Політична культура Київської Русі. Слово про Закон і Благодать.

До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини й аж до найвищого рівня — союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян і древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені. На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційне і військове зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ. До правління Ярослава Мудрого в середині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою. Найважливішими були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною. У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство. До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду, за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу.

«Слово про закон і благодать» (О законѣ Моисѣомъ данѣѣмъ, и о благодѣти и истинѣ Исусомъ Христомъ бывшии. И како законъ отиде, благодѣть же и истина всю землю исполни, и вѣра въ вся языкы простреся и до нашего языка рускаго, и похвала кагану нашему Влодимеру, от негоже крещени быхомъ и молитва къ Богу от всеа земли нашеа) — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037–1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.

Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потойбічного світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». На думку дослідника руської писемності Сергія Висоцького: «Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском іззовні».

Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли.

10. Визначні політичні діячі доби середньовіччя.

А́нна Яросла́вна (також у країнах Західної Європи Анна Київська; близько 1032^[1] — після 1075) — середня дочка Великого князя Київського Ярослава I Мудрого та його другої дружини Інгігерди (Ірини) — дочки короля Шотландії і Швеції.

Єлизаве́та Яросла́вна (бл. 1026^[1] — л. після 1067) — найстарша донька Ярослава Мудрого, віддана 1045 року за норвезькогокнязя (конунга) Гаральда Суворого (старонорвезькою: Harald Harðráði).

Роксола́на або Гюрре́м Султа́н (лат. Roxolana, італ. la Rossa («Русинка»)^[6]; тур. Hürrem Sultan, осман. خرم سلطان; бл. 1505 — 15 квітня 1558^[1]) — спершу наложниця, а потім — дружина Сулеймана І Пишного, султана Османської імперії

Миха́йло Лево́вич Гли́нський власного гербу (нар. 1467 — пом. 24 вересня 1534) — українсько-литовський магнат татарського походження, воєначальник і державний діяч Великого князівства Литовського і Великого князівства Московського, князь з роду Глинських.

Олена Василівна Глинська (*1508 — †4 (13 квітня) 1538) — велика московська княгиня, друга дружина великого московського князя Василія III Івановича.

Балаба́н Григо́рій Ма́ркович; 9 лютого 1530 — 10 лютого 1607) — відомий галичанин, український церковний і політичний діяч, архієрей Київської митрополії Константинопольської православної церкви. З 1565(номінально; реально — з 1576) року єпископ Галицький, Львівський і Кам'янець-Подільський. Після Берестейської унії 1596 року — екзарх Константинопольського патріарха для українських земель, фактичний керівник Київської митрополії. Представник роду Балабанів.