Художній образ у мистецтві 3 страница

Робота над композицією передбачає також вибір та розробку сюжету, пошук формату і розміру, матеріалу виконання, тонального та кольорово­го рішення майбутнього твору.

Композиційний центр — головний, провідний елемент композиції, який організує усі її частини. Звичайно, він виступає також смисловим центром картини (малюнка) і вирізняється кольором, розміром, освітлен­ням, розміщенням, лінійною перспективою.

Елементами композиції є: динаміка (рух, поза, жест, міміка), ритм, симетрія, контраст, лінія горизонту (висока, низька); перспектива (ліній­на, повітряна), точка зору.

Ритм виникає внаслідок взаємодії ритмічних елементів [як повторен­ня та чергування фігур (зображень)]. Сприймання ряду зображених фігур асоціативно викликає і створює ілюзію руху. Орнаментальний ритм (по­вторення зображень) є характерною ознакою композиції дитячих ма­люнків.

Симетрія — грецьке слово, яке означає «гармонію», «пропорційність», «розмірність», «домірність». Кожна симетрична фігура (чи група фігур) має один або кілька елементів симетрії: вісь симетрії, площину симетрії або вісь переносу (наприклад метелик). Вони відтворюють рух і надають йому того чи того характеру. Якшо у предметі чи фігурі відсутні елементи симетрії, то їх називають асиметричними. Асиметрія надає пластичній формі динаміки і виявляє її потенційну здатність до руху.

Рівновага в образотворчому мистецтві відповідає поняттю «зорова стійкість пластичної форми». Найпростішим засобом досягнення компо­зиційної рівноваги є симетрія. Життєвість та краса предмета або малюнка здебільшого залежать від рівноваги.

Кожна річ, предмет мають низку несхожих властивостей та ознак, про­тилежностей (контраст). Контраст підсилює відчуття різниці між пред­метами, частинами їх або ознаками і є засобом вираження краси світу у єдності, узгодженості, гармонії всіх його форм та засобом передавання їх протилежності.

Композиція має свої основні закони, знання яких дасть змогу зробити аналіз художнього твору, грамотно виконати власний і допомогти дитині у створенні нею виразного малюнка.

• Закон єдності змісту і форми (зміст і форма — дві сторони одного цілого у творі мистецтва).

• Закон цілісності (зобов’язує художника підпорядковувати всі елемен­ти і частини твору його задуму: колористична цілісність, просторова, пред­метна).

• Закон типовості і новизна (персонажі твору сприймаються як уза­гальнені, як конкретні, як новаторські).

• Закон контрастів (контрасти розміру, форми, тональні контрасти, колірні контрасти тощо).

• Закон підпорядкування всіх закономірностей і засобів композиції задуму (забезпечує цілісність твору).

♦ Знайдіть у творах живопису приклади дії визначених законів. Спробуйте

перевірити дію цих законів у дитячому малюнку. Проаналізуйте власні ма­люнки.

Типи композиції: відкрита, закрита (фрагментарна, орнаментальна, кулісна).

Цікаві висловлювання про композицію знаходимо, наприклад, у П.-Е.-Т.-Руссо, художника-пейзажиста барбізонської школи: «...Компози­ція розпочинає існування з того моменту, коли предмети починають зоб­ражатися не заради них самих, але задля того, щоб їхній зовнішній вигляд передав відгуки, які вони викликали в нашій душі... Зробимо так, щоб у наших творах першою думкою було виникнення життя, — зробимо так, шоб людина дихала, шоб дерево справді росло б...» [Руссо П. Из писем

А. Сансе (1863)//Рисунок. Живопись. Композиция: Хрестоматия/ Сост.

Н. Н. Ростовцев и др. — М., 1989. — С. 153].

Перспектива. Поняття «перспектива» (від фр. «побачений через щось») зародилося у Середньовіччі. Художник, малюючи з натури, закріплював перед собою сітку. Така сама сітка була нанесена і на папір, де художник малював. Дивлячись через цю сітку на деталі натури, він малював їх у тих самих квадратиках сітки на папері. Таким чином методи роботи зумовили появу назви.

