Початок ІІ світової війни. Входження західноукраїнських земель до складу УРСР

 

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СССР, Польща, Румунія, Чехословаччина. Це країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група — Англія, Франція, США — країни, які своїм втручанням у вирішення українського питання задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, що претендувала на українські землі, і Угорщина, котра претендувала на Закарпатську Україну. Отже, все залежало від балансу інтересів насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання стала Німеччина. Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України для раціональнішого використання цієї родючої території. У 1936 р., виступаючи у Нюрнберзі на з’їзді нацистської партії, Гітлер заявив: якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то "кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим".

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29 – 30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації чехословацької держави. Чехословацька проблема у цей період стала цент­ральною в європейській політиці, а питання про подальшу долю Закар­патської України — однією з головних складових частин цієї проблеми.

Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпат­ської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб’єктом європейської політики.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приго­лом­шуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при вичікуваль­ній позиції німецької дипломатії пішов на поступки у питанні словацької та української автономії. Ввечері 10 жовтня було повідомлено, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України, яка назавжди позбулася назви "Підкарпатської Рутенії". Прем’єр-міністром став голова Автономно-землеробського союзу А. Бродій, а до складу уряду увійшли Е. Бачин­ський, С. Фенцик, А. Волошин, Ю. Ревайза, І. П’єщак.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер використає українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціалами союзниками. У цей період в Німеччині вивчається питання про створення "Великої України".

Однак про нацистські плани щодо України більше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрямок основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійській і французькій пресі з’явилося безліч статей і заміток на українські теми. Характерно, що західна преса подала "українські" плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною. Зваживши всі "за" і "проти", він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 кв. км своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена "Велика Україна". Таким чином, зосередження уваги на питанні про "Велику Україну" було відволікаючим тактичним маневром для прикриття інших планів.

Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини у Закарпатті. Ще 26 жовтня 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем’єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. У Хусті, куди було перенесено столицю, засно­вується німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність "Німецької партії", організовано "Німецько-українське культурне товариство".

Посилюються економічні зв’язки: 7 грудня 1938 р. підписано німе­цько-карпатоукраїнську угоду, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода і з німецьким товариством з експлуа­тації корисних копалин, відповідно з якою карпатоукраїнський уряд фактич­но передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики "зацікавленого нейтра­літету" активно переходить до певного зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських планів, у Закарпатті активізує свою діяльність навіть япон­ська дипломатія. Уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консуль­ство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтова­риством намірів Гітлера створити "Велику Україну" як антирадянську силу.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за україн­ське національне об’єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у верес­ні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборо­ну, яка після Віденського арбітражу була реорганізована у "Карпатську Січ", очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Коро­левім, Ірвоші, Торуні, Ставкому, Перечині. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Карпатської України була не життєздатною, бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривний баланс політичних сил у Європі.

Отже, через низку обставин "українське питання" напередодні Другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці. На жаль, український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми.

Фашистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Англія і Франція оголосили війну Німеччині 3 вересня. Так почалася Друга світова війна, яка втягла в свою орбіту 61 державу, 80% населення земної кулі.

Німеччина виставила проти неї 58 дивізій і 2 повітряні флоти (2000 літаків), польська ж армія мала 37 піхотних дивізій і близько 400 лі­таків. Уряд Польщі 6 вересня, коли польська армія ще захищалася, евакуювався з Варшави, а 17 вересня втік до Румунії. Польська держава перестала існувати.

У першій половині 1940 р. гітлерівська Німеччина володіла значною частиною європейського континенту. У квітні капітулювали уряди Данії та Норвегії. Невдовзі Німеччина разом з союзною Італією захопила Балкани.

Розв’язанню Другої світової війни сприяли німецько-радянські договори. 23 серпня 1939 р. Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянський пакт про ненапад і додатковий секретний протокол. Цей протокол визначив зони впливу двох держав у Східній Європі в разі "територіальних і політичних змін". Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і балтійські держави, а східні території Польської держави по лінії Нарва – Вісла – Сян на прохання Москви мали бути зайняті Радянським Союзом.

За цими домовленостями, існування яких Радянський Союз протя­гом піввіку категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити тери­торіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, посилення сталінської диктатури на нові території і були основною метою радянсько-німецького пакту. І менше за все Сталін з Молотовим переслідували мету відвернення війни — тоді Німеччина ще не була готовою до нападу на СРСР.

Стосовно України Другу світову війну можна поділити на два виразних періоди. Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли фашисти напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром вступив в східні території. Основна риса цього періоду, що стосувався лише західноукраїнських земель, полягала в переході Західної України під владу насамперед Рад. Другий період, про який мова буде йти в наступній лекції, почався з нападом фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені 1944 р., коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна була визволена від німецько-фашистських загарбників.

Поспішаючи оволодіти своєю частиною гинучої польської держави, 17 вересня 1939 р. радянські війська вступили у Східну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За чотири тижні Польська держава перестала існувати. З радянського боку було оголошено, що Червона Армія прийшла як "прапороносець високих гуманістичних принципів", щоб допомогти пригнобленим меншостям і насамперед "братам" — українцям та білорусам.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз, скріплений спільними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором про дружбу та кордон. Протягом 50 років сам факт укладання такого договору між "першою в світі країною перемігшого соціалізму" — Радянським Союзом — і "ворогом усього миролюбного людства" — нацистською Німеччиною, — як і його зміст, становив одну з найбільших державних таємниць в СРСР.

