Рекомендації щодо вивчення окремих тем курсу

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

 

О.М. Нечипуренко, Г.В. Самойленко

 

 

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ

 

 

Навчально-методичний посібник

для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня

«магістр» спеціальність «Правознавство»

денної та заочної форм навчання

 

Затверджено

вченою радою ЗНУ

Протокол № від 05.2015 р.

 

 

Запоріжжя

УДК 342.72 (075.8)

ББК Х9 (4 Укр) 300.3.2 я 73

С 173

Нечипуренко О.М., Самойленко Г.В. Проблеми правового захисту прав людини в діяльності державних органів: навчально-методичний посібник для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» спеціальність «Правознавство» денної та заочної форм навчання. – Запоріжжя: ЗНУ, 2015. – 203 c.

 

 

Видання включає плани семінарських занять, термінологічні, теоретико-аналітичні, практичні завдання, основні вимоги для підготовки до семінарських занять, задачі, питання та тести для самоконтролю знань, теми для самостійного опрацювання, перелік питань для підготовки до іспиту, список рекомендованої літератури (основної та додаткової).

Для для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» спеціальність «Правознавство» денної та заочної форм навчання

 

Рецензент доктор юридичних наук, професор Т.О. Коломоєць

Відповідальний за випуск к.ю.н., доцент О.Г. Бондар

 

ВСТУП

Курс «Проблеми правового захисту прав людини в діяльності державних органів» розрахо­вано на магістрів.

Українська держава за часи своєї незалежності зіткнулася з великою кількістю проблем, політичними, економічними та соціальними. Головним прагненням для України - стати повноправним членом Європейського Союзу, але це прагнення зумовлює потребу у вдосконаленні правової системи України та приведенні у відповідність до міжнародних стандартів правового статусу особи.

Ст. 3 Конституції України визнає життя людини однією з найвищих соціальних цінностей Української держави, що стало свідченням належної суспільної оцінки особистих немайнових прав фізичної особи та спрямованості суспільного розвитку на всебічне забезпечення прав і свобод людини. Тому цілком логічним та послідовним є проголошення у ст. 27 Конституції України права людини на її найбільшу цінність – на життя.

Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на життя, додаючи, що це право «має бути захищене законом», а також, що «ніхто не може бути позбавлений життя свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов’язок держави гарантувати це право визнається статтею 6 Конвенції ООН про права дитини.

Ці положення, що мають універсальний характер, мають також інтерпретуватися в контексті інших договорів, резолюцій, декларацій, прийнятих компетентними органами ООН, а також документів регіональних організацій. До таких належить, в першу чергу, Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод, у статті 2 якої йдеться про право людини на життя та про захист цього права.

Конституція України також зазначає, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (стаття 3) та «Кожна особа має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя» (стаття 27).

Норма ст. 27 Конституції України стала першою в історії держави, яка проголосила право кожної людини на життя на законодавчому рівні. Хоча право людини на життя в радянській юридичній літературі не заперечувалось, відсутність наукових досліджень, практики правового регулювання та застосування вказаного права призводить до потенційних труднощів у забезпеченні права людини на життя на сучасному етапі.

Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження невідчужуваних прав і свобод людини, їх нормативного закріплення та гарантій.

На державі лежить обов’язок, функція охорони, забезпечення реалізації (створення умов, механізмів реалізації прав) та їх захисту.

Для забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція і законодавство України передбачають можливість здійснення громадянами певних дій, а також утворення системи органів держави, призначенням якої є допомога громадянам у реалізації і захисті їх прав. Можливості здійснення громадянами дій по захисту прав і свобод, система органів, які захищають і забезпечують ці права та свободи, утворюють юридичний механізм захисту прав людини.

І здавалось би, існує чітка правова регламентація права людини на життя в Міжнародних конвенціях, Конституції України, інших нормативно-правових актах, існує державний механізм, який створений в тому числі з метою охорони та захисту прав громадян, проте, останні події свідчать про недостатню ефективність такого механізму.

Прикладами можуть бути події, що які в історії України отримали назву «Майдан», людські жертви під час його розгону. Окремої уваги потребують питання проведення антитерористичної операції.

Можна констатувати, що наразі в Україні створено та функціонує механізм охорони та захисту прав людини, який включає можливість (як остаточного) звернення до Європейського суду з прав людини. Проте, кількість звернень громадянами до нього та до уповноваженого Верховної Ради з прав людини свідчить про доволі часті порушення прав громадян.

Права людини, гарантовані Конституцією та міжнародними угодами нашої країни, мають бути реалізовані. Один із засобів реалізації прав людини полягає у тому, що їх можна захистити у випадку порушення.

Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. В останні роки це питання є предметом серйозного наукового аналізу.

Механізм захисту прав людини – це можливості здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і свобод.

