Польсько-українська конфронтація

Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і­поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй,­принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні:­якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугу-­вати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб­мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали­вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Укра-­їнці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали ста-­тус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли­більше миритися зі своїм становищем.

У зв'язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конф-­лікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації­1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів,­а українців — із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польсько-­український конфлікт із боротьби між двома національними елітами виріс у конфрон-­тацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів.

Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти,­як, наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін,­закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім'я спільних­інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східні­українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить під­загрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати су-­перечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східних­кордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що ма-­ла початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом­Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губерна-­тором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,— з іншого, українцям­робилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вони­мали визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежу-­ються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати ви-­борами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну. Подальші намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозуміння закінчувалися подібним чи-­ном.

В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон-­тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки­навколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичай-­но низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські­робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат-­ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб­розв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також,­хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли)­розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських­робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтриму-­вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві ко-­мітети.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності,­поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів,­страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки,­стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляків­із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об'єднати українських селян із­такими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використане­для поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемо-­гою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак­ширше значення страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залу-­чивши їх до політичної ^оротьби.

Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському­університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли­до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово­було обмежене вживання української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало­постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х­років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому,­що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра-­їнський університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се-­лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Вод-­ночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора-­зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання.

Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуа-­ція у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські­та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р.­українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти­університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за-­пеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозу-­мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий­український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної­винагороди.

Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча­реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва­в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю­були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських­виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів­зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальси-­фікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час­їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями (що не було складно, бо серед

українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній­агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями.­Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895­і 1897 рр.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернато-­ром». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені­послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, ЗО тяж-­ко поранено й понад 800 заарештовано.

Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р.,­всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе-­му курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фаль-­сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар-­ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох­своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р.­засідало ІЗ, а в 1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ-­леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.

12 квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український сту-­дент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свід-­чив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зро-­стаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював свої­впливи ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною­партією Романа Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українських­заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у місь-­ких середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою стала­зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Перед-­чуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика Фран-­цішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців­в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основ-­на мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало­полякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вже­не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух із широкою­соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки.

Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із­не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність,­при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові­зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні­у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну­вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, запов-­неної високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві­ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну­ворогуючих між собою націоналізмів.

Буковина і Закарпаття

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20%—у двох­невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схо-­жим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту­складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато укра-­їнців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості­практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою­внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація поміт-­но відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 р. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько­300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північній­частині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (ІЗ °о), німці (8%) та інші­меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими,­в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели-­чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до­, використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі-­тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована­система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно спри-­ятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по-­літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія­була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра-­ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич-­ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню-­вався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на­нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції.­В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари-­ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти­українців на виборах. Спочатку в цих організаціях переважали русофіли, але вони­ніколи не мали великої сили на Буковині. До 1880-х років провід над буковинськими­українцями перейшов до таких українофілів, як галичанин Степан Смаль-Стоцький­(професор української мови й літератури у Чернівецькому університеті) та Микола­Василько (багатий місцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися місцеві від-­ділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р.­Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь-­ко ІЗ тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими наці-­ональностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції.­У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні­п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком-­проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою,­ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мо-­ви. Мадяри цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристо-­крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили­місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар-­патців, які складали майже 70 °о всього населення краю, були найбезправнішими­з усіх західних українців.

Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач. Зразу ж­після 1848 р. під проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вони­добилися ряду впливових посад в адміністрації та запровадження шкіл із рідною мо-­вою навчання. Але зростання русофільських настроїв, спричинене приходом до­Угорщини в 1848 р. російських військ для придушення гнобителів-мадярів, оволо-­діло чисельно невеликою інтелігенцією й греко-католицьким духовенством, створив-­ши культурний розрив між ними і селянством. Після 1867 р. під впливом посиленої­мадяризації значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ,­піддалася тискові й асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». Греко-­католицька церква, що мала єпископства у Пряшеві та Мукачеві, не лише не спинила­цей процес, а й прискорила його. Оскільки ж Закарпаття відділяв від Галичини­австро-угорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти між ними були тра-­диційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не могли розвинутися україно-­фільські течії. Відтак в останні десятиріччя XX ст. в краї зникав один слов'янський часопис за іншим, число шкіл з викладанням на місцевій говірці з 479 у 1874 р.­зійшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури,­саме ледве животіло. Й лише жменька молодих народовців, таких як Юрій Жаткович­та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину в перші роки XX ст.,­незмінне вражав той поступ, який зробили їхні західні співвітчизники. В Києві все­ще заборонялося публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існували укра-­їнські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети полі-­тичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інте-­лігенція все ще гуртувалася у невеликі, зосереджені в містах громади, реалізуючи свої­часто туманні проекти, в Галичині ж та на Буковині вона, спираючись на велику­частину недавніх вихідців із селянського середовища, працювала в тісному контакті­з селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях. У діяль-­ності західних українців чи не найбільший оптимізм вселяло те, що вони довели:­сподівання щодо піднесення українського національного руху були не ілюзією ідеалі-­стично настроєних інтелігентів, а чимось цілком здійсненним.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не­слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борса-­лися в трясовині злиднів; поширеним явищем була неписьменність селян, а націо-­нальна свідомість багатьох із них була низькою. До того ж у вузькому про-­шарку освіченої еліти тривали гострі розходження між українофілами та русофілами,­а також між лібералами, консерваторами та радикалами щодо напрямів дальшого­розвитку українського суспільства. І все ж таки напередодні першої світової війни­серед західних українців помітне було почуття оптимізму.