Примусова колективізація. Голодомор в Україні 1932 – 1933 рр.

Командні методи в економіці спрацьовували погано. Тому радян­ське керівництво не змогло провести планову перекачку коштів з аграр­ного сектора в промисловість шляхом занижених цін на сільгосппро­дукцію. Державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси.

Рішення ХV з’їзду ВКП(б) (1927 р.) передбачали повільний, посту­повий, добровільний процес кооперації (як відомо, кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо). До 1926 р. перетворення в сільському господарстві здійснювалися на основі кооперативного плану шляхом поступового втягнення селян у коопе­ративи на добровільних засадах.

Лозунг соціальної колективізації, висунутий Сталіним на початку 1928 р., змінив характер перетворень на селі. Цей лозунг суперечив самій ідеї добровільного об’єднання селян у колективні господарства. Виїхавши в січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партпрацівниками розгорнув програму з трьох пунктів:

1. Зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови — застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки.

2. У найближчі 3 – 4 роки справити часткову колективізацію сіль­ського господарства.

3. Услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу й одержати від села додаткові кошти для індустріалізації. Надзви­чайні захо­ди були придатні лише для вилучення готової продукції. З їх допомогою немож­ли­во було примусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний хліб.

Термін "надзвичайні заходи" був у вжитку в 1928 р., а наступного року нічого надзвичайного в них не залишалося. Рік "великого перелому" характеризується не тільки переходом до суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувся перехід до нормованої торгів­лі. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контракційний основі. Контракційний договір з державою втрачав характер добровіль­ності, він став розглядатися як засіб організації планового продук­то­об­міну між містом і селом. З 1 березня 1929 р. з’явилися картки на хліб — ознака продовольчої кризи; в селах України почало спостерігатися недоїдання, яке до цього зникло ще в середині 20-х років.

Механізм сталінського "стрибка" в індустріалізацію, складовою частиною якого стала суцільна колективізація сільського господарства, був запущений на листопадовому (1929 р.) Пленумі ЦК ВКП(б). На цьому пленумі була заслухана доповідь Генсека ЦК КП(б)У С. В. Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі". В резолюціях пленуму говорилось, що Україна має все необхідне, щоб іти приско­ре­ни­ми темпами попереду інших республік у справі колективізації сільського господарства. Україна була віднесена до групи районів, де колекти­візацію планувалося завершити восени 1931 р. або восени 1932 р. Вказані строки базувалися на перебільшених уявленнях про готовність селян об’єдна­тися в колгоспи. Це ігнорування настроїв селян привело верхи до фор­сування темпів колективізації. На місцях реагували належним чином, наприклад, керівництво України вирішило скоротити строки колективізації на 1 – 1,5 роки.

У зв’язку з цим становище на селі все більше загострювалося. Селян буквально заганяли в колгоспи, використовуючи всі засоби адміністративного тиску. Усуспільнювались не тільки засоби виробни­цтва, а й продуктивна худоба, птиця.

Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянст­ва, яке отримало назву куркулів. Тому закономірно, що колективізація супроводжувалося "політикою ліквідації куркульства як класу". Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2 524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкур­кулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

1930 – 1931 рр. були періодом наступу на куркуля. ЦК ВКП(б) планував конкретні цифри: 60 тис. заарештувати (їхні сім’ї виселялися), 150 тис. сімей заслати до північних районів, відбираючи їхнє майно, в кожній області переселяти 3 – 4% цих селян. Внаслідок такої розкладки з України на знищення й висилку припадало від загальної кількості населення близько 40 тис. сімей, 150 – 200 тис. — на розкуркулення. Ці планові цифри були майже повсюдно перевиконані. Уряд, як і 1919 р., прагнув нейтралізувати селянство, знищивши його еліту, тобто заможних господарів — найбільш освічену, шановану й авторитетну частину населення. Бригади по розкуркуленню часто складалися з класово чужого або кримінального прошарку. Вони виганяли розкуркулених на вулицю роздягнутими догола, били, пиячили в їхніх будинках, стріляли над головами затриманих, примушували копати ями для власного розстрілу, забирали собі кращі речі депортованих, роздягали жінок і робили обшук тощо. Розкуркулених селян без права на повернення висилали до Карелії, Комі, Мурманська, Північного Уралу. Всього за роки колективізації в республіці було експропрійовано й вислано до 200 тис. господарств — кожну третю сім’ю з числа розкуркулених.

У 1930 р. в Україні був досягнутий рекордний показник товарності хліба, але в селян результати першого колгоспного літа викликали розгубленість: ринок зник, гроші були некупівельноспроможними, заро­бітки в колгоспі мізерними. Щоб прогодувати сім’ю, селянин надіявся головним чином на присадибну ділянку. Так що селяни були не зацікавлені в розвитку колективного господарства, виявляли пряме небажання працювати в колгоспі, чинили опір сталінській політиці.

На селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні було зареєст­ровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам’янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, у 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тисяч. Їх вимоги були аналогічні селянській програмі 1920 – 1921 рр.: повернення конфіскованого майна депортованих, розкуркулених, розпуск комсомолу, повага до релігійних почуттів, вільні вибори членів сільських Рад, відновлення вільної торгівлі. Для придушення цих повстань радянська влада кинула армію.

