунок, який створюють для прикрашання різних предметів, або як самостійний артефакт: знак та символ культури, перша форма мистецтва.

Орнамент оперує відстороненими абстрактними формами, або стилізованими реальними природними формами. Вони становлять орнаментальний мотив. За мотивами орнамент може бути геометричним, рослинним, зооморфним, антропоморфним.

Геометричний орнамент складається з геометричних форм: геометричні фігури (трикутник, овал, коло, хвиляста лінія, меандр, ромб, хрест та інше). Своїм походженням вони пов’язані із солярними (сонячними) знаками і символізують Всесвіт.

Рослинний орнамент складається зі стилізованих (спрощених, узагальнених) зображень рослинного світу. За формою вони нагадують, наприк-

лад, квіти, ягоди, листя, гілки, пуп'янки, і символізують висловлення різних почуттів, станів душі тощо (троянда — кохання, вишня — добрі справи, лавр — перемога, плющ — безсмертя).

Зооморфний орнамент складається зі стилізованого зображення представників тваринного світу (птахи, риби, земноводні, комахи, плазуни тощо). Вони також можуть розглядатись як символи (метелик — відродження, безтурботність; голуб — знамення, любов, мир, злагода; журавель — пильність).

Антропоморфний орнамент містить стилізоване зображення людини (жінка — берегиня, мати).

За характером групування елементів розрізняють: стрічкові, центричні, сітчасті, замкнені, геральдичні орнаменти. У стрічковому орнаменті смуга простягається як стрічка, по всьому виробу. У сітчастому кожен елемент розмішений ніби в окремій чарунці сітки і в кожній повторюється. Замкнений, центричний орнамент складається з одного великого мотиву, не поєднаного з іншими елементами (наприклад, як в орнаментиці килима), або пов’язаного з формою предмета (повторює обрис виробу, який прикрашається). Геральдичний орнамент (від лат. heraldica, heraldus — оповісник, глашатай) пов’язаний з гербознавством. Герб (пол. herb; нім. erbe — спадщина) — емблема, спадковий знак, який містить фігури та предмети із символічним значенням. Найчастіше геральдичні орнаменти утворюють тотемні зображення тварин — «предків» роду. Цими зображеннями почали користуватися для позначання території, яка належить роду (герб міста, герб країни). Герб може мати також і приватна особа. У такому разі він відображає особистісні риси людини, рід занять, соціальний стан.

♦ Намалюйте різні орнаменти. Скористайтеся символікою рослин, кольорів, тварин, предметів і спробуйте розробити власний герб, емблему своєї родини. Проаналізуйте герб нашої держави. Сформулюйте і «закодуйте» зображальними символами девіз вашого життя.

Композиція орнаменту зумовлена формою предмета, для якого він призначений. Характерні ознаки орнаменту — симетрія, повторення, чергування елементів (ритм). Орнаментальний ритм буває простий і складний. Простий ритм характеризується повторенням одного елемента. Складний ритм передбачає чергування елементів за кольором та формою. Звідси можна виокремити прості та складні орнаменти. Прості складаються з одного-двох елементів, складні — з кількох (серед них виокремлюють головні й додаткові — зв’язки). Кольорова гармонія (барвистість, контраст) у поєднанні з ритмом та симетрією виступають елементами у структурі декоративності орнаменту і пов’язані з його естетичною оцінкою.

Як засіб передавання настрою та емоційної виразності зображення, орнамент відіграє певну роль у декоративно-ужитковому мистецтві. Тут орнамент виступає як виражальний засіб, елемент, який збагачує предмет тим, що надає йому виразності, якої не було раніше. Завдяки орнаменту побутові речі іноді стають витворами мистецтва (ремесла), здатними збудити естетичні почуття.

Вміле володіння орнаментом народжує у предметі цілісний та красивий декоративний образ, пов’язаний з функціональністю предмета в соціумі, його призначенням (утилітарністю). Оскільки орнамент є носієм ху-

дожньої інформації, він не механічно наноситься на предмет. Орнамент виявляє та підкреслює тектоніку (будову, форму, конструкцію) предмета (хатнє начиння, одяг, знаряддя праці, кераміка, зброя, тканини, архітектурні споруди та ін.). Він сприймається у зв’язку з предметом, який прикрашає. При цьому орнамент втрачає самостійне значення як твір станкового мистецтва.

