Фашистський окупаційний режим в українських землях. Комуністичний і національний визвольні рухи в Україні

З усіх східних територій, захоплених Третім рейхом, найважли­вішою була Україна. Вирішуючи, як розпорядитися її багатствами, фашистське керівництво розглядало два основних варіанти. Перший був пов’язаний з нацистським ідеологом Альфредом Розенбергом. Суть його: здобути підтримку українців проти Москви, надати їм власну державу, яка б перебувала під опікою Німеччини. Другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської верхівки, передбачав встановлення для України статусу колонії. Згідно з расовою теорією фашистів, усі слов’яни були людьми другого сорту і їхня роль зводилась до того, щоб служити німецькій расі. Гітлер і більшість його сподвижників по партії вважали Україну об’єктом німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів.

Рейскомісаром України Гітлер призначив Еріха Коха — адміністра­тора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою нена­вистю до слов’ян. У серпні 1941 р. Гітлер, повністю нехтуючи окреми­ми адміністративними одиницями, найбільшу з них під назвою рейхско­місаріата України, що охоплювала Правобережжя і більшу частину Лівобе­режжя, передав до рук Коха. Останній відмовився встановити свою резиденцію у традиційному центрі України Києві й натомність вибрав невелике провінційне на той час місто Рівне. Замість того, щоб приєднати Галичину до решти України, німці перетворили її на один із районів Гене­рального губернаторства Польщі. Це викликало глибоке обурення україн­ського населення краю. Буковина й частина Південно-Західної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії й стали називатися Трансністрією. Нарешті, наближені до лінії фронту східні землі залишилися під юрисдикцією німецької армії. В Україну було виряджено велику кількість німецьких чиновників на всі важливі адміністративні посади, такі, як сільський староста, мер невеликого міста, чи поліцай.

Про характер нацистського режиму свідчить ставлення його адміністрації до євреїв і військовополонених. Гітлерівці утворили в Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційніх таборів. Тільки за кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС, замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

Страшною трагедією часів окупації стало винищення мирного населення в Дробицькому Яру в Харкові, де, за останніми даними, у грудні 1941 р. фашисти закатували понад 30 тис. євреїв, українців, росіян та представників інших національностей. Усього за роки окупації на Україні загинуло 3,9 млн. цивільних людей.

Нелюдським було ставлення нацистів до радянських військово­поло­­нених. Фашисти позганяли полонених в табори, оточені колючим дротом, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Як наслідок, до кінця війни з 5,8 млн. радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн., із них майже 1,3 млн. — в Україні.

Економічна політика Коха полягала в тому, щоб найефективніше експлуатувати сільське господарство України. Колгоспи (під іншою назвою) зберегли — так зручніше було викачувати сільськогосподарські продукти. Селянам зменшили прибутки й зажадали, щоб вони працювали з світанку до пізнього вечора. Внаслідок цього 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилося з України.

Незадоволення окупаційним режимом посилилось, коли гітлерівці вирішили використати Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело примусової праці на підприємствах і в сільському господарстві Німеччини. З цїєю метою проводились масові облави, в ході яких хапали українську молодь на базарах, при виході з кінотеатрів чи церков, щоб відправити її до Німеччини. Всього з України до Німеччини було вивезено близько 2,4 млн. чоловік, у тому числі юнаки і дівчата. Десятки тисяч з них загинули.

Безпрецендентна жорстокість нового режиму проявилась також у ставленні до міського населення та інтелігенції. За розпорядженням Коха різко зменшилось надходження продуктів харчування в міста. Справа в тому, що в майбутньому німці планували перетворити Україну в повністю аграрну країну. В результаті голод в містах став звичайним явищем, а тому багато городян перебралися в село. Харків, наприклад, втратив багато жителів. За роки війни для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, 30 тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду. Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував знищити більшу частину української інтелігенції. Кох вважав, що трьох класів початкової школи для українців більш ніж достатньо. Він почав згортати систему медичного обслуго­вування, щоб підірвати, так би мовити, "біологічні сили українців". Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця в трамваях тощо, призначені виключно для німців.

В одній із листівок ОУН Бандери говорилось: "Нові окупанти Украї­ни, німецькі імперіалісти продовжують більшовицькі методи знищення. Нищівна колоніальна експлуатація населення України, грабежі, шибени­ці, арешти, страти, приниження людської гідності, моральний розклад, вивіз людей у Німеччину на певну смерть і останнє використання більшо­вицьких методів знищення за допомогою голоду — ось такі благодіяння принесли німці поневоленому народу".

Порівняно з німецькою, румунська окупація Південно-Західної України (Трансністрії) була ліберальнішою. Румуни стримувалися від застосування широкого політичного терору й дозволяли вільно торгу­вати. Але вони енергійно придушували всякі прояви українського націо­налізму, забороняли українські публікації.

Взаємовідносини між населенням Західної України й німцями скла­лися неоднозначно. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співро­бітництво з німцями вважалось зрадництвом (до речі, як і в Східній Україні, де народ майже чверть століття виховувався в дусі соціалізму). В Західній Україні багатьом було не зрозуміло, хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань, чи нацистський порядок, що запанував тепер. Деякі українські лідери вирішили стати на бік Німеччини (незва­жаючи на антипатії до неї), аби тільки протистояти Радянському Союзу.

