Тема 5. Українська культура кінця XVIII ст.

Іван Мартос (1754-1835) – скульптор, «поет мрійної й сумовитої грації». «Його мармур плаче», казав М. Глинка. Професор (1794), ректор (1814) Санкт-Петербурзької академії мистецтв. Автор пам’ятника герцогу Рішельє в Одесі (бронза, 1823-1828). Один з найвдаліших монументів – пам’ятник Г. Потьомкіну в Херсоні (1829-1835).

Митрополит Євгеній (Болховитінов, 1767-1837) – богослов, історик, бібліограф, археолог. Митрополит Київський та Галицький (1822-1837), ректор Київської духовної академії (1822-1837). Під його керівництвом та на його кошти проводилися археологічні дослідження фундаментів Десятинної церкви та Золотих Воріт. Автор праць: «Описание Киево-Софиевского собора» (1825), «Описание Киево-Печерской лавры» (1826).

Іван Котляревський (1769-1838) – поет, письменник, драматург, театральний діяч, його творчість має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови. Творець «Енеїди» – першого в українській літературі твору написаного народною мовою, хрестоматії, енциклопедії життя українського народу (перші три частини 1798, «Вергілієва Енеїда, малоросійською мовою перекладена І. Котляревським», 1808, повне видання 1842). Директор Полтавського вільного театру (1817-1821). Автор п’єс «Наталка Полтавка», «Москаль-Чарівник» (1819), які написані на основі живого усного мовлення народу.

Василь Каразін (1773-1842) – вчений, винахідник, ініціатор заснування та відкриття Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти. Автор наукових праць з агрономії, метеорології, гірничої справи, конструювання сільськогосподарських машин. Винахідник парового опалення, сушильних апаратів, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій території держави.

Василь Тропінін (1776-1857) – художник-портретист, представник класицизму. У 1823 р. звільнений з кріпацтва. У 1824 р. отримав звання академіка Санкт-Петербурзької академії мистецтв. Створив жанрову картину «Весілля в Кукавці» (1810), портрети українських селян – «Дівчина з Поділля» (1816), «Українець», «Українка», «Молодий український селянин», «Хлопчик з топірцем», «Устим Кармелюк», «Хлопчик з сопілкою», «Подолянка в намітці» та ін.

Іван Могильницький (~1777-1831) – вчений-філолог, священик. Ректор новозаснованого Дяко-вчительського інституту в м. Перемишлі (1816). Засновник і керівник першої на західноукраїнських землях культурно-освітньої громадської організації «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних» (1816-1817). Створив першу в Галичині граматику української мови – підручник «Граматика язика словено-руського» (1823). Підготував і видав низку підручників українською мовою: «Буквар славено-руського язика» (1816), «Катехізис малий» (1817).

Григорій Квітка-Основяненко (1778-1843) – письменник, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Брав участь у заснуванні Харківського професійного театру (1812 р. – директор театру), у виданні першого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816-1817). Автор комедій «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» (1835), повістей – «Конотопська відьма» (1833), «Маруся» (1834).

Михайло Щепкін (1788-1863) – актор, Полтавського вільного театру (1813-1821), керованого І. Котляревським, який вкупі з іншими допоміг викупити його з кріпацтва. У 1822-1863 рр. в московському театрі (від 1824 р. Малий Театр). В українському репертуарі був першим Виборним та Чупруном у п’єсах «Наталка-Полтавка» та «Москаль-Чарівник», що лишилися найкращими в його репертуарі. Приятель Т. Шевченка, на честь якого ставив «Москаля-Чарівника» в Нижньому Новгороді (1857). Т. Шевченко подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти».

Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) – поет, письменник, перекладач, вчений, уславився як байкар. У байці «Пан та собака» (1818) зобразив життя українських селян-кріпаків. Це була перша українська літературна віршова байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову. Професор (з 1825 р.), ректор Харківського університету (1841-1849).

Іван Озаркевич (1795-1854) – співзасновник аматорського театру в Коломиї, здійснив першу в Галичині прилюдну виставу українською мовою. Для театру переробляв і переспівував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Перший популяризатор творів письменників Надніпрянської України в Галичині.

Михайло Остроградський (1801-1862) – вчений-математик. Встановив формулу перетворення інтеграла по об’єму в інтеграл по поверхні – «формула Остроградського» (1828). Світ знає його дослідження з теорії чисел, алгебри, теорії імовірності та варіаційного числення. Член-кореспондент Петербурзької (з 1830 р.), Паризької, Римської, Туринської та Американської академій наук. Почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. У 2001 р. ЮНЕСКО внесла його до переліку видатних математиків світу.

Олександр Духнович (1803-1865) – греко-католицький священик, педагог, поет, письменник, публіцист. Автор гімну русинов – «Я Русин бил, єсмь, и буду...» (1850). Низка творів написана народною мовою (закарпатські говори української мови) є кращою з його спадщини (поезії «Вручаніє», «Піснь простонародна», «Голос радості», «Піснь земледільця весною», «Мирослав у Будині», «Жизнь русина», «Руський марш» та ін.). У більшості творів використовував характерний для української поезії XIX ст. коломийковий вірш.

Михайло Максимович (1804-1873) – вчений-енциклопедист, поет, філолог, історик, природознавець, етнограф, археолог, видавець. Професор, перший ректор Київського університету (1834-1835). Автор праць з історії Київської Русі, козаччини, гетьманського руху. У Москві видав альманахи «Киевлянин» (1850) і «Украинец» (1864). Автор фольклорних збірок «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834) та «История древней русской словесности» (1839). Праці «Главные основания зоологии», «Основи ботаніки» і «Роздуми про природу» дозволяють вважати його основоположником української ботаніки. Його «Курс математики» був основним підручником кілька десятиліть в усій Російській імперії. Автор першої вітчизняної археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868).

Іван Фундуклей (1804-1880) – меценат, колекціонер. Почесний член Київського університету (1849), член-кореспондент Товариства нумізматів, член Петербурзького археологічного і Російського географічного товариств (1850), Одеського товариства історії та старожитностей. За його кошти, під його наглядом та безпосередньої участі були видані книги: «Обозрение Киева и Киевской губернии по отношению к древностям» (1847), «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848), «Статистическое описание Киевской губернии» (3 т., 1852) та ін. Знавець мистецтва та колекціонер живопису.

Пилип Морачевський (1806-1879) – письменник, педагог, поет, філолог, перекладач. У 1853 р. подав на розгляд Імператорської академії наук створений ним «Словарь малороссийского языка». Написав рідною мовою курс «Священної історії» для початкових шкіл і народного читання. Здійснив переклад українською мовою чотирьох Євангелій (1861), «Діяння Апостолів», «Псалтиря», «Апокаліпсиса». Російська академія наук визнала його переклад найкращим серед усіх аналогічних слов’янських перекладів, але через мовну політику жоден із цих перекладів не був виданий за життя автора. Уперше надруковані 1906 р., але дозволені для використання у церковних відправах лише у період УЦР. Євангелія в його перекладах перевидані у Канаді (1948) і США (1966).