Від орнаменту походить розпис — орнаментальна або сюжетна композиція, створена засобами живопису на різних частинах архітектурних споруд, а також на виробах декоративно-ужиткового мистецтва. Декоративним розписом прикрашають вироби з кераміки, пап’є-маше, металу, тканин та іншого. Розпис складається з таких елементів, які утворюють і орнамент. Для нього також характерні геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні мотиви. Колір, ритм, композиція становлять систему виражальних засобів розпису. Серед елементів розпису можна класифікувати головні та додаткові (зв’язки). Основні види композиційного ритму в розпису — центричний, геральдичний, сітчастий, замкнений.

Завданням розпису є виявлення пластичної форми та утилітарного призначення виробу, підкреслення його зв’язку із середовищем, інтер’єром.

Декоративний розпис тяжіє до народного мистецтва. Часто характер декору, виражальні засоби мають народне, навіть язичницьке походження і містять зашифровану систему образів (дерево, птах, кінь, жінка та інше).

Орнамент може додавати предмету емоційності, краси, підкреслити форму, збагатити численними варіантами й відтінками поетичного настрою, акцентувати буденність чи святковість призначення.

♦ Розгляньте для прикладу посуд: святковий та повсякденний сервізи (набори

посуду).

Стосовно походження орнаменту існує низка теорій, але всі вони так чи так пов’язані з обгрунтуванням його функціональної природи, знаково-символічної основи. Орнамент є результатом спілкування людини з дійсністю, пізнання цієї дійсності та визначення себе в ній. Смисл знаків і символів в орнаменті пов’язаний з осмисленням природи й космосу. Кольорове рішення пов’язане зі станом душі, настроєм, емоціями (жовтий — щастя, зелений — надія, синій — мудрість, червоний — життя, любов). Прикрашання предметів виникло у процесі праці як прагнення людини позначити свою індивідуальність (власність), виразити своє естетичне ставлення до предметів та речей, бажання краси та самовираження.

Орнамент у філософсько-мистецтвознавчих дослідженнях визначається як елемент культури народу, нації, «документ епохи», особливе мистецтво, форма мистецтва. Орнамент є також однією з найхарактерніших ознак художньою стилю, оскільки вбирає в себе особливості мистецтва свого часу: меандр (геометричний орнамент, утворений неперервною прямою лінією, зламаною під прямим кутом) своєю шляхетною простотою і ритмом є типовим для античної класики; крабби (рослинні елементи) та хрес- тоцвіти (стилізовані квіти) відповідають складному ритму готичного стилю; химерністьрокаилів (стилізовані мушлі) відповідає примхливим формам рококо; лік горські зв’язки і трофеї (декоративно згрупована зброя) підтримують урочистість ампіру

Краса матеріалу, пропорційність, ритмічна структура (гармонійність, виваженість, врівноваженість) іноді бувають єдиними засобами втілення емоційно-образного змісту. Предмети і без характерного зовнішнього декору (орнаментації) визнаються красивими. Емоційно-змістовий образ часто активізується образом-асоціацією (порівнянням форми предмета з краплинкою, квіткою, фігурою людини, тварини). Декор, з’являючись на виробі, також суттєво впливає на його образну структуру. Нерідко саме завдяки декору побутовий предмет стає витвором декоративно-ужиткового мистецтва. Для створення декору широко застосовуються орнамент та елементи інших видів зображального мистецтва (живопис, скульптура).

Історія декоративно-ужиткового мистецтва розпочалася в ранній період розвитку суспільства, тоді це мистецтво було основною галуззю художньоїтворчості. Найдавніші приклади позначені доісторичною добою. Вони підтверджують широке коло уявлень про світ і людину, їм властиві виключна змістовність образів, увага до естетики матеріалу та естетики праці, раціональної будови форми, підкресленої декором. Ця тенденція збереглася в народній творчості (народні художні промисли) навіть до наших часів.

З виникненням класового суспільства провідну роль стала відігравати особлива галузь декоративно-ужиткового мистецтва, яка обслуговувала верхівку суспільства. Дедалі більшого значення набував інтерес до багатства матеріалу й декору, до їхньої рідкісності та вишуканості (предмети культових ритуалів), придворних церемоній, прикрашання помешкань знаті). У них заради підвищення емоційного звучання порушувалися принципи побутового призначення.