Зародження перспективи як точної науки належить до доби Відрод­ження. Основні її закони відкрили художники П. де ла Франческо, Лео­нардо да Вінчі, А. Дюрер.

Лінійна перспектива — один зі способів зображення предметів на пло­щині у зв’язку з уявними змінами їх величини та форми, викликаних роз­міщенням цих предметів у просторі та їхньою віддаленістю від спостері­гача. Однією з умов для перспективного малювання є вміння визначити лінію горизонту. Вона завжди на висоті очей художника і практично збі­гається із зображенням лінії видимого географічного горизонту. На ма­люнку потрібно визначити і провести лінію горизонту.

♦ Знайдіть репродукції творів живопису з лінійною перспективою. Спробуйте виконати малюнки на основі лінійної перспективи. Розгляньте дитячі ма­люнки.

Повітряна перспектива подає зображення кольорових і тонових взаємо­відношень предметів залежно від умов освітлення, розміщення їх віднос­но того, хто малює. Для розв’язання питань повітряної перспективи треба пригадати закони фізики, які розкривають суть оптичних явищ, враховува­ти фізіологію зорового сприймання людиною навколишнього простору. За­кони повітряної перспективи насамперед пояснюють, як і чому змінюється насиченість кольорів (між віддаленими предметами і тим, хто малює, є шар повітря, стан атмосфери впливає на просторові зміни кольору).

♦ Знайдіть репродукції творів живопису з повітряною перспективою. Виконай­те вправи на спостерігання і споглядання у природі. Спробуйте скористатися законами повітряної перспективи в малюванні. Розгляньте дитячі малюнки. Світлотінь. Здатність впізнавати реальні предмети за їхнім зображен­ням на папері виникає у ранньому віці.

Світлотінь і колір — це ті елементи, завдяки яким ми сприймаємо об’ємну форму, матеріал, просторове розміщення предметів. Освітленість поверхні предмета залежить від його відстані до джерела світла, а також від кута падін­ня світлових променів (світло, полиск, напівтінь, тінь, рефлекс, спаднатінь).

Тіні, що є на самих предметах у місцях, куди не потрапляють промені світла, називають власними тінями, а тіні, кинуті на освітлену частину по­верхні іншим предметом, який заступи в шлях світловим променям, нази­вають спадними тінями.

♦ Знайдіть визначення елементів світлотіні. Розгляньте об’ємний предмет під перпендикулярно спадним світловим променем і визначте місцеперебування кожного елемента світлотіні. Намалюйте об’ємні форми. Розгляньте ди­тячі малюнки.

Деталізація (від фр. detail — подробиця) — виконання твору зі значною кількістю дрібниць та подробиць. Деталізація, якщо нею користуються в міру, уточнює задум, додає ясності композиції. Надмірна деталізація може призвести до загублення задуму у подробицях, відвести від головного в композиції. Деталь може вдосконалити форму, уточнити характеристику образу. Деталі у творах мистецтва часто виступають символами — «кодом», який є елементом творчої (авторської) манери художника.

♦ Попрацюйте зі словниками символів: Карр-Гамм С. Словарь символов в ис­кусстве: Иллюстрированный ключ к живописи и скульптуре: Пер. с англ. — М., 2003. Виконайте вправи-тренінги з репродукціями творів живопису. Спробуйте проаналізувати дитячі малюнки.

Звертаємо вашу увагу на те, що саме деталізація є характерною озна­кою малюнків дошкільнят.

Ми розглянули виражальні засоби живопису. Історія світового мис­тецтва надає чимало яскравих прикладів про пошуки виражальних засобів, здатних допомогти художнику глибоко та емоційно розкрити творчий за­дум, яскраво виразити життя і світ переживань людини. Саме ці пошуки і привели до виникнення художніх напрямів (реалізм, примітивізм, сюр­реалізм, абстракціонізм, імпресіонізм та ін.), оригінальних творчих ма­нер художників В. Тропініна, Т. Яблонської, А. Куїнджі, М. Врубеля, К. Моне, А. Лентулова, К. Малевича, С. Далі та ін.