Орест Новицький (1806-1884) – філософ, психолог, історик філософії. Професор Київського університету (1834-1850). Вважав, що зміст філософії закладений в глибинах духу, яка прояснює його світлом думки.

Іван Сошенко (1807-1876) – маляр, педагог. Брав активну участь у визволенні Т. Шевченка з кріпацтва. В 1832-1838 рр. навчався у Петербурзькій академії мистецтв; з 1839 р. – викладач малювання у Ніжинській, Немирівській (з 1846) і київських гімназіях (з 1856). Із збережених творів відомі: «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі» (1857); пейзажі; ікони. Відома робота у храмі Різдва Христового у Тульчині на Поділлі. Створив портрети Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Гонти, любив писати портрети старих людей.

Осип Бодянський (1808-1877) – філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, видавець, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854). У 1830-х рр. ввів до наукового обігу «Пересопницьке Євангеліє». Цінні історичні розвідки «Про погляди відносно походження Русі» (1835), «Про час виникнення слов’янських письмен» (1845) та ін. Перша літературна-критична праця присвячена творчості Г. Квітки-Основ’яненка (1834). У «Розгляді різних думок про стародавню мову північних і південних русів» (1835) відстоював самобутність української мови. Окремим виданням опублікована магістерська дисертація «Про народну поезію слов'янських племен» (1837). Серед поетичних творів відомі «Наські українські казки» (1835). За його редакцією видано «Літопис Самовидця». Ініціатор видання «Пісні Угорської і Галицької Русі» Я. Головацького, а також «Історії Русів». У 1847 р. оприлюднив латинський текст конституції П. Орлика.

Аполлон Скальковський (1808-1899) – історик, архівіст, статистик, краєзнавець. Один із засновників Одеського Товариства історії та старожитностей (1839). Автор численних праць з історії та економіки Південної України XVIII-ХІХ ст. (переважно на основі архівних матеріалів), серед яких «Первое тридцатилетие Одессы» (1837). Знайшов і зберіг архів Коша Запорозького XVIII ст., на підставі якого написав низку праць: «История Новой Сѣчи или последняго Коша Запорожского», тт. І-III (1840).

Микола Гоголь (Яновський, 1809-1852) – прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист. Твори: «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1831), «Вій», «Миргород» (1835), «Ревізор» (1836), «Мертві душі» (1842) та ін.

Петро Авсєнєв (чернече ім’я Феофан, 1810-1852) – філософ, психолог. Ад’юнкт кафедри філософії Київського університету (1838-1844). Професор Київської духовної академії (1845-1850). Визнавав причиною всього сутнього Бога, вважав, що земля є центром Всесвіту, створеного Богом. Під психологією розумів науку, предметом якої є пояснення будови й життя душі. Праці: «Из записок о психологи» (1868).

Микола Пирогов (1810-1881) – лікар-хірург, вчений, педагог. Засновник атласу топографічної анатомії людини, засновник військово-польової хірургії, започаткував використання анестезії при оперативних втручаннях. Перетворив хірургію на науку, озброївши лікарів науково обґрунтованою методикою оперативного втручання. Попечитель Одеського навчального округу (1856-1858). Ініціатор заснування університету в Одесі.

Маркіян Шашкевич (1811-1843) – священик УГКЦ, поет, письменник. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Засновник «Руської трійці» (1833-1837), результатом діяльності якої стали збірки «Син Русі», «Зоря» (1834) та альманах «Русалка Дністрова» (1837), які вплинули на розвиток української мови та літератури в Галичині. Автор полемічної брошури «Азбука й Abecadlo», спрямовану проти спроб австрійської влади перевести українську мову на латинський алфавіт. У Канаді працює Інститут ім. М. Шишкевича.

Іван Вагилевич (1811-1866) – священик УГКЦ, поет, філолог, етнограф. Один з організаторів «Руської трійці» (1833-1837), співавтор альманаху «Русалка Дністрова» (1837). Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Після «весни народів» перейшов на полонофільські традиції. Основна праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844). Один із зачинателів українського руху просвітництва та першовідкривач багатьох фолькльорних українських тематик.

Сильвестр Гогоцький (1813-1889) – філософ, історик філософії, представник київської духовно-академічної філософської школи. Магістр богослов’я, доктор філософії та філології. Професор Київської духовної академії (1841-1850), Київського університету (1851-1886). Автор першої вітчизняної філософської енциклопедії «Філософський лексикон» (4 т., 1857-1873). Відмовляв в достовірності матеріалістичної позиції, яка набувала поширення у той час.

Яків Головацький (1814-1888) – священик УГКЦ, поет, лінгвіст, етнограф історик, педагог. Співзасновник «Руської трійці» (1833-1837), співавтор альманаху «Русалка Дністрова» (1837). Перший в історії професор української мови та літератури і перший завідувач кафедри української мови та літератури Львівського університету (1848-1867). Автор тритомної етнографічної праці – «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1863-1878).

Євген Гребінка (1812-1848) – письменник, байкар, педагог, видавець. Автор історичного роману «Чайковський» (1843), байки «Ведмежий суд», романсу «Очи черные, очи страстные» (1843). Брав участь у викуплені Т. Шевченка з кріпацтва та сприяв виданню «Кобзаря» (1840).

Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) – співак, композитор, актор, драматург. Автор однієї з перших опер на україномовне лібрето опери «Запорожець за Дунаєм» (1862), яка стала українською музичною класикою. Царська цензура забороняла її постановку на сцені протягом 20 років. Вперше її було поставлено М. Кропивницьким 1884 р. у трупі М. Старицького.

Тарас Шевченко (1814-1861) – художник, поет, письменник, світоч української культури. Автор «Кобзаря» (1840). Вірші «Реве та стогне Дніпр широкий» (1837) і «Заповіт» (1845) вважаються неофіційними гімнами України.

Михайло Вербицький (1815-1870) – композитор, хоровий диригент. Автор гімну України «Ще не вмерла Україна» (1862-1863), оперет, водевілів тощо.

Микола Костомаров (1817-1885) – історик, етнограф, педагог, поет, письменник. Один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства. Прихильник української культурно-національної автономії. Викладав у Київському (1846-1847) і Петербурзькому (1859-1862) університетах, член-кореспондент Петербурзької АН (1876). Автор «Книги буття українського народу» («Закон Божий») – ідеологічної програми Кирило-Мефодіївського братства. Історичні праці: «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» і «Мазепинці» (1882-1884), «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874-1876). Теоретичні праці: «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південноруської історії» (у журналі «Основа»); історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь» (в альманасі «Колокол»). Літературні твори: збірки «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840), історична драма «Сава Чалий» (1838), трагедія «Переяславська ніч» (1841). Його гасло: «Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди».

