Зміни в Російській Імперії

У середині XIX ст. імперський устрій Росії, як і Австрії, зазнав дошкульногоудару, котрий породив сумніви в його ефективності та міці. Суворим випробуваннямрежиму, що його протягом свого 30-річного царювання так заповзято оберігав Мико-ла 1, стала Кримська війна 1854—1855 рр. Почалася вона як типовий конфлікт ве-ликих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардінії таОттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити давнім спробам Росії поширитисвій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той час торгівлізбіжжям через причорноморські порти.

Окупований союзними державами Крим став головним театром воєнних дій,тому цей конфлікт справляв на сусідню Україну більший вплив, ніж на будь-яку іншучастину імперії. Українські губернії були основним джерелом постачання царськоїармії, а з їхнього населення у великих кількостях набиралися солдати — або дляслужби на передовій, або для охорони кордонів, або дяя роботи візниками чи на бу-дівництві фортифікацій. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свід-чить так звана Київська козаччина 1855 р. Коли того року царський уряд оголосивпро утворення ополчення з добровольців, українські селяни, сприйнявши це за від-новлення козаччини, яка в їхній свідомості асоціювалася з свободою від кріпацькихповинностей, тисячами кинулися формувати «козацькі» загони, відмовляючись слу-жити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад180 тис. селян 400 сіл оголосили себе козаками й почали вимагати скасування крі-пацтва. Порядок відновили війська, але цей випадок виразно продемонстрував однуз внутрішніх хвороб, що підточували імперію.

Ще очевиднішими ці недуги були на фронті, де попри весь героїзм захисниківСевастополя російські війська врешті-решт зазнали поразки. Крім того, що ця по-разка значно підірвала престиж Росії, вона переконливо засвідчила, як далеко поза-ду модернізованих промислових країн Заходу лишилася Росія. Відсталість росіян ви-являлася в усьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французь-кі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективною, ніж у західно-європейців, незважаючи на те, що останні перебували за тисячі верст від своїх баз; занечисленними видатними винятками командування росіян виявилося некомпетент-ним, а царським солдатам, хоч і досить хоробрим, бракувало як ініціативи, так ітехнічних умінь. Пригнічений цією поразкою, Микола 1 помер у 1855 р. Його синОлександр II зійшов на трон, цілком усвідомлюючи нагальну необхідність реформ.

Звільнення кріпаків. У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новийцар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасуютьйого знизу». Навіть архіконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозу-міти, що рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальненастроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох десятиліть вима-гали покласти кінець цій «ненависній практиці». Але коли Олександр II висловивцю думку, стало ясно, що він прийняв історичне рішення провести ряд реформ,спрямованих насамперед на скасування кріпацтва.

Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об'єктом гост-рих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у про-веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-номорських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світо-вій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивністьпраці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійськогофермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крі-пацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не ви-правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більшяк дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже проте, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впро-вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщоу 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками,то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.

Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників неменшу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики наполягаютьна тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на Україніміж 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис.селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричини-лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієцьБернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу.Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції, якав своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці піддавала крі-пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликалау царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом, кот-рий змусив його визнати потребу негайних реформ.

Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олек-сандр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаківі опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодом пере-йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у Головнійкомісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був ГригорійҐалаґан — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший украї-нець — М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник із Полтав-ської губернії — робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити на-строї на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На Українів роботі цих комісій взяли участь 323 дворянини, що представляли різноманітніінтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та Правобережжя,Південна Україна. З селянами ніхто не радився.

Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони ро-зуміли неухильність цього кроку. Тому з самого початку основним питанням було:коли і як проводити реформу. Для заспокоєння стурбованих кріпосників царськийуряд оголосив, що в першу чергу забезпечуватимуться інтереси дворянства — го-ловної опори режиму. Щодо звільнення кріпаків мали розглядатися дві проблеми:особистий статус кріпаків та наділення їх землею. Хоч кріпаків і мали проголо-сити вільними людьми, поставало питання: чи якось обмежуватиметься їхня воля? Багатьох дворян і чиновників лякала навіть думка про те, що мільйони селянраптом дістануть волю й зможуть піти, куди їм заманеться, й робити, що схочеться.Поставало також складне питання землеволодіння. Як звільняти кріпака: з землеючи без неї? А якщо з землею, то на яких умовах вона надаватиметься?

