Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.
Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.
Ювелірка: Поряд з оригінальними формами, у слов'янській ювелірці помітні впливи скіфів, сарматів, гунів, еллінів, кельтів, вікінгів. На додаток, завдяки постійним торговим зв'язкам, згодом прослідковуються елементи мистецтва Візантії, країн Сходу та романського Заходу. Одним із найяскравіших взірців прикрас ранніх слов'ян є речі із антського скарбу VI–VII століття, знайденого у селі Мартинівка Черкаської області.
Техніками, що використовували древні слов'яни, були: кування, карбування, чеканка, зернь, лиття за восковою моделлю та в кам'яні форми, емалювання, чернення та ін. Крім широковживаних усіма народами підвісок, перснів, гривен, браслетів, фібул, намиста та ін., слов'яни мали властиві тільки їм прикраси — широкі двостулкові срібні браслети (названі в наш час браслетами київського типу), та емалеві (сочевице-подібні) і трибусинні колти. Також відомо багато слов'янських металевих амулетів: ложки, топірці, коники, качечки, зооморфні та антропоморфні нашивні бляшки. Ювелірне мистецтво древніх слов'ян відзначається власним стилем, багатим на символічні зображення з слов'янської міфології — сонця, місяця, зірок, рослинного, звіриного, пташиного і світу людини, згодом органічно пов'язаного з християнськими мотивами й сюжетами
12. Видатні українські вчені доби середньовіччя.
Юрій Дрогобич, при народженні Юрій Михайлович Донат-Котермак, до ХХ століття відомий як Джорджіо да Леополлі (лат. Georgius Drohobicz de Russia [1]) (1450, Дрогобич, нині Львівська область, Україна — 4 лютого 1494, Краків) — відомий вчений епохи Відродження, освітній діяч, поет, філософ, астроном, астролог. Доктор медицини та філософії. Ректор медицини і вільних мистецтв Болонського університету, професор і віце-канцлер Істрополітанської академії у Братиславі, професор Краківського Ягеллонського університету [2].
Перший український автор друкованої книжки
Фіоль Швайпольт (нім. Schweipolt Fiol, також Sweipolt Fiol, Sebald Vehl або Veyl; близько 1460 — між 7 травня 1525 і 16 травня 1526) — український першодрукар невідомого походження.
Данило Самійлович Самойлович (справжнє прізвище — Сушковський; народився 22 грудня 1744[1], село Янівка (тепер село ІванівкаЧернігівського району Чернігівської області) — 20 лютого 1805, Миколаїв) — український медик, засновник епідеміології в Російській імперії, фундатор першого в Україні наукового медичного товариства. Був військовим лікарем діючої армії в російсько-турецькій війні, який згодом понад 20 років працював головним лікарем Катеринославського намісництва. Першим довів можливість протичумного щеплення.
Іноке́нтій Ґі́зель (нім. Innozenz Giesel, 1600 (?) — 18 (28) листопада 1683) — український православний діяч німецькогопоходження. Родом з социніанської пруської сім'ї. Вчений-богослов, філософ, історик. Священнослужитель Київської митрополії, архімандрит Києво-Печерського монастиря (1656–1683). Ймовірний автор «Київського Синопсиса», першого підручника з історії України.
Феофан (Єлеазар, Єлисей) Прокопович (також: Теофан Прокопович; нар.18 червня 1681, Київ[1] — пом.19 вересня 1736, Санкт-Петербург[1]) — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710—1716 рр.); архієпископ Великоновгородський[ru] (1725—1736), Псковсько-Великолуцький та Нарвський[ru] (1718—1725).
Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф. Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.
