V. Планування і порядок фінансування видатків
Місцевих бюджетів
Теоретичні основи формування видаткової частини місцевих бюджетів
На розвиток економічної та соціальної сфери будь якої країни значний вплив справляють бюджетні видатки, які виступають джерелом забезпечення суспільних потреб. Якщо доходи держави в значній мірі відображають масштаби її економічної діяльності та обсяги перерозподілу новоствореного продукту в реальній економіці, то бюджетні видатки служать джерелом отримання благ як безпосередньо населенням, так і суб’єктами господарської діяльності.
В демократичній державі право приймати рішення щодо збирання суспільних доходів і витрачання зібраних коштів належить народу. Однак, ухвалення рішень у фінансовій сфері безпосередньо всією громадою можливе тільки під час проведення референдумів і спостерігається дуже рідко. Свої права щодо визначення напрямів спрямування суспільних коштів громадяни делегують своїм представникам в органах державної влади та місцевого самоврядування. Тому рішення про використання бюджетних ресурсів в демократичній країні приймають політики, обрані громадськістю. На їхню поведінку впливають різноманітні фактори, найважливішими з яких є бажання бути переобраним на наступних виборах, відстоювання програмних цілей політичної партії, лобіювання інтересів приватного бізнесу, прагнення особистого збагачення і т. д.
При розподілі бюджетних ресурсів політики дуже часто не наводять аргументованих пояснень з приводу визначених напрямків їх витрачання. Ще на початку ХХ століття видатний італійський вчений Франческо Нітті відзначав, що багато фінансистів відмовляються розглядати питання про державні видатки, оскільки вони, на їх думку, повинні цікавити політику а не фінансову науку[1]. В таких умовах дослідження економістів обмежувалися сферою бюджетних надходжень та їх впливом на економічне життя. Такий підхід Ф. Нітті справедливо вважав помилковим, адже доходи й видатки бюджетів розглядати незалежно одні від одних немає сенсу.
Видатки бюджету в демократичному суспільстві неодмінно мають бути засобом задоволення колективних потреб населення. Джерелом їх забезпечення можуть бути видатки центрального бюджету держави або місцевих бюджетів. Для того, щоб з’ясувати які витрати доцільно здійснювати з місцевих бюджетів, необхідно дослідити їхню роль у реалізації функцій суспільних фінансів. (рис. 5.1.).
Рис. 5.1. Реалізація функцій суспільних фінансів за допомогою
бюджетних видатків.
Стабілізаційна функція суспільних фінансів полягає в тому, щоб, змінюючи доходи та видатки бюджету, зменшувати негативні наслідки коливання амплітуди економічних циклів. Помірне збільшення бюджетних видатків в період спаду економіки стимулює сукупний попит, що позитивно впливає на динаміку економічних індикаторів. Можливість реалізації стабілізаційної функції фінансів на місцевому рівні в умовах відкритості місцевих економік є досить обмеженою. Адже коли відбувається вільний рух товарів, капіталу та робочої сили в межах усієї країни, стимулювання економічного зростання на певній території пошириться на економіку інших регіонів, що значно послабить вплив місцевої бюджетної політики.
Стабілізація економічної системи держави за допомогою інструментарію суспільних фінансів ефективна за умови узгодження фіскальної і грошово-кредитної політики. Якщо в країні існує єдина грошово-кредитна система, а місцеві економіки відкриті одна для одної, реалізація стабілізаційної функції за допомогою видатків місцевих бюджетів буде неефективною. Тому такі видатки доцільно закріпити за державним бюджетом. Ефективність видатків місцевих бюджетів, спрямованих на стабілізацію економічного розвитку, є меншою ще й тому, що в період економічного спаду відбувається скорочення надходжень цих бюджетів одночасно із зростанням питомої ваги видатків соціального призначення. В цих умовах обмежені можливості дохідної бази місцевого самоврядування не дають змоги збільшувати необхідні в даний період видатки з метою стабілізації й покращення економічної ситуації.
