| Назва принципу | Зміст принципу |
| Єдності | Виконання бюджетів ґрунтується на єдиній нормативно-правовій базі, застосовується єдина бюджетна класифікація видатків та порядок здійснення видатків, всі видатки відображаються в єдиній національній грошовій одиниці. |
| Повноти | Всі видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування повинні бути передбачені відповідним бюджетом та включені до звіту про виконання місцевого бюджету. |
| Цільового використання | Бюджетні кошти повинні бути використані на цілі, які передбачені в затвердженому бюджеті. |
| Раціональності | Бюджетні ресурси повинні використовуватися економно, не допускатися марнотратства і втрат суспільних коштів. Бюджетні видатки повинні забезпечувати максимальний ефект для територіальної громади. |
| Публічності | Відомості про хід виконання місцевого бюджету повинна бути оприлюднена |
| Прозорості | Інформація про виконання бюджету повинна надаватися у зрозумілій формі, містити всі важливі аспекти |
Касове виконання видаткової частини бюджету передбачає здійснення дій щодо видачі бюджетних коштів. Відповідно касовими видатками бюджету виступають операції щодо грошових виплат з бюджетних рахунків на рахунки одержувачів трансфертів, фізичних та юридичних осіб, які постачали бюджетним установам товари, виконували роботи та надавали послуги, а також на інші передбачені бюджетом цілі. Прикладом касових видатків бюджету можуть бути перерахування коштів бюджетною установою постачальникам канцелярського приладдя.
Важливим елементом бюджетної системи в цілому та процесу виконання бюджету зокрема, є система бюджетної звітності. Вона забезпечує необхідними відомостями органи державного управління та місцевого самоврядування, що служить основою для оперативного вжиття необхідних управлінських заходів, а також є джерелом інформації про виконання бюджету для громадян. Основою інформаційного забезпечення бюджетної системи виступає бюджетний облік який є базою для формування достовірної бюджетної звітності, а також виконує контрольні функції. В світовій практиці організації бухгалтерського обліку виконання бюджету розрізняють два методи – метод нарахувань та касовий метод (рис. 5.3).
Рис. 5.3. Відмінності між касовим методом та методом нарахувань бухгалтерського обліку виконання видаткової частини бюджету.
Касовий метод обліку виконання бюджету фіксує операції в момент руху грошових коштів. Бюджетний облік при застосуванні цього методу відображає інформацію про рух фінансових активів бюджету, а також може забезпечувати інформацію про планові показники бюджету, величину зобов’язань. Інформація, яка отримана таким чином, є обмеженішою, порівняно з тією, яка отримується при застосуванні методу нарахувань і забезпечує дані тільки щодо касового виконання бюджету. Однак, завдяки своїй простоті, тривалому періоду застосування, бухгалтерських облік на основі касового методу в значній мірі автоматизований, що дозволяє отримувати оперативну деталізовану інформацію.
Метод нарахувань передбачає реєстрацію операцій в момент створення, перетворення, обміну, передачі або зникнення економічної вартості[23]. Таким чином, інформація в даному разі адекватно відображає процес виконання бюджету. Цей метод дозволяє отримувати повну інформацію про хід виконання видаткової частини місцевих бюджетів – окрім інформації про рух грошових потоків, існує можливість консолідації інформації про стан заборгованості, обсяг нефінансових активів місцевого самоврядування. Застосування цього методу вимагає вирішення ряду надзвичайно складних проблем, серед яких оцінка вартості нефінансових активів, які перебувають у власності місцевого самоврядування, а також необхідність повної консолідації бухгалтерського обліку бюджетних установ та бюджету.
Зважаючи на особливості вищеописаних методів слід відзначити, що метод нарахувань забезпечує адекватну оцінку видатків, дозволяє об’єктивно оцінювати результат виконання бюджету. Тому в останні роки в зарубіжних країнах здійснюються заходи щодо реформування бухгалтерського обліку виконання бюджету, що проявляється у відході в застосуванні касового методу і запровадженні методу нарахувань. Слід відзначити, що існують й інші методи обліку, яким притаманні елементи двох вищеописаних методів – модифікований касовий метод та модифікований метод нарахувань. Їх застосовують здебільшого для забезпечення поступовості на проміжних етапах реформи бюджетного обліку.
