Сутність і етапи розвитку світового господарства

Як світ складається із країн, так і світова економіка складається із господарств цих країн.

Світове господарство – це система взаємодіючих господарств усіх країн світу, цілісний характер і функціонування якої визначається об'єктивними законами розвитку людського суспільства.

Економічні зв'язки між країнами помітно міцніли у ХIХ ст. під впливом великої машинної індустрії, яка потребує багато сировини та залучає у її видобуток і виробництво дедалі нові країни. Здійснивши на базі великого машинного виробництва перехід до масового випуску продукції, багато галузей все частіше починають працювати не тільки на внутрішній, а й на зовнішній ринок. Прискорюється внаслідок цього міжнародний поділ праці. Саме на цей період припадає розвиток світового господарства індустріального типу.

Світове господарство як система має свою структуру. Вона представлена "центром" та "периферією". До "центру" відносять, як правило, країни Західної Європи, США, Канаду, Японію, деякі країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Нова Зеландія, Австралія та ін.). До світової "периферії" належать всі інші національні економіки, але вони в своє чергу розподіляються на групи за ступенем економічної віддаленості від "центру".

До першої групи належать нові індустріальні країни (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Бразилія, Малайзія, Аргентина та ін.). За останні 25 років вони успішно провели індустріалізацію і увійшли до групи індустріальних країн. Основними ознаками такого рівня економічного розвитку є: ВНП на душу населення становить більш як 2 тис дол.; значний експорт промислової продукції, включаючи наукоємну; висока концентрація капіталів транснаціональних корпорацій.

До другої групи світової "периферії" відносять країни, що розвиваються, які, в свою чергу, поділяються на більш розвинуті та найменш розвинуті. Країни, що розвиваються – це сукупність приблизно з 120 країн і територій, які характеризуються колоніальним минулим, відсталістю господарського життя.

Ознаки найменш розвинутих країн: річний ВНП на душу населення складає менш як 2 тис. дол. та надзвичайно нерівномірний розподіл доходів серед населення; питома вага промислової продукції в загальному обсязі виробництва не перевищує 10%; шість із семи родин живуть за рахунок участі у сільськогосподарському виробництві або прибутків від нього; високі темпи приросту населення (2,5 – 4% на рік); надлишок трудових ресурсів; кількість населення, що вміє писати, не перевищує 32% (для порівняння, у країнах, що розвиваються – 58%, у розвинутих – 98%); регіональний дуалізм: повна господ­дарська освоєність одних регіонів та неосвоєність інших.

Формоутворюючим центром міжнародних економічних відносин є економічно розвинуті країни, які спроможні ефективно розвивати виробництво за кількістю і якістю продукції на рівні провідних світових стандартів. Ступінь і особливості участі інших країн як суб'єктів міжнародних економічних відносин цілком залежить від численних різноманітних факторів техніко-економічного, соціального, політичного і природно-географічного характеру. Отже, економічний аспект світового господарства слід розглядати як взаємозалежну, взаємодіючу систему функціонування державних економік, міждержавних економічних відносин і світогосподарських зв'язків.

Загалом механізм економічної дії світового господарства регулюється системою міжнародних економічних відносин. Первинною основою міжнародних економічних відносин є міжнародний поділ праці, який виникає із кількісних і якісних особливостей національних економік.

Міжнародний поділ праці – це спеціалізація окремих країн у межах світового господарства на виробництві певної продукції та послуг, що зумовлює і передбачає необхідність обміну результатами різної діяльності (як правило, у вигляді товарів) на світовому ринку.

Основною ланкою поділу праці є транснаціональні корпорації (ТНК). Серед ТНК є не лише американські, англійські, французькі, італійські, а й корпорації молодих індустріальних держав, зокрема таких, як Таїланд, Південна Корея, Сінгапур чи деякі країни Латинської Америки.

У 90-х роках XX ст. 500 найбільших ТНК володіли фондами у розмірі
5,3 трлн. дол., а число зайнятих на них робітників та службовців становило
25,4 млн. чоловік. Наприклад, всесвітньо відома "Тойота" розмістила у 116 країнах світу 26 складальних і виробничих підприємств, має 6 збутових компаній і 116 фірм-розподілювачів.

Загалом світове, або всесвітнє, господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн – міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему гос­подарських відносин між різними країнами світу. Важливими еле­ментами цієї системи є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В цій системі всі її елементи тісно пов'язані, взаємно переплетені і впливають один на одного.

У сучасних умовах світове господарство дедалі більше набуває ознак цілісності. Цей процес об'єктивно зумовле­ний дією певних факторів:

1. Прагненням народів світу вижити за умов наро­щування ядерних потенціалів і загрози можливої ядер­ної війни, політикою мирного співіснування.

2. Розгортанням НТР. Нині жодна країна світу не мо­же самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому країни повинні об'єднувати свої зусилля у цій сфері, що сприятиме встановленню тісних економіч­них і науково-технічних зв'язків між ними, формуванню стійких структур у світовому господарстві.

3. Інтернаціоналізацією господарського життя, між­народним поділом праці. Нині країни світового співтова­риства можуть ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну про­дукцію, використовуючи процеси спеціалізації та коопе­рування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, під­вищити її якість, надійність, зекономити паливно-енерге­тичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність пра­ці, раціонально використовувати робочу силу. Все це також сприяє налагодженню постійних економічних зв'язків між країнами-партнерами у міжнародній сфері.

4. Необхідністю об'єднання зусиль країн для розв'я­зання глобальних проблем (екологічних, продовольчих тощо). Потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо), доцільність об'єднання господарських зусиль країн-партнерів для освоєння багатств Світового океану й космосу, як для збереження уже набутих людських знань, ідей, так і для переробки й використання все складніших інформацій­них систем, створення міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співтовариства.