Оскільки в різних частинах імперії переважали різні форми землеволодіння, недивно, що серед дворян виникли розбіжності в поглядах на способи передачі селянамземлі. На не дуже родючих північних землях Росії основним джерелом прибут-ків поміщиків-кріпосників був оброк, тобто грошовий чинш. Замість змушуватиселян обробляти неродючі грунти, дворяни в цих землях заохочували їх шукати ро-боту в селищах і містах, щоб сплачувати повинність грішми. Земля не була для там-тешніх поміщиків єдиним джерелом прибутку, і вони погоджувалися дати кріпакамщедрі наділи. Проте за прибутки, втрачувані внаслідок звільнення селян, помі-щики вимагали грошової компенсації. У багатому ж чорноземом південному ре-гіоні України переважав інший підхід. Тут поміщики воліли, щоб кріпаки відбуваючипанщину, тобто трудову повинність, оскільки свої прибутки вони отримували го-ловним чином із сільськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали ніза яких умов давати селянам землю. Варіанти цього «південного» підходу перева-жали також в інших частинах України. На Лівобережжі й особливо у Полтавськійгубернії поміщики погоджувалися дати селянам лише присадибні ділянки. У недавно

освоєній Південній Україні, де бракувало робочої сили, великі землевласники висту-пали за продовження кріпосного права десь на 10 років. А на Правобережжі польськімагнати взагалі не хотіли давати селянам землі. Однак, незважаючи на перешкоди,за наполяганнями царя Головна комісія продовжувала діяти.

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право.Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєюсуттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде щене скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетво-ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відмінувід інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупні пла-тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі прови-ни мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновника-ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, пови-нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансовихзобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Ре-форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для влас-ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьо-му селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян буломало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вар-тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов'язувалися ви-плачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартостіземельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми,або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонував-ся крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі слу-жили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,—оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблюваназемля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові грунти. Причомуселянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, затев чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні меншеземлі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 % своїх колиш-ніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже наЗО °о. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27 акрів насім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні — лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітниххитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собіліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завждилишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесіперерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняківна додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особ-ливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю.Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформинабагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумніваючись у відданості поль-ської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстанняполяків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і розда-вав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині

наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платитиза землю.

Інша особливість реформ на' Україні зумовлювалася формами землеволодін-ня. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті землібув у колективній власності, а плата за них входила в обов'язок общини. Але наУкраїні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й майже70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українськихселянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відпо-відальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без тогорозвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських селянвід російських.

Слід пам'ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становилидержавні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій, включаючимайже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за помі-щицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що фактичнобула для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму роз-порядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм частоотруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р.звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків.Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порів-няно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державнихселян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони споді-валися права на володіння своїми наділами — натомість наділи урізалися, а селянамнав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору-шень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Півден-ній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жилапам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством такатолицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціаль-но-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добуватисвій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Інші реформи. Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окре-мим аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, буломісцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав грома-дянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте для задоволення цихвимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866 р. він дозволив общинамобирати на повітовому та губернському рівні власних представників для наглядуза освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопи-ченням запасу їжі на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фі-нансування цих служб місцевим комітетам, або земствам, надавалося право обкла-дати населення земськими податками.

Радикальним відступом від імперської практики призначення «згори» всіхурядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з числа виборців, поділе-них на три окремих категорії: великих поміщиків, міщан і селян. Вплив виборцівбув пропорційним кількості землі, що вони мали. Само собою, значна більшістьу земствах належала дворянам. На Україні вони звичайно складали понад 75 % усіхчленів земств, у той час як селяни рідко коли м їли 10 %. Але хоч земства й не булипо-справжньому представницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрімсприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцеве насе-лення до обмеженого самоврядування.

