Діяльність української інтелігенції

Українофіли

Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару від розгрому в1847 р. Кирило-Мефодіївського товариства, виявив нові ознаки життя після смертіу 1855 р. архіконсервативного Миколи 1. Звільнені із заслання Микола Костомаров,Василь Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко з'їхалися до Петербурга, де доних приєднався Пантелеймон Куліш. Ці піонери українського руху (деякі з нихзайняли відповідальні посади, наприклад, Костомаров став відомим професоромісторії) згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в сто-лиці імперії так звану громаду. Аналогічні громади української інтелігенції до кінцястоліття слугуватимуть тиглями українського руху.

Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі українців і особливоселянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в своїй діяльностігромада має бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас. Костомаров іКуліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючивсякого радикалізму, що викликав би гнів властей.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група з великими труд-нощами отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українськогочасопису, що дістав назву «Основа». Його фундаторами були два багатих українці

Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом свого короткого 22-місячногоіснування «Основа» виступала засобом спілкування та будителем національноїсвідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Поновлення активності українців прихильно зустріла російська інтелігенціястолиці. Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі підтримувалирозвиток української культури. На публічних читаннях часто з'являвся Шевченко ра-зом із такими велетнями російської літератури, як Іван Тургенєв та Федір Достоєв-ський. Є свідчення, що російська публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєв-ського. Тургенєв переклав російською мовою сповнені розпуки оповідання МаркаВовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих оповідань на російського читача бувподібний тому, що справила «Хатина дядька Тома» письменниці Херріет Бічер-Стоу на американців. Узагалі представники як української, так і російської інтелі-генції були переконані в тому, що працюють разом на благо народу.

Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що складалося пере-важно із студентів, також утворило громаду. Кияни, яких налічувалося кілька со-тень, зосередили зусилля на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного се-лянства. У період між 1859 і 1862 рр. вони відкрили на Київщині кілька шкіл, в якихнавчалися сотні учнів. Проте з точки зору дальшої перспективи найважливішариса київської громади полягала саме в тому, що вона привабила нову категоріюприбічників.

На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти Правобережжявиділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням того, що їхнійклас століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чоліз Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українськимвбранням і трималася українських звичаїв, називали хлопоманами.

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з поль-ським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до київської громади,поринувши у справу просвіти селянства, їхнє почуття обов'язку перед народомвідображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, щокористуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому,щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його влас-ні потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутріш-нього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок давньої родиниспольщеної української шляхти, опублікував в «Основі» свою знамениту «Сповідь».У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або «повернути-ся» до українського народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатисякомпенсувати йому кривди столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними па-разитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можли-вість, Антонович став славетним істориком України, довічним народовцем, визнач-ним провідником українського руху. Значний внесок в українську справу зробилий такі його товариші, як Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанськийта Костянтин Михальчук.

Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харковата Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, докиїхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в ужетрадиційні царини етнографії, філології та історії. На зразок хлопоманів вони сталивбиратися, як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу,спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і — окрім своїх осель — розмов-ляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва й носили барвистий козаць-кий одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани їй старшини,а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні рагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавленеполітичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо-му українському стало відомим під назвою українофільства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів викликала підозри.У 1863 р., в розпал повстання поляків та особливо великої підозріливості до всьогонеросійського, уряд і навіть російська інтелігенція дійшли висновку, що для Росіїпотенційно смертельну загрозу становить український рух, і виступили проти украї-нофілів. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це, по суті, зловісна змо ва з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Такі невинніречі, як носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень, трак-тувалися як підривна діяльність. Військовий міністр Дмитро Мілютін зайшов так да-леко, що попереджав царя про наміри хлопоманів буцімто утворити самостійну укра-їнську державу.

Частина російської преси на чолі з такими ура-патріотичними газетами, як «Вест-ник Юго-Западной России», «Киевлянин» та «Московские ведомости», розпочалазлісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російськудержаву. Незабаром чимало представників російської інтелігенції, які ще вчора ди-вилися на українофілів прихильно як на прибічників невинного барвистого регіона-лізму, тепер стали вбачати в них справжню загрозу імперії. Якщо багато росіян вважали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу наПравобережжі, то поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаб-лення польських позицій у цьому регіоні.

Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй лояльності. Антоновичі 20 учасників київської громади опублікували відкритого листа, запевняючи росій-ську публіку в тому, що їхньою метою «є лише освіта народу» і що всякі «розмови просепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки непотрібний, а й некорис-ний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутріш-ніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських науко-вих, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийскимнаречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ні-коли не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було розпущено,перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак підписувачів, ніж черезрепресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого часу. На по-чатку 1870-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура—слабшати,а кияни — поступово відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професорКиївського університету) із своїми колегами й за підтримки таких талановитихпомічників, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій Подо-линський, таємно утворили «Стару громаду», що дістала таку назву, аби відрізнити їїстарших і досвідченіших членів (їх налічувалося близько 70) від нових громад, щотакож з'являлися й складалися переважно із студентів. Українофіли знову зосереди-лися на неполітичній діяльності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділенняРосійського географічного товариства. Українофіли масово записувалися в цю напів-офіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали ви-давати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські докумен-ти. У 1875 р. «Стара громада» придбала російську газету «Киевский Телеграф»,перетворивши її на орган, який висвітлював події в українській перспективі.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвитковінаціональної культури. Щоб обминути ці обмеження. Куліш, Кониський, Драго-манов та інші встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхнюукраїномовну пресу, й особливо газету «Правда», для поширення поглядів, забороне-них у Росії. В 1873 р. за допомогою аристократки Лизавети Скоропадської-Милора-дович та цукрового барона Василя Симиренка вони започаткували й фінансувалистворення у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, яке через кількадесятиліть (уже під назвою «Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка») стало не-офіційною українською академією наук.

Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові підозри. Як це частотрапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в українському ж середо-вищі. У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор МихайлоЮзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофілиперетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалеж-ності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють анти-російську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецьказмова. Реакцію уряду неважко було передбачити.

Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив імператорську комі-сію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і пуб-лікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на іншімови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі),а також закрити «Киевский Телеграф» і припинити субсидування галицької проросійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало розпорядження заборонитивикладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучи-ти із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофі-лами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувалаліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драго-манова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рухставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєв-ським циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийнявусі рекомендації комісії, й 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.

Цей документ не лише став на перешкоді діяльності українофілів, але й ста-вив під сумнів деякі основні засади, що на них спирався український рух. Незва-жаючи на досвід 1863 р., українофіли й надалі вірили, що, обмежуючись неполітич-ною культурницькою діяльністю й поміркованими поглядами, вони уникнуть репре-сій уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу українства, Куліш навітьрозвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали надзвичайно високі політичні здібностідержавотворців, які не властиві українцям, про що свідчить уся їхня нещаслива іс-торія. Тому, на думку Куліша, було природним і навіть корисним лишатися у складі

Російської імперії, користуючись при цьому її силою, безпекою і престижем. Проте,вважав він, у культурному відношенні українці з їхнім чудовим фольклором обдаро-ваніші від росіян. Тим-то українці цілком логічно мали лишити політичну сферу дляросіян, зосередившись на діяльності у царині культури, де вони переважали. ОднакЕмський указ розбив сподівання Куліша на те, що у взаєминах між українськоюкультурою й російською політикою запанує принцип «живи сам і не заважай іншим»,і змусив його вдатися до ще менш реалістичних поглядів, аби виправдати ідею україн-ського культурництва.

Інший піонер українського руху — Микола Костомаров — після 1876 р. ставвисловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із викликом писав:«Хай ні росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить земля, на якій живутьукраїнці», тепер радив своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату. Іншіпровідні українофіли, такі як Антонович і Житецький, виступили за компроміс.Продовжуючи обстоювати ідею розвитку культурної самобутності українців, вонинаголошували при цьому, що це не має спричинятися до відмежування українціввід благотворного впливу російської культури та імперії. Вони вірили в можливістьбути відданим одночасно і своїй «вужчій» українській батьківщині, й «ширшому»всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. Ще інші,такі як Борис Грінченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українця-ми, намагаючись звести до мінімуму зв'язки України з Росією. Але вони не маликонкретної реальної програми втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царськихрепресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактикий навіть визначення природи українства, а це поглиблювало їхні й без того значнітруднощі.

Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували по-требу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драго-манов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідео-логічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкоїпідтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її пред-ставників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українськомуконтексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дво-рянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч ріднітрадиції користувалися повагою в сім'ї, їх затіняв космополітичний лібералізм бать-ка Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання' в Ки-ївському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненимпрагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування першиху Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Дра-гоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікави-тися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже,в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину,а прагнення практично допомогти пригніченому людові.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичногота соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейськихкраїн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рухдістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденніпитання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» —пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відпо-відали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічніінтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріо-том України, а істинний український патріот повинен бути демократом.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за ві-докремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обме-ження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав за необхіднереорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (ство-рених не обов'язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насампередна місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з най-кращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкі-на про те, що «все славянские ручьи сольютея в русском море». У своїй відомій статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням біль-ше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вір-ність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудятьсядля всіх, тільки не д,ля України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидатиукраїнську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з Ук-раїни, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожнеслово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу,а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У пе-

ріод репресій 1875—1876 рр. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши на-томість вигнання на чужину. Перед від'їздом із Києва він досяг угоди зі «Старою гро-мадою», за якою зобов'язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис,присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український ча-сопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, деДрагоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Порядз національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді»радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативні-шими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припиненнячасопису.

Однак із послабленням зв'язків з українцями в Росії зміцнювались контактиДрагоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закар-паття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизникамина сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовід-даної групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої укра-їнської соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм.Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський еко-номіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — такожвідігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібершироко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. ЕнергійнийПодолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Дра-гомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні тав Галичині.