Зростання національної свідомості­на Західній Україні

Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобе-­режжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонах­Російської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Падура, Міхаль Чайковський, Зоріян Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі бачили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, забувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у відновлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню­польської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених­причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак украї-­нофільства.

Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенцію­початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовенство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої­освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-­українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також входили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелігенції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою,­40 належало перу священиків.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане­світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім,­не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовенства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем­ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена­в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що­мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у культурному житті.

Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства пере-­шкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів.­Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінційних і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, примножуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і­гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих­небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи­взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася­у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих українських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися­за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось ледве­більше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.

Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть­для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції,­що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західно-­української верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові:­чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він­користуватися «мовою селянства».

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися­польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свідченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини­місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких еле-­ментів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освіче-­них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум»­у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не поляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті виклада-­лися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що­їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української­німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також­народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не­чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілку-­валися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної­свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрійської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого середовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі­ближче сприймати нову ідею української нації.

«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурними­аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному місті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книгозбірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовенства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто відіграватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків,­розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що­перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали при-­клад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могильницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової­освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла­Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство»,­що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти­українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий­крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його однодумці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важливим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни­могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги,­оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так­і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути­увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною­справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місцевий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними­церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гіб-­рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови­для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукра-­їнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи­були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етнографи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латин-­ською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження­національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді­ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером був­Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський та-­лант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилеви-­чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий­«Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила­перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських­та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум-­ку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його­долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою­селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони­прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто­розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської України, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл­Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Головацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями народу» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець­Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах­«Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місцевому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам,­вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас­начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту­з одним народом (поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно­мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький­священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в­1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Буда-­пешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Ли-­ше невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою ре-­акцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по-­слідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно становило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може­вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але невідворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління­західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів­із народу.

Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення­невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу,­належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств,­чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий­народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед­самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові пре-­стижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені­прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потре-­бам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й­Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де ще­зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спрямована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Проте­жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки­український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі­царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині прогрес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька­верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зростання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралельний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після століть обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений­взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.