Жанри живопису

Пейзаж (від фр. paysage, pays — країна, місцевість) — жанр або окремий твір, у якому головним предметом зображення є природа (кольор. вкл., мал. 10, 11). Як самостійний жанр, пейзаж виник в добу Відродження. За характером зображення розрізняють: ландшафт (зображення сільської місцевості), ведуту (зображення міста), марину (зображення моря), гірські, космічні, панорамні, героїчні, пастораль та інші види пейзажу.

Із розвитком цього жанру збільшився інтерес до передачі повітряного середовища (лінійної та кольорової перспективи).

Талановитість художника здатна створити повну ілюзію звучання німої природи і тим досягти вершин її художнього освоєння. Це можна сказати про творчість І. Левітана, А. Куїнджі, М. Ромадіна, І. Айвазовського, А. Ри- лова, І. Шишкіната інших «академіків пейзажу». Серед фундаторів україн­ського пейзажу В. Орловський, С. Святославеький, П. Левченко, І. Похи- тонов, С. Васильківський та ін.

У Давньому Китаї особливий жанр живопису («гори-води») існував іще в VII ст. Китайці одухотворювали сили природи. У зображеннях гір, водоспадів, гірських потоків вони бачили віддзеркалення людської долі, переживань.

Творчі пошуки імпресіоністів (К. Моне, О. Ренуар, Е. Мане, Н. Пуссен та ін.) запалили сонячне світло в пейзажах. Завдяки унікальній технології розкладення кольорової плями в пейзажі з’явилося мерехтіння, рух по­вітря (К. Коровін, А. Лентулов, М. Волошин).

Головний виражальний засіб пейзажу — колір. Він має емоційну забар­вленість, викликає певні почуття, формує настрій картини (білий колір — легкий, чистий; чорний — похмурий, важкий; червоний — схвильований, напружений; блакитний — тендітний, прохолодний). Будь-який колір, зокрема жовтий і червоний, із синім відтінком сприймається холодним, а з червоним і жовтим (зокрема синій) — теплим. Сприймання колориту пейзажу викликає певний настрій (смуток, сум, тугу, світлу радість, підне­сення, співчуття, захоплення та ін.).

+ 3 огляду на це спробуйте осмислити мистецтвознавчий термін «пейзаж настрій». Знайдіть і розгляньте відповідні репродукції творів живопису.

Філософське споглядання та осмислення пейзажного твору зумовле­не символічною природою мистецтва. Художник не випадково обирає об’єкти зображення (дерева, квіти, кущі, птахи і тварини; форма хмар, гірські силуети). З їхньою допомогою художник «шифрує», а глядач «роз­шифровує» смисл, ідею, задум твору.

Значну роль у пейзажі відіграє знайдений художником спосіб передачі простору. Як правило, він користується лінією, яка відокремлює один план картини від іншого (земля — вода — горизонт — небо). Так, при високому горизонті монументально виглядають земля, вода, гори, при низькому — простір неба тощо.

Для сприймання пейзажу особливого значення набуває перспектива (від лат. perspicio — ясно бачу). Пряма лінійна перспектива слугує художнику для передачі простору. Ми бачимо простір, який іде від нас удалину. Якщо простір спрямований назустріч глядачу— художник скористався лінійною зворотною перспективою. У першому разі ми ніби спостерігаємо природу осторонь, а в другому — перебуваємо в її оточенні. Існують у пейзажі то­нова й повітряна перспективи. Тонова утворює простір за допомогою тону (теплий—холодний); повітряна — чіткістю зображення (на відстані пред­мети та об’єкти втрачають чіткість форми).

У пейзажі для образного рішення картини особливого значення набу­ває точка зору, з якої художник дивиться на те, що зображається (ракурс «жаби», «вершника», «пташиного польоту»).