Новий договір СРСР з Німеччиною, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі, формально під­тверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Крім того, створював умови для вирішення проблеми Бессарабії й Буковини — територій, населених переважно українцями. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія у червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу. Таким чином, до УРСР було приєднано споконвічні українські землі.

Чимало політичних заходів Рад принесли західним українцям конкретні покращення. Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини 1940 р. кількість початкових шкіл в Західній Україні досягла близько 6 900, із них — 6 тис. українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті, який до цього був осередком польської культури.

Поліпшилося медичне обслуговування населення. Були націона­лі­зовані промислові й торговельні підприємства, польські землеволодіння. Незабаром, після встановлення Радянської влади в Західній Україні, НКВС заарештував і депортував на Схід українських політичних лідерів. Були змушені розпуститися Українське народно-демократичне об’єднан­ня (УНДО) — найбільша українська політична партія — та інші партії. Ліквідувалися багато кооперативів, а інші реоганізовувалися на радян­ський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства "Просвіта". Залишалася лише одна політична організація — підпільна мережа ОУН.

З осені 1939 р. по осінь 1940 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками й депортовано до Сибіру без суду і слідства, навіть без письмового звинувачення, близько 10% населення. Всього вислано 312 тис. сімей, або 1 173 тис. чол.

Слід підкреслити, що у надзвичайно складній та суперечливій обстановці, що склалася в кінці 30-х – на початку 40-х рр. у західному регіоні республіки, далеко не всі змогли зрозуміти історичне значення возз’єднання його земель в єдиній державі. І хоча приєднання західної частини українських земель до Великої України в рамках Радянського Союзу було здійснено в певній мірі насильницькими методами, ця подія об’єктивно мала вирішальне значення у формуванні соборної України.

Частина українського населення перебувала під угорською окупацією. Після того, як у березні 1939 р. угорська армія захопила Карпатську Україну, що належала Чехословаччині, Закарпаття увійшло до складу Угорщини й протягом всієї війни залишалося однією з її частин. Майже одразу мадяри розпочали наступ на українофілів. Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько 30 тис. емігрувало до сусідньої Галичини, де більшовики, в свою чергу, багатьох із них депортували до Сибіру. Було заборонено всі українські видання та організації. Угорська влада не тільки гнобила українців політично, а й призвела до занепаду освіти та посилення економічної експлуатації краю.

5. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України

 

Після розгрому французької та англійської армій влітку 1940 р. і невдалої для СРСР фінської компанії (листопад 1939 р. — березень 1940 р.) Гітлер вирішив, що настав час усунути найбільшу перешкоду на шляху до світового панування й створення "великої світової німецької імперії" — повалити Радянський Союз. За його наказом у грудні 1940 р. був розроблений план нападу на СРСР, що дістав кодову назву "План Барбаросса" (за ім’ям войовничого прусського короля). Основу його становила ідея "блискавичної війни". За термін від трьох тижнів до п’яти місяців німецькі частини збиралися знищити радянські війська і вийти на лінію "двох А": Архангельськ — Астрахань.

Важливе місце в планах нацистів відводилося Україні. Гітлерівці розробили план колонізації України.

Згідно з генеральним планом "Ост" фашисти мали намір знищити або виселити з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів — німців. Така сама доля чекала й мільйони людей євро­пейської частини Росії, Білорусії та Прибалтійських республік.

Німецькі війська поділялися на три групи — "Північ", "Центр" і "Південь". На Україну було націлено угрупування "Південь" із 57 дивізій.

На відміну від Німеччини та її союзників, які на початок червня 1941 р. перебували у стані цілковитої бойової готовності, угрупування радянських військ (58 дивізій, що протистояли німецькій групі армій "Південь", до бойових дій було не готове.

Також до основних причин поразок Червоної армії на початку війни входять: раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовле­ність до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпо­рошення сил Червоної Армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Оскільки український напрямок для Гітлера був одним із головних, 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву й переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — "безпосереднє стратегічне завдання".

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами, насам­перед економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промис­ло­вий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила з видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6%, виплавлення чавуну — 64,7%, сталі — 48,9%): щодо воєнних факторів, то окупація України створю­вала вигідний плацдарм не тільки для бойових дій на цьому напрямку.

Більше двох місяців (липень – вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, не зважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані "кліщі" замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в оточення потрапило майже 660 тис. осіб, із них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кір­понос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистренко та група генералів при спробі вирватися із ворожого кільця загинули.

Героїчна оборона Києва відволікала до 70 дивізій противника. Вона не дала можливості ворогові влітку 1941 р. захопити Лівобережну Украї­ну та Донбас. Було виграно час для евакуації на Схід сотень тисяч лю­дей, устаткування промислових підприємств, матеріальних і культурних цінностей.

Велике стратегічне й політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро й організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона Армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани "Бліцкрігу", створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стра­тегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же настояв на серії наступальних операцій на окремих напрямках: опе­рацію у Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. В результаті цього сили подрібнювалися, котрих і так було обмаль.

Труднощі ускладнювалися тим, що після трьох невдалих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло в наступ ударне угрупування гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командувачем Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад восьмимісячної оборони ворог втратив майже 300 тис. вояків, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Невдала організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму різко змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошилов­градської області, вся територія Української РСР була окупована.

Незважаючи на те, що Червона Армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.