Охарактеризуйте суттєві риси теорії пізнання Дж. Локка. Що є для нього джерелами пізнання? (Філософія Дж.Локка

Локк (головний сенсуаліст))

“У інтелекті немає нічого, чого не було б у відчуттях”. Сильній вплив Бекону. Критика Декарта. Душа залишена врождених ідей – але чистий аркуш, що заповнюється чуттєвим знанням.

Досвід, Локк, ділить на внутрішній і зовнішній. Щоб отримати загальні ідеї(простір, година) необхідні роздуми, котрі є складом душі, а не її сутністю (Декарт). Декартова субстанція, таким чином, - доладна ідея, отримана з досвіду. Первінні якості – притаманні мовам (маса, рух, протяжність). Вторінне – ті, що отримується в нашій свідомості (звук (рух повітря), запах.). => неможливо пізнати реальну сутність мов, лише номінальну. Реально існує, лише індивідуальне => – не властивість мов, а потреба людини до спілкування.

Знання: безспорні (на основі роздумів) і правдоподібні (на основі эмпірич. досвіду).

 

20. Поясніть сенс і значення вроджених ідей у філософії Нового годині. У чому полягає основна відмінність між нею та трактуванням людського розуму як «чистої дошки»? (У чому відмінність філософії Нового Годині від попередніх етапів розвитку філософії? Формування світоглядної парадигми філософії Нового Годині.)

На кінець XVI- качан XVII ст. буржуазні виробничі відносини настільки розвинулися в рамках феодального суспільства, що стали можливими успішні спроби буржуазії політично оформити переворот, який вже фактично відбувся в базисі. Напрікінці XVI ст. перемагає буржуазна революція у Нідерландах, в середині XVIІ ст. - у Англії. Народжується новий клас буржуазія. Економічна діяльність інтереси реально практичного життя ведуть до дійсного пізнання світу, в тому числі природи, до орієнтації на пізнання, яку б не було засновано лише на цитатах із Біблії, а яку спиралося на практичний досвід.

Для формування науки Нового годині, характерна орієнтація на пізнання дійсності, що опиралася на відчуття. Одночасно перед філософами і вченими потає питання про сутність і характер самого пізнаня, що приводити до підвищення значення гносеологічної орієнтації Нової філософії.

Якщо орієнтація на чуттєве і практичне пізнання провокується розвитком емпіричної науки, то намагання вияснити взаємозв’язок і взаємодії закономірно веде до збільшення раціонального розгляду, який ближче до Евклідової геометрії, ніж до арістотелево-схоластичної концепції. Тому з розвитком чуттєвого емпіричного пізнання світу розвивається і точне, раціональне, математичне мислення. Як емпіричне так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і проектуються на складальні основні напрями філософського мислення Нового годині. Пізнавальній процес та метод пізнання

Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об’єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану мов, “повторення” в ідеальній формі того, що є. Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або тіщо дійсно існували) предмети, процеси і явища, але й усіх їх можливі модифікації. Інакше кажучи пізнання вілображає загальне.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а “Конструктівні схеми” мов і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем” (дійсність, наявний стан мов), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливості. Щоб реалізуватись у практиці, можливості повинні бути зафіксовані у всьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тихий можливостей, які цим інтересам відповідають і після цього запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного “чуттєвого” (у субстраті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

Завдяки “перевдяганню”можливостей у мовну оболонку смороду стають цілком доступними для аналізу і вибору, зберігаючи разом з тим свій “можливісний” статус існування. І, пізнаючий суб’єкт (вчений, мислитель худе) безпосередньо нає справу саме із специфічним світом.

Говорячи про минуле (про тих, чого вже немає в дійсності) або про майбутнє (про тих, чого немає), мі фактичне безпосередньо маємо справу із знанням про минуле чи майбутнє, яку відчутно існує для нас, у вигляді “мовної реальності”. Та й про типерішнє мі говоримо значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти.