Становлення, еволюція та зміна художніх стилів у декоративно-ужитковому мистецтві відбувалися відповідно до їхньої еволюції в інших видах мистецтва. Тенденції еклектизму (від. грец. екІекикоБ — здатний вибирати), поєднання різнорідних художніх елементів, характерні для періодів спадів мистецтва, пошуків нових форм та засобів, привели у другій половині XIX ст. до поступового зменшення естетичної якості та емоційно- образного змісту декоративно-ужиткового мистецтва. Втрачався зв’язок між декором та формою, художньо вирішений предмет підмінявся прикрашеним. Негативно позначився на цьому мистецтві і розвиток масового промислового машинного виробництва. Художники намагалися протиставити масовому виробництву тиражованих, часто позбавлених смаку, предметів унікальні, виготовлені за індивідуальними проектами в умовах ремісницької майстерні предмети і відродити емоційно-образну цільність та змістовність художньо осмисленого середовища.

У XX ст. відкрилися нові перспективи створення художньо-змістового середовища для праці та побуту народу. Революційні ідеї сприяли виникненню жанру агітаційного фарфору (1918—1925). Це був посуд і скульптура, які нагадували політичний плакат. Систему декору становили яскраві на- писи-агітки, стилізовані зображення людей, революційна символіка. Сьогодні ця серія є раритетом, як арт-факт історії. Завдання створити комплексне оздоблення квартири трударя, гуртожитків, клубів тощо відкривало шляхи для творчих пошуків конструктивістів, функціоналістів, що багато в чому сприяло появі дизайну. Абсолютизація формально-технологічного аспекту в художній творчості супроводжувалася зменшенням ролі декору у створенні художнього образу в декоративно-ужитковому мистецтві.

З 30-х років XX ст. спостерігається відродження народних промислів та інтересів до художньої спадщини. Декоративно-ужиткове мистецтво повернулося до художніх традицій минулого. З тих часів до сьогодення змінювалися стилі та «мода на мистецтво», але унікальні рукотворні вироби залишаються візуальними акцентами в художньоорганізованому середовищі. Сьогодні майстрами активно використовуються нові техніки декоративно-ужиткового мистецтва: батік, гобелен, іграшка, інтарсія, флористика, маркетрі, теракота, філігрань, шпалера, тиснення, мереживо. інкрустація і таке інше.

Скористайтеся книжкою: Популярная художественная энциклопедия: Архитектура. Живопись. Скульптура. Графика. Декоративное искусство/ Гл. ред. В. М. Полевой. — М., 1990. — Кн. 1—2. Знайдіть визначення цих термінів. Вивчайте можливості використання технік декоративно-ужиткового мистецтва у професійній діяльності.

Декоративно-ужиткове мистецтво — одна з важливих галузей культури українського народу, історія українського народу є водночас історією його творчості, майстерності, мистецтва художньої обробки природних матеріалів.

Декоративно-ужиткове мистецтво України, як і світове, має глибоке народне коріння і пов’язане з тими матеріалами, які видобуваються у кожній конкретній місцевості. Територіальне становище України є унікальним: її кліматичні умови забезпечують різнобарвне та багате своїм складом природне середовище — тваринний і рослинний світ, корисні копалини. Усім цим треба вміти користуватися, щоб зберегти та примножувати, створюючи водночас «іншу природу», цивілізацію, комфортне існування людини.

Декоративно-ужиткове мистецтво України надзвичайно різноманітне за формами, жанрами, видами, має давню, багатовікову історію. Воно органічно пов'язане із працею та побутом людини. Провідними його видами є ткацтво, килимарство, художня обробка дерева, вишивка, кераміка. художнє скло, фарфор, декоративний розпис. Своїм походженням вони зобов'язані народним ремеслам: гончарству, ткацтву, чинбарству, вишиванню, ковальству тощо, тому це мистецтво грунтується на певних тра

диціях і технологіях підготовки та обробки матеріалів. Сьогодні декоративно-ужиткове мистецтво України існує як кустарне (авторське) і промислове.

