Художній образ у мистецтві 1 страница

Художній образ є формою існування мистецтва. З позиції його розумін­ня розглядають пізнавально-виховне, освітнє й особистісно-розвивальне значення мистецтва.

Вважається, що термін «художній образ» введений у мистецтвознав­ство Г.-В.-Ф. Гегелем. У його розумінні художній образ постає як єдність емоційно-чуттєвого та раціонального. Емоційність є першоосновою ху­дожнього образу. Для створення видатного твору важливими стають як широта мислення, так і здатність до емоційної переробки вражень буття. У тлумачному словнику В. Даля зазначено, що в давньогрецькій мові сло­во «образ» набувало значення надавати будь-чому відповідного і красиво­го вигляду працею, діянням. В естетичному аспекті поняття «художній» пов’язується поняттям прекрасного. «Художнє» є красою, створеною людиною, на відміну від краси природи.

Художній образ є формою мислення в мистецтві, пізнання дійсності й одночасно її оцінкою; такою, яка виражає ставлення художника до світу. Художник мислить асоціативно, тому образ будується як парадокс, не­подібність, символ. У художньому образі злиті в єдине об’єктивне й суб’єк­тивне, матеріальне й духовне, зовнішнє і внутрішнє. Як відображення ре­альності, художній образ є її перетворенням. Він зберігає єдність суб’єкта й об’єкта, і не може бути простою копією свого життєвого прообразу. Ху­дожній образ виступає водночас і як певне (поетичне, ідейно-естетичне) значення, і як знак, що містить це значення. До характеристики художньо­го образу можна додати також умовність, багатозначність, недомовле­ність.

Образна думка є такою ж багатозначною, як саме життя Недомов­леність образу активізує реципієнта (від лат. гесіріеш — той, що отримує, приймає) і процес сприймання твору мистецтва стає співтворчістю, до- мисленням, домальовуванням. Реципієнт отримує від художника вихід­ний імпульс для роздумів, емоційний стан та програму переробки отри­маної інформації. За ним збережені свобода волі і простір для творчої фан­тазії.

Художній образ — це індивідуалізоване узагальнення, яке розкриває суттєве для науки явище в конкретно-чуттєвій формі; єдність загального та індивідуального. Мистецтво здатне не відриватися від конкретно-чут­тєвої природи явиш, робити широкі узагальнення і створювати концепцію світу.

Художній образ є специфічною для мистецтва формою відображення дійсності і вираження думок та почуттів художника. Він народжується в уяві художника, втілюється в тій чи тій матеріальній формі (пластичній, звуковій, словесній, жесто-мімічній) і відтворюється уявою глядача, чита­ча, слухача, який сприймає мистецтво.

♦ Внесіть термін «художній образ» до свого словничка професійних термінів,

попрацюйте зі словниками та енциклопедіями, порівняйте різні визначення і

складіть найбільш повну характеристику (модель) поняття.

Художній образ має власну логіку, розвивається за власними законами і є динамічним явищем, адже формується упродовж головних етапів твор­чого процесу (задум — реалізація задуму — продукт — оцінка) і має зоб

ражально-виражальний характер. Важливо зазначити, що будь-який за­дум не може бути реалізований, якщо художник не володіє всією різно­манітністю засобів вираження. Однак техніка сама по собі не забезпечить створення художнього образу, якщо людина не здатна образно мислити, відчувати, переживати, співпереживати. Зображальність і виражальність перебувають у діалектичній єдності (взаємодії) на всіх етапах створення художнього образу: від задуму до сприйняття завершеного твору. У худож­ньому образі вони виступають як єдність пізнання й оцінки.

Втіленню задуму в художній твір сприяє матеріал і «мова» мистецтва. Матеріал бере активну участь в характеристиці образу, допомагає вирази­ти задум і при цьому розкриває власну красу, природну властивість.

З матеріалом у тісному зв’язку перебуває система зображально-вира­жальних засобів, притаманних певному виду мистецтва.

Художній образ містить усе багатство особи Творця. Що яскравішою, значнішою є ця особистість, то значнішим буває саме творіння.