На індивідуальному рівні, як уже зазначалось, співробітництво з німцями, звичайно, зводилось до участі в органах місцевої влади чи контрольованої фашистами допоміжної поліції. Найпомітнішим випадком співробітництва українців Західної України з гітлерівським режимом стало створення з ініціативи мельниківців добровільної дивізії СС "Галичина". С. Бандера був проти створення такої дивізії. Він вважав,що "українська кров може бути пролита тільки за українську державу і в лавах української армії".

За вказівкою Гітлера усе вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітлера, називалася не українською, а галицькою. Дивізія нараховувала 13 тис. чоловік. Крім бійців галицької дивізії, в гітлерівській армії служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, які носили у 1944 р. німецьку форму, було близько 220 тис. українців. Решту становили переважно росіяни (армія Власова тощо). Слід мати на увазі, що майже 2 млн. українців воювали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чеській, американській та канадській арміях. "Така була доля народу без держави" — зазначає історик О. Субтельний.

Незабаром після приходу німців в Україні виник підпільний рух. Це була реакція на політику окупаційних властей. В Україні діяли підпільні організаційні мережі більшовиків, ОУН і (на північному заході) поляків. Кожна з них мала власні партизанські сили. Вони поповнювалися членами компартії, комсомолу, колишніми червоноармійцями, україн­ськими націоналістами, втікачами-остарбайтерами тощо. У зв’язку з тим, що значна частина України є степом і тому непридатна для партизан­ської війни, партизани в основному діяли в північно-західній частині країни — в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.

Спочатку про радянських партизан. Для керівництва партизанським рухом при Ставці Верховного Головнокомандування Червоної Армії в травні 1942 р. було організовано Центральний штаб партизанського руху. Штаби по керівництву партизанським рухом були створені в республіках та областях, окупованих ворогом. Український республікан­ський штаб очолив генерал НКВС Тимофій Строкач.

Партизани завдавали ворогу відчутних втрат. Вони руйнували комунікації противника, висаджували у повітря залізничні магістралі, мости, пускали під укіс ешелони, знищували ворожі гарнізони в містах та селах. Партизани звільняли від німецько-фашистських окупантів цілі райони й відновлювали там Радянську владу. Взаємодіючи з Червоною Армією, партизани надавали їй велику підтримку під час здійснення бойових операцій.

Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні стали рейди в тилу ворога партизанських з’єднань С. Ковпака, А. Федорова, М. Наумова, О. Сабурова, П. Вершигори.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистів стали дії комуністичного підпілля. В Україні було створено 23 підпільних обкомів КП(б)У, 9 підпільних обкомів комсомолу, які організували диверсії, проводили розвідувальні операції. Для підпільної роботи на окупованій території України були залишені більш як 40 тис. комуністів.

Усього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941 – 1945 рр. у партизанських загонах і підпіллі налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. Восени 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, які могли б стати основою майбутньої регулярної української армії, котра необхідна буде, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього кроку спонукало й те, що з посиленням німецьких репресій проти місцевого населення селяни вимагали, щоб ОУН вжила заходів для їх захисту. Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М. Так була утворена Українська повстанська армія (УПА) в жовтні 1942 р. Основною метою УПА була боротьба за незалежну соборну Україну. Головнокомандувачем цієї армії було призначено члена проводу ОУН-Б, високопоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону "Нахтігаль" Романа Шухевича. Генерал Шухевич присвоїв собі прізвище "Чупринка" від прізвища Грицька Чупринки, поета і керівника українських повстанців, якого більшовики розстріляли ще у 1921 р.

УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка встановила контроль над значними територіями Волині, Полісся, а згодом і Галичини.

Чисельність УПА наприкінці 1943 – початку 1944 р. (в апогеї її сили) досягала, за даними українських емігрантів, близько 100 тис., за іншими даними — 30 – 40 тис. бійців.

Виконуючи настанови центрального проводу ОУН-Б, УПА з кінця 1943 р. зосередилась на збройній протидії Червоній Армії та радянським партизанам. За даними НКВС УРСР, за 21 місяць, починаючи з лютого 1944 р., було проведено 26 685 бойових операцій проти ОУН – УПА (втім багато з них безрезультатно). У свою чергу повстанці здійснили 6 148 опе­­рацій. У березні 1944 р. повстанці УПА розстріляли відомого радянського розвідника М. І. Кузнєцова, звинувативши його в провокаторських діях. Замахи на вищих німецьких чиновників він здійснював у Львові, Рівному, аби спровокувати німецькі репресії проти українських націоналістичних кіл. Після кожного замаху він залишав "докази", які кидали підозру на українських націоналістів. Так, тільки після замаху на заступника губернатора Галичини Отто Бауера німці розстріляли 2 тис. заложників, повісили кілька сот українських політв’язнів.

Весною 1944 р. УПА розбила поблизу Рівного автоколону штабу командуючого першим Українським фронтом Червоної Армії генерала М. Ватутіна. Він був тяжко поранений і помер. Радянське командування для боротьби з УПА розпочало регулярні воєнні операції на західній території Полісся й Волині, а пізніше — й на всій території Західної України, і вело цю боротьбу аж до 1953 р.

Треба мати на увазі, що УПА виступила не лише проти нацистів і більшовиків, а й вступила в жорстокий конфлікт з поляками. Українські націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з них були поселенцями міжвоєнного періоду) з територій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія — Армія Крайова (АК) — не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави. Результатом цього стала кривава боротьба між цими силами. Нині, в іншій історичній обстановці, з приводу оцінки цих подій досягнуто взаємного порозуміння.