Григорій Галаган (1819-1888) – меценат. За його ініціативи та матеріальної підтримки відкрито колегію у Києві (1871), гімназію у Прилуках (1874) та багато народних шкіл. Матеріально підтримував журнал «Киевская Старина». Один із засновників бібліотеки, яка нині відома як Національна парламентська бібліотека.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) – письменник, поет, драматург, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки (Кулішівка або система Куліша) української мови (застосований у др. пол. 1850-х рр.), що попри низку внесених до неї змін, лежить в основі сучасного українського правопису. Автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада» (1846). Разом з І. Нечуй-Левицьким і І. Пулюєм українською мовою переклав «Біблію» (1903).

Микола Терещенко (1819-1903) – колекціонер творів мистецтва, меценат. Фінансував будівництво Маріїнського дитячого притулку, нічліжки, безплатної лікарні, Києво-Печерської гімназії, торгових шкіл тощо. Виділив кошти на будування міської школи та Політехнічного інституту (150 тис. руб.) в Києві. Його художня колекція склала основу сучасних зібрань образотворчого мистецтва Національного художнього музею України і Київського музею російського мистецтва. У його будинку нині діє Національний музей Т. Шевченка.

Микола Гулак (1822-1899) – педагог, науковець (математик, історик, філософ, літературознавець), правознавець, публіцист, перекладач. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Викладав математику, природничі науки та історію у навчальних закладах Одеси (1859-1861). Автор 9 навчальних програм для Рішельєвського ліцею з аналітичної геометрії, вищої алгебри, диференційного та інтегрального числення, теорії ймовірності тощо.

Костянтин Ушинський (1824-1871) – педагог, освітній діяч, правознавець, кандидат юриспруденції, основоположник вітчизняної наукової педагогіки і народної школи. Автор праць з теорії й історії педагогіки, підручників для початкового навчання. Однією з ознак народності вважав мову – найкращий виразник духовної культури народу. Праці: «Про користь педагогічної літератури», «Про народність в громадському вихованні» та ін.

Василь Білозерський (1825-1899) – журналіст, один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства. Засновник, редактор та видавець першого українського щомісячного журналу «Основа» (1861-1862).

Памфіл Юркевич (1826-1874) – педагог, філософ, викладав у Київській духовній академії (1851-1861). Розвивав вчення про людину як індивідуальну, вільну, конкретну й відповідальну істоту. Праці: «Из науки о человеческом духе» (1860), «Мир с ближними, как условие христианского общежития» (1861) та ін.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська-Куліш, 1828-1911) – письменниця. Видала найповніше досі зібрання творів П. Куліша. Автор оповідань із життя селян: «П’яниця», «Хатнє лихо», «Молодича боротьба», «Русалка» та ін.

Михайло Драгомиров (1830-1905) – генерал-ад’ютант, публіцист, військовий письменник, професор тактики і військової історії Академії Генерального штабу. На посадах Київського (1898-1903), Подільського та Волинського генерал-губернаторів активно сприяв розвитку просвіти й культури. Підтримав клопотання композитора М. Лисенка до МВС про відкриття музичної школи в Києві. Твори: «Опыт руководства для подготовки частей к бою» (1885-1886), «Очерки австро-прусской войны 1866 г.», «Солдатская памятка» (1890). У картині І. Рєпіна «Запорожці...» фігурує як кошовий отаман І. Сірко.

Микола Ґе (1831-1894) – живописець, художник-передвижник, майстер портретів, історичних («Суд царя Соломона» (1854) та ін.) і релігійних полотен («Тайна вечеря» (1863), «Христос у Гетсиманському саду» (1888), «Голгофа» (1892) і «Розп’яття» (1892 і 1894) та ін.), провісник експресіонізму. Викладав в українських художніх школах, допомагав талановитій молоді, фінансово сприяв відкриттю пам’ятника М. Гоголю в Ніжині (1881).

Петро Ніщинський (1832-1896) – композитор, поет, перекладач. Збирав та здійснював обробку українських народних пісень («Байда», «Ой, гук, мати, гук»), писав музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. Створив музичну картину «Вечорниці» (1875), як вставну сцену до вистави «Назар Стодоля». Відомим став чоловічий хор з «Вечорниць» – «Закувала та сива зозуля». Переклав українською мовою твори античних класиків – «Антігону» Софокла (1883), «Одіссею» Гомера (1889), 6 пісень з «Іліади» Гомера (1902-1903), на грецьку мову переклав «Слово о полку Ігоревім» (1881).

Олександр Поль (1832-1890) – археолог-аматор, краєзнавець, колекціонер, меценат. Велику частку його колекції становило зібрання предметів, пов’язаних з історією Запорозької Січі. На базі цієї колекції створив приватний археологічний музей в Катеринославі (1887, зараз Дніпропетровський історичний музей).

Федір Терещенко (1832-1894) – колекціонер, меценат. Власним коштом фінансував численні благодійні заходи, будівництво й утримання Рубежівської колонії (для навчання малолітніх злочинців ремесел), нічліжного й пологового притулків. У своєму будинку улаштував картинну галерею, яку могли відвідувати жителі міста. Зібрані ним твори склали основу колекції Національного музею російського мистецтва. За два дні до смерті пожертвував 25 тис. руб. на будівництво Міського музею (тепер Національний художній музей України).

Омелян Бачинський (1833-1907) – актор, режисер, антрепренер. Засновник і перший директор українського театру «Руська бесіда» у Львові (1864). Перший у Галичині поставив у цьому театрі «Назара Стодолю» (1864) та грав роль Назара.

Марко Вовчок (Марія Вілінська, 1833-1907) – письменниця, поетеса, перекладач. Автор збірки «Народних оповідань» (1857), до якої увійшло одинадцять невеликих творів, в яких зображена трагічна доля жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Розробляла жанри психологічної повісті «Три долі» й оповідання «Павло Чорнокрил», історичної повісті та оповідання для дітей «Кармелюк», «Маруся», соціально-побутової казки «Дев’ять братів і десята сестриця Галя». З під її пера вийшла перша українська соціальна повість «Інститутка» (1861) з реалістичним зображенням селян, які не мирилися з кріпосництвом.

Олександр Кістяківський (1833-1885) – вчений-криміналіст, історик права, професор Київського університету. Досліджував і здійснив редакцію видатної юридичної пам’ятки «Права, по которым судится малороссийский народ» (1879). Виконував обов’язки заступника редактора українського журналу «Основа». Одним з ініціаторів створення та голова Київського юридичного товариства. Досліджував українське звичаєве право, історію права та судовий устрій Гетьманщини. Автор праць: «Дослідження про смертну кару» (1867); «Елементарний підручник загального кримінального права» (1875) та ін.

Омелян Огоновський (1833-1894) – педагог, учений-філолог, доктор філософії (1865), член-кореспондент Польської академії знань (1881). Заступив Я. Головацького на кафедрі української мови та літератури Львівського університету. Один із засновників «Просвіти» (голова 1877-1894), Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1893). Автор поезії «Хрест» (1860), драм «Федько Острозький» (1861), «Настасія» (1862), «Гальшка Острозька» (1887), українського перекладу «Слова о полку Ігоревім» (1876) та ін.