На Україні земства впроваджувалися на Лівобережжі та Півдні. Проте на Право-Ібережжі через недавнє повстання польської шляхти їх не вводили аж до 1911 р.і Представляючи місцеві інтереси, земства виявилися чутливішими до культурнихІ прагнень українців, ніж імперське чиновництво. Так, у другій половині століття сталиї відчутними українофільські тенденції, зокрема у земствах Полтавщини, що слугу-' вали ареною підготовки багатьох провідників українського руху.Ще гострішою була необхідність удосконалення системи судочинства. Пробле-ма значною мірою крилася в нерозвинутості у росіян почуття законності. Імперськічиновники, на яких лежала відповідальність за багато юридичних рішень, вважали,що правосуддя — це сфера держави, а суди, на їхню думку, існували для того, щобвирішувати, що відповідає інтересам держави. Права особи не мали до цього ніякоговідношення чи в кращому разі вважалися другорядними. Судові відправи проводи-лися таємно, судді часто займалися хабарництвом, а їхні нерідко свавільні вирокивиносилися з урахуванням класових відмінностей — нижчим верствам діставалисясуворіші покарання, а легші вироки — дворянам. Цю ситуацію значно виправиласудова реформа 1864 р., зробивши судочинство незалежною сферою управління, за-критою для втручання чиновництва. Відтоді суд засідав відкрито, розглядаючи пози-ції обох сторін. Одним із наслідків цього була поява нової групи фахівців — адво-катів-юристів.

Важливі зміни також відбувалися в інших суспільних сферах імперії. Реформив системі освіти 1860-х років відкрили для нижчих верств більший доступ до неїна всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили програмунавчання й надали університетам більшу автономію. Водночас було послаблено цен-зурні утиски, хоч усе ще неясним лишалося те, до якої міри дозволялося обстою-вати «підривні» погляди. У 1874 р. було введено зміни до суворих правил військовоїслужби, згідно з якими військова повинність поширювалася на всі верстви суспіль-ства. Скорочувалася також з 25 до 6 років тривалість служби і вводився ряд правилзвільнення від військової повинності.

Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов життяукраїнців та інших підданих Російської імперії, вони, однак, спричинилися до важли-вих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, що реформи принесли кріпакам осо-бисту свободу, сприяли розвитку земської системи місцевого врядування та піднесен-ню ролі закону й права. Зі свого боку радянські історики вважають, що реформи від-крили для Росії епоху переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного.суспільства. Зрозуміло, реформи мали серйозні недоліки, але існує загальна згода,що без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможли-вою.

На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняноз 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдоскона-лення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення міс-цевого самоврядування — все це примножувало можливості вираження національ-них особливостей і місцевих інтересів. Звісно, що віднині різноманітні ідейні течії,включаючи ідеологію української національної ідентичності, легше могли знайтишлях до широких кіл громадськості.

Зміни та реформи, що впроваджувалися в Австро-Угорській та Російській імпе-ріях відповідно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, ви-мушений в обох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» ре-жими, що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційні за своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно при-скорили наближення нової ери, коли народ і його представники справлятимуть від-чутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак ів Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини XIX ст. були гігантським кро-ком на шляху до сучасної доби.

З точки зору того впливу, який справила ця епоха на українців, відмінності міжавстрійськими та російськими реформами мали таке ж значення, як і подібності.Революційний 1848 рік поставив перед українцями Австрійської імперії два головнихпитання: соціально-економічної долі селянства й національних прагнень церковноїінтелігенції. Корінне значення мав той факт, що на Західній Україні ці проблеми пе-репліталися, позаяк поляки, які виступали проти українських національних прагнень,часто були водночас і шляхтичами, що визискували селян. Тому для західних укра-їнців національне питання з самого початку пов'язувалося з такими повсякденнимисправами, як освіта, місцеве врядування, соціальне законодавство. З часом цей зв'я-зок наповнить соціальне питання такою ж вагою у свідомості селянства, якої воновже набуло в середовищі інтелігенції. Вимушена згода Габсбургів на введення кон-ституційного правління, попри всі його вади й недосконалість, дала змогу західнимукраїнцям виражати й захищати у парламенті свої національні та соціально-еконо-мічні інтереси й сприяла залученню до цього селянства. Відтак західні українці,що населяли найвідсталіші землі Австрійської імперії та зазнавали соціально-еконо-мічних утисків, дістали можливості політичної, організаційної та культурної діяль-ності, яких не мали українці в Росії.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного рухуукраїнців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостротисоціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких: куль-турне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюра-лізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умовидля національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організа-цій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросій-ських народів імперії. Внаслідок цього був відсутній важливий зв'язок між соціально-економічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Цяобставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Ро-сійської імперії.