Конституція України передбачає можливості здійснення громадянами дій, спрямованих на захист їх прав і свобод, як:

- захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань;

- об’єднуватися в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод;

- проводити збори, мітинги, походи і демонстрації;

- направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади;

- захищати в суді свої права і свободи;

- звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

- звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ або органів.

Як зазначає Мартинюк Р.С., існує декілька механізмів захисту прав людини, зокрема, міжнародний, регіональний, європейський та національний[1].

Національний механізм закріплено в Конституції України, яка визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Інші зазначені механізми (міжнародні та європейські) «включаються» після використання всіх можливих засобів національного захисту.

При цьому, пріоритет мають міжнародні засоби охорони прав людини.

Як зазначає Олійник А.Ю., на сьогодні в суспільстві існує ряд факторів, що впливають на процес реалізації основних свобод в Україні. Серед них: 1) невизначеність: а) поняття свободи, конституційної свободи, індивідуальної свободи людини і громадя­нина; б) кола можливостей, що відносяться до конституційних; в) організа­ційних структур забезпечення основних свобод в умовах конституційної ре­форми; 2) відсутність: а) аналізу історичного розвитку ідеї конституційних свобод; б) аналізу елементів змісту конституційних свобод; в) достатньої кон­ституційної урегульованості та деталізації в законах можливих і необхідних варіантів поведінки конституційних суб'єктів основних свобод; г) єдиного поняття механізму забезпечення конституційних свобод; 3) напрями удоско­налення: а) діяльності держави, її органів та посадових і службових осіб; б) органів та посадових осіб місцевого самоврядування; в) інших суб'єктів гро­мадянського суспільства із забезпечення реалізації конституційних свобод людини і громадянина[2].

Вищезазначене підстави для для чіткого усвідомлення необхідності засвоєння магістрами базових системних знань, які включають вчення про свободу, права людини, охорону та захист прав і свобод людини і громадянина, ефективність їх реалізації, механізм забезпечення їх реалізації з боку держави та її органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та інших суб'єктів громадянського суспільства.

Теоретичне значення полягає в формулюванні у магістрів знань щодо охорони та захисту прав людини на національному та наднаціональному (міжнародному, європейському) рівнях, механізму реалізації та захисту прав людини в діяльності державних органів.

Курс права передбачає вивчення складного комп­лексу теоретичних положень, правових інститутів, державних структур, широкого діапазону суспільних відносин у сфері забезпечення захисту прав людини в діяльності державних органів. Законодавство дуже нестійке в умо­вах переходу до ринкових відносин, через що магістри повинні приділяти підвищену увагу до змін і доповнень, які вносяться до чинного законодавства, активно самостійно опрацьовувати основні розділи курсу.

Мета дисципліни - сформувати у магістрів відповідні пра­вові знання, уміння і навички, пов'язані з професійною підго­товкою.

Основні завдання курсу:

- ознайомлення з базовими принципами захисту прав людини в діяльності державних органів;

- вивчення особливостей правового регулювання захисту прав людини в діяльності державних органів;

- формування навичок роботи з нормативними матеріалами, вміння застосовувати здобуті теоретичні знання у вирі­шенні практичних питань.

Курс «Проблеми правового захисту прав людини в діяльності державних органів» передбачає вивчення теоретико-методологічних основ права особи на свободу, нормативно-правове забезпечення конституційних свобод людини і громадянина в Україні, механізм міжнародної охорони та захисту прав людини, конституційні органи та суб'єкти громадянського суспільства в механізмі забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні, проблеми правового захисту прав людини в діяльності державних органів.

«Проблеми правового захисту прав людини в діяльності державних органів» як навчальна дисципліна зі спеціальності „правознавство” відіграє важливу роль у професійній підготовці майбутніх юристів. Вивчення цієї навчальної дисципліни має не тільки пізнавальне, теоретичне значення, але й дуже велике практичне значення, що пов’язано з розвитком громадянського суспільства, що базується на основних європейських принципах правової демократичної держави, в основі чого лежить людино центрична теорія, що виходить з пріоритетності прав людини.

Засвоєння навчального курсу є необхідною передумовою успішного і правильного застосування наявних в кожній окремій країні правових інститутів для захисту політичних, економічних, соціальних та інших інтересів людей.

«Проблеми правового захисту прав людини в діяльності державних органів» як самостійний завершений курс навчання має свій зміст і структуру. Видання передбачає логічно послідовний виклад навчального матеріалу, також містить перелік навчально-методичної літератури.

Дана навчальна програма розроблена для магістрів зі спеціальності «Правознавство» і передбачає поглиблене вивчення курсу «Проблеми правового захисту прав людини в діяльності державних органів» порівняно з підготовкою спеціалістів. Впроваджується поглиблене вивчення діючих нормативно-правових актів, що регулюють охорону та захист прав людини в діяльності державних органів за допомогою мережі Інтернет, де містяться офіційні сайти парламентів та урядів провідних України, Європейських країн та Америки.