Володимир Антонович (1834-1908) – історик, археолог, етнограф, археограф. Професор Київського університету (з 1878). Співорганізатор Київської громади (1859-1876). Представник руху «хлопоманів», на сторінках журналу «Основа» опублікував статтю «Моя сповідь» (1861-1862), у якій закликав поляків, повернутись до українського народу. Голова Історичного товариства Нестора Літописця (з 1881). Організатор археологічних з’їздів в Україні. Автор понад 300 праць, зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України ХVІ-XVІІІ ст.

Степан Руданський (1834-1873) – лікар, поет, перекладач, фольклорист. Автор слів популярної пісні «Повій вітре на Вкраїну», яка довгий час вважалася народною. Основу літературного надбання складають три рукописні книжки: «Юморески казака Венка Руданского». Переклав українською мовою «Іліаду» Гомера, поему «Демон» М. Лермонтова та ін.

Олексій Алчевський (1835-1901) – меценат. Один із засновників і членів правління Харківського торгівельного банку (1868) – першого в Російській імперії приватного акціонерного банку. Створив одну з перших в Російській імперії, за сучасною термінологією, промислово-фінансову групу. Ініціював створення та очолив харківську «Громаду». Ініціював і фінансував спорудження першого пам’ятника Т. Шевченку в Україні (Харків, 1899). На його кошти були відкриті лікарні, бібліотеки, школи у Сумах. Засновник міста Алчевськ Луганської області.

Олександр Потебня (1835-1891) – педагог, мовознавець, філософ, етнограф, літературознавець, член-кореспондент Петербурзької АН (1875), член багатьох наукових товариств. Один із засновників Харківської громади, Харківського історико-філологічного товариства (голова 1877-1890). Українську і російську мови вважав нащадками однієї, спільної в минулому давньоруської мови. Терміном «русский язык» позначав сукупність східнослов’янських мов («Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «Замітки про малоруське наріччя» (1871), «До історії звуків руської мови» (1871-1883) та ін.

Олександр Кониський (1836-1900) – письменник, перекладач, лексикограф, педагог, журналіст, адвокат, видавець. Автор слів гімну «Молитва за Україну» (1885, музика М. Лисенка). У творчості обстоював українську національну ідею. В оповіданнях порушував проблему соціального й національного гноблення України у складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). Автор першої ґрунтовної біографії Т. Шевченка, яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушевський: Хроніка його життя» (т. І-ІІ, Львів, 1898-1901). В СРСР його твори знаходились під забороною (за винятком кількох поезій).

Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) – прозаїк, перекладач. Автор праці «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини», де ішлося про те, що російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя; антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876); повістей «Бурлачка» (1878), «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1891); гумористично-сатиричних творів «Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонський пройдисвіт» (1890); історичної драми «Маруся Богуславка» (1875); лінгвістичних праць «Сучасна часописна мова в Україні» (1907), «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914). Разом з П. Кулішем і І. Пулюєм зробив перший переклад українською мовою Біблії (1903).

Павло Чубинський (1839-1884) – етнограф, фольклорист, поет. Працював у журналі «Основа» та Київській громаді. Автор віршу «Ще не вмерла Україна» (1863). З 1873 р. управитель справ Південно-західного відділу Російського географічного товариства, після закриття якого унаслідок Емського указу 1876 р. його було заарештовано та вислано з України. У 1869-1871 рр. обробив та підготував до друку сім томів «Трудів етнографічно-статистичної експедиції у Західно-Руський край».

Марко Кропивницький (1840-1910) – драматург, актор, режисер, композитор, основоположник національного театру. За його ініціативи з 1882 р. в Єлисаветграді (Кіровоград) почала діяти перша українська професійна театральна трупа Товариства українських акторів – театр корифеїв. У 1875 р. працював актором і режисером у професійному театрі товариства «Руська бесіда» (Львів). Твори: «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1882), «Страчена сила» (1903), «Зерно і полова» (1910) та ін.

Михайло Старицький (1840-1904) – поет, драматург, прозаїк, театральний діяч. Керівник і режисер першої об’єднаної української професійної трупи (1883). Видавав український альманах «Рада» (1883-1884). Автор збірки поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881-1883); ліричної поезії («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»); драм «Не судилось» (1881), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890), «У темряві», «Талан» (1893), «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899); романів «Оборона Буші» (1894), «Перед бурей» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Разбойник Кармелюк» (1903).

Петро Чайковський (Чайка, 1840-1893) – композитор, диригент. Майже щороку по кілька місяців жив і творив в Україні (у маєтку Низи (тепер Сумська область), у м. Кам’янці (тепер Черкаська обл.), у с. Браїлові (тепер Вінницька обл.), с. Копилові (тепер Київщина)). Серед написаних тут опери: «Опричник», «Коваль Вакула», «Євгеній Онєгін», «Орлеанська діва», «Мазепа», балет «Лебедине озеро», пісня-романс «Вечір» («Садок вишневий коло хати») і дует «Навгороді коло двору» (обидва на слова Т. Шевченка). Український мелос використовував в своїх операх, симфоніях, концертах. Його ім’я носить Київська державна консерваторія (тепер музична академія), Державний музей у садибі-палаці в Браїлові, музична школа в м. Кам’янка на Черкащині, музеї тощо.

Христина Алчевська (Журавльова, 1841-1920) – педагог, просвітителька, організатор народної освіти. Заснувала та матеріально утримувала Харківську жіночу недільну школу (1862-1919). Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Т. Шевченка, на честь якого у своїй садибі у Харкові 1899 р. встановила перший у світі пам’ятник. Авторка мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), методичних статей з навчання дорослих та оповідань, укладач «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічних експозицій на всеросійських та міжнародних виставках.

Тадей Рильський (1841-1902) – економіст, етнограф. Започаткував фахову українську економічну термінологію, видавши фундаментальну працю «Студії над основами розкладу багатства», написану в дусі так званої «австрійської школи» в політекономії, яку І. Франко визнав «першою працею по економії суспільній на нашій мові». Серед перших у Російській імперії взявся за економіку вивільнених із кріпацької неволі селянських господарств. Задовго до столипінської земельної реформи дійшов висновку про її необхідність. Видав брошуру «О херсонских заработках» (1904) з порадами для малоземельних селян із північних і центральних областей України.

Михайло Драгоманов (1841-1895) – філософ, історик, публіцист, економіст, фольклорист, літературознавець. Викладав у Київському університету (1864-1875). Один із активних діячів Київської (Старої) громади. У Женеві заснував друкарню «Громада» (1875) – єдиного на той час центру видання книг українською мовою, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878). Автор праць «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Малорусские народныя предания и рассказы» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764-1880» (1881), «Політичні пісні українського народу 18-19 ст.» (1883-1885) та ін.

Архип Куїнджі (1842-1910) – живописець-пейзажист грецького походження, педагог. Ініціатор створення Товариства художників (1909; пізніше – Товариства ім. А. Куїнджі), яке об’єднувало живописців-пейзажистів. Написав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її поезію і красу. Найвизначніші твори: «Татарська сакля в Криму» (1868), «Степ» (дві картини, 1875), «Чумацький шлях у Маріуполі» (1875), «Українська ніч» (1876), «Вечір на Україні» (1878), «Березовий гай» (1879), «Місячна ніч на Дніпрі» (1880), «Дніпро в ранці» (1881), «Дуби», «Захід сонця в степу» (обидві – близько 1900), «Нічне» (1905-1908) та ін.