З характиристики пізнавального процесу, як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру – заблудження. Однак наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним чином не існує такої абсолютної (“дзеркальної”) подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Метод (грецьке metodos) в широкому розумінні слова – “шлях до чого-небуть”, спосіб соціальної діяльності в любій її формі, а не лише в пізнавальній. Поняття методології має два основні значення: 1) система визначених способів, прийомів і операцій, що застосовуються в тій або іншій сфері діяльності (у науці, політиці мистецтві і т. д.); 2) вчення про цю систему, теорія методу. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи інтерпритації його результатів, механізми і форми реалізації знання в практиці. Але не правильно повністю зводити методологічне до раціонального. “Все що існує не ділиться на розум без залишку”, так як існують і нераціональні засоби і прийоми пізнання.

Проблема методу завжди була в центрі філософської та наукової думання, особливо починаючи з Нового годині і обговорювалась в рамках багатообразних, в тому числі полярних підходів. Заразом методологічні питання широко ставляться і розв’язуються в таких напрямках і течіях думання, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм постструктуралізм, остпозитивізм та ін. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпритації текстів і своєрідній філософській концепції (Р. Гадамер, П.Рікер ін.).

Таким чином, метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності визначених правив, прийомів, способів, норм пізнання і діяння. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта при розв’язку конкретної задачі, досягнення результату в даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє з економити сили і година, рухатись до цілі найкоротшим шляхом.основна функція методу – регулювання пізнавальної і інших форм діяльності.

Кожній метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефектівність, сила шкірного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка “співіснує з методом”. У свою чергу, метод розширяється в систему, тобто використовується для подальшого заглиблення і розгалудження знання, його матеріалізації в практиці.

У науковому пізнанні істинним повинний бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), але і ведучі до нього шляхи, тобто метод, що досліджує і стверджує специфіку цього методу. Тому не можна “розводити” предмет і метод. Любій метод виникає із реального життєвого процесу і знову входити в нього. Метод ненав’язується предмету пізнання, а змінюється у відповідності з їх специфікою. Наукове дослідження здійснюється як рух у визначеному матеріалі, вивчення його особливостей, форм розвитку, зв’язку відношень. Одже істинність методу завжди обумовлена насамперед змістом предмету (об’єкта) дослідження.

Розглядаючи співвідношення зрозуміти “метод”, ”предмет”, “теорія”, “суб’єкт-об’єкт”, необхідно звертати увагу на дві обставини. По-перше, метод не є щось безсуб’єктне, що існує окремо без суб’єкта. Останній завжди включається в метод, невідривний від нього. Інакше акжучи, “людина – центр всієї методології”(Фейєрбах). По-друге, будь-який метод є так або інакше органом, тобто носити інструментальний характер є системою регуляторів.

Метод існує, розвивається лиш в складній діалектиці суб’єктивного і об’єктивного при визначальній ролі останнього. У цьому змісті кожний метод насамперед об’єктивний, змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб’єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правив і процедур, а як продовження і завершення об’єктивності із якої він виростає.

Багатообразність методів людської діяльності обумовлює багатообразний спектр методів, які можуть бути класифіковані по самих різним критеріям. Насамперед слід виділити методи духовної ідеальної (у тому числі наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності. У теперішній годину стало очевидним, що методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна виходити за її межі і включати в свої орбіти і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісний зв’язок цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то основ їх поділу на групи може бути декілька. Так, в залежності від ролі і місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, методи дослідження і викладення і т. д.. Віділяють також якісні і кількісні методи, методи безпосереднього і опосередкованого пізнання, оригінальні і довільні.

 

Охарактеризуйте суттєві риси філософської теорії Б. Спінозі. Що озн. Поняття «субстанція», «атрибут», «модус» в онтології Нового годині? У якому значенні смороду вик. У нашу годину?

Філософі Нового годині намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й податі свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б.Спіноза (1632-1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто – про субстанцію (від лат. “стояти під...”, “бути в основі”).