Вивчення курсу завершується іспитом, форма і зміст якого визначається кафедрою.

Курс складається з двох навчальних модулів.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВИВЧЕННЯ ОКРЕМИХ ТЕМ КУРСУ

Семінарські заняття покликані допомогти студентам закріпити одержані знання та виявити свої творчі здібності.

Мета семінарського заняття полягає у тому щоб:

1. перевірити якість засвоєння студентами відповідної теми курсу на основі їхньої самостійної роботи з матеріалами лекції, основною та додатковою літературою, документами, нормативно-правовими актами та матеріалами юридичної практики.

2. сприяти формуванню творчого мислення студентів, допомогти їм оволодіти методикою самостійного засвоєння матеріалу.

3. виробити у студентів уміння грамотно, логічно, переконливо формулювати й відстоювати під час публічного виступу свої думки.

Найбільш раціональною системою підготовки до семінару є система, яка включає в себе такі елементи:

- своєчасне ознайомлення з темою семінару і питаннями плану;

- встановлення зв'язку даної теми з відповідними розділами
програми курсу;

- перегляд власного конспекту лекцій;

- вивчення відповідної теми за підручником;

- опрацювання основної літератури, що рекомендується до теми
семінарського заняття;

- аналіз документів, нормативно-правових актів, судової практики;

- опрацювання додаткової літератури;

- безпосередня підготовка до виступу на семінарі (складання плану,
тез, конспекту виступу);

- запис незрозумілих питань, які слід з'ясувати на консультації чи
семінарі;

- самоконтроль готовності до семінарського заняття, що включає в
себе перевірку засвоєння основних понять і категорій, які вказані до кожного
семінарського заняття.

Основна частина відповіді на питання семінару повинна бути викладена самостійно. Зачитувати дозволяється лише цитати з наукової та іншої літератури, документів, нормативно-правових актів, судової практики.

План виступу на семінарі являє собою розкриття структури прочитаного підручника, монографії, їх розділів, глав та параграфів. Він не повинен механічно повторювати змісту самої роботи. Слід навчитись самостійно виділяти проблеми, питання, називати і розташовувати в логічній послідовності. Усі джерела потрібно вивчати крізь призму питань плану семінарського заняття.

Тези - це коротко сформульовані положення роботи без детального викладу доказів, принципів, міркувань автора твору.

Конспект — стислий самостійний виклад основних думок автора в їх логічній послідовності з наведенням найважливіших положень. Зміст конспектування полягає в поділі книги чи окремих глав, параграфів на частини і їх короткий виклад у стислому вигляді своїми словами. Зміст сторінки, наприклад, може бути викладено в одному абзаці. А зміст глави -на двох сторінках при збереженні логічної послідовності. Писати треба зрозуміло, чітко, послідовно. Основні ідеї, висновки виділяти, підкреслюючи їх чи беручи у рамку.

На семінарських заняттях викладач оцінює не тільки знання студентами основного змісту питання, яке вивчається, а і їх уміння вести конспект. Під час підготовки до семінарських занять студентам слід раціонально використовувати навчальні посібники, монографії, словники, "Юридичну енциклопедію", наукові статті та ін.

Особлива вимога висувається щодо усвідомленого, сталого і ґрунтовного засвоєння теоретичних питань, основних понять теми, основних ознак, рис, властивостей, принципів, різновидів державно-правових явищ.

Передумовою вищезазначеного є систематичне виконання схематичних завдань, які подаються до кожного семінарського заняття.

У процесі вивчення курсу кожен студент мусить виконати індивідуальну роботу і захистити її, взявши участь в обговоренні.

Розпочинаючи вивчення курсу, студент обирає тему реферату, погоджує її з викладачем, одержує детальні рекомендації щодо добору та вивчення літератури, правил оформлення реферату.

Маючи на меті формування творчого мислення студентів, семінарське заняття передбачає обов'язкове письмове виконання практичних і теоретико-аналітичних завдань. З метою вироблення у студентів уміння грамотно, логічно, переконливо формулювати й відстоювати під час публічного виступу свої думки, ідеї про право, державу, не «прив'язуючись» до конспекту семінар передбачає обов'язкові виступи, дискусії, обговорення при розв'язанні проблемних питань.

Рівень досягнення цілей семінарських занять перевіряється викладачами шляхом:

1) заслуховування й оцінки змісту, форми виступів студентів з питань плану заняття;

2) заслуховування й обговорення запитань, що ставляться студентами

впродовж семінару;

3) розв'язання практичних і теоретико-аналітичних завдань на основі
обговорення запропонованих студентами відповідних творчих рішень;

4) систематичної перевірки конспектів семінарських занять студентів з
письмово виконаними обов'язковими завданнями;

5) проведення загальних письмових контрольних робіт (модульного
контролю).