Сукупність економічних відносин світового господар­ства виявляється в системі властивих йому економічних інтересів: інтересів окремих держав, національних під­приємств, об'єднань тощо, міжнародних економічних ор­ганізацій та інтересів інтеграційних угруповань, таких, як, зокрема, Європейський Союз.

Процес утворення світового господарства не завер­шився, він триватиме ще певний час.

Основними суб'єктами світового господарства є націо­нальні держави, ТНК і міжнародні організації та інсти­тути. ТНК – міжнародні за масштабами своєї діяльнос­ті й національні за капіталом і характером контролю. Во­ни посилюють свою могутність за рахунок прямих інвестицій у їх закордонні філіали й підприємства.

У науковій літературі до законів, які визначають розвиток сучасного світового господарства відносять: закон вартості, закон конкуренції, закон зрос­тання продуктивності праці, закон попиту і пропозиції, закон інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація виробництва – економічна форма розвитку міжна­родного поділу праці та міжнародного усуспільнення вироб­ництва.

Закон інтернаціоналізації виробництва – закон, який виражає внут­рішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між процесом пере­ростання виробництвом меж національних країн, з одного боку, і поступовим формуванням механізму поєднання особистісних і ре­чових факторів виробництва, взаємодії людини з природою, від­творення самої людини на інтернаціональному рівні – зіншого.

Закон інтернаціоналізації обігу – закон, який виражає внутріш­ньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між процесом інтернаціоналі­зації безпосереднього виробництва, формуванням інтернаціо­нальної вартості у цій сфері та її перетворення на інтернаціональ­ну ціну виробництва в процесі конкуренції між підприємствами різних країн на основі випереджаючого зростання світової торгів­лі на регіональному та глобальному рівнях.

Крім економічних законів, властиві також економічні закономірності. З-по­між них насамперед слід виділити економічну інтегра­цію.

Міжнародна економічна інтеграція – це вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, коли інтернаціоналізація господарського життя проявляється у переплетенні національних господарств двох або кількох країн та проведенні ними узгодженої міждержавної торговельно-економічної політики. Умови інтеграції: розвита інфраструктура; наявність політичних рішень уряду (створення умов для інтеграції – політична й економічна база).

Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з країнами світу. Це пояснюється передусім тим, що вона не могла набути та­кого досвіду у складі СРСР, їй поки що бракує також достатньої кількості органів, кадрів, які могли б прово­дити самостійну науково обґрунтовану зовнішньоеконо­мічну політику.

Світові економічні зв'язки необхідні Україні для того, щоб швидше подо­лати глибоку економічну кризу, для стабільного і швидкого розвитку продук­тивних сил і зростання на цій основі життєвого рівня населення. Країна, яка не має зовнішньої торгівлі, господарських зв'язків з іншими державами світу, змушена збільшувати витрати виробництва приблизно у півтора – два рази.

Об'єктивні причини, що перешкоджають нині Україні бути рівноправним партнером у світовому гос­подарстві:

1) Низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. Крім того, навіть ті товари, на які є по­пит на зовнішніх ринках, не повністю відповідають між­народним стандартам. Нестача кадрів та їх недостатній професійний рівень роблять недосконалою систему управління зовнішньоекономічною діяльністю.

2) Переважання в експорті України паливно-сировин­ної групи (її частка у 2000 р. перевищувала 68% і разом з товарами народного споживання становила 86%).

3) Низька частка машин, обладнання, об'єктів інте­лектуальної власності (патентів, ліцензій, «ноу-хау») в експорті. У 1997 р. вона становила менше 10%. Водночас позитивним є зростання частки машин, устаткування та механізмів у 2000 р. на 26%, внаслідок чого вона стано­вила в експорті 14%.

4) Незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

5) Відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльнос­ті.

Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробниц­тво наукомісткої продукції, ресурсозаощаджую­чих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці, створення надтвердих матері­алів. Ці напрями повинна всебічно підтримувати держа­ва. Слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливі­шою умовою цього є стабільність законодавства у зовнішньоеконо­мічній діяльності. Нажаль Україна, за оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвести­ційного клімату посідає 139-те місце у світі.

З проблемою міжнародних економічних відносин тіс­но пов'язана проблема зовнішнього боргу України.

Характерними рисами сучасного світового господарства є:

• розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, пе­редовсім у формах ввезення – вивезення капіталу, робочої сили і технології;

• зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рам­ках ТНК;

• економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

• виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох дер­жав і міждержавних об'єднань.

Регулюють світове господарство заходами національної та між­державної економічної політики. У межах світового господарства еконо­міка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжна­родне економічне співробітництво.

Кінець XX і початок XXI ст. є періодом формування нової системи світового господарства з властивою їй ієрархією національних еконо­мік у міжнародному поділі праці та на міжнародному ринку факторів виробництва. Основною її рисою все більше стає не суперечність, а тенденція до співробітництва і взаєморозуміння. Нівелюються, збли­жуються економічні рівні розвитку різних країн.

Інтернаціоналізація виробництва під дією НТР створює таку си­туацію, коли країнам вже невигідно мати виключно все "своє виробництво". Дослідження закономірностей формування міждержавних зв'язків, їх розвитку дає змогу зробити висновок про те, що прагнення до створення єдиного планетарного ринку капіталів, товарів та послуг, економічне зближення й об'єднан­ня окремих країн у єдиний господарський комплекс є генеральною тенденцією розвитку світового господарства.

Провідним напрямом світогосподарського розвитку останніх десяти­літь (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної моно­полії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприєм­ництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарсь­кого комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестицій­ний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технологій, товарів. Внутрішній ринок країни доступний для таких надходжень. Проте водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв'язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валют­ної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допу­стити одностороннього переважання економічно розвиненіших країн.