Велику роль у процесі виконання видаткової частини місцевих бюджетів науковці відводять системі касового виконання бюджету за видатками, тобто організації управлінням залишком бюджету та здійснення виплати бюджетних коштів та здійснення їх обліку. В практиці виконання бюджетів можуть застосовуватися три системи – банківська, казначейська та змішана. Організація виконання видаткової частини місцевого бюджету в умовах тієї чи іншої системи, значною мірою впливає на фінансову самостійність місцевого самоврядування. Як зазначає відомий фахівець в сфері місцевих фінансів В. Кравченко: „Той факт, у чиїх руках перебуває бюджетна каса, означає реальні можливості її використання з певною метою”[24]. Кожна із згаданих альтернативних систем має свої переваги та недоліки, тому при виборі оптимальної системи враховують особливості тієї чи іншої країни (рис. 5.4).
Як видно з рисунку, системи касового виконання бюджету мають істотні відмінності. Так, рівень фінансової автономії учасників виконання місцевого бюджету за видатками найвищий при банківській системі виконання, адже після отримання коштів на рахунок бюджетної установи, її дії є самостійними. В умовах казначейської та змішаної системи, для того щоб здійснити видатки, бюджетна установа повинна проводити певні заходи – представляти кошториси, підтвердні документи. Однак, з іншого боку такі складності можуть бути запорукою цільового використання бюджетних коштів і слугувати засобом їх ефективного використання. При виборі казначейської системи касового виконання місцевих бюджетів, в першу чергу потрібно вирішувати питання на якому рівні влади створюється казначейство. Теоретично можна припустити, що місцеві бюджети можуть перебувати на обслуговуванні як в Державному казначействі, яке має статус центрального органу виконавчої влади, так і можуть обслуговуватися в муніципальних казначействах, які утворені органами самоврядування. Звичайно ступінь фінансової автономії місцевого самоврядування суттєво знижується у випадку обслуговування місцевих бюджетів національним казначейством, проте організація муніципального казначейства потребує значних бюджетних інвестицій та подальших видатків місцевого бюджету на його утримання.
Рис. 5.4. Характеристика систем касового виконання видаткової
частини місцевих бюджетів.
В Україні місцеві бюджети перебувають на обслуговуванні Державного казначейства. Запровадження казначейського обслуговування в Україні мало певний позитивний вплив на виконання видаткової частини бюджетів – підвищився рівень фінансової дисципліни органів місцевого самоврядування; оперативнішою та достовірнішою стала фінансова звітність про виконання бюджетів; органи самоврядування отримали можливість здійснювати безпроцентні позики за рахунок ресурсів Державного казначейства. Попри певні позитивні моменти, системним недоліком існуючої моделі виконання місцевих бюджетів залишається наявність у Державного казначейства повноважень щодо ухвалення нормативних документів, які регламентують процес виконання місцевих бюджетів. Це призводить до асиметричного розподілу прав та обов’язків між органами місцевого самоврядування та казначейством. Багато трудностей спричиняє схема здійснення видатків місцевих бюджетів, яка знижує фінансову оперативність розпорядників бюджетних коштів.
Фаза виконання бюджетів є найбільш тривалою серед етапів бюджетного процесу і триває весь бюджетний період, який в Україні становить один рік. Бюджетним кодексом визначено стадії виконання видаткової частини бюджету (рис. 5.5).
Рис. 5.5. Стадії виконання видаткової частини бюджету.
Виконання видаткової частини місцевого бюджету розпочинається після затвердження бюджету місцевими радами із складання розпису видатків бюджету. Розпис видаткової частини бюджету – це документ, в якому встановлюється розподіл бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів по певних періодах року та по кодах бюджетної класифікації відповідно до бюджетних призначень. Бюджетне асигнування надає повноваження розпоряднику бюджетних коштів брати бюджетні зобов’язання та здійснення платежів щодо їх погашення. Бюджетне призначення – це повноваження, яке надане головному розпоряднику коштів рішенням про місцевий бюджет та має кількісні та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування.
Роботу по складанню розпису видатків бюджетів виконують фінансові органи або виконавчі органи місцевих рад. Розпис видатків місцевого бюджету складається із двох частин – річного та помісячного розпису асигнувань.
Річний розпис видатків місцевого бюджету передбачає розподіл бюджетних асигнувань передбачених головним розпорядникам коштів для певних програм (у випадку застосування програмно-цільового методу) або для виконання визначених функцій відповідно до кодів економічної класифікації видатків. Розпис видаткової частини місцевого бюджету складається окремо за загальним та спеціальним фондом.
Річний розпис бюджетних призначень фінансові органи та виконавчі органи місцевих рад складають на основі бюджетних запитів головних розпорядників коштів. Витяг з розпису в подальшому служить основою для складання кошторису доходів та видатків бюджетних установ та планів використання коштів одержувачів бюджетних коштів та для розподілу коштів із рахунку бюджету між головними розпорядниками коштів.