Пейзаж може сприйматися як динамічний і статичний. Динаміка, рух повітря передаються зміною звичної форми, фактурою кольору, експре­сією мазка (дерева схиляються до землі, хмари мчать небом, хвилі на воді). Рівні горизонтальні лінії викликають відчуття спокою. Вертикальні — ве­личні, переможні, тріумфальні; діагоналі — тривожні, схвильовані. Ритм форм, ліній, плям, колориту формує композицію і змушує картину «зву­чати», ставати живою і динамічною.

Розуміння мови пейзажного живопису допомагає усвідомити задум художника; відчути насолоду від спілкування із твором, радість відкриття прекрасного у звичайному, бажання творчо спілкуватися з природою.

Щодо класифікації пейзажів, у мистецтвознавстві виокремлюють: ар­хітектурний («Кремль», В. Непийпиво), міський («Москва. Вулиця Горь­кого», О. Герасимов), парковий («Парк узимку», С. Шишко), індустріаль­ний («Веселка», Г. Нисський), морський («Чорне море», І. Айвазовський), сільський («Весна на Україні», С. Васильківський), гірський («Згірок з мармуру і гори зі скла», М. Волошин). Класифікують пейзажі за масштаб­ністю: широкий (панорамний, який охоплює далечінь) та інтимний (який зображує окремі затишні, відлюдні куточки природи, що є дорогими серцю художника: «Московський дворик», В. Полєнов).

Мариною (фр. marine від лат. marinus — морський) називають розділ пейзажного жанру, присвячений картинам з морською тематикою: схід або захід сонця, туман, місячне сяйво на морі, штиль, шторм, морські баталії, кораблі. Як самостійний жанр виокремився у XVII ст. З розвитком жанру художників-мариністів дедалі більше почало цікавити саме море, його мінливість. Незрівнянним мариністом був І. Айвазовський. Феодосійська картинна галерея — один із найстаріших художніх музеїв України (Крим). Її експозиційні зали розміщені в будинку, де пройшли життя і творчість художника. Основою зібрання Феодосійської галереї були 49 картин, що їх заповів художник місту.

♦ Побувайте у Феодосії, зайдіть у галерею І. Айвазовського. Помилуйтеся морськими пейзажами. Зберіть репродукції творів художника. Вони до­поможуть вам розгорнути цікаве й корисне спілкування з дошкільнятами. Побачите, якими цікавими будуть потім дитячі малюнки!

 

Пейзажі бувають співзвучні музиці, поезії. З огляду на це їх поділяють на епічні (розкривають велич землі — «Жито», І. Шишкін), романтичні (викликають сильні, яскраві почуття — «На дикій півночі», І. Шишкін), драматичні (в яких усе зображене є мінливим і напруженим — «Притих­ло», М. Дубовський); ліричні (сповнені щастя, радості — «Березень»,

І. Левітан); філософські (містять глибокий смисл, роздуми, споглядання — «Над вічним спокоєм», І. Левітан); космічні, підводні, підземні пейзажі (містять невизначеність, таємничість, ворожість до людини, але по-своє­му прекрасні, величні, змістовні — «Нова планета», К. Юон).

Працюючи над пейзажем, художники або відображають свої пере­живання, настрій, погляди, або заглиблено досліджують життя приро­ди, розглядають її образи як матеріал для створення картин. У прак­тиці образотворчого мистецтва вважається, шо саме пейзаж із його неви­черпним багатством колориту і різноманітністю форм живої природи да­рує художникам особливі можливості для демонстрації власної майстерності.

Природа своєю унікальною красою, мінливістю, барвистістю і різно­манітністю об’єктів та явищ живить дитячу творчість. Це спостереження зумовлює звернення до пейзажного живопису як засобу розвитку пейзаж­ного малюнка в педагогічній технології розвитку малювання дітей до­шкільного віку.