♦ Спробуйте перенести цю думку на дитину і продукт її образотворчої діяль­ності. Простежте діалектичний взаємозв’язок між розвитком особис­тості дитини і збагаченням характеристик продукту образотворчої діяль­ності.

Образ художника — естетичне поняття, яке визначає цілісне уявлення про творця мистецьких цінностей, його роль та функції в суспільстві. Ху­дожниками найчастіше називають професіоналів, спеціалістів в одному чи кількох видах мистецтва. Оскільки здібність до художньої творчості є загальнолюдською потенцією, то кожен індивід тією чи тією мірою є ху­дожником, здатним створювати і сприймати прекрасне. У повному ж своє­му обсязі поняття «художник» містить три основні моменти: творчу обда­рованість у мистецтві (художній талант); професійну освіту і виучку (май­стерність); сукупність політичних, філософських поглядів (світогляд ху­дожника). Художник може визнаватися винятковою особистістю, яка діє поза часом і соціальним середовищем. Здатність бути художником можна розвинути в собі.

♦ Спробуйте зрозуміти себе, навчитися володіти своїми емоціями, інтуїцією, знайти впевненість у просторі внутрішнього психокосмосу і гармонізувати свої стосунки з навколишнім світом. Найбільшим дивом є здібність людини до самоперетворення. Треба знайти в собі і впевнено розвивати найважли­віший талант людини — мистецтво радості життя.

«Хочеш стати майстром — дивись на те, що в тобі, а не на те, що бачить око».

|БудзаЛ. Арт-терапия: Йога внутреннего художника. — М., 2002. — С. 70]. Образотворче мистецтво — види художньої творчості, які відображають візуально сприйняту дійсність. Твори образотворчого мистецтва мають предметну форму, яка не змінюється в часі й просторі. До образотворчого мистецтва належать: живопис, графіка, скульптура, декоративне мистец­тво. Окрему позицію займає мистецтво архітектури.

+ Спробуйте замислитися над цим. А саме над тим, чи є архітектурна спору­да «образом». Якщо так, то образом чого саме? Можливо, доби, стилю, людини, природи? Знайдіть докази своєму висновку.

Образотворче мистецтво здатне проникати у внутрішню суть явищ, які сприймаються у зримому вигляді, розкривати їхній взаємозв’язок, оці­нювати смисл і значення, тобто відтворювати не лише чуттєвий вигляд реальності, а й її духовну сутність, внутрішній світ людини, духовне ос­воєння нею природи, втілення соціальних, політичних, філософських, етичних ідей. З опертям на різні художні методи (класицизм, романтизм, реалізм, модернізм і таке інше) образотворче мистецтво звертається як до життєподібної художньої форми, так і до художньої умовності, використо­вує для відображення реальності й досягнення більшої глибини суспільно­го впливу символи, метафори, асоціації, які в окремих видах та жанрах (ор­намент, плакат) виступають неодмінною властивістю художнього образу.

Графіка

Графіка (від грец. grapho — пишу, креслю, рисую) — вид образотворчо­го мистецтва, заснований на рисунку, виконаному лініями, штрихами і плямами з обмеженим використанням кольору, а також друковані художні зображення, основу яких утворює рисунок. Графікою називають мистец­тво зображення світу не за допомогою кольору, як у живопису, а за допо­могою лініі чи багатьох ліній. У перекладі з французької «графіка» озна­чає «лінійний» (М. Врубель. «Дворик зимой». Графітний олівець).

Заняття графікою можна розпочати в будь-якому віці. Найпростіші графічні техніки посильні для дитини. Графіку називають мистецтвом для всіх, адже ці заняття є справжнім генератором доброго настрою. Власно­руч можна створити естамп, помістити його у красиву рамку і прикрасити кімнату, виконати вітальну листівку; придумати і зробити самому ексліб­рис — книжковий знак для дошкільної бібліотеки.