Микола Лисенко (1842-1912) – композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору. Навчався в Лейпцизькій (1869) і Петербурзькій (1875) консерваторіях. Заклав основи національного музичного мистецтва. Його доробок охоплює практично всі жанри класичної музики. Автор перших опер для дітей «Коза-Дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891) та опер «Різдвяна ніч» (1874), «Наталка Полтавка» (прем’єра відбулася в Одеському театрі 1889 р.; в авторській версії виконується до сьогодення), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910) та ін., що займають чільне місце у репертуарі театрів світу. Значну кількість творів написав на слова Т. Шевченка, І. Франка. Автор музики пісні «Молитва за Україну» (1885, автор слів О. Кониський).

Михайло Комаров (1844-1913) – письменник, бібліограф, критик, фольклорист, перекладач, лексикограф. Фундатор і голова одеської «Просвіти». У співавторстві уклав «Словар російсько-український» у 4 т. (Львів, 1893-1898). Праці: «Українська драматургія» (Одеса, 1906), «Шевченко в литературе и искусстве: Библиографический указатель» (Одеса, 1903). Опублікував зі своїми примітками збірник поетичних творів різних авторів – «Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» (1912).

Микола Мурашко (1844-1909) – художник, педагог, в українському мистецтві розвивав традиції реалістичного живопису (пейзажі – «Річка Тетерів», «Коростишів» (1886), «Крим» (1892), «Берег Алупки» (1894) та ін., портрети Т. Шевченка, М. Ге та ін.). Його ім’я нерозривно пов’язане з історією розвитку образотворчого мистецтва і художньої освіти в Україні у др. пол. XIX – на поч. XX ст. Засновник рисувальної школи (1875-1901), учнями якої були М. Пимоненко, Г. Дядченко, С. Костенко та ін.

Ілля Рєпін (1844-1930) – художник, академік Петербурзької Академії мистецтв (1893-1907). Твори: «Українська хата» (1880), «Вечорниці» (1881), «Солоха і дяк», «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880-1891), «Гайдамаки» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), «Гопак» (1930, не закінчений). Створив численні портрети діячів української культури: М. Мурашка (1877), В. Тарновського (1880), С. Тарновської, Т. Шевченка (1888), Д. Багалія (1906) та ін.; чотири ескізи проекту пам’ятника Шевченкові у Києві (1910-1914). Робив ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872-1882), книги Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1887), а також малюнки з пам’яток української архітектури.

Іван Білик (Рудченко, 1845-1905) – фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, літературний критик. Видав збірки «Народные южнорусские сказки» у 2-х вип. (1869, 1870), «Чумацкие народные песни» (1874); етнографічні розвідки «О чумаках и чумачестве», «Чумаки в народных песнях», «Этнографические работы в Западном крае в 1866 году». Цими працями поклав початок публікаціям українського фольклору за жанровим і тематичним принципом. Співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875, уперше видано у Женеві 1880 р.), першої у вітчизняному письменстві монументальної селянської епопеї, з усебічним змалюванням життя українського села.

Іван Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845-1907) – письменник, драматург, театральний діяч. Найвідоміші твори: «Наймичка» (1885), «Мартин Боруля» (1886), «Чумаки» (1897), «Сто тисяч» (1889), «Хазяїн» (1900). Завдяки психологічній переконливості образів та гострій злободенності проблематики ці п’єси вже понад сто років з успіхом ідуть на сценах театрів світу. На його честь названо Київський національний університет театру, кіно и телебачення.

Ілля Мечников (1845-1916) – біолог, зоолог, ембріолог, імунолог, фізіолог і патолог. Професор Новоросійського (Одеського) університету. Відкрив явище фагоцитозу (поглинання клітинами організму мікробів). 24 червня 1886 р. в Одесі разом з М. Гамалією створив та очолив першу в Російській імперії (другу в світі, після Паризької, заснованої Л. Пастером) бактеріологічну станцію. Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 р. «За вивчення імунної системи». Вченому належать глибокі дослідження сифілісу, туберкульозу, холери та довів заразність крові хворих на зворотній тиф та холеру на собі.

Йосип Мочутковський (1845-1903) – лікар-бальнеолог, епідеміолог, інфекціоніст та невропатолог. У 1870-1893 рр. працює в Одеській міській лікарні – завідував інфекційним, згодом неврологічним відділеннями. Займаючись вивченням паразитарних тифів – поворотного і висипного, у 1876 році провів досліди зараження на собі кров’ю хворих, тобто довів заразливість крові хворих на паразитарні тифи. Згодом обґрунтував інфекційну етіологію та шляхи їх поширення. Засновник Бальнеологічного товариства (1867) та Одеського товариства взаємодопомоги лікарів (1892). Засновник та редактор газети Товариства одеських лікарів «Південноросійська медична газета» (1892-1896). Праці: «Гострий висхідний параліч» (1875), «Матеріали до вивчення лікувальної сторони одеських лиманів» (1876), «Про істеричні форми гіпнозу» (1888) та ін.

Іван Пулюй (1845-1918) – фізик, електротехнік, винахідник, перекладач. Професор кафедри фізики Німецької вищої технічної школи (ректор 1888-1889) в Празі (нині Чеський технічний університет), яку 1903 р. перетворили на першу в Європі кафедру фізики та електротехніки (1884-1916). Один з організаторів товариства «Українська громада» в Празі, де створив фонд допомоги студентам. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Автор праць з проблем катодного випромінювання та катодних Х-променів, які відкрив за 3 роки до В. Рентгена. Опублікував схему-опис трубки, що випромінює Х-промені (1892). Першим у світі зробив «рентгенівський» знімок скелета. Разом з П. Кулішем і І. Нечуй-Левицьким зробив перший переклад українською мовою Біблії (1903).

Яків Новицький (1847-1925) – педагог, археолог, етнограф, історик, дослідник Запорозького краю, збирач фольклору, артефактів козацької доби. Понад 30 років досліджував о. Хортицю, руїни всіх Запорозьких Січей (крім Олешківської і Кам’янської). На о. Хортиці та в околицях Олександрівська розкопав більше 100 курганів. Створив детальну карту о. Хортиці, яку використав Д. Яворницький у своїх працях. Знайшов копію листа, яка лягла в основу картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Заснував та очолив Запорізький обласний краєзнавчий музей (1921).

Олександр Русов (1847-1915) – статистик, етнограф, фольклорист. Один з організаторів земської статистики на Чернігівщині, яка дала початок так званій Чернігівській земській статистиці і залишила глибокий слід в історії статистичної думки. Своєю географічно-експедиційною методою статистичних дослідів створив школу дослідників. У Празі видрукував перше повне видання «Кобзаря» у 2 т., з якого російська цензура пропустила тільки перший том. Автор праць: «Остап Вересай и исполняемые им думы и песни» (1874), «Статистика украинского населения Європейской России» (1914) та ін.