Щоб переконатися в цьому, зверніться до робіт: Дронова О. Діти малюють пейзаж//Дошк. виховання. — 1998. — № 8; Зубарева Н. М. Дети и изобрази­тельное искусство: Натюрморт и пейзаж в эстетическом воспитании де­тей 5—7 лет. — М., 1969. ^

Портрет (від фр. portrait — зображення людини або групи людей, у яко­му відтворено виглядлюдської індивідуальності). Портрети бувають парні, групові; фас і профіль. За композицією портрети виконують як погруддя, поясні, на повний зріст (кольор. вкл., мал. 7—9). Разом із зовнішньою схо­жістю портрет зберігає і відбиває духовний світ людини, створює типовий образ представника народу, класу, епохи: О. Атаманчук. «Портрет О. В. То­каревої»; В. Зарецький. «Дівчата»; М. Божій. «Медсестра». Жанр портре­та вважають складним із двох причин: по-перше, художник ніби зали­шається віч-на-віч із зображеною людиною і часто ми навіть не знаємо, шо це за людина; по-друге, художник не просто повторює вигляд люди­ни, він розмірковує, думає про неї, прагне осягти її внутрішній світ та ви­разити своє розуміння, тобто розкриває її образ.

Перші твори портретного жанру мали назву «гіарсуни» (від слова «пер­сона», лат. persona — особа, обличчя). Вони мали світський характер і ви­конувалися на дерев’яних дошках.

Автопортрет — портрет художника, створений ним самим (задопомогою дзеркала або системи дзеркал). В автопортреті художник виражає власну самосвідомість, оцінку власної особистості і творчих принципів (Ф. Кри- чевський. «Автопортрет у білому кожусі»).

Художник І. Грабар вважав портрет вищим мистецтвом. Цінність пор­трета залежить від того, наскільки глибоко художник осягнув і зрозумів внутрішній світ людини. Блиск очей, відтінки кольору, фон, постава, «ма­люнок» обличчя, складна гра світла й тіні, одягта атрибути здатні передати певний «рух«внутрішнього життя людини, стать, професію, улюблені заняття, емоційний стан, смак, соціальне становище та інше.

Художник В. Сєров говорив, що будь-яке обличчя людини є таким складним, своєрідним, що в ньому завжди можна знайти риси, гідні ху­дожнього відтворення, іноді позитивні, іноді негативні.

Живописний портрет — це ніби відлуння почуттів людини, застигла мить її життя у невблаганному плині часу. Портретні зображення можна побачити у книжкових мініатюрах, у розписах гробниць, храмів, палаців.

Як самостійний жанр, портрету європейському мистецтві зароджується в XV ст., а в XVII ст. набуває особливого розквіту (творчість голландців Г. ван Рейна Рембрандта, Ф. Гальса; фламандця А. ван Дейка; іспанця Д. де Веласкеса). У Росії розквіт портретного мистецтва припав на XVIII ст. (Ф. Рокотов, Д. Левицький, В. Боровиковський), набув розвитку вXIХет. (В. Сєров. В. Гропінін), на початку XX ст. відбився у творчості Б. Кусто- дієва, К Петрова-Водкіна, К. Малевича і досяг сучасних форм у твор­чих пошуках С. Малютіна, О. Герасимова, Т. Яблонської, О. Пластова, Д. Жилінського, М. Нестерова та ін.

В історії українського мистецтва найстарішими станковими творами, що збереглися до нашого часу, є портрети XVI століття. Саме в цей період портрет в українському живопису стає окремим жанром. Зароджуються основні його різновиди й типи. Давні портрети чітко розподілялися за своїм призначенням. Існували зображення, головна мета яких полягала в установленні життя й діяльності видатних осіб, в увічненні їхніх образів («Портрет Богдана Хмельницького», «Роксолана» невідомого художника).

Надзвичайно популярними були портрети людей, що уславилися не лише своїми світськими справами, а й щедро жертвували на церкви і мо­настирі, де й поміщалися їхні так звані мотивні або донатореькі портрети. У таких творах людина зображувалася найчастіше на повний зріст, у пиш­ному одязі, з пояснювальними написами і гербами (портрети Івана Де­ниска та Юхима Дарагана, Наталії Розумовської).

В українському портретному живопису впродовж років складалися родові портретні галереї, що стали своєрідною історією в образах. Гумані­стична спрямованість і висока мистецька цінність давніх портретів робить їх образним літописом свого часу, що є невід’ємною складовою історії куль­тури нашого народу.