Обробка рослинного волокна (льону, конопель) та вовни започаткували ткацтво — виготовлення тканин на ткацькому верстаті за технологією переплетіння ниток (див. кольор. вкл., мал. 34—35). Сучасна промисловість випускає білі, гладкофарбовані та

набивні барвисті тканини. Ткацтво поширене по всій території України, особливо в Поліссі, Галичині та в гірських районах Закарпаття і Прикарпаття. У цих регіонах побутує також килимарство, виготовляють килими вручну на верстатах, фарбуючи вовну в різні кольори. Килими з різних областей України вирізняються своїми особливостями. Наприклад, килими Полтавщини мають пишний рослинний орнамент у вигляді гілки або квітки, що кілька разів у кладаєгь- ся на полі килима. Більш насичені за кольором килими Київщини. В їхніх композиціях присутня кайма, яка також заповнюється квітковим орнаментом. Подільським килимам притаманний рослинно-геометризований орнамент з введенням стилізованих зображень, птахів, постатей людини. Гуцульським — яскраві геометричні узори (див. кольор. вкл., мал. 36—38). Декоративні тканини: рушники, скатерті, серветки, доріжки; предмети народного національного одягу (плахти, запаски, пояси, хустки) — також мають свої характерні мотиви, кольори, прийоми орнаментації і ткання. Наприклад, для виробів Київщини більш характерне поєднання червоного, чорного та білого кольорів.

Тканини західних областей України відзначаються пишною багатобарвністю.

♦ Розгляньте приклади цього виду декоративно-ужиткового мистецтва. Спробуйте визначити способи його залучення до образотворчої діяльності дітей. Попрацюйте за технікою ткацтва, намалюйте візерунки килимів. Розгляньте національний одяг, його складові, аксесуари. Доповніть словничок професійних термінів.

З XVIII ст. відомі численні зразки народної вишивки, яка досягла свого розквіту в XIX ст., коли вже вишивати почали по всій Україні (переважно жінки).

Вишивка — давній улюблений засіб декорування предметів одягу, рушників, скатертин (див. кольор. вкл., мал. 32, 33). Майже кожна область, а часто й окремі села мають свої художні особливості й техніку виконання. На Київщині переважає рослинний орнамент із гронами винограду, виконаний у червоно-чорних кольорах. Ніжні й світлі або зовсім білі вишивки на Полтавщині. Роботи майстринь із с. Клембівки Вінницької обл. відомі в різних країнах. їхні дрібно членовані орнаменти, з перевагою темних кольорів, що виконані на білому полотні, вражають своєю майстерністю та витонченістю.

Для західних регіонів України характерний барвистий геометричний орнамент, який складається з простих елементів. У минулому їм надавалося символічне значення. Геометричні орнаменти вражають чіткою ритмікою, простотою та строгістю композиції, зв’язком з формою речі.

Рослинні орнаменти центру України доповнюються стилізованими зображенням птахів (зрідка тварин), іноді жіночої фігури з піднятими догори руками («маги-берегиня»), мотивом дерева («дереію-життя» або «мирове дерево»). Назви орнаментів пов’язані з фольклорною символікою, практичною діяльністю людей («сухарці», «грабельки», «старчики», «гречка», «вітряки»), а також їхніми уявленнями про тваринний світ («курячі лапи», «павуки», «раки»). Геометричні мотиви в українській традиційній вишивці зберігають назви: «прутик», «кривулька», «клинчики», «кружечки». Геометризовані рослинні і стилізовані рослинні мотиви мають назви: «хмелик», «барвінок», «калинка», «сосонки», «рожа», «виноград». З небесною сферою пов’язана назва «зірки».

Техніка вишивки складається з понад ста видів швів: тамбур, низь, хрестик, гладь; а також з інших традиційних технік (занизування, гладь «ка- чалочки», виколювання). Основні орнаментальні мотиви (геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні) представлені в різному колірному вирішенні.

Художні особливості вишивок залежать не лише від використовуваних барвників, а й від матеріалу, тобто від якості полотна, ниток, а також технічних прийомів. На невибіленому домотканому полотні добре читається узор, виконаний білою льняною ниткою; бавовняними, й особливо гарусними нитками вишивався рельєфний орнамент.

Технічні прийоми виникли в різні історичні періоди. їх поділяють надві групи: лічильна техніка, що виконується за лічбою ниток тканини (наби- рування, лічильна гладь, низь, занизування і хрестик); нелічильна техніка, що виконується за наміченими контурами рисунка (тамбур, нелічильна гладь і хрестик по канві).