Панас Мирний (Рудченко, 1849-1920) – прозаїк, драматург. Співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875, уперше видано у Женеві 1880 р.), першої у вітчизняному письменстві монументальної селянської епопеї, з усебічним змалюванням життя українського села. Автору роману «Повія», циклу оповідань «Як ведеться, так і живеться» (1883-1884) та ін.

Олена Пчілка (Ольга Косач, 1849-1930) – письменниця, драматург, публіцист, перекладачка, етнограф, видавець. Член-кореспондент ВУАН (1925). Книжка «Український народний орнамент» (1876) принесла славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва. Видавець журналу «Рідний край» (1906-1914) з додатком «Молода Україна» (1908-1914). Співредактор першого жіночого часопису – «Перший вінок» (1889). Автор п’єс для дітей: «Весняний ранок Тарасовий» (1914), «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920); низки публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів: «М. П. Старицький» (1904), «Марко Кропивницький як артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926). У дослідженні українського фольклору та етнографії наукове значення мають праці: «Українські узори» (1912), «Про легенди й пісні», «Українське селянське малювання на стінах» та ін.

Богдан Ханенко (1849-1917) – колекціонер, археолог, меценат. Проводив на власні кошти археологічні розкопи переважно на території Київщини. Видав збірник «Древности Поднепровья» (1899-1907). Член Археологічної комісії, Історичного товариства Нестора Літописця та ін. наукових товариств. Купував на аукціонах європейських столиць безцінні полотна, переважно західних живописців. Зіграв головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового й наукового музею (1904), основу експозиції якого склала власна археологічна колекція (3 145 предметів). Заповів свої зібрання мистецьких творів Києву, які склали основу колекції Київського музею західного і східного мистецтва (нині – Національний музей мистецтв ім. Б. і В. Ханенків).

Юхим Фесенко (1850-1926) – друкар, видавець. Відкрив власну друкарню в Одесі (1883), де вийшла перша одеська українська літературна збірка «Нива» (1885). Уперше надрукував зошити в лінійку. Видавництво відрізнялося прихильністю до української літератури, найбільшою кількістю виданих українських книг, багато з яких видавав на власні кошти. У 1908 р. одеська преса висловила думку, що за рівнем друкарської справи «Є. Фесенко не має собі суперників не тільки у Росії, але й за кордоном». Друкував гроші УНР (1918). У лютому 1920 р. друкарня націоналізована більшовиками.

Вікентій Хвойка (1850-1914) – археолог. Відкрив пам’ятки трипільської культури (1896), досліджував пам’ятки бронзового віку, скіфів, східних слов’ян, Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопки на горі Киселівці (1894), Старокиївській горі (1907-1908). У праці «До питання про слов’ян» (1902) заявляв, що у Середньому Придніпров’ї «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною». Відіграв велику роль у заснуванні 1899 р. Київського музею старожитностей та мистецтв (тепер Національний музей історії України).

Йосип Тимченко (1852-1924) – інженер-механік, винахідник, фактично, першовідкривач кіно. 3 1880 р. керував механічними майстернями Новоросійського університету. Автор багатьох оригінальних винаходів – автоматичних, метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, деякі з яких неодноразово були відзначені на міжнародних виставках. Учасник створення першої моделі автоматичної телефонної станції Фрейденберга. У 1893 р. розробив скачковий механізм «слимак», принцип дії якого став основою для нового апарату «кінескопу», яким на Одеському іподромі було знято два кінофільми: «Вершник» та «Метальник списа» (1893).

Сергій Васильківській (1854-1917) – живописець, пейзажист. Типовий сюжет художника – озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку. У станкову пейзажну канву вплітав козацьку тематику: «Козак в степу» (1905), «Козак-Мамай» (1911), «Дума про трьох братів» (1915), «Козак Голота» (1915), «Похід козаків» (1917). Залишив після себе гідний набуток для українського мистецтва – майже 3 000 робіт.

Іван Горбачевський (1854-1942) – хімік, біохімік, гігієніст, епідеміолог. Професор кафедри лікарської хімії (1883-1917), ректор (1902-1903), декан медичного факультету (з перервами у 1889-1912) Карлового університету. Академік ВУАН (1925), дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1899). Першим у світі (1882) здійснив синтез сечової кислоти з гліцину; одним з перших вказав, що амінокислоти є складовими білків; встановив шляхи утворення сечової кислоти в організмі. Відкрив фермент ксантиноксидазу (1888). Запропонував нову методику визначення місткості азоту в сечі та інших речовинах. Один із фундаторів української хімічної термінології – «Увага о термінольоґії хемічній» (1905). Підготував 2 томи підручника органічної та неорганічної хімії українською мовою («Органічна хімія» видана 1924 р. в Празі).

Марія Заньковецька (Адасовська, 1854-1934) – драматична актриса, творчий шлях якої розпочався під орудою М. Кропивницького у міському театрі Єлисаветграда (1882). Уперше на професійній сцені зіграла роль Наталки в п’єсі «Наталка Полтавка». В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Брала участь у створені 1907 р. першого українського стаціонарного театру в Києві, 1918 р. Народного театру «Українська трупа під орудою М. Заньковецької» (нині Український драматичний театр ім. М. Заньковецької у Львові). У 1922 р. їй першій в УСРР присвоєно звання Народної артистки республіки. У 1923 р. зіграла роль матері у фільмі «Остап Бандура».

Іван Терещенко (1854-1903) – колекціонер, меценат. Підтримував рисувальну школу М. Мурашка – першого спеціального художнього закладу в Києві. На її облаштування й утримання (1875–1900) витратив 150 тис. руб. Почесний попечитель Київського реального та Олександрівського ремісничого училищ. Купував для своєї колекції твори переважно сучасних українських художників, які згодом склали основу сучасних національних художніх музеїв.

Амвросій Ждаха (Смаглій, 1855-1927) – художник, ілюстратор. Першим з українських графіків розпочав працю над комплексним оформленням «Кобзаря». У 1893 р. започаткував роботу на ілюстраціями до українських народних пісень на замовлення М. Лисенка. Автор видавничих знаків одеських видавництв «Матезіс», «Дніпро», «Народний стяг», київського – «Час» та робіт над ілюструванням творів П. Куліша, М. Комарова, І. Липи та ін.

Наталія Кобринська (Озаркевич, 1855-1920) – письменниця. Стояла біля витоків українського фемінізму. Ініціатор першої української жіночої організації. Співредактор першого жіночого часопису – «Перший вінок» (1889). У місті Болехів розташований Музей Н. Кобринської. Автор оповідань і повістей.

Дмитро Яворницький (1855-1940) – історик, археолог, етнограф, етнолог, письменник. У центрі наукових інтересів науковця було Запорозьке козацтво, якому він присвятив більшість своїх праць, серед яких найвідомішою є тритомна «Історія запорозьких козаків» (1897). На запрошення наукового товариства міста Катеринослава працював на посаді директора крайового історичного музею імені О. Поля (1902-1932). Для музею він придбав цінні рукописи, портрети історичних діячів, мистецькі картини, одяг запорожців, нумізматичні колекції тощо. У 1940 р., після смерті вченого, музей був названий на його честь. На картині І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» в образі писаря зображено знаного дослідника козацтва.