Екслібрис — невеличка графічна композиція з позначенням ім’я воло­даря книжки (від лат. exlibris — із книжок...), твір малої графіки. Він дру­кується на папері та наклеюється на внутрішній бік обкладинки. Над ство­ренням екслібрисів працювали такі видатні майстри, як А. Дюрер, JI. Кра­нах, Г. Гольбейн-молодший, М. Врубель, М. Реріх, В. Васнецов та інші. Цей вид графіки сьогодні залишається популярним. Найбільш поширені техніки виготовлення екслібриса — ксилографія та ліногравюра.

+ Спробуйте розробити проект екслібриса для власної бібліотеки. Це творча робота, яка потребує ерудиції, фантазії.

Техніки графіки різноманітні. Розглянемо деякі з них.

Монотипія (від грец. monos — один, typos — відбиток; техніка, заснова­на на отриманні відбитка) — це вологий малюнок гуашшю, що «друкуєть­ся» на іншому аркуші. Цей процес захоплює дітей, адже вони дуже полюб­ляють «друкувати». Друкувати можна гумовою печаткою, рослинами, різними предметами, дерев’яними кліше. Щоб зробити кліше, треба взяти брусок такої форми, щоб його було зручно тримати в руці. На рівну і гла­деньку поверхню наклеюють картон, а на картон — візерунок. Фарбують і штампують. Можна прикрасити хустину, одяг. Техніку використовують у декоративно-ужитковому мистецтві, де вона має назву «вибійка». Різновидом монотипії є симетричний друк.

♦ Спробуйте ігри-вправи «Метелик (бабка) розкриває крильця», «Квітка розкривається».

Діатипія(від грец. dia — через, крізь) — різновид монотипії. Шар фар­би треба нанести тампоном на скло або картон. Зверху накласти аркуш паперу і почати рисувати (олівцем, паличкою). Зображення виникає на зворотному боці аркуша.

Водяний друк — оригінальна техніка з використанням олійних фарб і води. Розведену скипидаром фарбу наливають на воду. Фарба починає свій рух по воді (для прискорення руху можна подути на воду). Швиденько треба вкри­ти воду папером і зняти його (на папері залишаться цікаві відбитки).

♦ Спробуйте створити пейзажу цій техніці. Можливо, у вас вийдуть птахи,

тварини тощо.

Ця техніка дає повну свободу для самовираження, адже кожний бачить у своєму відбитку те, шо йому хотілося б побачити. Відбиток водяного друку можна використати як основу для живописної картини.

Техніка «бархатистого фону» дає змогу виготовити незвичайні картки. Візерунок треба вирізати з паперу, накласти на фон (притиснути ванта­жем) і всю картку оббризкати фарбою (аерозоль, зубна щітка тощо), зняти паперовий візерунок. Ми отримуємо білий візерунок на яскравому, бар­вистому, переливчастому тлі.

Головні види графічних творів: станкова графіка — твори самостійного художнього значення (рисунок, естамп, лубок); книжкова і журнальна графі­ка, яка утворює спільність із текстом книжки, журналу чи газети; плакат— найбільш поширений вид рекламного чи агітаційно-масового мистецтва; промислова графіка — етикетки, марки, товарні знаки, екслібриси (кольор. вкл., мал. 1—3).

До станкової графіки належать рисунки і композиції, виконані олів­цем (або іншими матеріалами) в одному примірнику.

♦ Розгляньте репродукції творів: літографії М. Жук. — Портрет М. Коцю­бинського, Портрет Г. Сковороди; офорт В. Заузе. Чумаки. Туш, перо;

М. Компанієць. Лелечий край.

Станкова графіка — це парадне мистецтво, тобто мистецтво прикра­шання; великий аркуш з рисунком закріплюють на стіні, як картину. Та­кий великий аркуш виконують настанку-мольберті. А загалом графіка — «робоче мистецтво», яке потрібне усім художникам. І живописець, і скуль­птор, і архітектор спершу рисують, а потім розпочинають роботу в іншій техніці.