Значний пізнавальний, інтелектуальний, евристичний, емоційно-пси­хологічний потенціал портрета, «закодований» у колористичному (колір), композиційному (поза, жест, міміка, організація простору і середовища), змістовому (фон, одяг, деталі) рішенні образу людини художником, вияв­ляється доступним для осмислення дитиною 5—6 років. Про її готовність до цієї складної діяльності свідчать дослідження В. Мухіної, Г. Кошелєвої, О. Кононко, Р. Чумічевої, О. Дронової. Ознайомлення з портретним жан­ром живопису може допомогти дитині «увійти у світ людей», гармонізува­ти власні стосунки із соціумом, активізувати творчі вияви в малюванні. На матеріалі портретного живопису можна побудувати цікаву й результа­тивну методику навчання малювання людини.

♦ Краще зрозуміти особливості портретного жанру вам допоможуть впра­ви-тренінги на усвідомлення символіки кольору, руху (жест, поза), а також оточення: рослин, предметів і тварин, яких художник малює для підси­лення характеристики образу. Доповніть свою колекцію репродукціями портретного живопису.

Натюрморт (від фр. nature morte — «мертва» природа) як жанр живо­пису виник у Європі на межі XVI—XVII ст., але його історія почалася знач­но раніше. Термін з’явився на початку XIX ст. у Франції і витіснив більш поширені у XVIII ст. слова — голландське stilleven (нерухома натура) і німецьке — stilleben (спокійне життя).

«Натюрморт — це жанр, у якому художник виражає своє ставлення до дійсності через зображення предметів, котрі він поєднує спочатку в нату­рі, а потім на полотні смисловими та естетичними зв’язками, що не обов’яз­ково зумовлені жигтєподібними, побутовими, просторовими взаємина­ми між цими предметами [Черлинка Г. К. Натюрморт всоветскойживопи­си // Искуссгво. — 1988. — № 5. — С. 13].

Головний зміст картин у жанрі натюрморт визначають предмети (хатнє начиння, посуд, атрибути будь-якої діяльності, їжа, букети квітів, вироби народних ремесел тощо).

Художник зображає зовнішній світ: форму, колір, фактуру предметів, щільність, м’якість, соковитість, вологість, свіжість, прозорість, тен­дітність, крихкість. Пізнаються не лише фізичні властивості речей, а й переважно їхнє значення для людини, роль, яку вони відіграють у житті людей.

Художник розглядає предмети близько — спокійно, уважно, неспішно, показує їх глядачеві крупним планом, з різних ракурсів (цілі, розрізані, розбиті). Усе це дає йому змогу виявити такі характеристики і властивості предметів, які змушують глядача по-новому побачити звичні і знайомі речі, оцінити їхню красу (кольор. вкл., мал. 15—17).

Японська мудрість навчає: «Вдивляйтеся у звичне й побачите несподі­ване, вдивляйтеся у некрасиве й побачите красиве, вдивляйтеся у складне й побачите просте, вдивляйтеся у мале й побачите величне...».

Хоч предмети — неістоти, але вони все ж таки спілкуються з нами, своє­рідною мовою розповідають про себе, про своїх власників, епоху, ду­ховність, Космос. «Тихі», статичні, вони живуть своїм особистим життям, сповненим пристрастями і суперечками, повторюють і нагадують людей (Р. Фальк. «Червоні меблі»; К. Петров-Водкін. «Виноград і яблуко», «Яб­луко і лимон»).

У натюрморті візуалізовано філософські теми сенсу життялюдини. Го­ловна функція цього жанру — надати незмінності мінливому, закріпити, увічнити нестійку красу, стримати швидкоплинність часу. Це надає на­тюрмортам філософської глибини, яка приваблює глядача.