Субстанція, або бог Спінозі. Займаючи близько однієї сторінки визначення, з яких починається «Етіка», майже повністю містять основу філософських поглядів Спінозі. Пітання про субстанцію є, у основному, питанням буття - ядра метафізики. Субстанція стає одним з центральних метафізичних зрозуміти ще з часів Арістотеля. За Арістотелем все, що існує, насправді є або субстанцією, або формою її прояву; питання «Що таке буття?» рівнозначне питанню «Що таке субстанція?». Таким чином, рішення проблеми субстанції повинне вирити більшість метафізичних проблем. Спіноза стверджує, що «в природі немає нічого окрім субстанції і її прояву», тобто затверджує існування тільки однієї субстанції, яка для свого існування ні в чому іншому, окрім собі, не має споживи. Спіноза пише: «Під субстанцією я розумію ті, що існує саме в собі і представляється саме через собі, тобто ті, представлення чого не потребує представлення іншої речі, з якої воно повинне було б утворитися». Отже існує одна субстанція, яка і є причиною самої собі. Поняття «причина самої собі» (causa sui) - є найважливішим поняттям метафізики Спінозі.

Можна зробити висновок про досконалість субстанції, про тих, що окрім неї нічого досконалішого бути не може. Субстанція - вічна, оскільки «вічність - саме існування», субстанції властива вічність існування (оскільки вона є causa sui - причина самої собі), і вона нескінченна в просторі, оскільки «усяк субстанція необхідно нескінченна». Таким чином існує тільки одна субстанція, яка є Бог. Спіноза пише: «Окрім Бога ніяка субстанція не може ні існувати, ні бути представляною».«Під Богом я розумію істоту нескінченну, тобто субстанцію, що складається з нескінченно багатьох атрибутів, з яких кожен виражає вічну і нескінченну суть». Чим більш субстанція, або Бог, має реальності і буття, тим більше йому властиво атрибутів. Атрібуті ж є проявами субстанції. «Все, що тільки існує, існує у Боові і без Бога нічого не може ні існувати, ні бути тим, що представляється». Отже, з необхідності божественної природи повинна витікати нескінченна безліч мов нескінченно багатьма способами. З цього витікає, що Бог є іманентною причиною всіх мов, а не діючої ззовні силою, отже, він невіддільний від мов, витікаючих з нього. Ця абсолютна необхідність існування співпадає із спінозівським розумінням свободи, тобто залежній від самої собі; ця необхідність абсолютна, оскільки Бог - субстанція дана як причина самої собі, від якої неминуче виникають нескінченно в часі і у просторі нескінченна безліч атрибутів і модусів, створюючих світ.

Атрібуті як прояв субстанції. У Візначеннях «Етіки» Спіноза дає таке трактування атрибуту - це «ті, що розум представляє в субстанції як ті, що становить її суть». Субстанція (Бог), будучи нескінченним, виражається і проявляє свою суть в нескінченній безлічі форм і образів, або атрибутів. Оськільки атрибути є формою прояву субстанції, то їх незліченна кількість вичерпує суть субстанції, оскільки мі не можемо уявити собі, що є атрибути і ще щось. Кожній з атрибутів (проявів) виражаючи нескінченність божественної субстанції, повинний сприйматися сам по собі інакше кажучи, один без допомоги іншого, але не як ті, що існує саме в собі і саме по собі.

Спіноза добрі показавши, що Бог, або субстанція, розглядається цілісно з атрибутами і субстанцію неможливо розглядати окремо від атрибутів, а атрибути окремо від субстанції, бо атрибути є лише суть Бога, тобто його прояви.

Спіноза стверджує, що, не дивлячись на існування незліченної безлічі атрибутів, нам відомі тільки два: «мислення» і «протяжність» - саме ці дві створені субстанції, визнані Декартом, Спіноза зводить до атрибутів. Якщо у Декарта протяжність і мислення - атрибути двох самостійних субстанцій, взаємодія між якими [у людині] встановлюється Богом, то у Спінозі це два атрибути однієї субстанції - Бога. Атрібуті абсолютно незалежні, тобто не можуть впливати один на одного. Чому ж з незліченної кількості атрибутів нам відомі лише два? Мабуть, це відбувається тому, що мі можемо сприймати світ за допомогою цих двох атрибутів.

Протяжність складає одну з властивостей (атрибутів) нескінченної субстанції, тому що без цієї властивості не можна мислити собі жодної кінцевої речі. Воно є визначальною ознакою тіла. Протяжність сама по собі неподільна, подільність - «видимість» кінцевих мов. Вслід за Декартом Спіноза заперечує і існування пустоти.