Естамп —(від фр. estampe — відбиток) — станкова гравюра, літографія, відтворення відбитком з дерев’яної дошки, металевої пластини, каменю або лінолеуму. Гравюра на дереві — ксилографія, на металі — офорт, на камені — літографія, на лінолеумі — ліногравюра. Ці техніки досить складні і виконувати їх можна після спеціальної підготовки. З дітьми можна оп­рацювати техніку високого друку (друк з аплікації на картоні).

Перевагою друкованої графіки є можливість її тиражування: відбит­ків може бути багато, і всі вони будуть мати цінність авторського оригіна­лу, тому основою будь-якого виду графіки залишається рисунок-оригінал.

Рисунок — головний засіб графічного рішення зображення на площині. Художні засоби рисунка — лінія, штрих олівцем. Рисунок становить ос­нову всіх видів образотворчого мистецтва. З XVIII ст. слово «малюнок» стало терміном для визначення зображення як створення образу за допо-

могою ліній, рисок, важливих для впізнавання ознак предмета: форми, розміру, будови, руху, які передаються всіма видами мистецтва.

Прості прийоми рисування ліній та універсальність принципів побу­дови форми зробили рисунок основою графіки та інших видів мистецтва.

Особливості рисунка:

• рисунок виконують від руки;

• рисунок створюють на око;

• рисунок унаочнений;

• рисунок зображає і виражає.

За зображальними засобами рисунки бувають лінійні і тонові. Лінійний рисунок — світлий, легкий, узагальнений. Тоновий рисунок дає ширшу характеристику предмета і середовища завдяки передачі об’ємності фор­ми, освітлення, матеріальності і просторових відношень.

За технікою рисунки бувають оригінальні, які виконують в одному при­мірнику, і друковані, які виконують з кліше відбитком на папері (вони ма­ють назву естампи).

За цільовим призначенням розрізняють рисунки академічні і творчі. Академічний рисунок виконують, щоб навчитися рисувати, засвоїти прийом зображення, вивчити різні форми та ознаки. Для нього є харак­терною фіксація усіх головних рис, які визначають зовнішній вигляд пред­мета зображення. Творчий рисунок — це плід образотворчого мистецтва, яке образно виражає думки, почуття та світорозуміння художника.

У навчальній і творчій роботах широко застосовують начерк, етюд, ескіз.

♦ Знайдіть у словниках визначення цих понять, запишіть їх у свій робочий слов­ничок професійних термінів. Виконайте академічні і творчі рисунки.

+ Виконайте начерк, ескіз, етюд. Розгляньте дитячі рисунки. Подумайте над

можливістю виконання різних типів рисунків у дошкільному віці.

* Опрацюйте посібник: Костерин Н. П. Учебное рисование. — М., 1980.

Рисунок утворює основу будь-якого зображення. Художники-графіки

створюють рисунки, рисовані аркуші. Живописці «пишуть» свої картини, малюють, а графіки саме «рисують». Живописці працюють рідкими, тісто­подібними матеріалами, пастозними фарбами, графіки рисують твердими, переважно сухими матеріалами. Як і живописці, графіки працюють на площині, але їхній улюблений матеріал — не полотно і не дерево, а папір і картон.

Серед графічних матеріалів також трапляються рідкі й пастоподібні (туш, чорнило, паста), але графік користується ними інакше. Для вико­нання рисунка не погрібне складне приладдя, але щоб він був виразний, необхідно знати графічні матеріали. Вибір матеріалу зумовлений задумом художника, його чуттєвим сприйняттям об’єкта зображення, особливос­тей натури, а також часом, який має художник. Це можуть бути коротко­часні начерки, зарисовки або самостійні графічні твори.

Матеріалами для їх виконання слугують різні олівці, вугілля, сангіна, соус, пастель, чорнило, пензлі, палички, пера, фломастери, воскові крей- дочки, маркери, крейда тощо. Художники-графіки полюбляють працю­вати й чистими живописними плямами, користуючись пензлем. При цьо­му вони надають перевагу чорно-білому поєднанню. Англійці називають мистецтво графіки — «мистецтвом чорно-білого».

