Польсько-українська конфронтація

Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так іполяків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй,принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні:якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугу-вати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щобмати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складаливищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Укра-їнці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали ста-тус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотілибільше миритися зі своїм становищем.

У зв'язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конф-лікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів,а українців — із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польсько-український конфлікт із боротьби між двома національними елітами виріс у конфрон-тацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів.

Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти,як, наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін,закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім'я спільнихінтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східніукраїнці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить підзагрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати су-перечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східнихкордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що ма-ла початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводомЮліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губерна-тором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,— з іншого, українцямробилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вонимали визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежу-ються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати ви-борами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну. Подальші намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозуміння закінчувалися подібним чи-ном.

В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон-тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечкинавколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичай-но низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарськіробітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат-ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіброзв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також,хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли)розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарськихробітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтриму-вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві ко-мітети.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності,поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів,страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки,стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляківіз їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об'єднати українських селян ізтакими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використанедля поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемо-гою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однакширше значення страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залу-чивши їх до політичної ^оротьби.

Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівськомууніверситеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але колидо влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступовобуло обмежене вживання української мови, навіть ддя викладачів, натомість сталопостійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-хроків українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому,що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра-їнський університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се-лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Вод-ночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора-зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання.

Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуа-ція у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українськіта польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р.українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. протиуніверситетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за-пеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозу-мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремийукраїнський університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваноївинагороди.

Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборчареформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництвав галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долюбули б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українськихвиборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборівзажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальси-фікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та часїхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями (що не було складно, бо серед

українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборнійагітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями.Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895і 1897 рр.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернато-ром». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Баденіпослав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, ЗО тяж-ко поранено й понад 800 заарештовано.

Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р.,всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе-му курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фаль-сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар-ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьохсвоїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р.засідало ІЗ, а в 1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ-леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.

12 квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український сту-дент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свід-чив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зро-стаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював своївпливи ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичноюпартією Романа Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українськихзаснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у місь-ких середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою сталазростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Перед-чуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика Фран-цішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійцівв Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основ-на мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належалополякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вжене «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух із широкоюсоціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки.

Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились ізне меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність,при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масовізібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранніу Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичнувправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, запов-неної високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєвіерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війнуворогуючих між собою націоналізмів.

Буковина і Закарпаття

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20%—у двохневеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схо-жим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж елітускладали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато укра-їнців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловостіпрактично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собоювнутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація поміт-но відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 р. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північнійчастині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (ІЗ °о), німці (8%) та іншіменшості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими,в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели-чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до, використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі-тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організованасистема освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно спри-ятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по-літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархіябула в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра-ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич-ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню-вався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив нанього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції.В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари-ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представлятиукраїнців на виборах. Спочатку в цих організаціях переважали русофіли, але вониніколи не мали великої сили на Буковині. До 1880-х років провід над буковинськимиукраїнцями перейшов до таких українофілів, як галичанин Степан Смаль-Стоцький(професор української мови й літератури у Чернівецькому університеті) та МиколаВасилько (багатий місцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися місцеві від-ділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р.Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь-ко ІЗ тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими наці-ональностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції.У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельніп'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком-проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою,ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мо-ви. Мадяри цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристо-крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душилимісцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар-патців, які складали майже 70 °о всього населення краю, були найбезправнішимиз усіх західних українців.

Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач. Зразу жпісля 1848 р. під проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вонидобилися ряду впливових посад в адміністрації та запровадження шкіл із рідною мо-вою навчання. Але зростання русофільських настроїв, спричинене приходом доУгорщини в 1848 р. російських військ для придушення гнобителів-мадярів, оволо-діло чисельно невеликою інтелігенцією й греко-католицьким духовенством, створив-ши культурний розрив між ними і селянством. Після 1867 р. під впливом посиленоїмадяризації значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ,піддалася тискові й асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». Греко-католицька церква, що мала єпископства у Пряшеві та Мукачеві, не лише не спинилацей процес, а й прискорила його. Оскільки ж Закарпаття відділяв від Галичиниавстро-угорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти між ними були тра-диційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не могли розвинутися україно-фільські течії. Відтак в останні десятиріччя XX ст. в краї зникав один слов'янський часопис за іншим, число шкіл з викладанням на місцевій говірці з 479 у 1874 р.зійшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури,саме ледве животіло. Й лише жменька молодих народовців, таких як Юрій Жатковичта Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину в перші роки XX ст.,незмінне вражав той поступ, який зробили їхні західні співвітчизники. В Києві всеще заборонялося публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існували укра-їнські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети полі-тичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інте-лігенція все ще гуртувалася у невеликі, зосереджені в містах громади, реалізуючи своїчасто туманні проекти, в Галичині ж та на Буковині вона, спираючись на великучастину недавніх вихідців із селянського середовища, працювала в тісному контактіз селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях. У діяль-ності західних українців чи не найбільший оптимізм вселяло те, що вони довели:сподівання щодо піднесення українського національного руху були не ілюзією ідеалі-стично настроєних інтелігентів, а чимось цілком здійсненним.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його неслід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борса-лися в трясовині злиднів; поширеним явищем була неписьменність селян, а націо-нальна свідомість багатьох із них була низькою. До того ж у вузькому про-шарку освіченої еліти тривали гострі розходження між українофілами та русофілами,а також між лібералами, консерваторами та радикалами щодо напрямів дальшогорозвитку українського суспільства. І все ж таки напередодні першої світової війнисеред західних українців помітне було почуття оптимізму.