Проте субстанцію (Бога) Спіноза не зводить лише до протяжності - їй властивий ще [як мінімум] один атрибут - мислення. Терміном «мислення» Спіноза позначає весь зміст [людської] свідомості, у тому числі і власне розум, тобто здібність до логічних висновків. Неськінченній розум оголошується Спінозою одним з нескінченних модусів.

Не створюючи привілеїв «мисленню», можна прославити земне і обожнювати його. Спіноза дає класичне формулювання цього положення: «Порядок і зв'язок ідей ті ж, що порядок і зв'язок мов», тобто це один і тій самий «божественний» порядок. Насправді, якщо протяжність є атрибутом Бога, то протяжна реальність має божественну природу. Бог - є протяжність, але не можна побудувати зворотну фразу, а можна лише сказати, що протяжність - є атрибут Бога, тому як Спіноза розглядає їх у своїй єдності. Це зовсім не означає, що бог має фізичне тіло, а тільки, що він «протяжний». Дійсно, тіло не атрибут, а кінцевий модус просторовості як атрибуту, модус, який прославляє світ і поміщає його в нову теоретичну позицію, тому що він структурно прикріплений до божественного атрибуту.

Модуси - стани субстанції. Спіноза дає наступне визначення: «Під модусом я розумію стан субстанції, тобто щось, що міститься в іншому, через яку і представляється». Модуси витікають з атрибутів і є визначеннями атрибутів

У структурі субстанції Спінозі можна побачити різні модуси, одні з них - нескінченні модуси інші - кінцеві модуси, також є складні модуси. Проте Спіноза не переходити безпосередньо від нескінченних атрибутів до кінцевих модусів, а вводити нескінченні модуси, які знаходяться посередині між атрибутами, нескінченними за своєю природою і кінцевими модусами. Напріклад, нескінченний модус нескінченного атрибуту мислення - нескінченний розум і нескінченна воля, кінцевим модусом атрибуту мислення є ідея. Неськінченні модуси нескінченного атрибуту протяжності - рух і стан спокою, кінцевий модус атрибуту протяжності - рух певного предмету. Неськінченнім модусом є також світ як сукупність, який хоча і змінюється в деталях, але в цілому залишається тим же самим.

Неськінченне породжує тільки нескінченне, а кінцеве породжене кінцевим, неможливо вивести з нескінченного модусу кінцевий модус. Проте, яким же чином в рамках нескінченної божественної субстанції нескінченні атрибути перетворяться в кінцеві модуси, як народжується кінцеве Спіноза залишає без пояснення. Для Спінозі всяке визначення є запереченням і абсолютна субстанція, абсолютно позитивна істота, така, що не підлягає визначенню, тобто запереченню. Отже, у Спінозі, як і у Декарта, виникає дуалізм, в даному випадку - це відношення кінцевого і нескінченного. Світ кінцевих модусів і одиничних мов існує відособлено від нескінченної божественної субстанції з її нескінченними атрибутами, тобто причинний ланцюг кінцевих модусів складає окремий світ і ніякого підпорядкування нескінченного над кінцевим немає. Що ж можна сказати про складні модуси? Віявляється, що людина і є складний модус. Спіноза трактує людину як єдність душі і тіла. Людіна - не субстанція, не атрибут, він складається з певних модифікацій атрибуту Бога. Інакше кажучи, з модусів мислення - ідей і модусів протяжності - тіла, утворюється предмет розуму, тобто ще один вид модусів - складний модус. Душа або розум людини - це ідея або пізнання тіла.

Отже, мі бачимо, що існуюча субстанція пояснює все різноманіття явищ природи (у тому числі і людину). Вона є єдиною реальністю, кінцеві ж речі - лише її стани або модифікації. Будь-яка річ - одиничний прояв субстанції, «ті, що існує у іншому і виявляється через інше».

Один з найважливіших показників глибини і життєвості філософського навчання - його вплив на мислителів подальших поколінь і, тим більше, століть, а також полеміка з ним мислителів і історичних діячів, що оспорюють і спростовують ці ідеї. При розгляді навчання Спінозі в цьому аспекті воно виступає як одна з цікавих сторінок в історії філософії. Після смерті Спінозі його навчання породило різні течії. Напріклад, в XVII-XVIII ст. його вчення про єдину субстанцію, як заподій самої собі, зіграло велику роль в становленні матеріалістичної думання в Європі.