Помісячний розпис асигнувань місцевого бюджету передбачає розподіл асигнувань, які передбачені для головних розпорядників між місяцями бюджетного року в розрізі укрупнених кодів економічної класифікації видатків бюджету. Укрупнені коди виступають певними узагальненнями деталізованих кодів, в розрізі яких складають річний розпис місцевого бюджету.
Помісячний розпис бюджетних асигнувань служить в подальшому основою для складання та затвердження помісячних планів асигнувань розпорядників бюджетних коштів, а також для здійснення операцій щодо перерахування коштів головним розпорядникам коштів місцевими фінансовими органами.
Складений розпис видатків місцевого бюджету фінансові органи та виконавчі органи місцевих рад подають в орган Державного казначейства та доводять витяги із розпису до головних розпорядників коштів (рис. 5.8.4). Метою доведення зазначених документів розпорядникам коштів є необхідність забезпечити відповідності між обсягами видатків, які затверджені бюджетом та показниками основних фінансових документів бюджетних установ – кошторисів та планів асигнувань. Надання даних із розпису місцевого бюджету органам казначейства зумовлена застосуванням в Україні казначейської форми обслуговування місцевих бюджетів. Чинні нормативні документи покладають на казначейство обов’язок здійснювати контроль за відповідністю кошторисів бюджетних установ показникам розпису бюджету.
Доведені до головного розпорядника коштів показники розпису асигнувань передбачені для здійснення заходів як безпосередньо головним розпорядником, так і підпорядкованими йому бюджетними установами. Тому визначені у витягах з розпису показники асигнувань головний розпорядник коштів повинен розподілити між підпорядкованими йому розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів. Дані розподілу він доводить до підпорядкованих йому юридичних осіб та в орган казначейства в якому обслуговується головний розпорядник (див. рис. 5.8.4). Отримані розпорядниками третього ступеня та одержувачами коштів показники розподілу служать основою для складання кошторисів доходів та видатків та планів асигнувань. Територіальний орган казначейства здійснює перевірку отриманого від головного розпорядника коштів розподілу бюджетних асигнувань на предмет правильності арифметичних розрахунків та відповідності розпису видатків, який отримано від фінансового відділу і реєструє на рахунках обліку виконання бюджету.
На другій стадії виконання видаткової частини бюджету (див. рис. 5.5) відбувається затвердження кошторисів та планів асигнувань розпорядників коштів місцевих бюджетів (див. рис. 5.6). Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень. Як відомо кошторис доходів та видатків бюджетної установи містить показники загального та спеціального фонду. У тому випадку, якщо передбачені асигнування за спеціальним фондом, розпорядник повинен скласти зведення показників спеціального фонду, яке передбачає розподіл надходжень та видатків по кожному джерелу надходжень (плата за послуги, в тому числі за видами, інші джерела власних надходжень, інші надходження).
1. Фінансовий орган або виконавчий орган місцевого самоврядування складає розпис видаткової частини місцевих бюджетів, та доводить витяги з розпису до головних розпорядників коштів та органів казначейства.
2. Головний розпорядник коштів здійснює розподіл доведених обсягів бюджетних призначень та доводить відповідні показники до нижчестоящих розпорядників та до органів казначейства.
3. Розпорядники коштів третього ступеня та одержувачі бюджетних коштів представляють кошториси та плани використання бюджетних коштів на затвердження головним розпорядникам коштів.
4. Розпорядники коштів третього ступеня та одержувачі бюджетних коштів реєструють кошториси та плани використання бюджетних коштів в органах казначейства.
Рис. 5.6. Організація роботи із плановими показниками
місцевих бюджетів.
Затверджені кошториси та плани асигнувань розпорядники коштів повинні представити в органи казначейства, в яких вони обслуговуються (див. рис. 5.8.4). Вказані документи органи казначейства перевіряють на предмет відповідності показникам розподілу асигнувань, які були представлені головними розпорядниками коштів. У випадку виявлення розбіжностей між даними кошторисів та показниками розпису, територіальні органи казначейства не реєструють кошториси, а повертають розпорядникам для подальшого узгодження та приведення їх у відповідність із розписом. Якщо кошториси та плани асигнувань належним чином оформлені, відповідають показникам розпису, органи казначейства здійснюють реєстрацію документів, представлених розпорядниками.