Ви відчули, як по-різному визначають графіку. Це мистецтво лінійне, точне, чорно-біле, мистецтво зображення світу сухими зображальними матеріалами. Звісно, виникає запитання: куди ж віднести «акварель» і «гуаш», які ми вже помістили у живопис? Колір є у графіці (сангіна, кольо­рові олівці, пастель, акварель, гуаш тошо), але не він визначає головну ознаку графіки,а її чорно-біла природа.

Найулюбленішим матеріалом художника для рисунка залишається гра­фітний олівець. За його допомогою можна створювати лінійні або тональні зображення (лінією або штрихом).

Вугілля як матеріал для рисування використовувалося ще прадавніми художниками. Шматочками деревного вугілля зі згаслого вогнища можна рисувати. Рисунки, зроблені вугіллям, сангіною або пастеллю необхідно закріплювати фіксатором.

Різні матеріали й техніки рисунка дають можливість передавати вра­ження від побаченого, підкреслювати характер і власне ставлення до того, що зображається. Часто художники комбінують різні матеріали, щоб підси­лити виразність рисунка.

Дряпання, гратаж (від фр. gratter — шкребти, дряпати) — дуже цікава техніка для початківців. Це робота товстою голкою або шилом на папері, натертому свічкою (воском) і вкритому тушшю (чорною чи кольоровою), або ж без воску — лише вкритому тушшю. (Придумайте картини на теми: «Подорож до невідомої планети», «Зоряне небо», «Святковий феєрверк», «Нічний сніг» та ін.). Ця техніка є підготовчою для більш складних — гравюра на дереві, ксилографія, ліногравюра.

♦ Знайдіть визначення цих термінів у словниках та внесіть їх у свої робочі

словнички.

Акватипія (від лаг. aqua — вода) — змішана техніка гуаші з тушшю. Ма­люнок гуашшю треба висушити і вкрити тушшю. Потім «проявити» у ван­ночці з водою (папір має бути цупким).

Плямографія і малювання крапкою є не менш цікавими техніками в ми­стецтві графіки.

Стиль графіті (від італ. graffiti — надряпані) можна визначити як по­бутові написи на стінах будинків, посуді тощо. Його виникнення по­в’язане з магічними знаками та посвяченнями (Стародавній світ та Се­редньовіччя). Сьогодні ним користуються специфічно (більш поши­рений у молодіжній кіч-культурі). Цікаво розглянути шрифти (комп­лект літер, що відтворює алфавіт, а також цифри та знаки). Шрифти розрізняються характером рисунка (гарнітура), нахилом (прямий, кур­сив, похилий), насиченістю (світлий, напівжирний, жирний), розміром (кегль).

♦ Виконайте різні шрифти, спробуйте малювати літери у стилі графіті.

Кожен графічний матеріал має свої особливості вираження і способи

зображення. Що стосується головних способів зображення, то пляма уза­гальнює плоскість і форми, лінія окреслює контур, виділяє головне, крап­ка і штрих не лише уточнюють і виділяють частини, а й створюють світло­тіньові нюанси. Образ, матеріал і спосіб зображення тісно переплетені між собою. Від їхньої взаємодії та узгодженості залежить гармонія в компо­зиції рисунка. Відомо: виразним вважається те, що викликає здивування,подив та інтерес. Видатний майстер малюнка Ж.-О.-Д. Енгр зауважував: шо простіші лінії та форми, то більше сили й краси.

Графічна техніка «туш-перо», або її стародавній різновид «бістр-перо», сягає корінням в далеке минуле. Нею користувалися майстри Заходу і Сходу (А. Пізанелло. «Голова коня». Італія. XV ст.). Хто б міг подумати, що лінією одного натиску можна «проспівати пісню» про задумливу жін­ку — так, як це зробив у своєму рисунку французький художник першої половини XX ст. Анрі Матісс. А малюнки пером «Пушкініани» нашої су­часниці Наді Рушевої! Тепер вони — історія... сумна історія обдарованої дівчини...