Ситуація на селі все більше набирала некерованого характеру. Тому Сталін 2 березня 1930 р. у "Правді" опублікував статтю "Запамо­рочення від успіхів", в якій у "перегинах" процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Почався масовий вихід селян із колгоспів.

Але вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) директивно вимагав подвоїти рівень усуспільнення. Депортація так званих "куркулів" з України набула вели­чезних масштабів. Не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено "внутрішній паспорт", що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки "куркулям", а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив’язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. Бухарін називав експлуатацію селянства в СССР "воєнно-феодальною". Характерно, що саме в цей час у народі почали розшиф­ровувати абревіатуру ВКП(б) як "второе крепостное право большевиков".

Радянська влада змушувала одноосібника вступити до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об’єднували майже 70% селянських господарств і 80% посівних площ республіки. Важку останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 р., коли в Україні колгоспи об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Внаслідок цих злочинних дій на початку 30-х років визрівав небачений за своїми масштабами й жорстокістю геноцид українського народу — спланований штучний голодомор.

Зростала апатія селян, багато з них голодували. Це був наслідок політики хлібозаготівель на селі — продрозкладки. Сталін продовжував, не рахуючись з реальним станом, відстоювати політично й економічно злочинну систему хлібозаготівель. Така його позиція призвела до жахливих наслідків.

7 серпня 1932 р. Сталін сам написав Закон про охорону соціаліс­тич­ної власності. За цим законом, за крадіжку колгоспного і коопера­тив­ного майна призначалась вища міра покарання — розстріл і конфіскація всього майна або заміна при пом’якшуючих обставинах позбавленням волі на строк не нижче 10 років теж з конфіскацією майна. Амністія забо­ронялась. Селяни назвали це самочинство "законом про п’ять колосків".

До початку 1933 р. за неповні п’ять місяців за цим законом було засуджено 54 645 чол., із них 2 110 чол. — до вищої міри.

Сталін направив до Харкова, як і до деяких інших міст країни, хлібозаготівельні комісії з надзвичайними повноваженнями. Харківська комісія на чолі з В. Молотовим діяла особливо жорстоко. В районах, занесених на так звану "чорну дошку", конфіскували продовольчі й посівні фонди; до них перестали підвозити товари; місцеві керівники і рядові колгоспники було піддані репресіям.

У грудні 1932 – червні 1933 рр. голод охопив величезну територію СРСР: Україну, Північний Кавказ і Кубань, Поволжя від Горького до Астрахані, Північний Казахстан, Південний Урал, Західний Сибір. Якщо голод 1921 р. був викликаний господарською розрухою і небувалою посухою, то причини нової трагедії народу корінилися в дезорганізації колективізованого сільського господарства, яка була наслідком свідомо авантюристичної спроби Сталіна виконати п’ятирічку за три роки, а також в діях надзвичайних комісій, які "заготовляли" хліб у голодуючих місцевостях навіть до початку лютого 1933 р.

Селяни-біженці заповнювали міста і вмирали прямо на вулицях. В селах люди їли трупи загиблих від сапу коней, були випадки людоїдства. Щоб урятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх в міста і залишали там на вулицях, у лікарнях. Маса голодуючих зростала з місяця в місяць.

А тим часом кораблі з відібраним зерном відпливали через Чорне море для продажу за кордоном. Валюта потрібна була кремлівській верхівці для підтримки світового комуністичного руху. В листопаді 1932 р., приміром, німецькі більшовики одержали з фондів ІІІ, Кому­ністичного інтернаціоналу (на 90% фінансувався з бюджету СРСР) 10 мільйонів рейхсмарок, Компартія США — 5 млн. доларів, Компартія Китаю — 3 млн. мексиканських доларів, 1 млн. японських ієн і т. д.

Голодуючим селянам держава не допомагала, і це мало страшні наслідки. Існують докази, що від голодомору в Україні вмерло не менше 5 млн. Останні цифри — 6, а то й більше мільйонів людей.

Західні історики вважають, що основними чинниками голодомору були національно-політичні фактори. Зокрема, Дж. Мейс підкреслює: "Москва пов’язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам… Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви й нещадно здійснили це на Україні в 1932 – 1933 рр. засобом штучного голоду…". Його позицію підтримує Р. Конк­вест, такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів.

Примусова колективізація, накладена на колгоспи продрозкладка, прямий геноцид селянства призвели до глибокої деградації сільського виробництва. Продуктивність зернового господарства впродовж 25 років після колективізації трималася навколо одного й того ж низького рівня. Тваринництво, яке втратило понад 100 млн. голів худоби, так ніколи й не оговталось від цього удару. Не доводиться сумніватися, що нинішні проблеми в сільському господарстві України сягають корінням у ті далекі роки, в ту Піррову перемогу радянської влади, яка виявилася поразкою.

Таким чином, головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і спланованого хазяйнування, тривалою деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.