Після затвердження кошторисів та планів асигнувань бюджетні установи набувають прав брати зобов’язання. Слід зазначити, що чинне законодавство дозволяє розпорядникам коштів брати зобов’язання тільки в межах передбачених обсягів бюджетних асигнувань. Бюджетним установам заборонено використовувати бюджетні кошти на погашення зобов’язань, які перевищують встановлені обмеження. Це зумовлено тим, що бюджетні установи наділені правом самостійно укладати угоди, на отримання товарів, робіт і послуг, а у випадку неспроможності виконувати зобов’язання, які передбачені в цих договорах, чинне законодавство не дозволяє відчужувати майно бюджетної установи чи тим більше оголошувати її банкрутом. Таким чином відповідальність за невиконання зобов’язань бюджетних установ покладається на бюджет. Отже, встановлення обмеження на обсяги зобов’язань бюджетних установ інститутом, який несе субсидіарну відповідальність за невиконання зобов’язання такими установами можна вважати цілком виправданим.
Механізм виконання місцевих бюджетів України передбачає обов’язкову реєстрацію зобов’язань розпорядників коштів в органах казначейства. Запровадження такого порядку обґрунтовувалося потребою контролювати відповідність зобов’язань бюджетних установ асигнуванням з бюджету, а також здійснювати оперативне управління бюджетними коштами. Наявність інформації про обсяг зареєстрованих бюджетних зобов’язань в органа, який перераховує кошти з рахунку бюджету на рахунки розпорядників коштів дозволяє переказувати бюджетні кошти на рахунки тих бюджетних установ, які вже мають взяті зобов’язання. Це повинно сприяти підвищенню оборотності бюджетних коштів і недопущенню випадків наявності залишків коштів на рахунках розпорядників протягом тривалого періоду. Однак, слід відзначити, що чинний порядок реєстрації зобов’язань не передбачає необхідність цієї процедури для здійснення видатків за рахунок власних надходжень бюджетних.
Процедура реєстрації зобов’язань визначається нормативними документами Державного казначейства України, якими встановлюється обов’язкова умова здійснення оплати видатків – реєстрація зобов’язань та фінансових зобов’язань (рис. 5.7). Зобов’язанням бюджетної установи вважають укладену угоду, договір, яка передбачає необхідність здійснювати розпорядником бюджетних коштів платежів на виконання цієї угоди. Під фінансовим зобов’язанням розуміють зобов’язання розпорядника або одержувача бюджетних коштів сплатити кошти за будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, тобто – кредиторська заборгованість або попередня оплата, яка дозволена законодавством. Діюча нормативно-правова база, яка регламентує процес виконання місцевих бюджетів передбачає поділ зобов’язань на бюджетні та небюджетні. Якщо бюджетним зобов’язанням вважають розміщення замовлення, укладання договору відповідно до передбачених в кошторисі асигнувань, то небюджетним зобов’язанням є будь-які зобов’язання бюджетної установи, які взяті без відповідних бюджетних асигнувань, або їх перевищення. Відповідно бюджетним фінансовим зобов’язанням вважають зобов’язання розпорядника або одержувача коштів сплатити кошти в рамках реалізації бюджетного зобов’язання. Бюджетні кошти дозволено використовувати тільки для погашення бюджетних фінансових зобов’язань.
Рис. 5.7. Послідовність реєстрації зобов’язань та оплати видатків розпорядників коштів місцевих бюджетів.
Період реєстрації зобов’язань, визначається планом асигнувань. Цим документом розпоряднику бюджетних коштів надається право самостійно визначати період реєстрації зобов’язання в рамках укрупненого коду економічної класифікації видатків, дотримуючись при цьому детальних річних обмежень на взяття зобов’язань, які передбачені в кошторисі. Наявність у розпорядника коштів права самостійно визначати в час взяття дозволеного кошторисом зобов’язання в межах узагальнених помісячних показників, наведених у плані асигнувань повинно сприяти підвищенню самостійності розпорядників в управлінні фінансовими ресурсами.
Невикористані асигнування поточного місяця розпорядник бюджетних коштів має право використовувати в наступні місяці бюджетного року. Якщо розпорядник коштів місцевих бюджетів не використав асигнування, які були передбачені на відповідний бюджетний рік, то вони анулюються і в наступному році не враховуються.