Сутність перерозподільчої функції фінансів полягає в тому, щоб за допомогою прогресивного оподаткування, з одного боку, та надання трансфертів населенню, з іншого, зменшити нерівність доходів членів суспільства. Перерозподільчі заходи вживаються з метою недопущення істотних відмінностей між особами з низькими та високими статками, зниження рівня бідності і служать одним із засобів досягнення гармонії та справедливості в суспільстві. Сама наявність соціальної допомоги в умовах демократії свідчить про те, що становище нужденних небайдуже основній масі виборців-податкоплатників[2]. Здійснення перерозподільчих заходів на місцевому рівні може бути пов’язане з виникненням додаткових стимулів для міграції громадян з однієї місцевості до іншої. Окремі особи, переважно найбідніші, намагатимуться обрати для проживання ті регіони, де призначаються більші обсяги трансфертів населенню. Уникнути цього явища можна завдяки встановленню загальнонаціональних параметрів бюджетних видатків, що направляються на здійснення перерозподільчих заходів. Разом з тим, місцева влада оперує більш повною і достовірною інформацією про фінансове і майнове становище мешканців території, що свідчить на користь здіснення таких видатків місцевих бюджетів.
Реалізація аллокаційної функції суспільних фінансів полягає в забезпеченні населення товарами та послугами, які не можуть бути надані ринковою економікою в необхідному обсязі. Існує окрема категорія суспільних благ, які в звичайних умовах не надаються суб’єктами ринкового господарства. Характерними властивостями суспільних благ є: по-перше, неможливість виключення окремого споживача від їх споживання, або наявність значних витрат, пов’язаних з таким виключенням; по-друге, надання послуги додатковому споживачу не збільшує витрати. Добровільне об’єднання громадян з метою фінансового забезпечення таких благ практично неможливе: завжди виявляться особи, які не бажатимуть брати участь у їх фінансуванні, однак відлучити їх від користування послугами буде неможливо. Цей стан у економічній науці описаний як “проблема безбілетного пасажира”. Відтак, єдиним джерелом забезпечення цих послуг виступає бюджет.
За рахунок бюджетних коштів фінансується надання не тільки суспільних благ, але й окремих приватних благ. У випадку самостійного прийняття приватними особами рішень щодо придбання останніх, вигоди від їх отримання можуть бути оцінені необ’єктивно. Це може призвести до того, що обсяги виробництва та споживання благ, які мають неабияку суспільну значущість, будуть недостатніми. Тому вважається, що в окремих випадках інтереси громадян відомі державі краще, ніж самим особам, і широкий спектр видатків повинна здійснювати безпосередньо держава, а не приватні особи[3]. Прикладом таких товарів і послуг може бути базова освіта, перша медична допомога, послуги бібліотек тощо.
Фінансування суспільних послуг може здійснюватися за рахунок видатків як державного, так і місцевих бюджетів. Тому важливою є проблема розподілу повноважень на здійснення видатків між різними рівнями бюджетів. Основний принцип розмежування видаткових зобов’язань між центральною владою та місцевим самоврядуванням був сформульований ще в середині XVIII столітті Адамом Смітом. Вчений зазначав: “витрати, що мають місцеве чи обласне значення, мають покриватися з місцевих чи обласних доходів і не обтяжувати собою загальний дохід суспільства. Несправедливо, аби суспільство в цілому давало кошти на оплату витрат, здійснених на користь лише однієї частини цього суспільства[4]”.
В кінці ХХ століття американський вчений Річард Масґрейв, підтверджуючи вірність запропонованого принципу, зауважив: “забезпечення суспільних послуг має визначатися і оплачуватися тими, хто отримує від них вигоду. Суспільні блага і послуги, користь від яких має все населення країни, повинні забезпечуватися і оплачуватися централізовано, тоді як ті, що поширюються тільки на якийсь певний регіон, мають забезпечуватися на місцевому рівні[5]”. Вирішуючи питання забезпечення суспільних послуг за рахунок бюджетних коштів, слід мати на увазі, що при децентралізованому підході існує можливість повніше враховувати інтереси споживачів, а при переході до централізованого забезпечення – знизити вартість послуг. Можна навести також інші переваги та недоліки централізації або децентралізації бюджетних видатків (табл. 5.1).
Таблиця 5.1.
Переваги та недоліки забезпечення суспільних послуг