Перо дає дуже мінливу у своєму розвитку лінію, яка дивовижно збага­чує прийоми рисування.

♦ Спробуйте техніку рисунка пером і тушшю.

Експериментування з матеріалами з часом приведе вас до розуміння, що скупими графічними засобами можна дуже багато виразити.

Характер лінії, її плавність — пружність, кутастість — округлість, м’якість —твердість, переривчастість — неперервність, товщина — тонкість використовуються художником-графіком для передачі не лише обрисів та форм предметів, а й фактури матеріалу, з якого їх зроблено (скло, дере­во, метал тошо), характеру образів (спокійні, врівноважені рисують плав­ними лініями; енергійні, динамічні, неврівноважені — різкими, перерив­частими).

Мистецтво графіки — це контрасти і взаємодія чорного з білим. Мож­на рисувати графічними матеріалами: вугіллям, олівцем, тушшю, визна­чаючи темні, неосвітлені частини поверхні предмета. Однак є й інший спосіб рисування: не тінню, а світлом. Тут використовують білі графічні матеріали (крейду, білу пастель, білу гелеву ручку) на темному папері.

У начерках художники часто застосовують силуетне рисування (пенз­лем без попереднього прорисування контурів зображення). Для цього виду рисування бажано обирати предмети з нескладною формою. Кольоровий контраст привертає увагу і підсилює емоційне враження від рисунка.

До станкової графіки належать твори, які мають самостійне художнє значення (тематична композиція, портрет, пейзаж, натюрморт). Це ри­сунки або серії рисунків, а також ескізи, етюди, зарисовки з натури. Роз­гляньте репродукції: О. Сахновська. Серія «Донбас»; Л. Левицький. Серія «Старе і нове»; С. Красаускас. «Вічно живі»; О. Губарев. Серія «Різні про­фесії». Історія образотворчого мистецтва увічнила імена видатних худож­ників — майстрів станкової графіки. Це О. Кіпренський, К. Брюллов,

І. Рєпін, Ф. Кричевський, М. Врубель, П. Федотов.

Усі визначення ірафіки ніби розділяють графіку й живопис, намага­ються виокремити її у самостійне мистецтво. Це виокремлення зробити важко, адже графіка і живопис — два стовбури одного дерева, оскільки зображають світ на площині, хоча й різними матеріалами і техніками.

Придивіться до картин, написаних в техніці живопису, і ви побачите в них рисунок, тим більше, що будь-яка картина починається в робочому альбомі художника... з рисунка. Графіка дуже подібна до живопису. Є навіть твори, що їх з гіевною підставою можна зарахувати і до живопису, і до гра­фіки (візерунки подібні до декоративного живопису і до декоративної гра-

 

фіки). Проте, до якого з мистецтв зарахувати акварельні малюнки, навіть фахівці не мають єдиної думки. •

Особливого значення для нас набуває книжкова графіка (ілюстрація), художнє оформлення книжок та газетно-журнальної продукції.

Ілюстрація книжкова (від лат. іііизіїагіо — наочне зображення, висвіт­лення) — зображення, яке пояснює чи доповнює будь який текст, його зображальне, візуальне тлумачення (кольор. вкл., мал. 4—6). Це завдання визначає й обмежує її особливості: ілюстрація прив’язана до формату книжки, до характеру шрифту; поєднана із заставками, кінцівками, ініціа­лами в єдиному стилістичному рішенні. Ілюстрація може точно дотримува­тися тексту, походити від нього, а може вносити свої штрихи до характе­ристики літературного твору і навіть створювати образ, який перегукуєть­ся із текстом (ілюстрація до поетичних творів). Наприклад, ілюстрації В. Касіянадо повісті І. Франка «Борислав сміється», И. Дайца до збірки Н. Рибака, Г. Нарбута до поеми І. Котляревського «Енеїда», В. Седлярадо «Кобзаря», І. їжакевича до «Кобзаря». Ілюстрація може бути виконана як уклейка. Тоді вона має більш високе поліграфічне виконання, може бути кольоровою.