Характеризуючи організацію реєстрації зобов’язань в цілому, слід зазначити, що сьогодні залишаються не досягнутими ті цілі, задля яких була запроваджена така процедура. Існуючий порядок обліку зобов’язань не усуває можливості взяття зобов’язань розпорядниками коштів із перевищення встановленого обсягу асигнувань. Справа в тому, що бюджетні установи не повинні реєструвати зобов’язання для здійснення видатків за рахунок отриманих власних надходжень. Якщо пізніше виявиться, що запланованих власних доходів недостатньо для погашення взятого зобов’язання, то відповідальність перекладається на бюджет. Друга мета запровадження обліку зобов’язань – оптимізація управління бюджетними коштами також залишається не досягнутою. Причиною в даному випадку є те, що фінансові органи, які здійснюють розподіл коштів із рахунку бюджету між головними розпорядниками коштів не володіють інформацією про взяті зобов’язання розпорядниками коштів.
При укладанні угод з постачальниками товарів, виконавцями робіт та послуг, розпорядники та одержувачі коштів місцевих бюджетів повинні дотримуватися вимог Закону України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”. Закон покликаний створити конкурентне середовище в сфері державних закупівель, не допустити прояви корупції в цій сфері, сприяти економії бюджетних ресурсів. Цим документом передбачений особливий порядок визначення постачальників товарів, робіт та послуг. Для дотримання визначених процедур державних закупівель, розпорядником та одержувачем бюджетних коштів створюється тендерний комітет, який організовує конкурс на постачання товарів, виконання робіт і послуг, та приймає рішення щодо визначення переможці конкурсу.
Закупівлі товарів робіт і послуг повинно передувати завчасне опублікування оголошення про закупівлю у спеціальному виданні – „Віснику державних закупівель”. В подальшому, в залежності від обраної процедури закупівель, проводиться конкурс (табл.. 5.3).
Таблиця 5.3.
Характеристика процедур державних закупівель [25]
| Вид торгів | Учасники | Умови застосування |
| Відкриті торги | Всі бажаючі | У будь-яких випадках |
| Торги з обмеженою участю | Запрошені | Через складність товарів, робіт послуг, вони можуть бути запропоновані обмеженим колом постачальників. Закупівля становить державну таємницю. |
| Двоступеневі торги | Всі бажаючі | Існує необхідність проведення попередніх переговорів. Предметом торгів є здійснення наукових досліджень, інших спеціальних послуг. |
| Запит цінових пропозицій | Особи, яким надісланий запит (не менше п’яти) | Вартість закупівлі не перевищує еквівалент 10 тисяч євро. |
| Закупівля в одного учасника | Одна особа, з якою ведуться переговори | Закупівля творів мистецтва. Відсутність конкуренції на товари, роботи чи послуги, які можуть бути поставлені тільки певним учасником. Закупівля товарів, які становлять державну таємницю. Укладання договору з переможцем архітектурного конкурсу. |
Замовник визначає переможця торгів із числа учасників, тендерні пропозиції яких не були відхилені, на основі критеріїв і методики оцінки тендерних пропозицій, зазначених у тендерній документації. Слід зазначити, що при визначенні переможців конкурсу вітчизняним виробникам надається перевага (за винятком здійснення закупівель у значних обсягах), шляхом застосування преференційної поправки у розмірі 10 відсотків. Критеріями визначення переможця тендеру можуть бути:
· найнижча ціна;
· строк поставки (виконання);
· якість та функціональні характеристики, екологічна чистота;
· післяпродажне обслуговування;
· умови розрахунків;
· експлуатаційні витрати;
· передача технології та підготовка управлінських, наукових і виробничих кадрів.
Після проведення конкурсу, тендерний комітет складає звіт про його результати. Розпорядники та одержувачі зобов’язані подавати звіт до уповноваженого органу з державних закупівель. Крім того, у визначених випадках, органи казначейства вимагають подання звіту при реєстрації зобов’язань.
Наступні дві стадії виконання бюджету – отримання товарів та здійснення платежу часто відбуваються у зворотній послідовності, адже у багатьох випадках постачальники товарів, робіт та послуг вимагають передоплати у взаємовідносинах із бюджетними установами. Причиною в більшості випадків виступає наявність істотного ризику несвоєчасного виконання зобов’язань із боку бюджетних установ, а також низька фінансова стійкість значної частини представників приватного сектору. Чинне законодавство дозволяє бюджетним установам здійснювати передоплату, однак при цьому повинні бути передбачені в угодах із постачальниками дві умови – по-перше: термін попередньої оплати не повинен перевищувати одного місяця; по друге – у разі невиконання суб’єктами господарювання договірних зобов’язань протягом визначеного терміну повинно бути передбачено застосування штрафних санкцій.