Григорій Ашкаренко (1856-1922) – актор, антрепренер, драматург. У 1880 р. заснував першу професійну драматичну трупу в Кременчуці (одну з перших в Україні). Трупа одна з перших на лівобережжі ставила п’єси на українські теми. Помер Г. Ашкаренко напівзабутим.

Софія Русова (Ліндфорс, 1856-1940) – педагог, прозаїк, літературознавець, одна з піонерок українського жіночого руху. У 1871 р. разом із сестрою Марією, заснувала та вела в Києві перший дитячий садок, працювала в гуртках позашкільної освіти для дорослих. Учасниця у підготовці до видання повного «Кобзаря» для видання у Празі 1876 р. Співзасновниця і співробітниця педагогічного журналу «Світло» (1910-1914). У 1913 р. в Петербурзі на першому всеросійському жіночому з’їзді виступила на захист навчання українською мовою і поставила питання про навчання рідною мовою. Професор педагогіки Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1923-1940). Автор праць з педагогічних питань, зокрема дошкільного виховання. Дала огляд української літератури в «Истории России в ХІХ ст.» (т. 4, 1908), досліджувала музичне мистецтво та дитячу літературу.

Микола Садовський (Тобілевич, 1856-1933) – актор, режисер, один із засновників українського професійного театру, корифей українського побутового театру. У 1888 р. організував власну трупу, яка 1898 р. об’єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів. У 1905 р. очолив у Львові театр «Руська бесіда». На базі пересувного театру посталого 1906 р. у Полтаві 1907 р. заснував перший український стаціонарний професійний театр у Києві, який діяв до 1919 р., коли переїхав до Кам’янець-Подільська. Професійний виконавець українських народних пісень.

Олександр Терещенко (1856-1911) – меценат. Надавав кошти на підтримку незаможних студентів (організатор і секретар Товариства допомоги студентам Київського університету (з 1881 р.)), гімназійної освіти (почесний попечитель 3-ї (з 1883 р.) і 1-ї (з 1905 р.) гімназій у Києві), медичних установ і музичних колективів Києва (член дирекції Київського відділу Імператорського Російського музичного товариства (з 1883 р.)), член комітетів з устрою Київського політехнічного інституту та спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Києві тощо. В його особняку нині розташована Наукова медична бібліотека.

Іван Франко (1856-1916) – письменник, поет, критик, публіцист, філософ, сходознавець. Доктор філософії (1893), очолював філологічну секцію в Науковому товаристві імені Т. Шевченка, почесний доктор Харківського університету (1906). В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) ініціював ширше вживання назви «українці» замість «русини». «Золотий міст» між українською і світовими літературами. За стилем належить до перших реалістів української літератури; найвизначніший поет пошевченківської доби.

Федір Нестурх (1857-1936) – архітектор, педагог. Міський архітектор Одеси (1902-1920), очолював архітектурний відділ Одеського відділення Російського технічного товариства (1903-1921), голова Одеського товариства архітекторів-художників (1914-1921), професор Одеського художнього інституту (1928-1933, звільнений з роботи як «соціально чужий робочим та селянам Одеси елемент»). У своїх роботах використовував архітектурні форми модернізованих стилів (необароко, неоренесансну): Станція швидкої допомоги у Валіховському провулку (1903-1905), Міська публічна бібліотека на вулиці Херсонській (Пастера, 1904-1907), після пожеж перебудовував нинішній Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька.

Микола Гамалія (1859-1949) – мікробіолог, епідеміолог, почесний академік Академії Наук СРСР (1940), заслужений діяч науки (1934). 24 червня 1886 р. в Одесі разом з І. Мечниковим створив та очолив першу в Російській імперії (другу в світі, після Паризької, заснованої Л. Пастером) бактеріологічну станцію та вперше в Російській імперії здійснив вакцинацію людей проти сказу. У 1899-1908 рр. директор заснованого ним Бактеріологічного інституту в Одесі. У рамках його діяльності вивчав роль корабельних щурів у поширенні хвороби, а в 1901-1902 рр. керував протиепідемічними заходами під час спалаху чуми в Одесі – організував суцільну дератизацію. У 1908 р. перший довів, що висипний тиф передається через воші. Багато працював з профілактики тифів, холери, віспи та інших інфекційних захворювань. У 1910 р. вперше обґрунтував значення дезінсекції з метою ліквідації тифу. У 1910-1913 рр. видавав і редагував часопис «Гігієна і санітарія». Автор понад 300 наукових робіт. У 1954-1956 рр. вийшло друком шеститомне зібрання наукових праць.

Панас Саксаганський (Тобілевич, 1859-1940) – актор, режисер, драматург, педагог школи М. Кропивницького, корифей українського побутового театру. Народний артист УСРР (1925), СРСР (1936). Очолював Товариство українських акторів (1890-1898, 1905-1909), Державний народний театр (1918). Мав талант коміка, переважно з сатиричним забарвленням: Возний («Наталка Полтавка»), Бонавентура, Пеньйонжка, Тарабанов, Харко Ледачий («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Суєта», «Паливода XVIII ст.» І. Карпенка-Карого), Голохвостий («За двома зайцями» М. Старицького) та ін. Автор комедій: «Лицеміри» (1908), «Шантрапа» (1914), спогадів «По шляху життя» (1935).

Дніпрова Чайка (Людмила Василевська-Березіна, 1861-1927) – поетеса, письменниця. Добре відомі її вірші, п’єси, казки, оповідання, нариси. Основні течії її творчості – тяжка селянська доля, життя інтелігенції. Для дітей писала казки, вірші, лібрето («Коза-дереза», «Краплі-мандрівниці», «Пан Коцький», «Весна-красна»), на основі яких М. Лисенко створив три дитячі опери, що були написані з 1888 до 1892 рр. («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»).

Євген Чикаленко (1861-1929) – публіцист, благодійник, меценат. Автор практичних порад для сільського господарства «Розмови про сільське хозяйство» (у 5 книгах, 1897). Фінансував видання газет «Громадська думка» і «Рада», журналу «Киевская старина», творів М. Коцюбинського, В. Винниченка та ін. Йому належить вислів: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені».

Микола Пимоненко (1862-1912) – художник-живописець, Учень М. Мурашка і Й. Будкевича. Академік живопису Петербурзької академії мистецтв, дійсний член Товариства пересувних художніх виставок, член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. Один із перших в українському малярстві поєднав побутовий жанр з поетичним національним пейзажем («Ворожіння» (1893), «До дому» (1894), «Сінокіс» (1900), «Брід» (1901), «Українська ніч» (1905) та ін.). У творчості свідомо уникав трагічних сюжетів.