Ілюстрація до книжок — найпоширеніший вид образотворчого мис­тецтва, який трапляється дітям дошкільного віку. Вона візуалізує літера­турний твір, приваблює дитину зримими, яскравими образами, формує інтерес до книжки, сприяє становленню особистісної культури, допома­гає зрозуміти текст, запам’ятати зміст, активізує бажання навчитися чита­ти. Головним при цьому є те, що мистецтво книжкової ілюстрації може сприяти становленню й розвитку дитячого ілюстративного малювання. Наукові дослідження в цьому напрямі проводяться Р. Мірошкіною, Г. Су- хоруковою, О. Дроновою. Технологія педагогічного супроводу дітей на їхньому шляху до творчості має враховувати закони мистецтва книжкової ілюстрації.

Історія ілюстрації в дитячій літературі налічує кілька століть. Вона бере свій початок з часів появи першої друкованої книжки для навчання «Бук­вар» К. Істоміна (1692—1694). Ілюстрації гравіровані на міді Л. Буніним. Ставлення до дитячої книжки як до красивої речі почало формуватися наприкінці XIX ст. завдяки творчим знахідкам В. Васнецова, І. Рєпіна,

В. Сєрова, М. Врубеля, О. Бенуа, Г. Нарбута, І. Білібіна, Д. Мітрохіна.

Подією в історії книжкової графіки стала поява у 20-х роках XX ст. но­вого жанру — книжки-картинки. Специфіка з’явилась у книжках С. Мар­шака і В. Лебедєва. Вони працювали у співдружності як представники су­міжних мистецтв. Поезія допомагала рисунку й живопису, а живопис і рисунок допомагали поезії створювати цілком нове, художньо-концент- роване вираження реальних явищ життя. Художник створював зоровий образ, який у процесі читання та розглядання дитиною книжки утворю­вав з літературною розповіддю одне ціле. Творча манера В. Конашевича, М. Тирси, М. Лапшина, П. Пахомова, Є. Чарушина, В. Курдова, Ю. Вас­нецова, Г. Якутовича відпрацьовувалася на підгрунті творчої інтуїції, ав­торської фантазії, глибокого знання психології дитячого віку, власних спо­стережень та вивчення дитячих способів пізнання світу, творчих можли­востей дитини.

З кінця 50-х років XX ст. державні видавництва почали залучати відо­мих майстрів-графіків до ілюстрування книжки. Художники мають своє коло улюблених тем і сюжетів дитячої літератури, але всіх їх об’єднує ви­сока культура майстерності, чутливість до виховних та естетичних засад дитячої художньої книжки. Наприклад, Т. Мавріна використовує свій улюб­лений прийом — стилізацію під народну декоративну творчість (Т. А. Мав­ріна. Ілюстрації до книжки «Казкові звірі»). Колір відіграє декоративну роль. Творча манера Т. Мавріної тяжіє до дитячої манери малювання. До речі, Т. Мавріна є володаркою Золотої медалі Г.-К.Андерсена Міжнарод­ної ради книжки для молоді.

Звірі К. Рудакова співають, грають на музичних інструментах («Бре­менские музыканты»).

В ілюстраціях О. Кондакової («Золотий гусак») з майстерністю змальо­вано світ, де можуть з’явитися казки.

Цінувальник красивої книжки, здатний неквапливо, зі смаком прогор­нути цупкі сторінки, зможе оцінити видання, які ілюстрували О. Влади- ченко («Морозко»), О. Гарбаруков («Зачарована королева»).

Своєрідний стиль дитячої ілюстрації, декоративний, фольклорний, життєствердний створили Ю. Васнецов («Вовк і козенята», «П’ятдесят поросят»), Г. Скотіна («День і ніч»). Діти сприймають гумористичні ілюс­трації і полюбляють такий стиль ілюстрування. Художники цього жанру О. Каневський, В. Сутєєв, К. Ротов, І. Семенов, В. Щеглов, В. Горячев поєднують гумор високого класу з блискучою фантазією, вмінням поба­чити у повсякденному незвичайне, доброю іронією (В. Конашевич. «Вот какой рассеянный»).