Необхідною умовою здійснення видатків розпорядників та одержувачів коштів повинна бути наявність коштів на їх рахунках. Процес руху коштів по бюджетних рахунках розпочинається після затвердження розпису бюджету і не залежить від стадії виконання видаткової частини бюджету. Таким чином, перерахування коштів бюджету на рахунок розпорядника бюджетних коштів може відбуватися безпосередньо після встановлення бюджетних асигнувань чи затвердження кошторисів бюджетних установ, чи після взяття бюджетних зобов’язань, чи після отримання товарів. Від того після якого етапу виконання видаткової частини бюджету відбувається перерахування коштів на рахунок розпорядника залежить, як правило, тривалість зберігання коштів на рахунку – перерахування коштів на початкових етапах призводить до сповільнення руху бюджетних коштів.
Існує відмінність у механізмі перерахування коштів загального та спеціального фонду бюджету. Доходи спеціального фонду бюджету в частині власних надходжень бюджетних установ зараховуються безпосередньо на спеціальний реєстраційний рахунок розпорядника коштів. Керівник бюджетної установи може розпоряджатися залишком коштів цього рахунку відповідно до напрямів, які передбачені в кошторисі. Інші доходи спеціального фонду місцевого бюджету підлягають зарахуванню на окремі дохідні рахунки, із яких відбувається перерахування коштів на спеціальні особові рахунки головних розпорядників коштів, за якими закріплені відповідні доходи спеціального фонду. В подальшому головні розпорядники коштів приймають рішення щодо розподілу залишку цього рахунку між підпорядкованими йому розпорядниками та одержувачами коштів місцевих бюджетів. Розпорядники та одержувачі можуть використати отримані бюджетні кошти для погашення зареєстрованих бюджетних фінансових зобов’язань.
Процес доведення необхідних обсягів бюджетних коштів загального фонду бюджету на рахунок розпорядника або одержувача розпочинається із перерахування коштів із рахунку бюджету, на якому відбувається акумулювання всіх надходжень загального фонду бюджету (рис. 5.8).
1. Фінансовий орган або виконавчий орган місцевого самоврядування дає розпорядження казначейству на перерахування коштів із рахунку бюджету головним розпорядникам бюджетних коштів.
2. Головні розпорядники коштів подають органам казначейства розподіл перерахованих йому коштів між нижчестоящими розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів.
3. Розпорядники та одержувачі бюджетних коштів подають платіжні документи на перерахування коштів із їх рахунків для здійснення видатків.
Рис. 5.8. Механізм перерахування коштів загального фонду місцевого бюджету розпорядникам та одержувачам коштів для здійснення видатків.
Орган який здійснює виконання видаткової частини місцевого бюджету, отримує виписки про рух коштів на рахунку бюджету. На підставі інформації про залишок коштів на рахунку бюджету, місцеві фінансові органи або виконавчі органи місцевих рад приймають рішення про перерахування коштів. Розподіл коштів із рахунку бюджету між головними розпорядниками коштів здійснюється відповідно до розпису бюджетних асигнувань. Таким чином, на підставі розпорядження фінансового органу або виконавчого органу місцевої ради, територіальний орган Державного казначейства перераховує кошти відповідного місцевого бюджету на особові рахунки головних розпорядників коштів. Після цієї операції, головні розпорядники мають можливість здійснювати подальший розподіл між підпорядкованими йому розпорядниками третього ступеня та одержувачами коштів. Для цього вони повинні подати до територіального органу Державного казначейства розподіл коштів із особового рахунку. Розпорядники коштів третього ступеня після отримання коштів на реєстраційні рахунки мають можливість подавати платіжні документи на здійснення видатків до відповідних органів казначейства.
Здійснення платежів, передбачених для оплати видатків місцевих бюджетів, відбувається в межах касових надходжень бюджету. Факт виникнення розбіжностей між запланованими обсягами доходів та фактичними поступленнями трактується як тимчасовий касовий розрив. В цьому разі Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місцевих рад на підставі рішень Верховної ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад можуть отримувати короткотермінові позички у фінансово-кредитних установах на термін до трьох місяців, але у межах поточного бюджетного періоду. Оскільки місцеві бюджети перебувають на обслуговуванні Державного казначейства України, чинними нормативними документами передбачена можливість отримання короткострокових позик на покриття тимчасових косових розривів за рахунок ресурсів Державного казначейства України. Зокрема, нормативними документами передбачений механізм покриття Державним казначейством України обсягів тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, пов’язаних із забезпеченням видатків загального фонду у першу чергу на оплату праці працівників бюджетних установ та нарахування на заробітну плату, придбання продуктів харчування та медикаментів, оплату комунальних послуг та енергоносіїв. Для цього органи, які виконують місцеві бюджети укладають відповідні договори із органами казначейства, на підставі яких відбувається покриття тимчасових касових розривів за рахунок ресурсів Державного казначейства.