Діалог глядача з картиною розгортається на тлі уяви і фантазії, асоціа­тивного мислення, занурення у світ предметів, речей, рослин і тварин. Вони супроводжують нас у повсякденному житті. Головне, що поєднує всі ці предмети, — це вплив на них людини: фрукти, вирощені і зібрані, квіти, зрізані й поставлені у вазу, хліб, спечений... Усі речі, предмети в на­тюрморті виступають, крім побутового, ще й у метафоричному, символі­чному значенні. Згадаймо символіку кольору, форми, квітів і тварин (чер­вона троянда — любов, кохання; акація — безсмертя; гвоздика — заручини; лілея — чистота, цнотливість; кавун — родючість; яблуко — насолода; виноград — відродження; коло — досконалість; вінок — життєва сила, пе­ремога; дятел — захист; лелека — відданість, безсмертя; мушля, ваза — жіночність; ключ — влада, вибір, знання).

Натюрморти голландських майстрів XVI—XVII ст. зберігають уро­чистість парадних банкетів і свят (П. Брейгель, Я.-В. Гейсум, Ф. Гальс).

У розкішних натюрмортах П. Класа, В. Геда, В. Гальфа, А. ван Бейрена вражає любовна увага до особливостей кожного предмета, вміння тонко поєднати матеріал і фактуру.

У фламандських натюрмортах рамки картин є надто тісними для буян­ня дарів Фландрії (Ф. Снейдрес).

Натюрморти французьких імпресіоністів мають вигляд декоративних панно (Е. Мане, О. Ренуар, К. Моне).

На початку XX ст. натюрморт стає своєрідною творчою лабораторією живопису. Майстри «фовізму» (від фр. fauve — дикий) прагнули емоцій­ної сили художнього вираження, стихійної динаміки письма і виявляли себе різким узагальненням об’ємів (А. Матісс). Представники кубізму (від фр. cube — куб) у натюрмортах захоплюються розкладанням складних форм на прості (П. Пікассо).

Російські майстри початку XX ст. (К. Коровін, А. Лентулов, П. Конча- ловський, І. Машков та ін.) збагатили мистецтво натюрморту декоратив­ністю, романтикою, тонкою колористичною гармонією, проектуванням світу речей у традиціях художніх об’єднань «Бубновий валет», «Блакитна троянда», «Світ мистецтва».

Розквіт доби соціалістичного реалізму (40—50-ті роки XX ст.) відбився у мистецтві натюрморту в тяжінні до предметності, естетизації предмет­ного середовища (П. Кузнецов, Ю. Піменов, В. Стожаров, О. Нікіч та ін.).

Особливим ставленням до предметного світу привертає увагу «поп-арт» (від англ. popufarart — популярне, загальнодоступне мистецтво) напрям авангардного мистецтва, який використовує реальні предмети урбанізо- ваного побуту (упаковки товарів, деталі машин, предмети хатнього на­чиння) для створення з них довільних комбінацій, які й пропонуються як твори мистецтва. Термін виник у 1956 р. і належить співробітнику Музею Гугенхайма —Лоуренсу Елоуейю. «Поп-арт» проголосив «повернення до реальності», розкриття естетичної цінності зразків масової продукції, пред­метів штучного, рукотворного матеріального середовища. Для нього є ха­рактерним прагнення епатажу, тому цей напрям виявився замкненим у колі формальних експериментів (Дж. Сігал, Р. Раушенберг, К. Олденбері).

Українські художники активно осягають широке коло виражальних засобів: композиція (постановка натюрморту), форма (загальний об’єм предмета), перспектива (відстань між предметами, ракурс), світло (під­креслює об’ємність, глибину композиції, акцентує центр), тінь, полиск, рефлекс, світлотінь, матеріал (фактура предмета); колір і фон (мають знач­не психологічне, емоційне навантаження); передають національний ко­лорит характер і красу душі українського народу.

З дошкільнятами можна розглядати й обговорювати, наприклад, «На­тюрморт» О. Новаківського, «Натюрморт» А. Ерделі, «Квіти» А. Петриць- кого, «Новий хліб» Ф. Манайла, «Південне сонце» М. Глущенка.