Природа і тваринний світ надзвичайно приваблюють дітей. Відомі ху­дожники Є. Чарушин, Є. Рачев ілюструють твори, в яких дійовими особа­ми є звірі. Ілюстрації Є. Чарушина прості і зрозумілі, сповнені щирої лю­бові до тварин. Ю. Васнецов розповідає про тварин засобами казки, де лис є хитрий, вовк злий, ведмідь простуватий. Є. Рачев наділяє тварин характерами людей, одягає їх у національний одяг («Лисичка со скалоч­кой», «Два жадных медвежонка»).

Відомі українські художники Є. Миронова, М. Приймаченко, Н. Ма­карова, Г. Нарбут, В. Голозубов, Ю. та Є. Криги, В. Мельниченко, М. Бе­кало, Л. Голембієвська, О. Юдіна, С. Васильченко працюють у жанрі дитя­чої книжкової ілюстрації. Реалістичність, фактурність рисунків — особ­ливість творчості О. Юдіної («Вишиванка» В. Крищенка). Яскраві кольо­ри, використання елементів національного колориту, динамічність, емоційна забарвленість — характерні риси творчої манери С. Васильчен- ка («Про дівчину, яка всього боялась» Н. Забіли). Казковість, декора­тивність, стилізація — «почерк» Л. Голембієвської («Розумні рученята»). Стриманість колориту, чіткий рисунок, гнучка лінія характерні для мане­ри М. Бекала («Котигорошко»), Виразність і динамічність, уважність до міміки, відсутність зайвих деталей, акцент уваги на героях в ілюстраціях

Н. Макарової до оповідань та казок М. Коцюбинського («Десять робіт­ників»).

Карикатура (від італ. сагісага — навантажувати, перебільшувати) — на­вмисно перекручене, пародійне, підкреслено смішне, кумедне зображення обличчя або події. Жанр карикатури характерний для графіки, але іноді трапляється в живопису та скульптурі. У вузькому розумінні карикатура — це особливий жанр образотворчого мистецтва (графіки), який є формою зображальної сатири і має ідейну соціально-критичну спрямованість. Роз­квіт карикатури пов’язаний, як правило, з періодами соціальних конф­ліктів, епохами найбільшої активності народу, коли вона стає сильним та дієвим засобом боротьби демократичних сил.

Як прикладом для розглядання можна скористатися творчістю Кук- риніксів (творче товариство художників М. Купріянова, П. Крилова, М. Со­колова) та українського художника А. Базилевича, російських В. Сєрова, М. Черемних, Д. Моора, Б. Пророкова та ін.

Комічний ефект досягається поєднанням реального з фантастичним, збільшенням та загостренням характерних рис фігури, обличчя, костюма, поведінки людей, зміною їхніх стосунків з навколишнім середовищем, використанням несподіваних сполучень та уподібнень. У цьому значенні карикатура володіє надзвичайно широким діапазоном тем. Джерела такої карикатури — в античній художній культурі, пізніше її можна побачити в мистецтві Середньовіччя, народній творчості, особливо в лубку. Методи карикатури використовуються в різних видах і жанрах мистецтва (плакат, газета, журнальна графіка). Знайдіть такі приклади. Діти старшого до­шкільного віку іноді виконують малюнки, схожі на карикйтури, комікси; часто вони маноють героїв мультфільмів.

♦ Спробуйте помалювати в жанрі карикатури. Скористайтеся для цього по­сібником: Знциююпедия рисований / Пер. с англ. Т. Покидаевой. М.,

2000.

Плакат (від лат. рІасаШт — свідоцтво) є видом графічного мистецтва, який має свою історію, пов’язану з історією суспільства. Це різновид дру­кованої графіки, масова форма образотворчого мистецтва. Плакат завжди звернений до значної маси людей, тому його особливими ознаками є. відносно великий розмір, чіткість та лаконізм зображальної мови, орга­нічна єдність зображення і тексту. Найбільш поширений агітаційний пла­кат.