Розпорядники коштів місцевих бюджетів мають право здійснювати видатки як у безготівковій формі, так і за допомогою готівки. Застосування готівки у розрахунках бюджетного сектору, зазвичай обмежується видатками, які не можуть бути здійснені в безготівковій формі. Для того щоб отримати готівку для здійснення розрахунків розпорядник чи одержувач бюджетних коштів подає в орган Державного казначейства в якому обслуговується заявку на видачу готівки (рис. 5.9). В цьому документі вказується сума, а також мета для якої отримується готівка, крім того зазначається особа, якій доручено отримати кошти та інші необхідні відомості. Якщо готівка передбачена для виплати заробітної плати, то разом із заявкою на видачу готівки подаються платіжні доручення на перерахування податку з доходів фізичних осіб, та інших обов’язкових платежів.
1. Розпорядник або одержувач бюджетних коштів подає до органу Державного казначейства в якому обслуговується заявку на видачу готівки.
2. Органи Державного казначейства на підставі заявок клієнтів на видачу готівки формує зведену заявку і на її основі перераховує кошти на відкритий у банку на ім’я казначейства рахунок групи „257”.
3. Після отримання підтвердження з установи банку про отримання коштів, орган державного казначейства виписує розпорядникам або одержувачам коштів грошовий чек.
4. Розпорядник та одержувач бюджетних коштів звертається до установи з вимогою одержання готівки.
5. Банківська установа на підставі пред’явленого розпорядником або одержувачем коштів грошового чеку видає готівку і списує кошти із рахунку казначейства групи „257”.
6. Банківська установа інформує казначейство випискою про рух коштів на його рахунку групи „257”.
Рис. 5.9. Організація здійснення видатків бюджету в готівковій формі.
Для виплати готівки розпорядникам та одержувачам коштів, органи казначейства відкривають спеціальні рахунки в банківських установах. Органи казначейства на підставі отриманих від своїх клієнтів заявок на видачу готівки у безготівковій формі (за допомогою платіжного доручення) здійснюють перерахування коштів на рахунок, який призначений для виплати готівки. Після отримання підтвердження про отримання перерахованих коштів банківською установою, працівники казначейства виписують розпорядникам грошовий чек. Розпорядники та одержувачі коштів, як правило, наступного дня, звертаються із грошовим чеком до установи банку. Банк на підставі пред’явлених розпорядниками грошових чеків видає їм вказані суми готівки. Наступного дня, установа банку надсилає власнику рахунку – органу Державного казначейства – виписку про рух коштів.
Розпорядники та одержувачі коштів місцевих бюджетів свої видатки здійснюють відповідно до прийнятих бюджетних фінансових зобов’язань, а за власними надходженнями – в межах передбачених в кошторисі обсягів асигнувань. При цьому розпорядники повинні використати асигнування на ті коди економічної класифікації, які визначені в найважливішому фінансовому документі бюджетної установи – кошторисі. Чинна економічна класифікація видатків передбачає велику кількість кодів видатків – 47, що створює значні труднощі в її застосуванні учасниками виконання видаткової частини бюджету. Ситуація загострюється ще й тим, що на основі помилкового застосування певного коду економічної класифікації приймається рішення про нецільове використання бюджетних коштів і правоохоронними органами можуть застосовуватися санкції до посадових осіб бюджетних установ.
Наведений приклад красномовно свідчить про недосконалість бюджетної класифікації і про необхідність її укрупнення. До речі, чинна економічна класифікація видатків Російської Федерації передбачає 20 напрямів видатків, що більш ніж вдвічі менше ніж вітчизняна.
Заключною стадією виконання видаткової частини бюджету є використання товарів, робіт та послуг. Після отримання товарів від постачальників частина їх знаходиться в залишках, а інша частина використовується для забезпечення функціонування бюджетних установ.
Система виконання місцевих бюджетів в останні роки зазнала певних змін, які були зумовлені в основному реформуванням касового виконання бюджету. Однак, основні риси механізму виконання бюджету успадковані ще від командно-адміністративної системи і не відповідають умовам демократичного суспільства. Система видатків місцевих бюджетів орієнтована в основному на утримання існуючої мережі бюджетних установ і не передбачає стимулів підвищення ефективності їх діяльності. Звітність про виконання бюджету, яку отримують як владні інститути, так і громадськість стосується тільки обсягів виділених коштів на виконання тих чи інших цілей. Для об’єктивної оцінки діяльності органів самоврядування цих даних є недостатньо, адже неможливо зробити висновок про нестачу чи надлишок витрачених ресурсів, раціональність їх використання, і що найголовніше – яку користь отримали виборці, платники податків від здійснених видатків. Вирішити цю проблему можливо шляхом поступового запровадження програмно-цільового методу бюджетування, адже в цьому разі, при виділенні бюджетних асигнувань для розпорядників бюджетних коштів будуть встановлені суспільнозначущі індикатори, досягнення яких буде основою для оцінки їх діяльності.