Ознайомлення дітей з мистецтвом натюрморту залучає їх до предмет­ного світу. Педагогічна технологія складається з ознайомлення з творчим процесом художника, набуття досвіду розглядання твору, активних твор­чих дій з предметами (складання натюрморту, художньо-дидактичних ігор); малювання з натури, імпровізацій. Розвиток предметного малювання може розгортатися за законами мистецтва натюрморту. Малювання натюр­морту може бути підготовкою до тематичного, сюжетного малювання.

Особливості педагогічного спілкування з дитиною на матеріалі мис­тецтва натюрморту розглядалися Н. Зубаревою [Дети и изобразительное искусство: натюрморт и пейзаж в эстетическом воспитании детей 5—7 лет. — М., 1969]; Н. Курочкіною |Знакомство с натюрмортом //Библиотека про­граммы «Детство». — СПб., 1996].

♦ Ознайомтеся з цими роботами. Розгляньте дитячі малюнки. Знайдіть серед

них натюрморти і пейзажі. Намалюйте натюрморт і пейзаж.

Жанри виникали в різні часи. До стародавніх жанрів належить анімаліс­тичний (під фр. апііпаїе — тварина). Саме йому найбільшу увагу приділяли первісні художники. Це галузь образотворчого мистецтва, присвячена зображенню тварин. Анімалістичний живопис поєднує в собі природни­чо-наукові і художні започагкування. Зображення тварин з часів первіс­ного мистецтва до сьогодення мають широкий діапазон: від натуралі­стичних до стилізованих символічних, алегоричних, фантастичних або казкових.

Тваринний світ нескінченно різноманітний та барвистий, але малюва­ти тварин непросто, адже вони не можуть позувати. Художник-анімаліст уважно спостерігає та вивчає їхню поведінку й характер.

Яскраво-життєві стилізовані фігури тварин і птахів знаходимо в мис­тецтві Стародавнього Сходу, пам’ятках «звірячого стилю» в Європі й Азії (скіфи, сармати та ін.), у мистецтві Африки, Океанії, давньої Америки. Зображення тварин трапляються в античній скульптурі, мозаїках. У Се­редньовіччі в Європі були поширені алегоричні й фольклорні, гротескові й казкові образи птахів та звірів. У добу Відродження художники почали малювати тварин з натури (А. Пізанелло, А. Дюрер), але анімалістичний живопис як такий і перші художники-анімалісти з’явилися в Китаї (VIII— XIII ст.). У Європі — в XVII ст. (Голландія, Фландрія) та XVIII ст. (Фран­ція, Росія). У XIX — на поч. XX ст. поряд з романтичним замилуванням силою і спритністю тварини зростає прагнення до більш точного вивчен­ня тварин у природному середовищі, до яскравого пластичного характе­ризування (В. Ватагін, 1. Єфимов, Є. Чарушин).

Найбільш поширеним є побутовий жанр. До нього належать твори, в яких відображено події повсякденного життя (О. Кульчицька. «Діти на леваді»). На картинах побутового жанру немає портретів, хоча зображено людей. їхні обличчя вигадані художником, бо для нього важливіше роз­повісти глядачеві не про індивідуальність, а про маленькі звичайні домашні події. Це наш побут, реальне життя. Картини нагадують театральні сцен­ки (кольор. вкл., мал. 12—14).

Побутовий жанр виділився як особливий у феодальну добу в країнах Далекого Сходу та в період формування буржуазного суспільства в Європі. Періоди розквіту жанру пов’язані з розвитком демократичних та реалістичних художніх тенденцій, зі зверненням художників до зображення праці та народного життя.

Зображення побутових сцен присутні вже і в первісному мистецтві (мисливські сцени), у давньосхідних розписах (зображення життя царів та вельмож, ремісників, землеробів), у розписах ваз Давньої Греції. Знач­не місце вони посідали також у давньоримському мистецтві.

У Середньовіччі (Європа, Азія) жанрові сиени часто вплітались у ре­лігійні та алегоричні композиції.

У добу Відродження (Європа) релігійні сцени та алегорії набувають ха­рактеру розповіді про реальну подію, збагачуються побутовими деталями (Джотто, А. Лоренцетті, Ян ван Ейк), з’являються зображення трудової діяльності людини (М. Шонгауер, Ф. Косса).