Вишивка є невід’ємним елементом традиційно-побутової культури українського народу. Прагнення прикрасити свій одяг, дім завжди було властиве людині. За допомогою вишивки звичайний шматок домотканого полотна перетворювався на витвір мистецтва. Орнаментовані рушники, облямівки простирадл, наволочки оживляли інтер’єр сільського житла; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових дійств. За функціональним призначенням розрізнялися рушники побутові (утиральники); рушники для прикрашання (кількові). Вони є своєрідними талісманами. що оберігали житло від впливу ворожих сил.

Вишивка завжди сучасна, вона непідвладна віянням примхливої моди. Цінність народної вишивки не лише в можливості її використання у сучасному побуті. Асортимент виробів, оздоблених вишивкою, сьогодні дуже широкий: серветки, доріжки, саше, декоративні панно, покривала, портьєри, «теплачі» для заварних чайників, одяг. їх використання в сучасному інтер’єрі надає домівці індивідуальних рис, стильових особливостей, прикрашає його. Органічне поєднання вишитих тканин з іншими декоративними тканинами, килимами, керамікою досягається за умови відсутності суперечностей в їхньому помірному вирішенні, стилістиці, орнаментиці.

♦ Скористайтеся альбомом: Знаки (155 стародавніх українських вишивок / Упоряд. Т. О. Островська. — K., 1992. Ознайомтесь із символікою української вишивки. Допоможе вам навчитися основ цього мистецтва альбом: Сорокина Л. М. Учись вишивать. — K., 1985.

Набуті знання та вміння збагатять вашу професійну підготовку і навіть допоможуть поліпшити якість життя. Адже заняття вишивкою можна розглядати як арт-терапію.

Дітям дошкільного віку показують вишивки, вишиті речі, одяг. Вони можуть малювати візерунки за мотивами вишивок. У віці 5—7 років із задоволенням виконують прості вишивки хрестиком, гладдю, стебельчастими швами по намічених контурах рисунка.

Народна архітектура України формувалась упродовж століть, поступово вдосконалюючи прийоми та форми, які найбільш повно відповідали умовам життя й естетичним потребам народу. Традиційні риси, технічні навички, художня майстерність передавалися від покоління до покоління. На формування і розвиток народного житла впливали особливості соціально-економічного і культурного розвитку різних областей України, взаємозв’язки із сусідніми народами, природно-кліматичні умови, наявність місцевих будівельних матеріалів, як правило, таких, що існують та слугують недовго (дерево). Переважна кількість пам’яток культового дерев'яного зодчества належить до XVII—XVIII ст., а житлові сільські споруди збереглися лише з другої половини XIX ст. (Церква св. Миколая у Вінниці; Музей народної архітектури й побуту в Переяславі-Хмельницько- му; Музей народної архітектури й побуту в с. Прилісному на Донеччинні). За всієї різноманітності та багатства видів і типів споруд у різних областях України (Полісся, Карпати. Прикарпаття, Закарпаття, Буковина, Поділля, Слобожаншина, Середнє Придніпров’я та Південь України) народне житло позначене спорідненістю планувальних та конструктивних рішень, які свідчать про його самобутність та національну своєрідність.

Житло в різних регіонах будувалося з матеріалів, що переважали у місцевості (Полісся й Карпати, Північ України — дерев’яні будівлі; Південна Україна — глиняні та саманні, кам’яно-вапняні).

Декоративне оформлення — різьблення, в інтер’єрі — декоративні тканини, рушники. Інтер’єр гуцульської хати — сволоки, одвірки, мисники — прикрашався різьбленням, килимами, вишивками. Розмальовані хати Закарпаття схожі на житлові споруди Молдови та Румунії.

В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні засоби, знаряддя праці та багато іншого. Особливо великого розвитку набула деревообробна промисловість на Поліссі та в лісостеповій зоні, де є достатній вибір різноманітної деревини. Найдавнішими способами обробки деревини були випалювання та видовбування (вирізування).

Стельмаство — виготовлення саней та різноманітних возів, а також деталей до них.

Бондарство — виготовлення бочок, баклаг, бариль, відер.

Теслярство — будівництво житла і господарських будівель, церков, шо подекуди обходилося без жодного цвяха.