[1] Нитти Ф. Основные начала финансовой науки: Пер. с итал. И. Шрейдера. Под ред. и с дополн. А. Свирщавского. – М.: Изд-во М. и С. Сабашниковых, 1904. – С. 101.
[2] Якобсон Л. И. Государственный сектор экономики: экономическая теория и политика: Учебник для вузов. – М.: ГУВШЭ, 2000. – С. 275.
[3] Стігліц Джозеф Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський. – К.: Основи, 1998. – С. 114.
[4] Сміт А. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй. – К.: Port-Royal, 2001. – С. 499.
[5] Б’юкенен Джеймс М., Масґрейв Річард А. Суспільні фінанси і суспільний вибір: Два протилежних бачення держави: Пер. з англ. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2004. – С. 105.
[6] Бланкарт Шарль. Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансової науки / Пер. з нім. С. І. Терещенко та О. О. Терещенка; Передмова та наук. редагування В. М. Федосова. – К.: Либідь, 2000. – С. 609
[7] Проблемы реформы местного самоуправления: структурные и финансовые аспекты. – М.: ИЭПП, 2005. – С. 363.
[8] Циммерманн Х. Муниципальные финансы: Учебник / Пер. с нем. – М.: Издательство “Дело и сервис». – 2003. – С. – 21.
[9] Сміт Адам. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй. – К.: Port-Royal, 2001. – С. 449.
[10] Бакша Н. В., Гамукин В. В., Свинцова А. П., Аспекты бюджета: императивный, экономический, финансовый, налоговый, расходный, социальный. – М.: Издательство ИПО “Профиздат”, 2001. – С. 367.
[11] Мітіліно М. І. Основи фінансової науки. К.: Державне видавництво України, 1929. – С. 27.
[12] Якобсон Л. И. Государственный сектор экономики: экономическая теория и политика. Учебник для вузов. – М.: ГУВШЭ, 2000. – С. 290.
[13] Бакша Н. В., Гамукин В. В., Свинцова А. П., Аспекты бюджета: императивный, экономический, финансовый, налоговый, расходный, социальный. – М.: Издательство ИПО Профиздат, 2001. – С. 285.
[14] Б’юкенен Джеймс М., Масґрейв Річард А. Суспільні фінанси і суспільний вибір: Два протилежних бачення держави: Пер. з англ. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2004. – С. 68.
[15] Бакша Н. В., Гамукин В. В., Свинцова А. П., Аспекты бюджета: императивный, экономический, финансовый, налоговый, расходный, социальный. – М.: Издательство ИПО Профиздат, 2001. – С. 288.
[16] Становлення ефективної системи регулювання видатків місцевих бюджетів. Консультативний матеріал Т 20.– К.: Інститут економічних досліджень та політичних консультацій в Україні та Німецька консультативна група, 2004. – С. 4.
[17] Буковинський С.А. Удосконалення вирівнювання фінансового забезпечення територіальних громад // Фінанси України. - 1999. - № 5. - С. 81.
[18] Хурсевич С.Н. Использование нормативного подхода при организации бюджетного выравнивания // Финансы. - 1996. - № 11. - С. 11.
[19] Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. посіб. - К.: Т-во «Знання», КОО, 1999. – С. 386.
[20] Луніна І. Шляхи реформування міжбюджетних відносин в Україні // Збірник наукових праць Українського фінансово-економічного інституту. - 1999. - №3(6). - С. 101.
[21] Улюкаев А.В. Проблемы государственной бюджетной политики: Науч.-практич. пособие. – М.: Дело, 2004. –
С. 314.
[22] Штурм Р. Бюджет. Пер. с франц. А. С. Изгоева с прилож. доц. М. И. Фридмана. – СПб.: Типография т-ва „Общественная польза”. – 1907. – С. 163.
[23] Руководство по статистике государственных финансов 2001 года. / Международный валютный фонд. – 2001. –
С. 4.
[24] Кравченко В. І. Місцеві фінанси України: Навч. посіб. – К: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – С. 365.
[25] Складено на основі: Закону України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” // Вісник Верховної Ради України. – 19.05.2000. – № 20.