Борис Грінченко (1863-1910) – письменник, педагог, історик, лексикограф, літературознавець, етнограф, публіцист. Один із засновників Братства тарасівців (1891), один із організаторів і керівників «Просвіти» та активний діяч Київської громади. Редактор низки українських періодичних видань. Укладач тлумачного «Словаря української мови» у 4 т. (1907-1909). Автор перших підручників з української мови й літератури, «Рідного слова» – книжки для читання в школі. Найяскравіший твір – вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898).

Ольга Кобилянська (1863-1942) – письменниця, публіцист. Одна з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині» (1894), мету цього руху обґрунтувала в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Ці думки виявилися в ранніх творах: «Гортенза...» (1880), «Вона вийшла заміж» (1886-1887) та ін. Картини з життя села дала в новелах «Банк рустикальний», «У св. Івана», «Час» (1895), «Некультурна» (1897), «На полях» (1898). Визначним досягненням української літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій літературі є повість «Земля» (1895-1901).

Михайло Коцюбинський (1864-1913) – письменник-прозаїк, один із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Важливим моментом його світоглядно-письменницької еволюції було оповідання «Лялечка» (1901), де він постав визначним майстром психологічного аналізу. Провідним жанром малої прози після 1901 р. стає соціально-психологічна новела. Повісті «Fata morgana» (1904 і 1910), «Тіні забутих предків» (1911), новели «Intermezzo» (1908), «Коні не винні» (1912) та ін. Голова Просвіти в Чернігові, один із активних діячів Братства тарасівців.

Софія Окуневська-Морачевська (1865-1926) – перша українка Галичини, що здобула університетську освіту (1896). Отримала звання доктора медицини Цюріхського університету. Перша жінка-лікар в Австро-Угорщині. Праобраз героїні твору О. Кобилянської – «Доля чи воля?».

Григорій Алчевський (1866-1920) – композитор, педагог-вокаліст, піаніст. У Харкові організував оркестр балалайників. Серед його творів – симфонічна картина «Альоша Попович» (1907), обробки українських та російських народних пісень, солоспіви на слова Т. Шевченка («Чого мені тяжко, чого мені нудно»), I. Франка («Безмежнеє поле»), Лесі Українки («Не дивися на місяць весною», «Стояла я і слухала весну») та ін. Автор навчальних посібників «Вокальная техника в ежедневных упражнениях» і «Таблицы дыхания для певцов и их применение к развитию основных качеств голоса» (1907, 1908), які популярні серед спеціалістів до сьогодення.

Михайло Грушевський (1866-1934) – історик, організатор науки, публіцист. Професор Львівського університету (завідувач кафедри історії України (1894-1914)), голова Наукового товариства імені Т. Шевченка (1897-1913), історико-філософської секції та Археографічної комісії (1896-1913) при ньому, засновник Українського наукового товариства. Дійсний член Чеської академії наук (1914), Української академії наук (1923) і Академії наук СРСР (1929). Автор майже двох тисяч надрукованих праць. 10-томна фундаментальна праця «Історія України-Руси» (1895-1933) містить виклад історії України від прадавніх часів до другої половини ХVII ст. та справила вплив на формування української історіографії новітнього часу. Повне зібрання творів М. Грушевського – найповніше 50-томне видання творчої спадщини вченого і громадського діяча (опубліковані й неопубліковані твори, епістолярна і мемуарна спадщина, архів).

Микола Вороний (1871-1938) – письменник, перекладач, поет, режисер, актор, театрознавець. Один із засновників і режисерів Українського національного театру (1917). Режисер українського театру товариства «Руська бесіда». Викладав в драматичній школі (деякий час був директором) при Музичному інституті ім. М. Лисенка, у Харківському музично-драматичному інституті. 7 червня 1938 розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.

Василь Стефаник (1871-1936) – письменник, майстер експресіоністичної новели. Започаткував в українській літературі експресіонізм, стиль який передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Автор новел «Діточа пригода», «Вона – земля», «Марія», «Сини», в яких порушено гострі проблеми національної долі українців; книги «Оповідання» (1919), збірок новел «Дорога» (1901), «Кленові листки» (1924), «Земля» (1926) та ін.

Леся Українка (Лариса Косач-Квітка, 1871-1913) – перекладач, писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Працювала у ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу). Твори: «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Бояриня» (1913) та ін.

Соломія Крушельницька (1872-1952) – оперна співачка, педагог. У 1893 р. дебютувала на сцені Львівської опери. Навчалася в майстрів оперного співу Італії. Із 1895 р. виступала в усіх великих операх Європи і Америки (пісні виконувала 8 мовами). На сцені її партнерами були Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. За життя її було визнано найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, звання «Вагнерівська примадонна» XX ст. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй».

Марко Черемшина (Іван Семанюк, 1874-1927) – письменник, адвокат, доктор права. Перша книгу – «Карби. Новели з гуцульського життя» (1900-1901), присвячена зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства в Австрії. Окремий цикл становлять оповідання, писані про життя селянства під гнітом польської влади: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та ін.

Іван Алчевський (1876-1917) – співак (ліричний тенор). Виступав на сценах російських і багатьох закордонних оперних театрів. Співак широкого творчого діапазону. Мав у своєму репертуарі близько 50 оперних партій (Андрія в «Запорожець за Дунаєм», Петра в «Наталці Полтавці», Германа у «Піковій дамі», Хозе в «Кармен», Фауста та ін.). У концертних виступах широко пропагував українську народну пісню, твори на слова Т. Шевченка («Огні горять, музика грає», «Б’ють пороги», «Чого мені тяжко» та ін.). У Москві організував і очолив (1910-1912) українське літературно-мистецьке товариство «Кобзар», члени якого популяризували українське мистецтво.

Микола Леонтович (1877-1921) – композитор, хоровий диригент, педагог. Тематика хорових мініатюр композитора надзвичайно різноманітна – обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Автор пісень для хору: «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть». Його обробка «Щедрика» (уперше виконана хором Київського університету 1916 р.) відома у всьому світі як різдвяна колядка «Carol of the Bells». У ніч з 22 на 23 січня зумисно вбитий органами ВЧК.

Левко Мацієвич (1877-1910) – корабельний інженер, суднобудівник, автор проектів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо. Перший український пілот. Автор 14 проектів підводних човнів (деякі ідеї, закладені в них, випередили свій час). Розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна. Першим у світі розробив проект авіаносця, розрахованого на 25 літаків. Здійснив перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду. Перша жертва російської авіації.

Олександр Олесь (Кандиба, 1878-1944) – письменник, поет, драматург, представник символізму. Твори: збірки «З журбою радість обнялась» (1907), «Будь мечем моїм!..» (1909), «Минуле України в піснях» (1930); «Княжа Україна», драматична поема «Ніч на полонині», драматичний етюд «По дорозі в Казку»; вірші («І ти продався їм, Тичино...» (1928)) та ін.

Христина Алчевська (1882-1931) – поетеса, педагог, літературознавець, перекладач. Авторка збірок: «Туга за сонцем» (1907), «Сонце з-за хмар» (1910), «Пісні життя» (1911), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (1914), в яких виступала проти соціального й національн

Тема 5. Українська культура кінця XVIII ст. – початку ХХ ст.