Столярство — передбачало більш тонку роботу, виготовлення дверей, вікон, наличників, хатнього начиння (столи, лави, ослони, скрині тощо).

Різьблення по дереву — один з найдавніших видів мистецтва. Сучасні майстри прикрашають вироби різьбленими узорами, намагаючись орнаментацією підкреслити їхню форму і призначення. Продовжуючи чудові традиції плоскої різьби, якою прикрашалися скрині, ярма, вози, сани, майстри створюють нові високохудожні вироби. Багаті за оздобленням роботи гуцульських майстрів з Івано-Франківської області. Рахви, баклаги. шкатулки, декоровані в техніці інкрустації (від пізньолат. іпсгувіаіїо — покриття корою), інтарсії (прикрашання виробів узорами з іншого матеріалу, наприклад, металу, скла, перламутру, бісеру, дерева різних порід). У жанрі круглої скульптури працюють лемківські майстри, твори яких відзначаються неабияким почуттям пластики, психологічним трактуванням образі». Серед уславлених майстрів Ю. та М. Шкрібляки, В. Будула, Д. Білинський, Ф. та П. Юхименки, І. Луговяк. Вони започаткували традиції художньої обробки дерева, які розвивають сучасні майстри.

За допомогою художнього різьблення, випилювання, випалювання, фарбування українські майстри виготовляють меблі, скульптуру, іграшки, посуд тощо. Стриманість у кольорах, художній такт, відчуття пластики дерева дають змогу говорити про високу художню культуру українських ремісників, з якою можна ознайомити дошкільнят.

У поліських районах України, на Закарпатті, Прикарпатті, Львівщині, Яворівшині помітне місце посідає плетіння з кори дерева (берези або липи), а також злози (коробки, кошелі, меблі, взуття-личаки). На Тернопільщині поширене плетіння з рогозу. Плетені речі також відзначаються художньою довершеністю.

♦ Спробуйте цю техніку, адже вона є цікавою і доступною для дітей.

Україна багата на родовища глини.

Гончарство (художня обробка глини) увібрало в себе технічні навички й художні традиції, що існували ще з часів неоліту. Виготовлення керамічних виробів — трудомісткий і довготривалий процес, що потребує від майстра володіння різними навичками — починаючи від вибору глини і закінчуючи термічною обробкою виробів. Вони виконуються вручну, на гончарному крузі. Сформований предмет отримує рельєфне викінчення пальцями, спеціальними паличками, на нього наноситься гравірований або кольоровий орнамент. У давнину в розмальовуванні виробів брала участь вся сім’я гончара. Для малювання вживали квач, куряче перо, ріжок, дерев 'яний ніж — стек.

Керамічні вироби поділяють на чотири основні групи: побутовий посуд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки — кахлі, будівельні матеріали — черепиця, плоска цегла. До побутового посуду належать миски, полумиски, ринки, горщики-борщівники, кашники, глечики, тикви, барильця, куманці. До другої групи, крім декоративного посуду, належать також дитячі іграшки: баранці, півники, свищики тощо. Кахлі у великій кількості виготовляють на Харківщині, Донеччині і використовують для оздоблення будинків. Черепицю здебільшого виготовляють гончарі Півдня України. Поділля, Галичини і Закарпаття.

За особливостями художньо-декоративного оздоблення кераміки в Україні можна виділити кілька зон: північні райони, в яких переважають глини з окислами заліза (сіра кераміка); південно-східні, де в основному поширена зелена й золотиста полива, а також безполивний розпис жовтою глиною («описка»); для Полтавщини характерні червоні миски з широким «фляндрованим» розписом, що створюють майстри Опішні; красою орнаменту, кольористістю й витонченістю вирізняється кераміка Поділля; високого рівня досягли у своїй творчості, особливо в техніці гравірування (ритування), майстри Косова і Пистина в Карпатах, умільці Со- кальщини в Галичині та Хустщини й Виноградівщини на Закарпатті. За безперечної спільності форм української кераміки кожний центр гончарства вирізняється своїми особливостями.

♦ Розгляньте зразки гончарства і спробуйте визначити способи його залучення до образотворчої діяльності дітей. Спробуйте різні техніки ліплення й декорування. Вивчайте властивості глини (див. кольор. вкл.,мал. 39,

40, 42).................

Виготовлення скла — гутництво — відоме в Україні ще з часів Київської